Релігійні переконання

Релігії в праУкраїні в різні епохи

Первісна форма релігії в епоху палеоліту, очевидно, була шаманською, орієнтованою на феномен особливих духовних лідерів, які входили у стани трансу для отримання езотеричних духовних знань. Шаманська інтерпретація доісторичної релігії базується на нейропсихологічній моделі, де шаманський досвід вважається невід’ємною функцією людського мозку. Печерне мистецтво верхнього палеоліту є одним з найбільш однозначних доказів релігійної думки палеоліту. Печерні малюнки часто зображують істот, які є наполовину людьми і наполовину тваринами, тобто живуть як в земному людському світі, так і в світі духів одночасно. Шаманізм, вірогідно, був основною частиною релігій верхнього палеоліту, але не єдиною. Поряд з шаманізмом, який, власне кажучи, був не релігією, а, швидше, методом спілкування із потойбіччям, існував культ жіночого начала, про який чітко свідчать поширені у всій Євразії фігурки Венери.

Для мезолітичної релігії основна частина сучасного розуміння походить від практики поховання. Померлих ховали разом з їжею. Тіла могли бути поховані цілими або частково розчленованими перед похованням; в деяких випадках поряд з людьми в могилах знаходили тварин, наприклад оленів, свиней і котів. Тіла часто покривали вохрою вірогідно тому, що серед людських культур червоний колір є універсальним для символізації крові, статі, життя та смерті.

В епоху неоліту Ритуальний календар життя обертався навколо врожаю - люди того часу поклонялися божествам, орієнтованим на зерно, молилися і приносили жертви за гарні врожаї, а також влаштовували святкування в сезон жнив. Дуже важливим був культ жіночого начала, втілений у поклонінні Великій Богині Матері Світу. В неоліті з’явилася духовна аристократія людей (зокрема жінок у теократичних цивілізаціях Старої Європи) і шаманські практики все більше розумівся як сфера еліти не призначені для широкого загалу. Натомість, саме для широкого загалу існували численні й доволі складні ритуали. Вірогідно також, що у сильно стратифікованих суспільствах неоліту мали місце елітарні таємні товариства.

В мідну добу Однією з головних культур були арії (протоіндоєвропейці), від яких походять всі індоєвропейські мови та міфології. Арії вірили у загробне життя, де землі зелених пасовищ, де вік і хвороба невідомі, доступної лише через небезпечні подорожі крізь водяний вир, який охороняють пси. У древніх індоєвропейців існували психоактивні напої безсмертя, на кшталт індоіранських soma та madhu або грецької ambrosia.

Риси європейської релігії бронзової доби включають дихотомію між сонцем і підземним світом, віру в тварин як важливих посередників між фізичною та духовною сферами та зосередженість на реінкарнації й родючості як базових засадах релігійних практик. Існував культ предків, а озера й болота вбачались як пункти поєднання світу живих зі світом мертвих. Так само гори, пагорби, кургани й дерева бачились як межа між земним та небесним. В бронзовому віці більшість європейських землеробських культур переходять до кремації тіл покійників всередині возів і колісниць, що мало б свідчити про віру в далекі подорожі душ.

Особливості європейських релігій залізної доби частково відома з літературних джерел, оскільки стародавні римляни описували практику неписемних суспільств, з якими вони стикалися. Тому можна з упевненістю сказати, що більшість релігій того часу являли собою різні варіанти політеїзму, похідні від первісної протоєвропейської релігії.

Християнство з’являється на теренах України вже наприкінці першого століття нашої ери. Згідно з писанням батька церковної історії Євсевія Кесарійського (Eusebius Pamphili, ⋆263 — †339) апостол Андрій одержав як місійну територію Скіфію. Другим легендарно-відомим місіонером на землях Русі був учень апостола Петра римський папа Климент I (Clemens Romanus, папа римський в 88 - 97 роках, †23.11.99 або 101 року). Як опозиціонера до офіційної римської релігії, його було заслано до каменоломень Херсонесу Таврійського, де перебувало вже близько 2000 засланих християн. 988 року відбулось хрещення Русі, яке призвело до утворення Київської митрополії (988—1240 роки). Відтоді християнство стає головною релігією Русі.

