Час Скитії. Хто окрім скитів

Скитія очима Геродота

Геродот каже нам, про скитів наступне: починаючи від Торжища борисфенітів, першими живуть калліпіди, що є еллінами-скитами, а вище їх друге плем’я, яке зветься алазонами. Ці останні, як і калліпіди, в усьому іншому живуть однаково зі скитами, але сіють і вживають у їжу хліб, а також цибулю, часник, сочевицю й просо. Вище алазонів живуть скити-хлібороби, які сіють хліб не для власного вжитку на їжу, а на продаж. Вище них живуть неври, а країна, що лежить на північ від неврів, наскільки ми знаємо, не заселена людьми. Ці племена живуть по річці Гіпаніс (Південний Буг) на захід від Борисфену (тобто Дніпра), а якщо переїхати через Борисфен з боку моря, то спершу буде Полісся, а від нього вгору живуть скити-хлібороби, яких елліни, що живуть на річці Гіпаніс, називають борисфенітами (наддніпрянцями), а самих себе ці елліни звуть ольвіополітами. Ці скити-хлібороби на схід займають простір на три дні дороги аж до річки, що має назву Пантікап (Прип’ять), а на північ простір на одинадцять днів плавби вгору по Борисфену. Над ними вже на широкий простір розкинулась пустеля; за пустелею живуть андрофаги (людоїди), особливе плем’я, зовсім не скитське.

Вище них лежить уже справжня пустеля, і там не живе, наскільки нам відомо, жоден народ. На схід від цих скитів-хліборобів, за річкою Пантікапом, живуть уже скити-кочовики, які нічого не сіють і не орють; вся ця країна позбавлена дерев, за винятком Полісся, ці кочовики на схід займають обшир на чотирнадцять днів дороги, який простягається до річки Герри (вірогідно ріка Молочна). По той бік Герри знаходяться так звані царські володіння і живуть найкращі та найчисленніші скити, які вважають інших скитів своїми рабами. Місцевість, яку вони займають, простягається на південь до Таврики, а на схід до торжища при Меотійському озері (це Азовське море), званого Крімнами; частина ж їх володіння простягається до річки Танаїсу (Дону). Місцевості, що лежать на північ від царських скитів, займають меланхлени (чорноризці), особливе, не скитське плем’я. Вище меланхленів, наскільки нам відомо, лежать озера і безлюдна пустеля. За річкою Танаїсом уже не скитська земля, перша з тамтешніх ділянок землі належить савроматам, які, починаючи від рогу Меотійського озера, займають простір на п’ятнадцять днів дороги на північ; по всій цій землі немає ні диких, ні садових дерев. Вище від савроматів на другій дільниці живуть будини, що займають місцевість, суцільно вкриту різноманітним лісом.

Калліпіди — конярі чи чарівники?

Спробуємо розшифрувати всі оті грецькі назви негрецьких племен, які використовував Геродот. І почнемо із калліпідів. Назва ця з грецької може бути перекладена, як прекраснокінні, а з цього випливає висновок, що люди ці успішно займались конярством. Багато хто бачить в калліпідах свого роду греко-скитських метисів, мішанину вихідців із різних скитських і нескитських кланів та племен й грецьких полісів, які не дуже клопотались етнічною самоідентифікацією, заробляючи собі на хліб щоденний, хто як міг та як умів, а, зокрема, конярством. Втім, є й інша і можливо більш ймовірна версія того, ким були калліпіди, яких, в греко-скитському світі знали, як чарівників, через що побоювались і недолюблювали. Непростими людьми були ці калліпіди. А тепер пригадаймо легенду про походження скитів від трьох братів — Ліпоксая, Арпоксая і Колоксая. Царем став наймолодший — Колоксай. І це в символічній формі відбиває сутність арійської революції, внаслідок якої вся влада перейшла в руки молодих чоловіків-воїнів.

