У затінку римських орлів

ПраУкраїна на зламі епох

Під кінець останнього тисячоліття до Р.Х. в Європі склались два центри впливу: умовне Середземномор’я до складу якого входили елліністичні держави, а пізніше й Рим, та континентальний центр, ядром якого був кельтський світ. Ці два центри тяжіння найбільше впливали на праукраїнців на зламі епох.

Під кельтським впливом перебували носії пшеворської та зарубинецької культур, відомі у античних істориків як венеди та бастарни, а також тракійської ґава-голіградської культури. На півдні були дуже сильними впливи могутнього в ті часи Боспорського царства.
В 106 році римські легіони під проводом імператора Траяна перемогли Дакію і вийшли до кордонів праУкраїни. Римляни обмежились контролем над закарпатськими соляними та золотими копальнями й грецькими містами Причорномор’я. Однак, сама присутність могутнього Риму вплинула на ситуацію в праУкраїні, ставши щитом, який захищав її землі з заходу й півдня. Торгівля з Римом збагачувала прикордонне населення, запустила обіг римських та боспорських монет, як платіжного засобу. Місцева знать переймала римський спосіб життя, а молоді чоловіки мали можливість служити (і отримувати платню) в римських допоміжних військах. Настав час спокою та добробуту, який, на жаль, тривав не надто довго.

Огляд культур часів римського впливу

Пшеворська

До завоювання Юлієм Цезарем Галлії в усій континентальній Європі домінували кельтські народи. Під впливом кельтської латенської культури виникали так звані латенізовані культури, які містили в собі як місцеві так і запозичені кельтські елементи. Саме такою була пшеворська культура (від міста Переворськ/Przeworsk у Польщі), яка виникла близько 250 до Р.Х. у верхів’ях Одеру та Вісли на основі поморської культури і поширилась до верхів’їв Тиси та Дністра. Людність пшеворської культура була знана в античних істориків щонайменше під трьома назвами - вандалів, венедів та лугіїв. На зламі епох пшеворська культура займала південну та центральну Польщу, східну Словаччину, українське Закарпаття й Галичину.

Основою господарства пшеворців було насамперед землеробство і скотарство. Ремісниче виробництво знаходилось на високому рівні, використовуючи римські взірці. Існували спеціалізовані виробничі центри, особливо гончарні, які були одними з найбільших в неримській Європі. Базою металургійного виробництва були рудні поклади Свєнтокшиських гір у південній Польщі. Надзвичайно активними були торгові контакти з центральноєвропейськими кельтами, а пізніше з Римською імперією. Завдяки тісним зв’язкам з Римом, пшеворську культуру іноді називають не тільки латенізованою але й провінційною римською культурою. Є свідчення, що значна частина пшеворських чоловіків служили найманцями в допоміжних частинах римської армії.

Пшеворці не тільки торгували з Римом і служили в його армії, але й, час від часу, здійснювали грабіжницькі набіги на римські провінції в союзі з іншими варварським племенами й, навіть, оселялись там. Та ж частина пшеворців, яка залишилась на рідній землі, стала етнічною підвалиною майбутніх польської та, почасти, словацької націй, ставши основою для західнослов’янської суковсько-дзедзіцької культури. Східна група пшеворської культури еволюціонувала в черняхівсько-київську та зубрицьку культури. Генетичні дослідження вказують на тісний зв’язок між пшеворцями та людьми зарубинецької культури.

Зарубинецька

В середині ІІІ століття до Р.Х. скіфи, які виконували роль захисної парасольки, втратили владу в українських степах. Племена землеробів залишились сам на сам з войовничими сарматами, які на перших порах свого володарювання банально їх грабували. Частина скіфів-орачів почала пересуватись на північ, якомога далі від сарматських кочовищ. На цьому шляху вони посунули неврів мілоградської культури, асимілювали якусь частину племен поморської культури та разом з тим підпали під сильний вплив латенської культури кельтів-бойїв. Так постала зарубинецька культура (від нині вже не існуючого села Зарубинці Черкаської області), яку відносять до так званих латенізованих культур, тобто місцевих культур в яких були присутні запозичені від кельтів елементів.

При цьому, скіфо-сарматські риси теж нікуди не поділись, а на пізніших етапах розвитку зарубинецької культури стають відчутними культурні й господарчі впливи дунайських провінцій Риму, з якими у зарубинців були стійкі торгові контакти. Римляни називали цих людей бастарнами і вважали найвідважнішим народом у світі.