Види релігійних вірувань праУкраїнців

Анімізм

Анімізм (з латини anima - дихання, дух, душа, життя) — це віра в те, що всі предмети, місця та істоти мають окрему духовну сутність. Анімізм сприймає все, як живе так і неживе, а також рукотворні речі, а в деяких випадках і слова — як живе. Не існує категоричної різниці між духовним і фізичним світом і душа, дух або відчуття існують не лише в людях, але й в інших тваринах, рослинах, географічних об’єктах (як гори та річки), так і інших суб’єктах природного середовища. Анімізм може приписувати життєву силу абстрактним поняттям, таким як слова, справжні імена або метафори в міфології. На основі своїх досліджень розвитку дитини швейцарський психолог Жан Піаже (Jean Piaget, ⋆09.08.1896 — †16.09.1980) припустив, що діти народжуються з вродженим анімістичним світоглядом, у якому вони антропоморфізують неживі об’єкти, і що лише пізніше вони виросли з цієї віри.

Шаманізм

Шаманізм - це релігійна практика, яка передбачає взаємодію практикуючого (шамана) зі світом духів через змінені стани свідомості. Метою взаємодії зазвичай є спрямування духів або духовних енергій у фізичний світ з метою зцілення, ворожіння чи іншим способом допомоги людям. Слово шаман походить з евенкійської мови і пов’язане з коренем sā-, що означає знати. Себто шаман – це знаюча чи відаюча людина. Шаманізм базується на передумові, що видимий світ пронизаний невидимими силами або духами, які впливають на життя живих. Більшість шаманів мають сни або видіння, які передають певні повідомлення від своїх духовних провідників, котрі ведуть і спрямовують їх у їхніх подорожах духовним світом. Вважається, що ці духовні провідники завжди присутні всередині шамана, хоча інші кажуть, що вони зустрічаються лише тоді, коли шаман перебуває в трансі. Шамани вірять, що вони можуть спілкуватися як з живими, так і з мертвими, щоб вирішити проблеми та доставити дари духам.

Тотемізм

Тотем (з мови індіанців оджибве doodem - духовна істота) - священний об’єкт або символ, який служить емблемою групі людей, наприклад сім’ї, клану, роду чи племені). Базовою основою тотемізму є вірування в так званих тотемних первопредків. Тотемісти вважають, що та чи інша тварина є прабатьком того чи іншого роду чи племені. У тотемі люди вбачали добрих і турботливих заступників та захисників своєї громади від голоду, холоду, ворогів та інших напастей, намагалися прив'язати до них усі найважливіші події у власному житті. Найважливішою складовою тотемізму є тотемічна обрядовість, у якій значне місце займають численні дії поклоніння тотему, залучення до нього. З цією обрядовістю пов'язані всі важливі етапи в житті людини: народження, ініціація, смерть. Таким чином відбувалася первісна соціалізація індивіда, засвоєння ним звичаїв, традицій, навичок своєї громади. Тому тотемізм не можна просто розглядати як сукупність вірувань і обрядів, він є соціальним інститутом, похідним від інституту роду.

Культ богині

Богиня -мати — головна богиня, яка характеризується як мати або прародителька, як втілення материнства й родючості, як виконання космологічної ролі творця та/або руйнівника, зазвичай асоційованого із Землею. Базовою функцією головної постаті культу богині-матері було надання своїх щедрот у материнських стосунках із людством чи іншими богами. Коли таких богинь прирівнювали у цій функції до землі чи світу природи, їх часто називали Матір’ю-Землею (слов’янська Мати-сира земля). В релігійних системах, що виводяться з протоіндоєвропейської сфери богиня землі архетипно є дружиною або жіночим аналогом Небесного Батька. Вірогідно, культ богині-матері веде свій початок з часів палеоліту (ґраветтська культура). Культ богині-матері в формі поклоніння діві Марії присутній в християнстві.