Назву калліпіди можна перекласти як нащадки Ліпа, себто Ліпоксая, старшого з братів-предків, а, згідно з легендою, від нього походять ті скити, плем’я яких зветься авхатами. Тому не виключено, що калліпіди — це грецьке слово, котрим греки намагались передати той самий скитський термін, який уже намагались відтворити в назві авхати. Просто один із термінів (правдоподібно, авхати) — це назва роду, а другий термін (сини Ліпа) — визначення соціальної функції цих людей. Калліпіди — це скитські священики, які за давньою арійською традицією, були окремою кастою, в котрій навички служіння богам передавались із покоління в покоління. Тоді катіари й траспії, що походять від середульшого брата Арпоксая — це пастухи й землероби, а Колоксаєві паралати — воїни. В стосунку до первинної арійської віри, скити були єретиками, тому можна допустити, що калліпіди — це нащадки арійських брахманів давніх часів, яких було усунуто від влади та які втратили свої місце в суспільній ієрархії, однак не втратили магічних навичок.

Скити-орачі та пуп скитської землі

На північ від калліпідів, між Бугом і Дністром, мешкали скити-орачі. І це явно нащадки праслов’янської чорноліської культури, які, з усіх нескитських народів Аріяни, знаходились в привілейованому становищі старшого васала чи, може навіть, молодшого партнера. Саме тому Геродот називає цих людей скитами, хоча вони навіть близько не були іраномовними кочовиками. У землях скитів-орачів знаходився сакральний центр скитської землі, її головне святилище — Святі шляхи або, грецькою, Екзампей. Зараз це місце розташовано на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. Це найвища точка вододілу між Дніпром та Південним Бугом, поміж верхніми притоками рік Чорного Ташлика і Мертвоводу (дивна назва для ріки, чи не так?).

В цьому місці, за Геродотом, знаходилась точка, яку звали пупом скитської землі. І назва ця, - пуп землі, - в устах древніх еллінів не була поетичною метафорою.
Географія для них була не тільки описом земель, а ще й спробою пояснити для себе волю богів. Геродот описує Велику Скитію, як тетрагон (дослівно — чотирибічник, але не чотирикутник), сторони якого зіставлені з чотирма сторонами світу. Натомість моделлю всього світу грецька сакральна географія вважала коло (земля з внутрішніми водами, ззовні оточена круговою рікою Океаном), а дві знамениті стародавні країни — Скитію та Єгипет — розглядала як північний та південний антиподи-полюси. Для греків це було очевидністю, оскільки в кожній з цих країн є водна вісь — Ніл та Борисфен, назва якого безпосередньо пов’язана з поняттям півночі. Кожна земля Ойкумени, а особливо такі визначальні землі, як Єгипет, Скитія чи Греція повинні мати свій центр — найсвятішу точку цієї землі.

Пуп грецької землі перебував в Дельфах, де знаходився камінь-омфал, що дослівно й означає пуп. Пупом скитської землі був не камінь-омфал а (що самого Геродота безмежно дивувало) малопомітне джерело, з якого починався струмок і далі річечка з такою гіркою водою, що отруювала води великої ріки Гіпаніс. Найцікавіше, що таке місце насправді існує в природі. Це найвища точка в усьому правобережному степу і її добре видно з усіх боків. Чудовий, наче богами вказаний орієнтир, і колись звідси розходились дороги на всі чотири сторони світу. Поблизу ж, зі скелястого джерела бере початок центральна верхня притока Мертвоводу. Топографічно сакральний комплекс Екзампею мав трирівневу структуру прави, яви й нави: верхній рівень — навколо найвищої точки (правий світ богів); середній рівень — явний світ людей, місце, де відбувались свята, і третій рівень - байрак з гірким джерелом (вхід в нижній підземний світ нави). Найімовірніше саме тут на честь бога війни щорічно споруджувався вівтар у вигляді скирти хмизу, у вершину якої втикався старий залізний меч Арея. Потім ця скирта за арійським звичаєм спалювалася, а дим від духмяних трав мав полоскотати носи богам на небі та нагадати їм про існування людей на землі.