Основу господарства бастарнів-зарубинців становило підсічно-вогневе й перелогове землеробство з використанням дерев'яного рала. Особливе місце займала свиня як джерело м'яса. Полювали на бобрів та куниць, хутра яких експортували в античні колонії північного Причорномор'я. Залізо виплавляли практично в кожному зарубинецькому поселенні. Існували також і спеціалізовані поселення металургів та ковалів.

Торгові контакти зарубинецьких племен були орієнтовані на античні держави північного Причорномор’я. Основний торговельний шлях ішов по Дніпру та закінчувався Ольвією й транзитними пунктами у Криму. Тісні торговельні відносини існували також із закарпатськими кельтами, звідки імпортувались переважно вироби з бронзи. Відомо, що бастарни чинили грабіжницькі набіги на грецькі міста та римські провінції часто в союзі з сарматами й фракійцям. Частина бастарнів переселилась у Фракію як римські федерати. Спадкоємцями зарубинців стали люди черняхівсько-київської та зубрицької культур.

Зубрицька

Зубрицька культура (від села Зубра Львівської області) сформувалась близько 50 нашої ери року в західній Галичині та Волині в процесі взаємодії носіїв пшеворської культури та прийшлого з прип'ятського Полісся населення зарубинецької культури. Вірогідно причиною зарубинецьких міграцій стало виснаження поліських ґрунтів, які внаслідок нещадної експлуатації швидко втрачали родючість. Генетична спорідненість зубрицьких племен з зарубинецькими та пшеворськими дає підстави вважати їх частиною етнічної спільноти східноєвропейських венедів чи бастарнів. У Придністров'ї на формування зубрицької культури додатково вплинули фракійські племена.

Людність зубрицької культури займалась підсічно-вогневим та перелоговим землеробством та промисловим полюванням на хутрових звірів. Залізо отримували з болотних руд, поклади яких швидко вичерпувались і тому залізних виробів було мало. Численним був імпорт з прикордонних міст Римської імперії. На Волині зубрицька культура зберігала свою ідентичність аж до початку готської експансії. В інших місцях поселення зубрицької культури існували ще в першій половині III століття, поступово асимілюючись людністю черняхівсько-київської культури.

Почепська

Виснаження орних земель змусило зарубинське населення мігрувати з Полісся не тільки на захід, а й на схід. Почепська культура (від міста Почеп в Брянській області Росії) постала з синтезу елементів балтської юхнівської та слов’янської зарубинецької культур. Іноді, навіть, почепську культуру називають пізнім локальним варіантом зарубинецької, хоча мова цих людей майже напевне була ближчою до балтійських.

Основу господарства почепського населення становили вогнево-підсічне землеробство й скотарство. Передові технології обробки землі, властиві агрокультурі скіфів-орачів, було втрачено, оскільки зерно вироблялось тільки для домашнього споживання, а не на продаж. В середині першого тисячоліття почепська культура знову розділилась. Північна її частина злилась з могутнім племінним союзом східних балтів-галіндів, які проживали в басейні Оки. Південна ж частина почепської людності була асимільована черняхівсько-київською, а почасти волинцівсько-роменської культурами, ставши одним з елементів формування літописного племені сіверян.

Поєнешти-лукашівська

Поєнешті-лукашівська культура (від сіл Поєнешті/Poienești в Румунії та Лукашівка/Lucăşeuca в Молдові) виникла в межиріччі Дністра й Прута близько 300 року до Р.Х. внаслідок еволюції південної групи фракійських ґава-голіградських племен під впливом кельтів латенської культури. Люди поєнешті-лукашівської культури були відомі античним географам під іменем народу ґетів. Ґети були землеробським та скотарським народом з високорозвиненою матеріальною й духовною культурою. На теренах України відомі щонайменше два ґетські міста: Ґетідава у Закарпатті й Тамасідава (сучасний Кам’янець-Подільський). В поселеннях ґетів виявлено артефакти пшеворської та зарубинецької культур, що свідчить про тісні контакти між цими культурами і їхню спорідненість.

