Український родовід: точка відліку

Ловці бізонів

Анетівська культура є, вірогідно, наслідком об’єднання декількох кланів ґраветтської культури (див. Ґраветтська культура), які прийшли сюди з північно-західної України. Причиною міграції стала зміна основного об’єкта промислу з мамутів на бізонів. Здавалося б, ця переміна не була виграшною, адже м’яса в пересічному бізоні набагато менше, аніж в пересічному мамуті. Втім, існували й переваги. Бізонів було набагато більше, аніж мамутів, паслись вони величезними стадами і надміром розуму не відзначались. Тому полювати на них було легше й простіше, якщо застосовувати інші мисливські стратегії. Анетівці полювали облавним способом, заганяючи бізонів, - а ще коней, оленів та сайгаків - в яри зі стрімкими берегами. Тут вони вбивали стільки тварин, скільки вдавалось, а потім намагались зберегти м’ясо від розкладу та дрібних хижаків. Зробити це було важко і потребувало самовідданої та важкої праці всіх людей роду.

Шукачі кременю

А треба було ж ще й займатись домашнім господарством — постійно поновлювати арсенал та набір інструментів, асортимент яких був чималеньким. Серед знарядь праці анетівців переважають крем'яні леза й скребачки та камені-зернотерки. Трохи більше знарядь з кістки та рогу – наконечники списів, лощила, шила, голки. Стійбища анетівців, зазвичай, знаходились поблизу родовищ кременю, де дуже часто розташовувались і майданчики, призначені для первинного обробітку кременевих заготовин. На найбільш дослідженому поселенні поблизу Анетівки (яке саме й дало назву культурі) знайдено ритуальний комплекс де, очевидно, проводились якісь колективні свята або жертвоприношення.

Чорні археологи палеоліту?

Знаряддя виготовлялись за ґраветтськими взірцями, однак вироби деяких майстрів мають риси на той час уже добряче призабутих оріньякських технологій. І навіть більше: анетівці користувались наконечниками списів, які повторювали форму своїх ще селетських попередників (див. Селетська культура). А культура ця, нагадаємо, зникла з арени історії за кільканадцять тисяч років до появи анетівців. Важко повірити, - хоча й виключити цього не можна, - що пам’ять анетівських майстрів сягала аж такої глибини. Можливо також, що анетівці особливо цінували такі леза за їх високу ефективність і навмисне розкопували старі селетські стійбища в пошуках наконечників. Якщо так, то цим людям, мабуть, годилося б надати звання перших археологів. Втім, новітні віяння анетівцям теж не були чужими. На пізньому етапі існування культури вони стали масово користуватись луком, як мисливською зброєю. Раніше лук використовувався не як зброя, а скоріше як інструмент добування вогню чи як лучковий дриль. Можливо анетівці навчились стріляти з луків самостійно, проте, і швидше за все, ця ідея була запозичена від північних мисливців на оленів, з якими анетівці підтримували сталі контакти.

Палеолітична імперія

Анетівці жили невеликими родовими громадами й були, як переважна більшість ґраветтців, надзвичайно мобільними людьми. Це є однією з причин, чому анетівських пам’яток виявлено відносно небагато, попри тривалий час існування цієї культури та великий ареал її поширення. Втім, анетівська людність, очевидно, виробила оптимальну модель виживання, ставши, з усіх українських постґраветтських культур найбільш успішною та довговічною. Їм вдалось пережити й Великий Холод, й зміну клімату, яка настала після нього. Ба, навіть більше, коли холод почав спадати, анетівці стали розширювати ареал свого проживання і їхня кількість зросла. Поступово анетівці асимілювали молодівську культуру (див. Молодівська культура), а згодом і людність кам’янобалківської культури (див. Кам’янобалківська культура). При цьому вони отримали доступ до кремінних родовищ Донеччини - і, звісно, до нових ловецьких угідь - та створили таким чином щось на кшталт маленької палеолітичної імперії. Чи супроводжувалась ця експансія військовими діями, сказати важко, але на загал людям старої кам’яної доби войовничість властивою не була. І не в силу їх пацифістської натури, а просто за відсутністю потреби в війнах, коли ресурсів ще вистачало для всіх. Нові робочі руки, необхідні для освоєння цих ресурсів, цінились набагато більше, аніж військові трофеї. Тому приєднання нових людей та територій відбувалось швидше за все в формі акультурації1, яка, врешті-решт, привела до появи цілком нових культур - липської та кукрецької.