Вслід за оленями

Балтійці в Україні

В часи середньої кам’яної доби люди тодішньої України ще належали до спільноти, об’єднаної спільним епіґраветтським походженням та схожістю способу життя. Однак і відмінності між окремими народами вже були доволі виразними. Мезоліт Європи — це час відчуження, воєн та постійних і частих міграцій. Однією з таких міграцій, яка, безумовно, багато в чому визначила сучасну етнічну мапу європейського континенту, було переселення частини племен аренсбурзької1 культури з району теперішніх Данії та Шлезвіґ-Гольштейну2 на схід. Причин цієї міграції було принаймні дві. По-перше, це звичне для мезоліту перенаселення. Як тільки їжі ставало хоч трохи більше, люди негайно брались за виконання головної заповіді Господньої плодитись та розмножуватись. І робили це так швидко й ефективно, що дуже скоро уже не мали чим годувати своє числення потомство. А тоді треба було шукати нових, ще незаселених земель або віднімати землю у сусідів, проганяючи чи винищуючи їх.

Другою причиною, яка змусила людей з берегів Балтійського моря вирушити вглиб суходолу стало саме Балтійське море, яке тоді морем ще й не було. Коли останній льодовиковий щит через глобальне потепління став відступати на північ, на місці теперішнього Балтійського моря утворилось льодовикове озеро. Близько 11 000 року перед Різдвом перемичка, що відділяла озеро від Атлантичного океану зруйнувалась, - можливо, внаслідок землетрусу чи ерозії, - і солені води океану линули в басейн майбутньої Балтики, заливаючи величезні території. Звісно, що люди, які вижили після катастрофи, вимушені були шукати собі нову батьківщину. І їм, цим людям, пощастило. Східні землі, які нещодавно вивільнились від льодовика, були ще слабо заселені. А південь Білорусі та центральна Україна після Прип’ятської катастрофи (див. Межиріцька культура) щойно відновлювались. Потрібен був час, щоб екологічний баланс в долині Дніпра відновився і живність тут знову з’явилась. Тому людей тут ще не було — в центральній частині України на якийсь час утворилась безлюдна, але багата ресурсами ніша. І саме цю нішу поступово заповнили мігранти з південних берегів Балтійського моря.

Лінгбійське культурне коло

В Україну нові поселенці прийшли з теренів сучасних Польщі та Білорусі кількома хвилями. А ще раніше вони заселили південне узбережжя Балтійського моря, де асимілювавши, а де й винищивши нечисленні місцеві племена та перейнявши при цьому їхні навички. Отже, попри те, що етнічною основою мігрантів були люди аренсбурзької культури, їхня матеріальна культура змінилась настільки, що постала фактично нова культура, яку й називають лінгбійською. Втім, значно точнішою назвою є лінгбійське культурне коло, яке охоплювало декілька близьких між собою культур. В Україні до лінгбійського культурного кола, окрім власне лінгбійської, належать також красносільська3, зимівниківська4 та піщанорівська5 культури. При цьому слід зазначити, що люди лінгбійського культурного кола не були етнічно однорідним народом. Більшість з них належала до північного нордичного типу, однак серед лінгбійців були й люди, що належали до лапоноїдного антропологічного типу. Як, наприклад, люди свідерської культури (див. Свідерська культура), котрі з якихось причин перейняли й використовували навички лінгбійців.

Лісові кочовики та майстри

Перша хвиля людей лінгбійської культури, яка з’явились в Україні, складалась з людей північної нордичної раси. Вони були високими й кремезними з вірогідно світлішою, аніж у місцевих мешканців, пігментацією шкіри, волосся та очей. Ці люди були мисливцями, що пересувалися услід за стадами північних оленів, хоча часом полювали й на лосів та кабанів за допомогою списів, а найчастіше, луків та стріл. Вони були справжніми лісовими кочовиками і рідко будували постійні поселення. Переважна більшість знайдених в Україні лінгбійських стійбищ є тимчасовими мисливськими сезонними таборами. Вони складались з легких переносних чумів, котрі дуже швидко знімались з місця, залишаючи по собі відносно небагато слідів. Єдиним винятком були місця з покладами кременю, придатного для виготовлення зброї та інструментів. Як правило в таких місцях рід затримувався найдовше, часто сюди повертався і навіть утримував щось, на кшталт постійних виробничих майданчиків чи майстерень. На таких майданчиках знаходять залишки вогнищ, викладених камінням, а також скупчення кремнієвої крихти та ядер, свердла, грубі різці, скребачки. Вірогідно такі майстерні просто неба були родовою власністю і частина роду, - назвемо умовно цих людей майстрами, - постійно знаходилась тут та займалась виробництвом.