У 80 роках до Р.Х. коаліція скіфів, ґетів, бастарнів та причорноморських греків перемогла римські війська у Подунав’ї, що дозволило ґетському вождю Буребісті, лідеру цієї коаліції, створити могутнє Дакійське царство, яке проіснувало до 106 року, коли було розгромлене й захоплене військами римського імператора Траяна. Нащадки даків та західних ґетів називають себе румунами (români), що власне й означає римлянин, а сучасна румунська мова є найближчою до латини з усіх романських мов. Східна ж частина ґетської людності зберегла свою незалежність і згодом еволюціонувала в липицьку культуру.

Римська провінційна

Влітку 106 року римляни, придушивши останні вогнища дакійського опору, вийшли до кордонів майбутньої України. В період від І столітті перед Різдвом до початку ІІ століття нашої ери виникає ряд римських провінцій на землях, які межують з сучасною Україною - Мезія, Норік, Паннонія й Дакія. Трохи раніше під протекторат Римської імперії потрапили Крим та північне Причорномор’я. При цьому етнічний склад населення не змінився - в Криму надалі мешкали нащадки греків-колоністів, кримських скіфів, таврів та сарматів. Змінилась тільки адміністрація, яка складалась з чиновників та військових, присланих з Риму. Разом з тим, культура, яку називають римською провінційною, мала суттєвий вплив на розвиток праУкраїни тих часів.

Головним римським осередком в Криму був Каструм Харакс - укріплений військовий табір на мисі Ай-Тодор неподалік від Гаспри, а головна військово-морська база Риму знаходилась в теперішній Балаклавській бухті, яка тоді називалась Сімболон Лімен. Кримські міста спеціалізувались на виробництві рибного соусу гарум (garum), без якого римську кухню неможливо уявити. Цьому промислу сприяв щедрий осінній вилов скумбрії на Чорному морі, а також невичерпні поклади якісної кухонної солі на півночі Криму.

В Закарпатті римляни зайняли колишню дакійську фортецю Слатіну біля сучасного Солотвина й поставили під свій контроль місцеві соляні копальні, родовища золота поблизу сучасного Берегове та просунулись на територію теперішніх Чернівецької та Хмельницької областей. Опорним пунктом римлян тут була, вірогідно, колишня дакійська фортеця Тамасідава на місці теперішнього Кам’янця-Подільського. Втім, римляни не мали наміру колонізувати ці землі. Вони залишили тут свої гарнізони, а на самі землі поселили союзників – сарматів-язигів.

Сусідство з Римом створило величезні економічні можливості для прикордонного населення. Римські гарнізони та нові переселенці потребували продовольства і ще багатьох речей, доставляти які з метрополії було довго й дорого. А прикордонні варварські племена були очаровані римським способом життя, який для них видавався немислимою розкішшю. Тому вожді прикордонних племен воліли торгувати з римлянами, аніж ризикувати, організовуючи грабіжницькі набіги. А енергію молодих воїнів вдавалось каналізувати, посилаючи їх найманцями на службу в допоміжних римських військах. Місцева знать і, навіть рядові громадяни, переймали римський побут, римські системи цінностей та моделі поведінки, залишаючись при цьому незалежними від римських політичних впливів і творячи так звані римські провінційні культури.

Для римських торговців важливим був ринок збуту своїх товарів так, що часом виробництво цих товарів вони переносили на непідконтрольні Риму території. Поблизу села Грушівці в Дністровському районі на Буковині знаходилась римська факторія, в якій римські фахівці виготовляли вироби зі скла, популярні серед місцевого населення. В усіх прикордонних поселеннях масово зустрічаються черепки від римських тарних амфор, в яких транспортувалась олія та вино. Скарби з римськими монетами доводять, що срібні денарії були на той час головною монетою обігу в Україні. В середині III століття внаслідок низки внутрішніх криз та проблем пов’язаних з великим переселенням народів римські війська покинули спочатку військові табори у Хараксі та Сімболоні, а потім і все північне Причорномор’я. Їхнє місце зайняли спочатку сармати, а потім готи, які підкорили собі всі грецькі міста.

Карпатських курганів

Завоювання Римом Дакії змусило тих фракійців-даків, котрі не хотіли підкорятись Риму, мігрувати на північ у тоді ще малозаселені землі східних Карпат. В географії Птолемея ці люди іменуються карпами, від яких, очевидно, походить і сучасна назва Карпатських гір. Археологи знають цих людей як культуру карпатських курганів, оскільки своїх небіжчиків вони хоронили під високими насипами.