Арійський політеїзм

Арійський пантеон включав низку божеств, таких як бог денного неба Dyḗws Phatḗr (Небесний Батько), його дружина Dhéǵhōm, його донька Dhuĝhatḗr Diwós, його сини Божественні близнюки, богиня світанку Haéusōs, сонячна богиня Sehaul, бог вод Neptonos (небіж вод), бог грому Perkwunos, бог-пастух Péhausōnю, бог доріг та громад Haeryomen, бог-коваль та перша людина Ману. В арійському міфі про створення світу перша людина Ману та його гігантський близнюк Ємо перетинають космос у супроводі первісної корови. Ману приносить у жертву свого брата і за допомогою небесних божеств створює як природні стихії, так і людей з його останків Ману стає першим священиком, а його померлий брат Ємо — першим вождем, оскільки соціальні класи виникають із його тіла (жрецтво — з голови, воїни — з грудей і рук, а простолюдини з геніталій та ніг). В міфі розглядається космічний конфлікт між небесним героєм і земним змієм, або як перемога індоєвропейців над неіндоєвропейськими людьми. Арії вірили в трьох богинь долі, які творили долі людства. Реконструйована космологія аріїв показує, що ритуальне жертвоприношення худоби, зокрема корови, лежало в основі їхніх вірувань, як первісна умова світоустрою. Існував також культ зброї, особливо кинджала, який займає центральне місце в різних звичаях і міфах.

Культ предків

Базовою ідеєю культу предків є шанування предків з метою запевнення постійного благополуччя предків і позитивного ставлення до живих, а іноді й прохань про особливі ласки чи допомогу. Соціальна функція культу предків полягає в культивуванні відданості роду. Культ предків зустрічається в суспільствах з різним ступенем соціальної, політичної та технологічної складності і залишається важливою складовою різноманітних релігійних практик в наш час. Померлі предки, як духи, що колись самі були людьми, вважаються такими, що краще розуміють людські потреби. У деяких культурах вірили, що їхні предки потребують допомоги від своїх нащадків, і їхні практики включають підношення їжі та інших продуктів. У деяких ранньокласових культ предків еволюціонував у загальноплемінний культ вождів. У слов'ян були дуже поширені обряди вшанування померлих пращурів.

Культ вогню

Поклоніння або обожнювання вогню (піролатрія) є одним з найстаріших культів й сягає часів середнього палеоліту. В індоєвропейських мовах існувало два поняття щодо вогню: живий вогонь - han̥gwnís і неживий - péhawr̥. Подібна різниця існувала й для води: жива й мертва вода. Поклоніння вогню було поширене у ведичній та давньоіранській релігії. Вогонь вважався посередником між людьми та богами. У слов'янському язичництві існував бог Сварог, що означає світлий і ясний і який був духом вогню. Найбільш відомим серед численних слов'янських язичницьких вогняних ритуалів є стрибки через багаття в Купальську ніч.

Ведизм

Історична ведична релігія склалась з релігійних ідей та практик, які виникли серед деяких індоарійських народів північного Причорномор’я близько 2 200 року до Р.Х. і згодом у так званий ведичний період (1 500–500 роки до Р.Х.) були зафіксовані у ведичних текстах (Ведах) на північному заході Індійського субконтиненту (Пенджаб і західна рівнина Гангу). Ці ідеї та практики містяться в сучасному індуїзмі, а деякі ведичні ритуали практикуються й сьогодні. Специфічні ритуали та жертвоприношення ведичної релігії включають, серед іншого: ритуали соми, обряди вогню, що включали жертвопринесення людей та коней. У ведичній релігії вшановувались божества: Дьяус, Індра, Агні, Рудра та Варуна. Ведичні вірування та практики докласичної епохи вірогідно виводяться з варіанту арійської релігії катакомбної культури і була синкретичною сумішшю центральноазіатських та арійських елементів. Багато якостей арійського бога Dyḗws Phatḗr перейшли до ведійського бога Індри, який більше, ніж будь-яке інше божество, асоціювався з сомою, стимулюючим препаратом (можливо, похідним від ефедри).

