Гарячі кавказські хлопці кам'яної доби

Кавказці в Причорномор’ї

Поява кам’янобалківської культури пов'язана з хвилею міграції кавказьких племен імеритинської культури Кавказу. Власне кажучи, імеретинці1 були кавказьким варіантом більш розвиненої та кількісно більшої зарзіанської культури2, основним ареалом якої стали терени сучасного Іракського Курдистану. Якась частина зарзіанців облюбували собі долину ріки Квіріла3 в Цхіванвальському регіоні сучасної Грузії. Схоже, що там їм велось доволі непогано, оскільки населення почало різко збільшуватись, і долина гірської річки стала для них затісною. Тому частина народу мусила вирушити через кавказькі перевали на північ. Це справді була саме вимушена подорож, оскільки ніхто при здоровому глузді (навіть за часів кам’яної доби) не стане переселятись із засушливих, але добре знайомих, напівпустельних передгір’їв в холодний тундростеп. Чому саме на північ? Тому що довкола уже жили люди, які не прагнули впускати чужинців на свої ловецькі терени, і тільки важкий шлях через гори лишався доступним.

І майже певним є те, що ці люди добре знали, що саме знаходиться за горами. Зрештою, шлях з Кавказу до Причорномор’я був тоді набагато коротшим ніж тепер. Річ у тім, що Чорне море в ті часи ще було прісноводним озером, а рівень його поверхні був на 120 метрів нижчим від сучасного. Крим тоді не був півостровом, і Азовського моря ще теж не було. З собою ці люди взяли в дорогу навички полювання з луком та стрілами, одомашнених собак та доволі архаїчні традиції оріньяцького культурного кола (див. Стрелецька культура), які в Європі вже стали забуватись. При цьому, існувало не менше двох хвиль міграцій з Кавказу, які з кожним разом розширювали ареал імеретинців. На нових землях вони наштовхнулись з зустрічною й більш потужною хвилею міграції людей ґраветтської культури, які рухались з північного заходу. В результаті взаємної асиміляції цих двох груп переселенців постала нова культура.

Хуторяни-індивідуалісти

Основа господарства новопосталої спільноти було полювання на степових тварин, а особливо на коней та бізонів, які становили близько двох третин від усієї здобичі. Однак, не гребували й дрібнішою здобиччю, зокрема рибою та річковими мушлями. А, судячи з кількості пропалених костей, бабаки та інші великі гризуни взагалі вважались смаколиком. Втім, аналіз обсягу мисливської здобичі дозволяє стверджувати, що древні мисливці не були бездумними споживачами усього їстівного, а добували рівно стільки, скільки могли з’їсти, намагаючись, можливо навіть свідомо, не порушувати екологічної рівноваги. І це їм, мабуть, вдавалось, бо вони зазвичай дуже довго жили на одному місці. Кам'янобалківські поселення були великими і складались з окремих житлових комплексів, - чогось на кшталт родинних хутірців, які знаходились дуже близько, але не поряд один з одним. Кожен з таких хутірців складався з двох-трьох легких жител на дерев’яній конструкції, накритих, вірогідно, шкірами тварин, і розкиданими довкола них господарськими та сміттєвими ямами. Ймовірно, кожна з будівель служила житлом для окремої родини, що свідчить про індивідуалізацію життя і появу передумов для розпаду родової громади. Зрештою, на півдні було тепліше й разом з тим більше дров, аніж в приполярній Галичині.

Про початок розпаду колишньої родової єдності, так характерної для всіх ґраветтців, свідчать також знахідки біля вогнищ чи стін жител невеликих ямок, що містили запаси якісних, спеціально відібраних, кремінних заготовин чи просто розщеплених кременів – так званих скарбів. Люди, які заклали ці скарби (а для них ці речі справді становили велику цінність), явно не збирались ділитись ними з рештою громади. Окрім жител в поселенні існували великі виробничі зони, відділені від житлових ділянок, де археологи знаходять продукти первинного розщеплення й наступної роботи з крем’яними та кістяними заготовинами. Деякі виробничі ділянки обслуговували навіть кілька хутірців, що свідчить про кооперацію між окремими родинами. Біля вогнищ у виробничих зонах зустрічаються численні знахідки помальованих червоною вохрою мушель морських молюсків з просвердленими в них отворами. Чи були ці мушлі напівфабрикатами для намист або інших декоративних виробів невідомо, але якусь цінність для людей кам’янобалківської культури вони, очевидно, становили.

Крем’яних справ майстри

Для кремінного інвентарю кам’янобалківської культури характерна розмаїтість форм знарядь і високий ступінь мікролітизації - велика кількість мікропластин, які використовувались для виготовлення вкладних знарядь, а також лез-вкладів з притупленим краєм. Завдяки аналізу кам’яних виробів удалося встановити, що на виробничих майданчиках поселення відбувався повний цикл обробітку кременю від первинного обтісування нуклеуса до виготовлення знарядь. Присутні також сліди їх утилізації й підправлень. Характерно, що кремінь для виробничих потреб приносили здалека. Спектральний петрографічний аналіз вказує, що найближче до поселення Кам’яна Балка родовище кременю знаходиться на відстані не менше, як сто кілометрів. Принесену звідти сировину, очевидно, попередньо ретельно відбирали і потім переховували в особистих родинних сховищах, а тому вона завжди була відмінної якості. Цікаво, що сезон постійного проживання на поселеннях становив більшу частину року (8-10 місяців), але, навіть, впродовж мисливської пори якась частина населення залишалась у своїх домівках. Можливо ці люди були фахівцями, які працювали на виробничих майданчиках, оскільки асортимент кременевих виробів у кам’янобалківців був багатим.

Причорноморсько-кавказький міст

Кам’янобалківські стійбища виглядали як повноцінні села в сучасному розумінні цього слова, на життєдіяльність яких очевидно не надто впливали такі чинники, як невдале полювання чи несприятлива погода. Можливо також, що поселення служили не тільки місцями для проживання та господарчими центрами, а ще й сакральними осередками. Принаймні, в епонімному поселенні Кам’яна Балка виявлено велике овальне кісткове скупчення, що складалось з черепів та великих костей коней та бізонів, пофарбованих яскраво-червоною вохрою, серед яких було знайдено пластинку з гірського кришталю. Незвичайність цього скупчення дозволяє припускати його не утилітарний, а скоріше сакральний характер, що свідчило б про якісь релігійні практики людей кам’янобалківської культури.

При цьому, кам’янобалківці не втрачали зв’язків з кавказькою людністю. Періодично звідти в Причорномор’я надходили більші чи менші групи людей у яких, не виключено, були родичі тих, хто уже тут мешкав. Тому деякі поселення кам’янобалківців були більш, якщо можна так сказати, кавказькими ніж інші. Це дало підстави українському археологу Миколі Оленковському (⋆17.05.1950) виділити всередині кам’янобалківської культуру окрему північно-приазовську культуру. На загал, кам'янобалківська культура була дуже добре збалансованою та адаптованою до змін і проіснувала доволі довго, поступово асимілюючись з анетівцями (див. Анетівська культура), щоб стати частиною їхньої степової імперії.