Попри доволі суворий гірський клімат, основним заняттям карпів було землеробство. Розводили корів, свиней, овець та коней й часто полювали в гірських лісах. Зовнішні економічні зв’язки населення культури карпатських курганів були зосереджені на торгівлі з римськими провінціями. Основним експортним товаром карпатців була сіль, а також продукти лісових промислів - хутра, букова деревина, дикий мед та віск. Найпоширенішими серед імпортних знахідок є античні тарні амфори, в яких транспортувалось вино.

Культура карпатських курганів частково була поглинута слов’янською ранньосередньовічною празько-корчацькою культурою, людність якої рухалась з північного сходу до Дунаю через Карпати. Втім, багато звичаїв, побутових рис й традицій людей культури карпатських курганів досі зберігаються серед українських гуцулів та польсько-словацьких гуралів.

Липицька

Іншою культурою фракійського походження, яка виникла після розгрому римлянами Дакійської держави, була липицька культура (від села Верхня Липиця Івано-Франківської області), котра постала внаслідок внутрішньої трансформації ґетської поєнешті-лукашівської культури. Античні історики знали цих людей як костобоків.

Основу господарства липицької культури становило орне землеробство і присадибне скотарство. Важливу роль посідала торгівля, орієнтована на прикордонні римські провінції та північне Причорномор’я. Так само активні торгові контакти відбувались з людьми пшеворської культури, кельтами та сарматами. Натомість контакти зі слов’янським населенням зарубинецької та зубрицької культур були обмеженими. Костобоки воювали проти Римської імперії у складі антиримської коаліції, куди входили сарматські, германські й фракійські племена.

Між 170-171 роками костобоки, разом з бастарнами та сарматами, перетнули Дунай, спустошивши Мезію, Фракію, Македонію та Аттику. У 172 році після поразки від римських військ костобоки припинили набіги на землі Імперії. Завдяки дипломатії та щедрим подарунками римлянам вдалось перетягнути костобоків на свій бік, і вони воювали вже разом з римлянами проти своїх колишніх союзників - германців.

В середині ІІІ століття частина галицьких костобоків під тиском прийшлих готів, переселилась у передгірні райони, інша ж частина мігрувала на терени сучасної Молдови, приєднавшись до інших фракійських племен. Решта ж липицької людності стала частиною черняхівсько-київської культури.

Готи й черняхівці

Вельбарзька культура

Близько 50 року в нижній течії Вісли внаслідок міграції готських племен з острова Готланд виникла вельбарзька культура (від міста Вельбарк/Willenberg в Польщі). Звідти племена готів компактними групами мігрували на південний схід, займаючи території в басейні Західного Бугу, не змішуючись при цьому з місцевим населенням. Орієнтовно у 190 році після Різдва вони досягли української Волині, де заселили терени зубрицької культури, витіснивши місцеве населення у верхів'я Дністра. Друга хвиля вельбарських мігрантів з'являється на Волині у III столітті. Разом з ними приходить частина племен пшеворської культури які, вірогідно, були політичними союзниками готів. Тому східний варіант вельбарської культури насичений пшеворськими компонентами.

Вельбарці практикували різні способи землеробства, хоча більша частина використовувала дідівський підсічно-вогневий спосіб. Важливою особливістю вельбарської культури є мінімальне використання заліза, яке застосовували переважно для виготовлення зброї, а робочі інструменти відливали з бронзи. З бронзи виготовляли й частину столового посуду. Характерними для готських поселень є так звані довгі доми - громадські будівлі довжиною до кількох десятків метрів, які мають свої аналогії в скандинавських культурах, де в таких домах проводились громадські банкети. Ще однією типовою скандинавською рисою є круглі майданчики, вимощені камінням, які служили місцем для народних зборів.

Поживши трохи на Волині, частина готів під проводом напівлегендарного короля Філімера мігрувала в північне Причорномор’я, де вони заселили землю, відому з Гетики Йордана як Оюм (з готської Aujom - річкова область, країна вод). Ймовірно, саме внаслідок розселення по різні боки Дніпра відбувся поділ готського народу на східну та західну групи - на остготів та вестготів. В причорноморських степах утворилась готська держава. Ставкою готських королів стало місто Археймар або ж Данарштадт (місто Донара - готського бога війни), теперішнє Башмацьке городище поблизу сучасного селища Солоне Дніпропетровської області.