Фракійський політеїзм

Фракійська релігія включала міфологію, ритуальні звичаї та вірування фракійців тісно пов’язана з міфологією стародавніх індоєвропейських народів, які населяли східну та південно-східну Європу та північно-західну Анатолію. Фракійська релігія засвідчена з ранньої бронзової доби. Фракійці, як і інші стародавні народи південно-східної Європи, вірили, що універсальні сили діють у світі, який складається з чотирьох класичних елементів, а саме: землі, повітря, води та вогню. У фракійському пантеоні засвідчено два основних божества: Велику Богиню Бендіс та бога-героя Зіса та напівбога Залмоксиса. Фракійці концептуалізували свою релігію та міфи не як історії стародавнього минулого, а як події, що відбуваються в сьогоденні. У фракійській релігії не було різниці між міфічним та героїчним минулим і сьогоденням, і вважалося, що герої все ще здійснюють свої доблесні вчинки в сьогоденні на іншому рівні існування на небесах.

Грецький політеїзм

Релігійні обряди в Стародавній Греції охоплювали набір вірувань, ритуалів і міфології у формі як народної публічної релігії, так і культових практик. Більшість стародавніх греків визнавали дванадцять головних олімпійських богів і богинь — Зевса, Геру, Посейдона, Деметру, Афіну, Ареса, Афродіту, Аполлона, Артеміду, Гефеста, Гермеса та Гестію або Діоніса. Релігійні обряди греків поширювалися за межі материкової Греції до островів і узбережжя Іонії в Малій Азії, Сицилії та південної Італії і до грецьких колоній у західному Середземномор’ї та північному Причорномор’ї. Давньогрецьке богослов’я ґрунтувалося на припущенні, що існує багато богів і богинь, а також низка менших надприродних істот різного типу. Існувала ієрархія божеств із Зевсом, царем богів, який мав певний контроль над усіма іншими, хоча він не був всемогутнім. Боги повинні були підкорятися долі, відомій у грецькій міфології як Мойри, яка була вищою за будь-яку з божественних сил. Деякі божества панували над певними аспектами природи. Усі значні божества візуалізувалися як люди за формою, хоча часто було здатні перетворюватися на тварин або природні явища. Греки вірили в підземний світ, населений духами померлих.

Римський політеїзм

Релігія в Стародавньому Римі складалася з різноманітних імперських та провінційних релігійних практик, яких дотримувалися як жителі Риму, так і ті, хто перебував під його владою. За переказами, більшість релігійних інституцій Риму можна простежити до його засновників, зокрема Нуми Помпілія, сабінянина, другого царя Риму, який безпосередньо вів переговори з богами. Ця архаїчна релігія була основою mos maiorum, шляху предків або просто традиції, яка розглядалася як центральна частина римської ідентичності. Римська релігія була практичною і договірною, заснованою на принципі do ut des - я даю, щоб ти міг дати. Релігія залежала від знань і правильної практики молитов, обрядів і жертвоприношень, а не від віри чи догматів. Римляни шанували дванадцять головних божеств (Di Consentes): Юпітер, Юнона, Нептун, Мінерва, Марс, Венера, Аполлон, Діана, Вулкан, Веста, Меркурій, Церера. Під час розквіту Імперії в Римі культивувалися численні іноземні божества, які були перенесені навіть у найвіддаленіші провінції, серед них Кібела, Ісіда, Епона та боги сонячного монізму, такі як Мітра та Сол Інвіктус.