Казан царя Аріанта

В Екзампеї також знаходився казан, який звелів відлити скитський цар Аріант. Наявність цього казана мала б пояснювати раціональним грекам саму назву Екзампей, оскільки в грецьких Дельфах до храму Аполлона зі священним каменем-омфалом вів священний шлях (Екзампей), то і до пупа скитської землі теж веде шлях, і теж священний. Шлях, звичайно ж був, а на початку його знаходився велетенський казан, історію створення якого Геродот описує так: Отже, їхній цар, якого звали Аріант, захотів довідатися, скільки є скитів, і для цього наказав усім скитам кожному принести по одному гостряку стріли. А хто не принесе, тому він грозив смертю. Отже, коли йому принесли дуже багато гостряків стріл, він вирішив спорудити з них постійний пам’ятник. З них він зробив цей казан і присвятив його тому Екзампеєві. Але цар Аріант не був царем. І взагалі був особою міфічною. Його ім’я є перекрученою греками самоназвою предків індоєвропейців — арії. Тобто Аріант — це, насправді, просто Арій — колективний предок всього арійського народу та його нащадків: і скитів, і греків, і слов’ян в тому числі. Та й навіщо Аріанту казан? Чи не простіше було б просто перелічити гостряки стріл, а потім забрати їх в царську скарбницю? Адже гостряки стріл служили у скитів чимсь на кшталт розмінної монети. Але казан — це не зовсім казан. Це грекам він, через свою величину, таким видавався. Насправді — це чаша. А згадаємо, що у кожного скита на поясі були чаша й меч — два атрибути вільного чоловіка. В Екзампеї теж були ці два атрибути, тільки в загальнонаціональному вимірі — святилище меча Арея і чаша, у виготовлення якої кожен вільний скит вклав свій внесок.

Геродот каже, що вмішувала ця чаша шістсот амфор і була в шість пальців завтовшки. Виходячи з цих даних, можна приблизно оцінити вагу чаші в три тони. А звідси випливає, якщо вважати, що гостряк стріли важить біля п’яти грамів, що кількість всього населення Скитії можна оцінити в півтора-два мільйони осіб. Враховуючи, що всього на планеті в той час жило близько вісімдесяти мільйонів людей, цифра ця не виглядає маленькою. Це приблизно два відсотки від всього населення світу і пропорція ця не змінилась з трипільських часів. Тобто динаміка росту населення впродовж тисячоліть зберігалась постійною і, виходячи з цієї динаміки, нас українців зараз повинно було б бути десь зі сто п’ятдесят мільйонів. А є? Екзампей лежить зовсім недалеко від селища Добровеличківки — географічного центру сучасної України, що служить переконливим доказом геополітичної спадкоємності територій протягом майже двох з половиною тисячоліть історії нашої країни від Аріяни до нинішньої України. Тобто територія України майже не змінилась, а кількість українців зменшилась в рази.

Алазони, агатірси, коровичі

Поряд з орачами мешкали алазони, очевидно нащадки пратракійських сабатинівських та слов’яно-тракійських ґава-голіградських племен, які, так само як і орачі, були землеробами. Грецьке слово алазони можна тлумачити українською, як самослави, самохвали. Чи не майбутні слов’яни? Проте існує й інший варіант перекладу: алазони — це галичани (оскільки у грецькій мові не було звуку -ч-, тому його передавали через -з-). І це зовсім не можна виключати, адже територія розселення алазонів знаходиться зовсім недалеко від сучасної Галичини. На захід від алазонів, на теренах сучасної Молдови та румунської Трансільванії мешкали агатірси, люди змішаного скито-тракійського походження. Назва Agatirsoi є еллінізованою формою скитського імені haxatrausha, що означає квітучі. Вірогідно, агатірси мешкали колись на берегах Азовського моря, але, через щось посварившись з паралатами, відкочували до берегів Дністра та Дунаю. І наслідки цієї давньої сварки давали себе знати ще довгий час — агатірси намагались не зачіпати скитів, але й при кожній найменшій можливості не включали нагоди їм нашкодити. Не виключено, що агатірси мають певний стосунок до виникнення гуцулів — етнічної групи українців.

