Місце призначення - Крим

Від Піренеїв до Бессарабії

Дванадцять з половиною тисяч років тому група кланів азильської1 культури вирушила на схід. Чому вони це зробили невідомо, але напевне не від голоду, адже в тодішній Європі ще було повно затишних, щедрих на їжу й незаселених куточків, які могли б прогодувати невелику групу людей. Звісно, з часом збільшення кількості населення змусило б нащадків піонерів розширювати підконтрольні їм території або шукати собі нове місце під сонцем, та це було б у майбутньому, а майбутнє тодішніх людей зазвичай не цікавило. То що ж таки змусило їх вчинити справжній марш-кидок через усю Європу від підніжжя Піренеїв і теплого Середземного моря аж у Крим? Цього, наразі, ніхто не може пояснити. Щоправда, дорогою вони все-таки зупинялись. Облаштовували тимчасові стійбища, сліди яких збереглись на Балканах і в Україні, - саме в Одеській області. До речі, одеські стоянки шан-кобинців часом виділяють в окрему білоліську культуру (від назви села Білолісся в Білгород-Дністровському районі, де було досліджено одне з таких поселень). Якась частина людей там залишалась, але решта знову йшла вперед, не змінюючи ні на йоту напрямку руху.

Земля обітована кам’яної доби?

Здається, абсолютно невірогідним, але все-таки поясненням, є те, що первісні люди володіли набагато глибшими географічними знаннями, аніж ми уявляємо. Тим більше, що є свідчення зв’язків азилійців з близькосхідною натуфійською2 культурою, а з Близького Сходу певні групи людей, - щоправда, за кільканадцять тисяч років до азилійців, - уже бували і в Україні, і в Криму. І не забуваймо, що Чорне море тоді було озером, і значні території, що пізніше стали чорноморським шельфом, тоді ще були суходолом зі своїм власним унікально теплим, як на ті часи, мікрокліматом. У Криму росли листяні ліси, жили печерні леви й гігантські олені, а також свині, козулі й інші лісові копитні. Можна навіть сказати, що Крим тоді був мисливським раєм, та навіть це не пояснює, чому саме він виявився для когось святим Граалем і землею обітованою. Це тим більше дивно, що анклави азильської культури існували не тільки в Криму, а ще й в Італії (грот Романеллі (Grotta Romanelli) на узбережжі Апулії), Вітув (Witów) та Тарново (Tarnowo) в Польщі, Сосруко у Кабардино-Балкарії в передгір’ях Кавказу чи Кресвелл-Крегс (Creswell Crags) у британському Східному Мідленді.

Листи чи контейнери для душ?

Можливим ключем до цієї загадки є невеликі плоскі камені, - приблизно від 4 до 10 см у поперечнику, (їх ще часом називають бруківкою), - які часто знаходять на стоянках як азильців, так і шан-кобинців. На каменях вирізано або нанесено переважно червоною (хоча часом і чорною) фарбою візерунки з крапок, зиґзаґів, ліній та хрестів. Подібні артефакти мають свої аналоги в культурі австралійських аборигенів. Там вони називаються чурингами3 й служать свого роду переносними контейнерами для душ померлих предків. Але чи були азильські мальовані камінці чурингами? Першовідкривач азильської культури Едуар П’єтт так не вважав. На його думку, повторювані комбінації мотивів, здається, певною мірою впорядковані, що може припускати простий синтаксис. Тобто, інакше кажучи, вони могли бути системою писемності.

Як вони виглядали?

Шан-кобинці відрізнялись від місцевого населення не тільки своєю культурою, але й фізичним виглядом. Вони були європеоїдами середземноморського типу, яким властиві середній зріст, грацильна статура, високі довгасті обличчя, вузькі носи, смаглява шкіра, темне волосся й карі очі. При цьому, генетичні дослідження костей азильців та шан-кобинців вказують на їхню спорідненість з основною масою тодішнього західноєвропейського населення.

Шан-кобинське господарство

Люди кримської шан-кобинської культури були мисливцями на коней та ослів у степовій зоні, а також на оленів і кабанів у гірському Криму. В ріках ловили вирозубів та били гарпунами лососів і судаків. Ласощами, очевидно, були виноградні равлики, яких запікали у невеликих земляних печах. Важливу роль відігравало збиральництво. Часто й багато споживали зерна диких злаків, гриби, горіхи ліщини й бука, жолуді, плоди дикої яблуні й груші, горобини, глоду, кизилу, аличі й терну. Були одомашнені собаки, а на пізньому етапі можливо й свині. Шан-кобинці за традицією, яка велась в Криму ще з неандертальських часів, не будували жител, використовуючи для проживання печери, гроти та скельні навіси, якими так багатий гірський Крим.

Для крем'яної індустрії шан-кобинської культури характерна пластинчаста техніка розколювання нуклеусів. З пластин-заготовин виробляли гостряки для стріл і списів, леза, скребачки та дуже багато так званих геометричних мікролітів (переважно у формі сегментів і, у меншій кількості, трапецій та трикутників). Мікроліти вкладали у спеціальні дерев’яні чи кістяні рами-держаки й закріплювали їх клеєм. Така технологія давала можливість зробити знаряддя довговічнішими, позаяк часом було доцільніше замінити декілька мікролітів, аніж виготовляти новий інструмент. Шан-кобинська культура стала основою для подальших мурзак-кобинської (див. Мурзак-кобинська культура) й таш-аїрської (див. Таш-аїрська культура) культур. Більшість мурзак-кобинських поселень розташовані безпосередньо на місці шан-кобинських.