Західноіранський політеїзм

Західноіранський політеїзм – міфологія, ритуальні практики і вірування народів західноіранського походження, переважно кіммерійців, скіфів, сарматів, аланів, масагетів і саків, які виводяться зі зрубної культури часів бронзової доби. Вважається, що західноіранські релігії пов’язані з більш ранньою арійською релігією, а також із сучасними східноіранськими та осетинськими традиціями та вплинула на пізнішу слов’янську, угорську та тюркську міфології. Скіфська космологія відповідала типово індоіранській тристоронній структурі всесвіту скіфської космології, згідно з якою всесвіт складався з небесного царства (яви), підземного простору (нави) і земного царства (яви). Західні іранці поклонялися пантеону із семи богів і богинь (гептада), розділених на три ранги ієрархії. На найвищому щаблі ієрархії знаходилась богиня тепла, вогню та вогнища Табіті. На другому щаблі бінарні протилежності: мати землі й води Апі та небесний батько Папай. Третій і останній ранг складався з чотирьох божеств зі специфічними характеристиками: Таргітай – прабатько народів, Гойтосір – бог сонця, Аргімпаса - покровителька родючості, яка мала владу над суверенітетом і силою священиків, Арес - бог війни, втіленням якого був меч-акінак. Існувало також божество еліти Тагімасад. Цей пантеон був відображенням іранської космології, очолюваної первісним вогнем, який був основною сутністю та джерелом усього творіння, за яким прийшли земля-мати та небо-батько, які створили богів, останніми з яких були чотири охоронці чотирьох сторін світу, що регулюють Всесвіт.

Балтське язичництво

За функціями міфологічних персонажів, ступенем їх індивідуалізації та значенням для людини виділяють кілька рівнів балтійської міфології. Перший рівень - містить найвищих богів, які входять в пантеон загального для всіх балтів і міфічних сюжетів. Найвищий бог, який живе на небі Vecais Tēvs (Старий батько). За ним йде громовержець Перкунас залежний від нього, але іноді наділений більшими можливостями. У батька є сини, з якими пов'язані архаїчні образи, що походять від індоєвропейського культу божественних близнюків. Божі сини закохуються в Божу дочку (Saulės dukte). Сини Божі уособлюють родючість, пов'язані з культом землеробства. В балтійській міфології громовержець Перкунас переслідує свого супротивника Вельнаса, культ якого має ознаки зв'язку з худобою. У Перкунаса є помічник Коваль. Іншим архаїчним міфом, фрагменти якого збереглися в литовському та латиському фольклорі, є небесне весілля Сонця та Місяця. Аушріне (ранкова зірка) — дружина Перкунаса, яку він проганяє на землю за невірність, і вона перетворюється на хтонічну богиню. До нижчого рівня належали: Патрімпас (бог річок і джерел), Аутрімпас (бог моря), Патулас (бог підземного світу), Пергубріс (бог весни та рослинності), Пушкайтіс (персоніфікація землі), Аушаутас (бог життя), Пілвітіс (дарувальник багатства). Найнижчий рівень божественної ієрархії включав казкових героїв і духів місць. Сюди ж слід віднести міфологічні образи ведмедів, вовків, змій.