У лівобережних степах за Геродотом мешкали скити-хлібороби. І тут виникає запитання, а чому це Геродот розділив скитів-орачів та скитів-хліборобів, якщо вони, нібито, займались однією справою? Цілком можливо, що Геродотове georgoi (хлібороби) — це перекручена скитська назва одного з племен їхнього народу — gauvarga, яке, ймовірно означає тих, що вклоняються корові. І як тут не згадати, що автор Велесової книги наших предків зве коровичами, а південну частину України й досі називають Тавридою — себто країною биків? Тобто скити-хлібороби були, вірогідно, скотарським, але не кочовим і не іраномовним народом. А от на схід і на північ від цих хліборобів, живуть уже кочові скити, які нічого не сіють і не орють, а ще далі на схід від них — близький до скитів і теж іраномовний народ сарматів чи савроматів.

Неври й будини: між слов'янами та балтами

Знову зазираючи до нотаток Геродота, знаходимо вказівку на те, що вище від скитів-орачів вгору по ріці Південний Буг й на захід від Дніпра жили неври. Додатково батько історії повідомляє, що південна межа неврів зі скитами-орачами проходила по озеру, з якого випливає Дністер, а за областю, населеною неврами, на північ, земля на всьому протязі безлюдна. Поминаючи те, що Дністер зовсім не витікає з озера, можна приблизно локалізувати Невриду в північному Поділлі та південній Волині. Землі неврів ототожнюють з милоградською археологічною культурою, названою так від місцевості Милоград Гомельської області Білорусі, де були знайдені перші пам’ятки цієї культури. Археологія вказує, що неври є далекими нащадками місцевих племен часів неоліту та мідної доби, а безпосередніми їх попередниками були люди тшинецької та комарівської культур, тобто праслов’яни чи балтослов’яни.

І все-таки Геродот чомусь вважає, що неври є зайдами та оповідає, що за одне покоління до походу Дарія (тобто в середині шостого століття перед Різдвом) неври переселились зі своєї батьківщини (де вона?) в землю своїх сусідів будинів через змій, щоправда, не повідомляючи звідки саме вони прийшли. Та й змії в цій історії викликають певні сумніви — скільки ж могло бути тих рептилій, щоб прогнати з насиджених місць цілий народ? Можливо Геродот чогось не второпав, або люди, які переказували йому інформацію про цю подію, не змогли її передати точно. Тому мусимо доповнювати її своїми домислами. Швидше за все інформатор Геродота під зміями мав на увазі конкретних людей, котрі, якимсь чином, зі зміями були пов’язані. А з уже літописних даних відомо, що культ змій був дуже популярним серед балтійських народів, а особливо серед древніх литовців. А ще Геродот переказує нам ще одну скитську байку про неврів: Ці люди, очевидно, чаклуни. Скити й елліни, що живуть серед них, стверджують, що кожен невр щороку на кілька днів перевертається на вовка, а потім знову набуває людського вигляду.
А це вже натяк на слов’янські звичаї, бо культ вовка існував у наших предків ще з часів мізинських мисливців на мамонтів. Все це підтверджує думку, що неври — це племена балтослов’янської спільноти, адже балтійські та слов’янські мови найближчі між собою серед індоєвропейських мов, а втеча неврів від змій — це свідчення якогось внутрішнього конфлікту між прабалтською та праслов’янською частинами спільноти.

Сусідами неврів були будини — велике й численне плем’я, яке дивувало греків своєю зовнішністю — у всіх будинів були світло-блакитні очі та руде волосся. Народ будинів, за Геродотом, жив у країні, покритій лісом, якою ці люди кочували. Цим вихідним даним більш-менш відповідає юхнівська археологічна культура, поширена на лівобережжі верхньої та середньої течії Дніпра. Назва культури походить від села Юхнів (біля Новгорода-Сіверського) де в 1873 році було відкрите перше городище цієї культури. І цих людей ми також зараховуємо до предків слов’ян.

Гелон – місто та його люди

А от з гелонами справа виглядає геть заплутаною. Про них Геродот повідомляє, що вони жили на території, що належала будинам, тобто приблизно на території сьогоднішніх Полтавської, Харківської та Дніпропетровської областей України, й називає їх еллінами, себто греками, що змішалися з місцевим населенням. Висновок свій Геродот виводить з того, що гелони, на його думку, розмовляють мовою, схожою до еллінської, а крім того у них є велике й багате місто Гелон, якого у варварів, таких як скити й будини, аж ніяк бути не могло. Однак звідки прийшли греки в полтавський лісостеп і, що найважливіше, навіщо, Геродот не пояснив. Тим більше, що в історичні часи греки завжди засновували свої колонії на узбережжі та ніколи в глибині суходолу.

