Човнярі з Південного Бугу

Походження культуриПоходження сабатинівської культури пов’язане з більш ранньою культурою багатопружкової кераміки (див. Культура багатопружкової кераміки), яка під сильним тиском кочовиків зрубної культури (див. Зрубна культура) була відрізана від кавказької металургійної сировини й вимушена перемкнутись на сировинні джерела в Трансільванії. Додатковим стимулом виникнення нової культури стало тривале потепління, яке сприяло розвитку землеробства та присадибного тваринництва. Центр сабатинівської культури знаходився в сточищах рік Інгул та Південний Буг.

Господарство й ремесло сабатинівців

Люди сабатинівської культури жили зі скотарства та землеробства, про що свідчить зокрема кількість знахідок бронзових серпів. Зерно вирощували як для харчування, так і на корм худобі, оскільки велике значення мав випас стад, в основному великої рогатої худоби та овець. На літо худобу відганяли в степ, далеко від населених пунктів, а зимою утримували її у спеціальних загонах. З каменю виробляли зернотерки, розтирачі, а також знаряддя, пов’язані із бронзоливарним ремеслом: рудотерки, молоти, точила, ковадла, форми для виготовлення знарядь праці та зброї, а також прикрас.

В спеціалізованих ливарних майстернях виготовляли серпи різноманітних типів, бойові сокири, наконечники списів, кинджали, бритви, а з прикрас — шпильки, підвіски й браслети. Металургія сабатинівців залежала від трансільванської сировини, але була незалежною у формах виробів. Високого рівня досягла обробка кістки й рогу.

Серед ліпного посуду переважають кухонні горщики, орнаментовані наліпним пружком під вінцями, тонкостінні кубки, черпаки, чаші з двома ручками, миски, слоїки, сковорідки. Столовий посуд представлено чашами, келихами, глечиками, черпаками. Численні скарби бронзових речей вказують на торгові зв’язки з карпато-трансильванськими та дунайськими металургійними центрами, а на сході — зі зрубною культурно-історичною спільністю.

Села й міста сабатинівців

Поселення сабатинської культури розташовувалися як в долинах річок, так і в глибині степових районів. Зазвичай, довкола одного великого землеробського поселення знаходилась мережа менших скотарських поселень, розташованих на відстані 2-3 кілометрів одне від одного. А що густота населення була доволі високою, завдяки сабатинівцям на українській землі вперше з часів трипільської культури (див. Трипільська культура) почали з’являтись справжні міста. Міські поселення були забудовані кам’яними та глинобитними будинками, - часом навіть двоповерховими, - які складались з кількох кімнат. Переважає вуличне планування із забудовою в один – два ряди. В пастуших поселеннях були наземні та напівземлянкові житла, часто з кам'яними основами стін, а у відкритому степу — легкі наземні. Перекриття будинків підтримувалися вкопаними в землю стовпами. Дахи – односхилі та двосхилі. У приміщеннях робилися вогнища, обкладені каменем, або глинобитні печі зі склепінням.

Порт Дикого Саду

Вірогідно саме сабатинівцям належить честь заснування портового міста, яке тепер знаходиться в урочищі Дикий Сад на території сучасного Миколаєва. Це місто було відкрите Феодосієм Камінським1, хоча регулярні дослідження почалися тільки з 1990 року. Місто мало зовнішню оборонну лінію з ровів та кам’яних стін із вежами, а також окрему кам’яну цитадель, в якій жила еліта — жерці й воїни. Поблизу знаходився храм сонцепоклонників прото-мітраїстів2.

На території цитаделі знаходились склади та сховища для особливо коштовних товарів. Через рів, який обгороджував цитадель, були прокладено два мости. Складні архітектурні композиції могли бути виконані людьми, які не просто жили громадою, а мали певну соціальну структуру й майнову диференціацію, оскільки зведення таких споруд вимагало чималих зусиль. Система оборони свідчить, що вона була спрямована на збереження матеріальних цінностей, накопичених завдяки тому, що Дикий Сад став ключовим пунктом на перетинанні торговельних шляхів.

В часи свого розквіту місто існувало як важливий і найпівнічніший чорноморський порт, призначений для торгівлі з Середземномор’ям. Місто було своєрідним торговим хабом, в який стікались призначені для обміну товари з усього північного Причорномор’я. І дуже ймовірно, що знаменитий сабатинівський човен, був купецьким судном, яке рухалось з Дикого Саду вгору, проти течії Південного Бугу кудись в землі людей тшинецько-комарівської культури (див. Тшинецько-комарівська культура).

Поховання й віра

Поховання сабатинівської культури впускні в уже наявні кургани – одне, два і більше поховань в одному кургані. Вірогідно, кожен курган належав роду або окремій великій сім’ї. Центральне поховання, - можливо старійшини роду, - робилось у кам’яних ящиках та ямах з підбоями. В обряді поховання переважає сильно скорчене положення померлих на боці головою на схід. Часом покійників спалювали й хоронили перепалені кості.

Похоронні дари були дуже скромними й складались з одного-двох горщиків, в яких інколи трапляються залишки їжі. Перекриття могил робились з дерева, каменю. Особливою рисою сабатинівської культури є окремі ритуальні майданчики у вигляді круглих насипів діаметром до 20 метрів, заповнені попелом, вугіллям, кістками жертовних тварин та фрагментами посуду.

Історична доля сабатинівської культури

Занепад сабатинівської культури був пов’язаний з тривалою посухою, яка привела до висихання степових пасовищ та орних земель, що змусило частину населення переселятись на нові землі. Цілком не виключено, що сабатинівці брали участь у міграції народів моря3, оскільки в Греції, на Кіпрі та в Угариті4 знайдено предмети аналогічні сабатинівським, датовані часами навали народів моря. Зі своїх походів сабатинівські воїни привозили військову здобич і, зокрема, перші залізні вироби. Більша частина сабатинівців взяла участь у формуванні білозерської культури (див. Білозерська культура).