Підвалини нації

Коли людей буває забагато

Історія кукрецької культури і, як пізніше виявилось, всього українського народу, розпочалась одночасно в двох місцях. Атлантичний клімат вельми сприяв демографічному росту племен, що населяли Україну часів середньої кам’яної доби. Це, звісно, швидко привело до проблеми перенаселення, яка вирішувалась двома способами — кривавими та жорстокими війнами або пошуками менш заселених земель. Приблизно в 9 500 році до Різдва частина племен анетівської культури просунулась далеко на південь за межі свого традиційного ареалу розселення, очевидно, аж до степового Криму. Там вони зустрілись з групою цілком несхожих на себе людей, з якими, попри всі відмінності в мові, культурі і навіть фізичному вигляді, анетівцям удалось домовитись і укласти спілку. Далеко довшу путь, - бо аж з північного Іраку до Криму, - довелось пройти партнерам анетівців. Ця путь провела їх через Кавказ, де також відомі пам’ятки, близькі до кукрецьких.

Второваним шляхом

І тут варто собі пригадати, що вони зовсім не були першими людьми, які здолали цей шлях (див. Кам’янобалківська культура). А це вкотре наштовхує нас на думку, що географічні знання та пам’ять про минуле якимсь чином зберігались серед людей упродовж дуже довгого часу. Вірогідно, стимулом для міграції в північне Причорномор’я стало перенаселення передгір’я схилів Загросу1, оскільки тут співіснували декілька груп племен, - ймовірно різних за етнічним походженням, - які постійно конкурували між собою. Ця конкуренція мала, щоправда, й позитивну сторону, оскільки змусила тамтешніх мешканців виробити у себе навички скотарства й землеробства. Однак ці навички були новими і, напевне, існували люди, яким би хотілось повернутись в старі добрі часи. І знання про те, що десь далеко на півночі є країна, де мало людей і багато звірів, стала їм у пригоді. Тому в Причорномор’я та Крим близькосхідні мігранти прийшли, не втративши своїх мисливських традицій, але володіючи, хоч і не стійкими, навичками землеробів та пастухів. Мрії часом сповнюються, і прибульці виявили відносно слабо заселені території, де було дуже багато мисливської дичини. Разом з анетівцями, південці створили нову, власне кукрецьку культуру, яка дуже швидко доросла до демографічного вибуху. Це своєю чергою змушувало кукречан переселятись все далі й далі на північ та захід. А що маршрут між північним Іраком та Причорномор’ям уже був добре відомим, чергові порції мігрантів з півдня, постійно прибували на нові землі й повільно асимілювались серед кукречан. Щоправда, мігрантів не було надто багато. Як наразі, серед останків кукречан переважно знаходять масивні скелети північних європеоїдів, якими були люди анетівської культури та переважна більшість населення тодішньої України, а останки вірменоїдних південців трапляються рідше. Але саме ці люди мали нові знання, нові навички та нові ідеї.

Перші пастухи

На початку достатність ресурсів та асиміляція з місцевим анетівським населенням привела до того, що єдиним способом господарювання ще довгий час залишалось степове мисливство. Експансія людей кукрецької культури захопила Молдову, Бессарабію і досягла межі лісостепової та лісової зон. Проте, коли демографічна ситуація тут змінилась, і людей стало забагато, а мігрувати вже було нікуди, довелось повернутись до скотарства. Про це свідчать кості корів та кіз, знайдені біля Кам’яної Могили та на Сурському острові. Ідея, насправді була дуже простою та логічною. Всі мисливські племена намагались контролювати території та не допускати чужинців у свої мисливські угіддя. Комусь спало на думку: а чому не було б краще контролювати не території, а саме стада тварин? Чи не можна було б не випускати їх на чужі території, а, навпаки, скеровувати в місця, де вдосталь їжі та води, і забивати тварин не всіх одразу, а в міру потреби? Тобто пасти їх. Це гарантувало їжу і давало можливість концентрувати бойову силу племені, адже всі його чоловіки могли знаходитись в одному місці. А концентрація сили на напрямку головного удару і досі залишається однією з аксіом військового мистецтва, чи не так? Центром формування скотарської зони кукрецької культури стало Побужжя, звідки цей спосіб господарювання поширився на рівнинний Крим, а потім і на інші території кукрецького ареалу. На останньому етапі існування кукрецької культури у неї з’явились конкуренти в особі гребениківської культури (див. Гребениківська культура), люди якої були не стільки пастухами, скільки землеробами. Завдяки кукречанам та гребиниківцям більша частина території майбутньої України вступила в етап неолітичної революції2.

