Колумби кам'яної доби

Справжні люди? Ще не зовсім …

Колись цих людей називали кроманьйонцями1. Однак, в наш час ця назва в науковій літературі поступилась іншому терміну — ранні європейські сучасні люди (EEmh — Early European modern humans). Анатомічно вони були схожими до сучасних європейців, хоча й фізично значно сильнішими та витривалішими. Їхня шкіра була темно-оливковою, волосся чорним, а очі карими, оскільки гени, що відповідають за світлу пігментацію сучасних європейців і були успадковані нами від неандертальців (див. Мустьєрська культура), проявили себе тільки після 19 000 року до Різдва, коли в Європі стало дуже-дуже холодно. Середній зріст кроманьйонців становив 176 см для чоловіків і 163 см для жінок, а середній об’єм мозку становив близько 1400 см³ як у неандертальців чи наших сучасників. Голосовий апарат був таким же, як і у нас, тобто вони володіли таким самим діапазоном потенційних фонем, що й сучасні люди. Втім, ці люди були ще дуже далекими від сучасних в психологічному плані, а тому зрозуміти мотивації вчинків наших предків буває вкрай важко. Принаймні, з точки зору теперішнього мислення.

Від голоду до Європи

Втім, що стосується міграцій, то дещо можна пояснити, виходячи з чисто економічних спонукань. Для своїх стійбищ ці люди вибирали багаті ресурсами місця і жили там доти, доки ресурси не вичерпувались. Часом це ставалось швидко, часом вдавалось на одному місці протриматись навіть кілька сотень років, але врешті-решт ресурси вичерпувались і тоді доводилось збирати пожитки і шукати собі нові місця. Посуха, яка вразила землі Леванту 40 000 років тому, змусила тамтешніх мешканців забиратись з насиджених місць. Шляхів, які вели звідти на північ, було два. Один вів через Малу Азію, оминав із заходу Чорноморське озеро і вів у долину Дунаю. Другий шлях оминав Чорноморське озеро зі сходу і виводив майбутніх європейців на рівнини степового поясу Євразії, звідки можна було повертати на схід чи на захід. Саме другий шлях обрала собі частина людей амхарської культури2 Леванту, котрі 40 000 років тому покинула рідні землі. Хоча, заради справедливості, гори Леванту та пустелі Палестини теж не були їхньою батьківщиною, позаяк в ті краї вони змандрували з північної Африки. Зрештою, про яку батьківщину може йти мова, коли їхнім домом був увесь світ і вони обживали його як могли. І могли-таки!

В гостях у неандертальців

Це прозвучить аж занадто фантастично, але схоже на те, що маршрут міграції амхарців був цілеспрямованим та продуманим, оскільки їхні мандрівки по Європі доволі близько збігаються з локаціями розселення неандертальців у цих краях. До речі, місцевість Ерк-ель-Амхар, від якої культура отримала свою назву, служила домівкою для неандертальського клану, який жив там до людей і залишив сліди свого перебування, які не могли залишитись непоміченими. Схоже, що якийсь рід амхарців дістався до Криму і там зустрівся з неандертальцями, які, на той час, ще якось животіли в Кримських горах. Хай там як, але вістря списів у формі листка тополі, трикутні наконечники з увігнутою основою, кутасті скребачки, типові для стрелецької культури, явно мають свої прототипи у культурі кримських (саме кримських!) неандертальців. Амхарці чи то перейняли у неандертальців їхні навички, чи то, навіть, забрали когось з їхніх майстрів з собою, і помандрували далі на північний схід, де долучились до своїх родичів, котрі вибрали прямий шлях через Кубань в Слобожанщину. Саме синтез привнесених мігрантами оріньякських3 технологій та запозичених у кримських неандертальців способів обробітку каменю породив стрелецьку археологічну культуру.

Монакійсько-донські папуаси

Попри те, що останків неандертальців під час досліджень стрелецьких пам’яток не виявлено, гіпотеза про неандертало-людську кооперацію не виглядає чисто умоглядною, оскільки стрелецька культура не була моноетнічною. Разом з європеоїдами тут жили люди іншого антропологічного типу. Один з кістяків, знайдений на стоянці Маркіна Гора4 і реконструйований відомим антропологом Міхаілом Герасімовим5, за багатьма антропологічними показниками нагадує сучасних папуасів. Генетичні ж дослідження цих останків виявили у нього мітохондріальну гаплогрупу U2, зараз поширену в основному в Північній Індії. Вірогідно, людина, похована на Маркіній Горі, належала до так званої грімальдійської раси6 — низькорослих грацильних людей з виразними негроїдними рисами. І це дуже дивно, оскільки найближча до Маркіної Гори локація, де було знайдено останки грімальдійців, щоправда, молодші від маркінського скелета тисяч на десять років, - це печери поблизу Монако.

Як вони жили?

Палеокліматичні та палеоботанічні дослідження вказують, що люди стрелецької культури вимушені були жити в умовах дуже нестабільного клімату, який змінювався від поміркованого степового до полярного. Через це основною здобиччю для стрельчан були то дикі степові коні, то тундрові олені. Проте стратегії полювання на цих тварин були схожими — стада заганяли у якісь важкодоступні місця й забивали більшу частину тварин. Основною мисливською зброєю були ударні та метальні списи з кремінними гостряками. Знайдено також списи виготовлені з випрямлених невідомим нам способом іклів мамутів, ударну силу яких підсилювали кремінними вкладками. На важливість збиральництва в стрелецькій економіці вказує наявність рогових палиць-копачок, прообразів пізніших мотик, якими викопували їстівне коріння. Виявлено кості риб і відбитки плетених з рослинних волокон рибальських мереж. Зимували стрельчани у великих (довжиною до 35 м і шириною до 9 м) наземних дерев’яних будинках, вкритих шкірами тварин, які, вірогідно, вміщали в себе увесь рід. На весну більшість мешканців такого зимівника розходились степами чи тундрами, будуючи тимчасові табори з округлих куренів на основі дерев’яних жердин, обкладених камінням та кістками тварин. Ночуючи в таких куренях, мисливці полювали й заготовляли продукти на зиму, а восени знову сходились до свого зимового гуртожитку.

І що з ними сталось?

Складний обряд похоронів (небіжчиків хоронили сидячи, споруджуючи довкола них доволі складну конструкцію з каміння), сліди символічної трепанації черепів, а також фігурки палеолітичних венер вказують, що внутрішній світ стрельчан був багатим та цікавим. Вони легко вчились і не цурались запозичувати винаходи та навички інших, знаходячись в сталому та активному контакті з населенням Кубані й людьми селетської культури з межиріччя Дністра та Бугу. Втім, приблизно 32 000 років тому людність стрелецької культури перемістилась спочатку в долину середньої течії Дону, а потім і далі на північ на береги Оки, де їхні сліди губляться. Хоча є певні здогади, що ці люди стали предками деяких сучасних малих народів Півночі і, може навіть, дістались північно-східного краю Євразії та відкрили для себе Америку, переказавши свої гени та культуру якійсь частині північноамериканських індіанців.