Мезоліт або середня кам’яна доба — ключова пора в становленні цивілізації, хоча, на перший погляд, це не дуже й помітно. Люди як полювали на звірів — так і продовжували полювати, як кочували раніше лісами й степами — так кочували й надалі, як виготовляли сокири з каменю — так ті ж сокири й робили. Зовні все залишалось незмінним, а от всередині… Стався злам і розпад колективного родового мислення, і людина розпочала довгий шлях зрозуміння цінності самої себе.

Всі знають, що від одного добра іншого добра не шукають, і щасливі люди є доволі важкими на підйом. Люди лінгбійської культури прийшли в Україну не як туристи і залишились тут назавжди, породивши декілька ланок довгого й заплутаного ланцюжка формування української нації.

Люди шан-кобинської культури прийшли в гори Криму з Піренеїв, - гірського масиву на кордоні сучасних Франції та Іспанії. Ніби нічого особливого, бо що таке кілька тисяч кілометрів для мезолітичних мисливців, які в гонитві за здобиччю могли й не такі відстані долати? Та тільки цих людей спонукав не голод. Причини такого походу дивні й незрозумілі. Можливо, цю таємницю вдалося б зрозуміти, відкривши призначення дивних артефактів, аналоги яких знаходять хіба що в далекій Австралії?

Кажуть, що важко жити в часи перемін. Але якщо перемін не уникнути, найкращою стратегією є самому ініціювати та очолити цей процес. Власне це й зробили люди кукрецької культури. Відомо, що середня кам’яна доба України — це час війни всіх зі всіма, в якій, здавалося б, не може бути переможців. Зміна стратегії допомогла кукречанам здолати всіх своїх конкурентів, і на якийсь час вчинила їх панівним народом на більшій частині майбутньої України та основою для більшості тих культур, з яких зіткалось українське полотно.

Завдяки казкам та мультикам дітки всього світу знають доброго Санту та його вірного друга, оленя Рудольфа. І знають, що Санта живе у далекій сніжній країні Лапландії серед оленеводів-саамів. Втім, мало хто знає, що саами — це один з найдревніших та найзагадковіших народів Європи. До речі всі сусіди саамів вважали їх не тільки вмілими мисливцями, але й небезпечними чаклунами-шаманами: до них навіть вирушали вчитися чаклунства. Мабуть тому, що цей народ зберіг в майже незмінному вигляді древню мудрість своїх предків. А починалось все зовсім не там, де тепер живе Санта …

В мезолітичній Європі всі оленячі стежки вели до України, адже українські землі на той час були просто фантастично багаті ресурсами, яких потребували мисливці середньої кам’яної доби. Окрім оленів, тут були лісові й степові звірі, рибні ріки та озера, поклади кременю і при цьому - зовсім мало людей. А ще далі на схід та північ людей і взагалі не було, й саме через землі України відбувалось заселення північно-східних теренів Європи. Тому міграційні хвилі, які котились тоді Україною, нагадували вулицю з одностороннім рухом.

Коли й де в українську землю впали перші зерна усвідомлено посіяні людською рукою? Відповідь на це запитання існує, і вона доволі точна. В середині VII тисячоліття до Різдва Христового на теренах північно-західного Причорномор’я предки українців уже сіяли пшеницю-полбу, горох та боби і вчились варити з них кашу. Звісно, нові навички давались їм нелегко, а часом і болісно, змінюючи не тільки спосіб життя, але й спосіб мислення. Ці зміни були необхідними й незворотними, бо саме таким був тодішній Дух Часу.

Два абсолютно несхожі між собою народи якимсь чином уживались разом упродовж багатьох віків, вирішуючи спільні проблеми та, що найважливіше, не нав’язуючи один одному своїх звичаїв та переконань. І все це діялось на мальовничому, але дуже вже маленькому клаптику гірського Криму.

Українські землі часів середньої кам’яної доби були розділені на два етнічно-культурно-господарчі терени. Південні степи та лісостепи належали до циркумпонтійської зони, центром якої було Чорне море (тоді ще озеро), і тут вже існували скотарські та землеробські спільноти. Натомість лісова північна Україна була єдиним цілим із землями, що тяжіли до південного узбережжя Балтійського моря. Ці землі були заселені близькими за походженням племенами лісових мисливців. Людність яніславської культури належала саме до таких племен.

В період середньої кам’яної доби час в Україні наче рухався у двох напрямках. Одні племена уже стояли за крок до цивілізації, інші ж з усіх сил намагались затримати минуле. Люди донецької культури належали до останньої категорії. Не відзначившись нічим особливим, донецька культура однак знайшла своє власне розв'язання економічних проблем і, завдяки цим рішенням, примудрилась проіснувати, нітрохи не змінюючись, аж дві тисячі років.