Черняхівська культура

На середину ІІІ століття в українських землях склалась доволі стабільна етнічна ситуація. Землі центральної України заселяли слов’яни зарубинецької культури та слов’янізовані осілі скіфи, на заході - слов’яни пшеворської та зубрицької культур, в Карпатах та на Поділлі – фракійці, даки й ґети. На півночі обробляли землю почепські балтослов’яни. В степах же кочували сарматські роди. Предки всіх цих народів жили тут упродовж сотень, а то й тисяч років і навчились взаємодіяти між собою. Додатковим чинником стабільності була економіка всіх цих народів, котра в більшій чи меншій мірі була орієнтована на торгівлю з Римом та його кримським сателітом – Боспорським царством. Вторгнення на тлі ослаблення Риму агресивно налаштованих готів, які, окрім частини пшеворців, не знайшли собі союзників серед місцевих етносів, а, навпаки, нажили численних ворогів, цю рівновагу порушило. Порушення status quo, своєю чергою, призвело до консолідації місцевих народів. Так з’явилась ключова для формування прийдешнього українського народу черняхівсько-київська культура.

Черняхівська культура (від села Черняхів Київської області) набула поширення на більшій частині сучасної України, а також на південному сході Польщі, на заході Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії та Болгарії. Тісно пов’язаною з черняхівською культурою була культура київська. Відмінності між цими культурами полягали тільки в етнічному складі. Якщо київці були чистими слов’янами, нащадками зарубинецької культури лише з невеликою домішкою балтських елементів, то черняхівці - спільнота мультиетнічна. Черняхіська людність складалась з нащадків сарматів, фракійців липицької культури та слов’ян. Останні становили в цьому етнічному конгломераті більшість і їхня мова, очевидно, лінгва франка всього населення черняхівської культури.

Вірогідно, ядром формування антиготської коаліції стала людність київської культури, яка, на той час, уже об’єдналась в типову для раннього середньовіччя так звану варварську державу. А що взірцем для державотворення для молодих європейських держав однозначно була Римська імперія, яка, хоч і минула зеніт свого розквіту, ще мала достатньо сил для демонстрації могутності, то партнери київців по коаліції приєднувались на правах римських федератів, себто спільників або, як казали тодішні слов’яни, унів. Саме від цього слов’янського слова уни, себто союзники, федерати, вірогідно й постала римська, а пізніше і європейська назва гунів.

Неоднорідність етнічного складу проявлялась в похоронній обрядовості, в релігійних культах та духовному житті людей. Люди черняхівсько-київської культури були землеробами й пастухами. Про тісні зв’язки з античним світом говорить велика кількість тарних амфор та імпортного посуду, а також скляних та бронзових намистин, які імпортували з прикордонних провінцій Римської імперії. Виробництво зброї не обмежувалось наконечниками стріл та списів. Зброярі уміли виготовляти сталеві мечі, лати, шоломи і, навіть, кольчуги, які, на той час були новинкою військових технологій. Черняхівсько-київські села не мали укріплень, однак через всі землі, які знаходились під контролем черняхівсько-київських вождів, простяглась система укріплень, відома зараз як Змієві та Троянові вали. Загальна довжина Змієвих валів складає приблизно дві тисячі кілометрів.

Конфлікт черняхівців з готами

В 332 році стався конфлікт між готами та сарматами черняхівсько-київської культури, в якому готи домоглись значних військових успіхів. І тільки втручання римлян на боці сарматів врятувало останніх від повного розгрому і змусило готів повернути назад взамін за щорічну данину і право торгувати на Дунаї. Мир не був стійким, тому римляни прискореним темпом почали зводити систему земляних валів між Дунаєм і Тисою, а також військові табори й укріплення. Змієві вали України вірогідно почали будуватись саме в цей час в координації, а може й в кооперації з римлянами. Ці оборонні заходи досягли результату. Готи змінили напрямок експансії і почали рухатись на північний схід в напрямку золотоносних районів Уралу.

Але для повного контролю над північною торгівлею (хутра, золото, раби) готам треба було перемогти людей, котрі закривали собою шлях до цих багатств. З цією метою в другій половині ІІІ століття готи повільно, але впевнено витискали черняхівсько-київську людність щораз далі на північ, притискаючи її до Прип’ятських боліт. Скарби римських монет, яких багато знайдено в Подніпров’ї свідчать, що люди, які закопали їх, назад не повернулись.

