Дивлячись на мапу міграцій ранніх людей теренами Старого Світу, можна уявити собі, що рух цей був цілеспрямованим так, наче ці люди знали кінцеві цілі своїх мандрівок. Таке припущення, звісно ж, є невірогідним (чи, майже, невірогідним?), одначе воно не знімає питання: а що ж було причиною цих постійних переміщень? Адже людей було занадто мало, щоб викликати демографічну кризу й брак їжі. Проте, навіть на тлі цієї картини перманентного руху, одіссея людей стрелецької культури виглядає епічно.
Пізній палеоліт на теренах Світу
40 000 - 10 000 до н.е.
Пізній палеоліт – це час Великого Розселення. Непосидющий людський рід відкривав для себе і заселяв що раз то нові терени та ніяк не міг заспокоїтись. Люди з’явились в Австралії та Америці (хоча й досі невідомо як саме вони це зробили), а Старий Світ заселили уже доволі-таки ґрунтовно.
Пізній палеоліт в праУкраїні
40 000 - 10 000 до н.е.
З усіх європейських країн Україна однією з перших стала батьківщиною для кількох груп первісних людей. І це був слушний вибір, оскільки в часи останнього льодовикового періоду землі північного Причорномор’я стали одним з небагатьох куточків Європи в яких людське життя не тільки збереглось, але й змогло розвиватись.
Книга 1: Людинотворення кам'яної доби
Істота, що не боялась вогню, твариною однозначно вже не була. Та чи можна було назвати її людиною? Бо у цієї істоти ще не було особистості. 40 000 років тому, в час вогню та каміння, вона, ця істота, тільки вчились уявляти, думати словами, відрізняти минуле від майбутнього та зберігати знання. Людська особистість ще тільки почала творитись. Про те, як вона поставала і як це діялось на теренах майбутньої України говориться в цій книзі.
Загадки людей старої кам’яної доби
Серед археологічних знахідок є такі, що стають своєрідними мемами. Одним із таких артефактів є реконструйований зимовий чоловічий одяг, розшитий безліччю кістяних намистин. Його не відмовились би демонструвати навіть затяті сучасні франти. А тим часом вік цієй "моделі" за 35 000 років і вона ровесниця мамутів! То для чого ж створювались такі взірці древньої моди і які ще загадки з ними пов’язані?
Стрелецька культура на мапі
Відображення Стрелецької культури на мапі часів
Справжні люди? Ще не зовсім …Колись цих людей називали кроманьйонцями. Однак, в наш час ця назва в науковій літературі поступилась іншому терміну — ранні європейські сучасні люди (EEmh — Early European modern humans). Анатомічно вони були схожими до сучасних європейців, хоча й фізично значно сильнішими та витривалішими. Їхня шкіра була темно-оливковою, волосся чорним, а очі карими, оскільки гени, що відповідають за світлу пігментацію сучасних європейців і були успадковані нами від неандертальців (див. Мустьєрська культура), проявили себе тільки після 19 000 року до Різдва, коли в Європі стало дуже-дуже холодно. Середній зріст кроманьйонців становив 176 см для чоловіків і 163 см для жінок, а середній об’єм мозку становив близько 1400 см
3 як у неандертальців чи наших сучасників. Голосовий апарат був таким же, як і у нас, тобто вони володіли таким самим діапазоном потенційних фонем, що й сучасні люди. Втім, ці люди були ще дуже далекими від сучасних в психологічному плані, а тому зрозуміти мотивації вчинків наших предків буває вкрай важко. Принаймні, з точки зору теперішнього мислення.
Від голоду до ЄвропиВтім, що стосується міграцій, то дещо можна пояснити, виходячи з чисто економічних спонукань. Для своїх стійбищ ці люди вибирали багаті ресурсами місця і жили там доти, доки ресурси не вичерпувались. Часом це ставалось швидко, часом вдавалось на одному місці протриматись навіть кілька сотень років, але врешті-решт ресурси вичерпувались і тоді доводилось збирати пожитки і шукати собі нові місця. Посуха, яка вразила землі Леванту 40 000 років тому, змусила тамтешніх мешканців забиратись з насиджених місць. Шляхів, які вели звідти на північ, було два. Один вів через Малу Азію, оминав із заходу Чорноморське озеро і вів у долину Дунаю. Другий шлях оминав Чорноморське озеро зі сходу і виводив майбутніх європейців на рівнини степового поясу Євразії, звідки можна було повертати на схід чи на захід. Саме другий шлях обрала собі частина людей амхарської культури Леванту, котрі 40 000 років тому покинула рідні землі. Хоча, заради справедливості, гори Леванту та пустелі Палестини теж не були їхньою батьківщиною, позаяк в ті краї вони змандрували з північної Африки. Зрештою, про яку батьківщину може йти мова, коли їхнім домом був увесь світ і вони обживали його як могли. І могли-таки!