Лінгбійська індустрія: перемога кількості над якістю

Для класичного комплексу лінгбійських інструментів характерна проста і швидка, але дуже неекономна обробка кременю. Складається враження, що ці люди завжди кудись поспішали. Найбільш характерними є рогові сокири та грубі крем'яні вістря списів. Наконечники стріл однорідні за формою, серед яких переважає масивний тип з добре виділеною та ретушованою ніжкою. З нуклеусів вироблялись важкі кам’яні сокири, а з масивних пластин та відщепів — короткі леза, тесла, різці, мікроліти. Характерними були невеликі листоподібні лінгбійські вістря з ніжкою. На пізніх етапах існування культури популярними стають мікроліти, себто вкладки для складних знарядь, які мали різну форму у різних локальних варіантів лінгбійського культурного кола. Серед речей, раніше мало знаних в Україні, були невеликі крем'яні леза типу федермессер6, що за формою нагадували леза сучасних складаних ножів. Доволі часто трапляються рибальські гачки та грузила для рибальських мереж, що свідчить про популярність рибальства.

Зимівниківські рибалки

В долині Сіверського Дінця в районі Кремінських лісів7, де чимало невеликих, але багатих на рибу озер, група племен лінгбійського культурного кола, відома як зимівниківська культура, спеціалізувалась майже виключно на рибальстві. Цим пояснюється також відносно невеликий ареал, який займала культура при доволі значній кількості населення. Адже для того, щоб вижити, рибалкам потрібно значно менше території аніж мисливцям для полювання. По берегах рік та озер люди зимівниківської культури засновували поселення, що зазвичай складались з декількох (вірогідно не більше десятка) округлих у плані та трохи вкопаних в землю будівель конічної форми з дахами критими дерном та шкірами тварин. Довкола знаходились ями для припасів та майстерні просто неба, де розщеплювали кремінні нуклеуси, принесені з поблизьких кремінних родовищ, - яких, до речі, не було надто багато. Тому кремінь тут, на відміну від інших лінгбійських поселень, заощаджували, акуратно розщеплювали на пластини. Потім з них виготовляли грубі, неретушовані, високі мікроліти-трапеції, вістря списів, скребачки, леза. Популярними були й кістяні вістря та гарпуни. Знайдено також уламки кісток з геометричним орнаментом.

Чарівний олень

Існували якісь мисливські ритуали. Було знайдено кілька неушкоджених скелетів північних оленів з наконечниками стріл у грудях, - імовірно цих тварин було принесено в жертву. Можливо також, що фігурки оленів та лосів, виготовлені з поліського бурштину, були зображеннями тотемних тварин. Ймовірно саме з лінгбійських часів, коли все життя громади залежало від оленячих стад, образ цієї тварини став одним з центральних образів міфологій багатьох європейських народів, в тому числі й українців. В українських казках олені часто з’являються як чарівні помічники головних героїв, що можуть говорити людською мовою і пов’язані з метафізичним світом. Це, а також те, що олень вважався уособленням предків і переносив душі померлих в потойбічний світ, є свідченнями древності цього образу. У лінгбійців його запозичили сусіди, з якими ті активно контактували.

Спеціальної уваги заслуговує феномен наявності серед доволі грубих лінгбійських виробів окремих правильних пластинок з якісного кременю, виготовлених у досконалій відтискній техніці. Подібна технологія обробки кременю властива найдавнішим пам’яткам кукрекської культури (див. Кукрецька культура) Причорномор’я. Це може свідчити про контакти між кукречанами та лінгбійцями, хоча схожі технології траплялись і на північному заході, серед людей свідерської культури (див. Свідерська культура). Зрештою, свідерці, - які прийшли в Україну тим же шляхом, що й лінгбійці, але дещо пізніше, - стали їхнім головним конкурентом, поступово витискаючи лінгбійців на північний схід аж у верхів’я Волги. Ті ж з лінгбійців, що залишились в Україні, були поступово асимільовані культурами, які виникли в степовій та лісостеповій зонах України.