Вирішальні події відбулись 375 року, коли готський король Вінітар (від готського Winiþ-arja - переможець венедів, себто слов’ян) зрадою захопив в полон слов’янського князя Божа та сімдесят його дружинників і велів їх розіп’ясти на берегах ріки Росі поблизу сучасного села Синява. Помста не забарилась. Того ж таки року об’єднані сили черняхівсько-київської федерації на чолі з князем Баламиром (чи не слов’янський Велемир?) розгромили спочатку східних, а потім і західних готів. Оюм припинив своє існування.

Хто такі гуни

До 440-х років черняхівсько-київська конфедерація не конфліктувала з Західною та Східною Римськими імперіями, виступаючи частіше як федерати Західної імперії в її війнах проти германців. Імена династів, які справували владу над конфедерацією, щоправда спотворені греко-латинськими авторами, відомі ще з 375 року, починаючи від князя Баламира, що категорично заперечує версію про делекосхідне походження гунів. Зрештою, сам термін гуни вперше з’явився в історичній літературі у XVIII столітті в роботах французького вченого Жозефа де Гіньє (Joseph de Guignes), який допустив зв’язок між гунами та народом хунну, який жив у північному Китаї з ІІІ століття до Р.Х. до кінця І століття нашої ери.

Вперше про гунів повідомив Клавдій Птолемей у середині II століття, розмістивши у своїй Географії народ хунів (Chuni) між сарматами-роксоланами та бастарнами-зарубинцями на півдні правобережної України. У переліку племен Європейської Сарматії Птолемей згадує ще одне окреме гунське плем'я - саварів (сіверян?). Візантійські автори наводили кілька варіантів походження гунів. Решта ж істориків тих та пізніших часів не знали етноніму гуни, а називали цих людей скіфами, тобто використовуючи узагальнюючу назву всіх місцевих мешканців північного Причорномор’я, котрі жили тут до приходу сарматів. До речі, згідно готському історику Йордану центр гунської держави знаходився біля Дніпра.

Завдяки Пріску Панійському, східноримському дипломату який був секретарем константинопольського посольства в ставці гунського царя Атили, до нас дійшли три автентичні слова гунської мови: назви напоїв медос та камос (напій з ячменю) та похоронного обряду – страва. Учені намагаються вивести ці слова з тюркської, монгольської, іранської та єнісейської мов, хоча кожен, хто знайомий хоч трохи з українською мовою легко зрозуміє, що медос – це медовуха, камос – це квас, а страва – це їжа. З цього випливає, що так звані гуни, яких Пріск вперто називав скіфами, розмовляли з ним слов’янською мовою.

Археологія справді знає північнокитайський народ хунну, який на початку нашої ери мігрував в Центральну Азію, але далі північного Казахстану жодних ознак цього народу немає. Так звані гунські поховання Європи насправді належать сарматським воїнам, у яких здавна (ще з часів ямної культури) існував звичай штучної деформації черепів. Не існує також жодних доказів генетичної спорідненості сучасних угорців (чи будь-яких інших європейців) та давніх хунну. Літописні гуни явно були місцевим народом, точніше конфедерацією народів черняхівсько-київської культури.

Наслідки епохи в етногенезі праукраїнців

Сарматська навала змусила частину землеробського населення праУкраїни переміститись в лісову зону, рятуючись, таким чином, від грабунків та людоловлі, які були тоді головним заняттям сарматів. Вірогідно, переорієнтаціця на кельтський світ, видавалась землеробський еліті свого роду захистом. Терени сучасної Чехії, а також Закарпаття і частину Галичини заселило тоді кельтське плем’я бойїв, назва якого зберіглась в назвах країни Богемії та карпатських горян – бойків.

Втім, як виявилось, з сарматськими вождями також можна було домовлятись, тому на протязі двох-трьох поколінь в землях праУкраїни встановилась відносна стабільність. Географія Птолемея навіть вказує декілька нових міст, які з’явились в Придніпров’ї, Закарпатті, на Поділлі та в Галичині. Після 106 року до праУкраїни мігрують біженці з Дакії. Археологи називають їх носіями культури карпатських курганів, античні історики – народом карпів. Ймовірно, далекими нащадками цих людей є гуцули.

На загал же населення праУкраїни надалі складається з тих самих етнічних складників – слов’ян, балтів, тракійців та скито-сарматів. Розпочався процес змішування цих складників. І процес цей різко прискориться з появою на праукраїнській сцені ще одного актора.