Середньовіччя в праУкраїні

Анти-хорвати Перунові діти

На основі світоглядних відмінностей на початку V століття сформувались два племінні об’єднання слов’ян: східні — анти (див. Пеньківська культура) та західні — словени (див. Празько-корчацька культура).

На сьогодні матеріальні сліди перебування антів відмічено на захід за Дністром аж до Дунаю, а на схід — на всій території Слобожанщини. Етнічна назва антів, з якою вони ввійшли в історію, не є самоназвою. У приблизному перекладі із сарматської мови це слово означало людей, котрі перебувають на околиці, на кордоні. Для степовиків-кочовиків, від яких греки вчули це слово, анти якраз такими й були — вони мешкали на околиці степового сарматського світу. Тобто сармати, які ще кочували південними українськими степами, вважали антів своїми, хоч і трохи іншими людьми. Та й самі себе вони називали хорватами, що є спотвореним, народним варіантом іранської назви сармати. Тому стосунки антів та сарматів впродовж усього часу існування цих двох спільнот укладались напрочуд мирно, повторюючи найкращі взірці лісостепового симбіозу часів Великої Скіфії.

Трохи вище Києва анти межували з людьми колочинської культури (див. Колочинська культура), які були балтослов’янами, оскільки в їхній, досить архаїчній культурі, присутні й слов’янські й балтійські риси. В результаті змішування антів з людьми сарматського племені аланів склалося антське плем’я сіверів (див. Волинцівсько-роменська культура), що дали назву Сіверській землі України.

Ще один слов’янський етнонім з іранським корінням — тиверці. У ранньому середньовіччі так іменувалися слов’яни, які жили в Подністров’ї. Назва тлумачиться як дністряни (від однієї з іранських назв Дністра — Твіра) і, безсумнівно, виникло вже на слов’янському мовному ґрунті. Анти, колосинці, сіверяни й тиверці були перуністами.

Словени: між Перуном та Велесом

Словенська ж празько-корчацька культура склалась на основі слов’янського та фракійського (див. Культура карпатських курганів) елементів й була поширена на території південної Польщі, Чехії, Словаччини та Волині. Пізніше ареал її поширився на північну частину Польщі, східні райони Східної Німеччини, Білоруське Полісся, середню частину Правобережної України, Молдову й Румунію.

Центром розселення словенів була теперішня українська Буковина, звідки вони мігрували двома потоками. Одна група повернула на захід. Інша ж подалась на північ та на схід. Західний Буг став природною межею між двома словенськими групами. Одна група осіла на лівому, західному березі ріки (майбутня Червона Русь) і розселялась уздовж Карпат у напрямку до Верхньої Вісли. Друга частина заселила правобережжя Бугу (майбутня Волинь) і рухалася вздовж ріки на північ в напрямку поліських боліт. Розмежування це не було мирним. Словенська спільнота правобережжя Бугу звана дулібами схилялась до перунізму й союзу з антами, лівобережне ж угрупування лендзян або ляхів залишалось затятими велесівцями. Спогади про цей конфлікт збереглися в міфологічній формі.

Районом найбільш щільного розселення дулібів стали праві притоки Дніпра. З компактно розселених в цих областях дулібських племен пізніше сформувався племінний союз древлян в якому виділились три центри княжої влади — Малин, Іскоростень та Овруч. Древляни на якийсь час витіснили антів зі Старокиївського городища, хоча населення Київщини було тоді більше антським, аніж словенським.

Поляни, тепер же звані Руссю …

Неподалік від Києва, в сучасному Києво-Святошинському районі поблизу села Ходосівки знаходиться величезне городище, засноване, вірогідно, людьми чорноліської культури (див. Чорноліська культура). Згодом люди покинули його, але потім воно було заселене знову, тепер уже слов’янами. Тутешні жителі іменувалися полянами (назва похідна від поле). У слов’ян полем називалась нічийна земля (як значно пізніше знамените українське Дике, тобто нічийне, Поле). Себто, поляни — це узагальнююча назва прибульців, колоністів, що обживають нові землі. Представників свого роду, що осідали на порубіжжі, в полі, слов’яни називали полянами, оскільки змішуючись з тамтешніми аборигенами вони вже переставали бути стовідсотково своїми, але й чужими ще, начебто, не ставали. Тому сприйняття прибульців з боку їхніх сусідів було різним. Для словенів поляни — це представники слов’яномовних, але не словенських племен, а для дулібів — це, в першу чергу, анти. І справді, антський елемент явно відчувається в полянській культурі, що вказує на походження її творців з середнього Подніпров’я. Втім, переселення дулібських родів на схід змусило частину антів відступити з району Києва вниз по Дніпру, до впадіння Росі і далі. Це привело до утворення окремої групи антських поселень набагато далі на південь, в районі теперішнього міста Дніпро, де на Ігрені вони заснували місто уличів — Пересічень.