Германське язичництво

В пантеоні германських богів найважливішим був Водан (Одін) — бог бурі, володар потойбічного царства, хранитель душ, чарівник, знавець магічних рун. Водан царював у Валгаллі, куди войовничі діви-валькірії приводили душі хоробрих воїнів, полеглих у бою. Тор (Донар) — бог грому, блискавки, Тиу (Циу) — бог сяючого неба, Бальдар — божество родючості, весни, рослинності; Фрейя — богиня врожаю та родючості. Проти верховних богів виступали сили зла: вовк-чудовисько Фенрір, повелитель вогню Суртр, богиня смерті Хель, її страшний пес Гармр, дракон Фафнір, карлики Альфи. Серед героїв особливо відзначається Сігурд (Зігфрід). Серед інших міфологічних персонажів — богині долі (сестри Урд — минуле, Верданді — нинішнє, Скулд — майбутнє); восьминогий кінь Одина — Слейпнір, а також священні атрибути богів та героїв — предмети, що мають імена: молот Тора — Мьольнір, меч Сігурда — Грам. Ідея Всесвіту в міфології германських народів втілена в дереві фантастичних розмірів і незвичайних властивостей. Цим деревом є священний ясен Іггрдрасіль, який Іггдрасіль з'єднує небо, де знаходиться місто Асгард, землю з містом Мітгард і підземний світ. Ставлення германців до богів ґрунтувалося на засаді даємо, щоб повернули. Богів підгодовували кров'ю і м'ясом принесених у жертву. Вважалося, що боги мали користь з людських жертвопринесень, коли душі цих жертв були в їх розпорядженні.

Раннє слов’янське язичництво

Порівняно з іншими язичницькими релігійними системами в Європі, релігія слов’ян є однією з найменш зафіксованих в письмових джерелах. Однією з найпоширеніших версій слов’янського космогонічного міфу є міф про боротьбу небесного бога-деміурга, який сотворив світ, зі своїм противником – хтонічним божеством, що символізує сили хаосу і набуває змієподібної форми. У цьому міфі бог порядку і бог хаосу спочатку співпрацюють, а потім вступають у конфлікт. Бог у цьому міфі не всезнаючий чи всемогутній – у різних версіях міфу він просить поради у хаосу або змушений скористатися його допомогою. Існує чіткий розподіл влади – бог має владу над надземним світом і небом, його противник – над підземним і, що характерно для слов’янського варіанту міфу, водним світом.

Не виключена можливість існування міфу про космічне яйце, в якому світ був створений шляхом розбиття яєць, отриманих в результаті двобою героя зі змієподібними істотами. Популярним був типовий для індоєвропейців тристоронній поділ світу на небо (праву), землю (яву) та землю мертвих (наву). Всі три світи пов’язувались між собою космічним деревом. Небесний Чумацький Шлях вів у потойбічний світ, а небо уявлялось як великий млин, що обертається навколо Полярної зірки (Око Перуна). Існувала віра в певну форму загробного життя, який називають вираєм або раєм. Рай-вирай — це насамперед земля, куди птахи відлітають на зимівлю, свого роду великий закритий сад із охоронюваними воротами. Окрім душ померлих туди потрапляли люди, викрадені веселкою, які потім ставали демонами погоди. Другою частиною потойбічного життя була підземна земля Нава, яка уявлялась у вигляді безкінечного лугу де бог Велес пасе душі померлих.

Верховним богом раннього слов’янського язичництва вірогідно був бог Род (з розвитком слов'янської релігії замінений Перуном), відомий також під іменами Суда чи Усуда. Момент народження слов'яни вважали магічним моментом і у момент народження долю дитини та її життєвий шлях визначали три богині долі - роданиці, які могли відзначити дитину своїми знаками – родинками. Душі людей з вирію приносили лелеки. Після смерті душа поверталась до вираю у формі птаха під час кремації тіла. Цю душу потім Род повернув на землю, щоб стати частиною нового людського існування через реінкарнацію. Роду й роданицям приносили жертви з нагоди народження та постригу. Згідно з цією концепцією людське існування було кероване не випадковістю, а індивідуальною долею, призначеною кожній людині, якій було даровано життя та особистість.
Ранні слов’яни вірили в різних духів і демонів, які зазвичай асоціювалися з місцями. Діянню демонічних сил приписували різні природні катаклізми або катастрофи для здоров'я. Окрему групу демонів становили ті, що пов'язані з домашнім господарством. Зазвичай їх вважали неперсоніфікованими духами предків, що живуть у царствах сутінків – темних кутках, під порогами, за печами, на горищах тощо. Духів предків називали ляльками або лутками. Пізніше цим словом стали позначати дитячі іграшки. Протягом усього свого розвитку релігія слов'ян не була ізольованою системою, а піддавалася різноманітним зовнішнім впливам: кельтським, римським, фракійським та, особливо, скіфо-сарматським Релігійні течії, пов'язані з культом вогню, також мали ймовірний вплив на вірування та обряди слов'ян.