Нові технології та старі знання

Разом з навичками скотарства в ареал розселення кукрекців потрапили і такі інновації, як кам’яний, а потім і керамічний посуд — спочатку гостродонний, а згодом і плоскодонний з гребінцевим орнаментом. Змінилась і кам’яна індустрія. Кукречани використовували при виготовленні знарядь сколові заготовини (леза й скребачки), й виробили свою власну унікальну техніку отримання пластин (так звані кукрецькі олівцеві нуклеуси та мікропластини). При цьому кукрецькі майстри майже не користувались мікролітами геометричних форм. З костей також виготовляли багато знарядь, зокрема мотики з оленячих рогів (отже мотичне землеробство кукречанам також було знане). Люди кукрецької культури будували літні наземні будинки й теплі зимові напівземлянки. Округлі житла мали стіни з жердин з нахилом до середини, переплетені лозою з покритими очеретом дахами. Це є виразним продовженням анетівських традицій будівництва часів пізнього палеоліту.

Сакральні петрогліфи Кам’яної Могили

Яким був духовний світ кукречан судити важко, хоча, принаймні частина знаменитих петрогліфів Кам’яної Могили є їхніх рук роботою. І такі петроглифи мали для цих людей якесь дуже важливе сакральне значення, оскільки створення їх було доволі трудомістким процесом. Малюнки, - хоча точніше було б сказати гравюри, - протиралися у плитах шматком твердого каменю, а потім утворені канавки заповнювались мінеральними червоними та чорними фарбами, сліди яких збереглись. Окрім цього, практично всі зображення Кам'яної Могили нанесені на внутрішні поверхні кам'яних брил, і їх можна побачити лише зсередини гротів та печер, що часом непросто буває вчинити. При цьому основна маса петрогліфів Кам'яної могили єдина у своєму роді і не має аналогів в Європі. Серед них багато зображень тварин, людей, сцен полювань, танців, сексу, чаклунства тощо. Проте більшість знаків є лінійно-геометричими візерунками й значення їх, наразі, інтерпретувати не вдається. А от що своїх померлих вони хоронили в позі зародка з долонями, простягнутими перед обличчям і без будь-яких похоронних дарів, могло б свідчити, вірогідно, про віру в реінкарнацію. Померлого наче повертали в лоно матері-землі, щоб вона, через якийсь час, відродила його у комусь з дітей племені.

Нащадки кукречан

Людність кукрецької культури активно контактувала зі своїми ближчими й дальшими сусідами, їхні впливи виразно відслідковуються у культур лінгбійського культурного кола (див. Лінгбійська культура), а також яніславицької культури (див. Яніславицька культура), які вони поступово, але доволі успішно асимільовували. В передгірному й, частково, гірському Криму кукречани асимілювали частину шан-кобинських кланів (див. Шан-кобинська культура), створивши разом з ними мисливсько-рибальську олексіївську культуру3. На пізньому етапі існування олексіївської групи у них, імовірно, виникло тваринництво, яке мало сезонний характер — взимку худобу випасали у степовому Криму, а влітку переганяли на гірські пасовища-яйли. Але найважливішим є те, що кукрецька культура еволюціонувала в цілу низку нових неолітичних культур — донецьку, буго-дністровську, сурську, — кожна з яких зробила значний внесок в етногенез українців.