В гостях у неандертальцівЦе прозвучить аж занадто фантастично, але схоже на те, що маршрут міграції амхарців був цілеспрямованим та продуманим, оскільки їхні мандрівки по Європі доволі близько збігаються з локаціями розселення неандертальців у цих краях. До речі, місцевість Ерк-ель-Амхар, від якої культура отримала свою назву, служила домівкою для неандертальського клану, який жив там до людей і залишив сліди свого перебування, які не могли залишитись непоміченими. Схоже, що якийсь рід амхарців дістався до Криму і там зустрівся з неандертальцями, які, на той час, ще якось животіли в Кримських горах. Хай там як, але вістря списів у формі листка тополі, трикутні наконечники з увігнутою основою, кутасті скребачки, типові для стрелецької культури, явно мають свої прототипи у культурі кримських (саме кримських!) неандертальців. Амхарці чи то перейняли у неандертальців їхні навички, чи то, навіть, забрали когось з їхніх майстрів з собою, і помандрували далі на північний схід, де долучились до своїх родичів, котрі вибрали прямий шлях через Кубань в Слобожанщину. Саме синтез привнесених мігрантами оріньякських технологій та запозичених у кримських неандертальців способів обробітку каменю породив стрелецьку археологічну культуру.
Монакійсько-донські папуасиПопри те, що останків неандертальців під час досліджень стрелецьких пам’яток не виявлено, гіпотеза про неандертало-людську кооперацію не виглядає чисто умоглядною, оскільки стрелецька культура не була моноетнічною. Разом з європеоїдами тут жили люди іншого антропологічного типу. Один з кістяків, знайдений на стоянці Маркіна Гора і реконструйований відомим антропологом Міхаілом Герасімовим, за багатьма антропологічними показниками нагадує сучасних папуасів. Генетичні ж дослідження цих останків виявили у нього мітохондріальну гаплогрупу U2, зараз поширену в основному в Північній Індії. Вірогідно, людина, похована на Маркіній Горі, належала до так званої грімальдійської раси — низькорослих грацильних людей з виразними негроїдними рисами. І це дуже дивно, оскільки найближча до Маркіної Гори локація, де було знайдено останки грімальдійців, щоправда, молодші від маркінського скелета тисяч на десять років, - це печери поблизу Монако.
Як вони жили?Палеокліматичні та палеоботанічні дослідження вказують, що люди стрелецької культури вимушені були жити в умовах дуже нестабільного клімату, який змінювався від поміркованого степового до полярного. Через це основною здобиччю для стрельчан були то дикі степові коні, то тундрові олені. Проте стратегії полювання на цих тварин були схожими — стада заганяли у якісь важкодоступні місця й забивали більшу частину тварин. Основною мисливською зброєю були ударні та метальні списи з кремінними гостряками. Знайдено також списи виготовлені з випрямлених невідомим нам способом іклів мамутів, ударну силу яких підсилювали кремінними вкладками. На важливість збиральництва в стрелецькій економіці вказує наявність рогових палиць-копачок, прообразів пізніших мотик, якими викопували їстівне коріння. Виявлено кості риб і відбитки плетених з рослинних волокон рибальських мереж. Зимували стрельчани у великих (довжиною до 35 м і шириною до 9 м) наземних дерев’яних будинках, вкритих шкірами тварин, які, вірогідно, вміщали в себе увесь рід. На весну більшість мешканців такого зимівника розходились степами чи тундрами, будуючи тимчасові табори з округлих куренів на основі дерев’яних жердин, обкладених камінням та кістками тварин. Ночуючи в таких куренях, мисливці полювали й заготовляли продукти на зиму, а восени знову сходились до свого зимового гуртожитку.
І що з ними сталось?Складний обряд похоронів (небіжчиків хоронили сидячи, споруджуючи довкола них доволі складну конструкцію з каміння), сліди символічної трепанації черепів, а також фігурки палеолітичних венер вказують, що внутрішній світ стрельчан був багатим та цікавим. Вони легко вчились і не цурались запозичувати винаходи та навички інших, знаходячись в сталому та активному контакті з населенням Кубані й людьми селетської культури з межиріччя Дністра та Бугу. Втім, приблизно 32 000 років тому людність стрелецької культури перемістилась спочатку в долину середньої течії Дону, а потім і далі на північ на береги Оки, де їхні сліди губляться. Хоча є певні здогади, що ці люди стали предками деяких сучасних малих народів Півночі і, може навіть, дістались північно-східного краю Євразії та відкрили для себе Америку, переказавши свої гени та культуру якійсь частині північноамериканських індіанців.
Археологія Української РСР: У 3-х т.. Т.1.: Первісна археологія. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Леонід Залізняк. Найдавніше минуле України. — К.: Наук. думка, 1997
Леонід Залізняк. Передісторія України Х-V тис. до н. е. — К., 1998
Леонід Залізняк. Фінальний палеоліт Північного-Заходу Східної Європи. — К., 1999
Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Кримська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — К: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1966
Герасимова М. М., Астахов С. Н., Величко А. А. Палеолитический человек, его материальная культура и природная среда обитания. – СПб.: Нестор-История, 2007.