Розвинене слов’янське язичництво

На основі реконструйованих міфів про Перуна і Велеса дослідники вважають, що обидва боги були головними божествами розвиненого слов’янського язичництва. Вони представлені насамперед у міфі про створення світу і являють собою слов'янський дуалізм, образ єдності та боротьби протилежностей, на кшталт ведичних Мітри й Варуни, символізуючи відповідно сили небес та підземного світу. Віра у космічний дуалізм є вірогідною причиною виключення Велеса з числа так званого пантеону князя Володимира. Перун — вважався богом блискавок й грому, а також богом війни і покровителем військових дружин. Він є етимологічним і функціональним продовжувачем арійського бога-громовержця Perkwunos і має багато рис, спільних з богами-громовержцями, яким поклонялися індоєвропейські народи. Культ Перуна сповідували не стільки звичайні люди, скільки військово-адміністративна еліта. Велес — слов'янський бог з багатьма функціями, що ускладнює його порівняння з будь-яким іншим божеством. Йому приписують передусім функції хтонічного бога, який панує над підземним світом. Йому також приписують догляд за худобою, що символізує багатство, він також був покровителем художників, поетів, музикантів та чарівників.

Разом з Перуном та Велесом в слов’янському язичницькому пантеоні існувала досить щільна компанія богів, які мали власні, так би мовити, сфери відповідальності. Дажбог – бог-дарувальник благ, бог достатку. Сварог або Сварожич — бог вогню, згадуваний у східнослов'янських текстах. Зазвичай він ототожнюється з Радогостом у західних слов’ян, рідше з Дажбогом. Мокоша – богиня долі, уособлення Землі (мати-сира земля), що з'являється переважно в східнослов’янських текстах. Зоря — уособлення світанку, яка була слов’янською продовжувачкою арійської богині світанку Haéusōs і мала багато її рис: вона жила за морем на острові Буяні, відкривала двері Сонцю, щоб воно могло податись в щоденну подорож по небу, а також володіла золотим човном. Свєнтовіт — бог священного знання та головний бог у західних слов'ян. Жива або Дзеванна - богиня дикої природи, лісів, місяця та полювання. Мара або Марзанна — богиня рослинності, а також смерті та зими. Стрибог — бог вітру. Хорс — божество, запозичене з однієї з іранських мов, можливо пов’язане з сонцем. Симаргл — ще одне іранське запозичення – крилатий песиголовий. охоронець рослин. Сварог - бог-коваль та бог неба. Богиня Лада та її сини Лель і Полель пов'язуються вченими з давньогрецькою Ледою (або Лето) та присутніми в багатьох індоєвропейських релігіях братами-близнюками. Середньовічні джерела вказують на те, що основна маса народів Русі продовжувала поклонятись язичницьким божествам ще протягом століть після офіційного прийняття Руссю християнства.