Єдиним поясненням появи близького до греків народу в центрі України є їх спільне з греками походження від племен усатівської культури часів бронзової доби. Таким чином, можна допустити, що гелони походять з Північного Надчорномор’я і були, в певному сенсі, етнічним реліктом часів пелазгійської експансії та походів народів моря, а місто Гелон — це, без найменших сумнівів, Більське городище розташоване на височині в межиріччі рік Ворскла та Суха Грунь поблизу села Більськ Полтавського району. Виглядає на те, що Гелон був інтернаціональним містом, чи може містом-державою, в якому селилися вихідці з різних родів та племен, приймаючи якісь спільні для всіх громадян правила і підкоряючись єдиному спільному керівництву. Від пристані Гелону прямий і відносно безпечний шлях вів по Ворсклі до Дніпра, а далі до Ольвії на узбережжі Дніпро-Бузького лиману. Суходолом же через брід на Ворсклі вів шлях до Криму. Зрозуміло, що військова залога яка, без сумніву, була тут значною, без діла не сиділа — митники мали вдосталь роботи.

Андрофаги, меланхени та інші...

На північ від будинів та гелонів мешкало нескитське плем’я, яке Геродот називає андрофагами, себто людоїдами. Причому, попри те, що Геродот називає цих людей дикунами, він же повідомляє, що вони мали царів. Зрештою, сам Геродот в тих краях не бував, а його інформатор, цілком не виключено, за щось тамтешніх людей недолюблював і малював їх побут в чорних барвах. Можливо, андрофаги — це грецький переклад іранського найменування мордвинів — мардхавар — людоїди. І це зовсім не виключено, оскільки Геродот отримував інформацію з іраномовних джерел. Інше, нескитське плем’я меланхленів (одягнених у чорне), які жили десь в верхній течії Дону. Геродот розміщав їх таким чином, що їхні володіння на заході межували із землями андрофагів, на півдні — скитів царських і на сході — гелонів та будинів. У грецькому написі, знайденому в Ольвії, згадується народ савдаратів, а це іранське слово, яке за своїм сенсом збігається з грецьким словом меланхлени. Можна допустити, що савдарати чи меланхлени це якась група кімерійців (а чорний колір дуже часто пов’язували з ними), яка відкочувала з північного Причорномор’я, щоб на новому місці зайнятись рільництвом. Це пояснювало б і скитські мечі-акинаки в могилах їхніх воїнів, і щиру ненависть їх до скитів, яка проявила себе при нагоді. Ще далі на північ, уже за межами Великої Скитії, Геродот розміщує плем’я іірків, котре ідентифікують з дьяковською культурою (від городища на території московського музею-заповідника Коломенське), яка була поширена на території сучасної центральної Росії. Носіїв дьяковської культури звичайно вважають предками угро-фінських племен мері й весі. До цього ще слід додати грецькі міста-колонії північного Причорномор’я, в яких мешкало десь біля ста тисяч людей і які також внесли свій чималий внесок у формування української нації.

П’яниці та філософи

Стосунки між греками та скитами були, на загал, мирними, і скити перебували під значним впливом греків, хоча й скити теж не залишались в боргу — зокрема скит Анахарсис вважався одним з семи мудреців античного світу, бабусею ж найвідомішого грецького оратора Демосфена була скитянка. На жаль в грецькій мові існував також сталий вираз — п’є як скит, а стандартну чверть літрову чашу для вина, в яку наливали у всіх грецьких тавернах і яка була свого роду античним аналогом нашого гранчака, недарма називали скитом. В Скитії, як і потім на Русі, питіє було веселієм. І не тільки. Весь античний світ називав канабіс скитським зіллям. І теж недарма. Втім, про древні і шкідливі звички казати не будемо. У всякому випадку не сьогодні. Хоча може колись і варто буде звернутись до цієї дуже цікавої, між іншим, теми. Наступного ж разу поговоримо про розквіт та занепад Великої Скитії. І ця тема зовсім не буде нудною.