Тенгріанство

Тенгріанство — етнічна тюркська, єнісейська та монгольська релігія, що походить із євразійських степів на основі шаманізму та анімізму. Назва походить від фігури Тенгрі, який не вважається божеством у звичайному розумінні, а уособленням всесвіту. Тенгризм включав поклоніння тангрі (богам) з Тенгер Ецег (також Кок Тенгрі, Небесний батько, Синє небо) на чолі. Тенгризм сформувався з різних тюркських і монгольських народних релігій, які мали різноманітну кількість божеств, духів і богів. Культ предків відігравав важливу роль у тенгризмі. Тенгристи вважають, що їх існування підтримується вічним синім небом (Тенгрі), родючим духом матері-землі (Едже) і правителем, обраним святим духом неба. Небо, земля, духи природи та предки задовольняють усі потреби й захищають усіх людей. Живучи чесним, шанобливим життям, людина збереже свій світ у гармонії та вдосконалить свого особистого Вітряного Коня, тобто дух. Традиційний тенгріанство більше сприймали тюрки-кочівники, ніж осілі мешканці долин чи лісів. Ця віра впливала на тюркську та монгольську релігійну історію з давніх часів до XIV століття, коли Золота Орда прийняла іслам.

Християнство

Християнство — монотеїстична авраамічна релігія семітського походження, заснована на житті та вченні Ісуса з Назарета. Це найбільша та найпоширеніша релігія у світі , яка має приблизно 2,4 мільярда послідовників, що становить одну третину населення світу. Життя та вчення Ісуса описують чотири канонічні Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана. До християнських текстів належить також Старий Завіт як основа Євангелій. Термін християнин (Χρῑστῐᾱνός, Khrīstiānós), що означає послідовники Христа щодо учнів Ісуса, вперше був використаний у місті Антіохія неєврейськими його мешканцями близько 100 року.

Християнство виникло в І столітті як іудейська секта з елліністичним впливом у римській провінції Юдея. Включення язичників призвело до того, що християнство повільно відділилося від юдаїзму (II століття). Імператор Костянтин Великий декриміналізував християнство в Римській імперії Міланським едиктом (313 рік), згодом скликавши Нікейський собор (325 рік), де раннє християнство було консолідовано в те, що стане державною церквою Римської імперії (380 рік). Церква Сходу та Східне Православ’я розділилися через розбіжності в христології (V століття), тоді як Східна Православна Церква та Католицька Церква розділилися в Східно-Західному розколі (1054 рік). Протестантизм відколовся від католицької церкви в епоху Реформації (XVI століття) на численні деномінації. Після епохи географічних відкриттів християнство поширилося по всьому світу через місіонерську роботу, торгівлю та колоніалізм. Християнство відіграло визначну роль у розвитку західної цивілізації, особливо в Європі з пізньої античності та середньовіччя.

Чинники появи релігій

Точний час, коли люди вперше стали релігійними, залишається невідомим, однак дослідження еволюційної археології демонструють достовірні докази релігійної поведінки приблизно в епоху середнього палеоліту між 80 000 і 60 000 роками до Р.Х. Наука звертає увагу на еволюційні фактори, які сприяли утвердженню релігійної свідомості. Тут існують різні версії:

● вчені-когнітологи підкреслюють, що появу релігії можна пояснити як результат архітектури мозку, яка виникла на ранньому етапі роду Homo в ході еволюції. Зокрема, вірогідно, механізмом виникнення релігій була бікамеральність людського розуму на ранніх етапах еволюції людського мислення, коли ліва логічна півкуля забезпечувала діяльність в звичних обставинах, а права творча брала на себе управління в умовах невизначеності. При цьому таке правопівкульне керування могло втілюватись в образи вищих і могутніших сутностей, що давали людині авторитетні настанови до дій;

● очевидно свою роль у виникненні релігій відіграло збільшення дофамінергічних функцій кори головного мозку та загального інтелектуального розширення, що почалося приблизно 80 тисяч років тому. Дофамін сприяє акцентуванню уваги на віддаленому просторі та часі, що може співвідноситися з релігійним досвідом;

● ще одна точка зору на виникнення релігій полягає в тому, що поведінка людей, які сповідують релігію, покращує їх самопочуття, а це збільшує їхню біологічну пристосованість, тому відбувається генетичний відбір на користь людей, які бажають вірити. Зокрема, ритуали, вірування та соціальні контакти, типові для релігійних груп, можуть служити для заспокоєння розуму і дозволяють йому краще функціонувати під час стресу.