Врешті-решт суперництво між словенами та антами привело до того, що словени запросили собі в союзників аварів, котрі вогнем та мечем пройшлись по антських землях, заодно розгромивши й союзників антів - кочівників-булгарів. З тактичної точки зору це було вірне рішення, однак стратегічної переваги словенам воно не дало. Пов'язані союзними стосунками з аварами, словени потрапили в залежність від них. Автор Повісті временних літ навіть не без певного злорадства розповів нам, як авари запрягали дулібських (себто словенських) жінок до возів. Натомість в середовищі антів почали визрівати нова суспільна сила, яка повинна була б стати ядром майбутньої держави. Цим ядром була русь.

Вірогідно саме так називали себе ті з полян, котрі пам'ятали про своє сарматське походження. Етнонім русь відповідає перському ruxs, що означає сяйво або світлий. Роксоланами, себто світлими аланами (на відміну від звичайних аланів) називало себе сарматське плем'я, яке претендувало на провідну роль в усьому сарматському народі. Тобто русь не була ентнічною назваю, а, скоріше, соціальною. І ця русь стала панівним класом у полян, давши їм нову назву. Поляни, тепер же звані Руссю - так говорить про це автор Повісті, наче нагадуючи читачам, що так ці люди назвали себе самі. Важливий торгівельний пункт на Дніпрі, який служив переправою, став столицею Руської держави.

Від Кия до Рюриковичів

Завдяки розумній політиці легендарного князя Кия та його нащадків, молода держава, котра, вірогідно, почувала себе спадкоємицею антських князів, а може й самого Аттіли, почало розростатись. Київські князі вміло використовували протиріччя між своїми сусідами, укладали з ними союзи та воювали, платили данину хозарам та мадярам і ходили в грабіжницькі походи на Візантію. Київські князі контроювали водний шлях по Дніпру і це не могло не привернути уваги варягів, морських та річкових торгівців та розбійників переважно норманського походження, котрі були, фактично, останньою хвилею Великого переселення народів. Спочатку вони захопили владу на піночі Русі, а 882 році варязький ватажок Олег (Хельге) здійснив переворот у Києі і став верховним правителем Русі. Династія Рюриковичів, що правила з тих пір Руссю об'єднала країну, зміцнила її господарчо та запровадила християнство, що включило Русь до клубу легітимних держав Європи.

Першим серед руських князів Володимир починає карбувати свою монету — золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн та Візантії. На цих монетах було зображено самого князя, образ Христа, а на деяких замість цього було вибито тризуб. Ярослав Володимирович (1019—1054) продовжував справу батька зі зміцнення Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі. За часів Ярослава було вироблено і кодекс законів Руська правда. 1039 року у Києві засновано митрополію, що залежала від Константинопольського патріарха. Ярослав спробував розірвати стосунки з патріархом. 1051 року з його наказу єпископи у Києві обрали митрополитом Іларіона, русина.

Імперія одного покоління

За оцінками сучасних учених, до 15% населення Русі мешкало у міських осередках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240 міст і селищ. Археологічні розкопки виявили, що у Х столітті в Україні користувалися залізним лемешем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно прогресивна двотрипільна система сівозміни (за якою одна друга чи одна третя орної землі лишалася під паром). Культивувалися переважно пшениця, овес, жито та ячмінь. Значного поширення серед селян на Русі набула вигодівля худоби. Це забезпечувало їх не лише м'ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Використання волів уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Селяни об'єднувалися в громади (до них входили кревні родичі кількох поколінь на чолі зі старійшиною), допомагаючи один одному. Пізніше громада виникала на основі спільності території, об'єднуючи сусідів, не пов'язаних кревно.

Зібравши майже всі східнослов'янські землі, крім Полоцького князівства, яке Володимир виділив в окреме (воно твердо відстоювало свою незалежність), приєднавши ряд територій фінських та інших племен, Ярослав, фактично, створив східноєвропейську імперію, котра, втім не надовго пережила свого творця. З середини XI століття починається типовий для всіх тодішніх феодальних держав процес дроблення з безупинними руйнівними князівськими чварами, зростанням числа нападів кочових племен та економічним застоєм. З метою владнати суперечності і спільно виступити проти кочовиків з ініціативи князя Переяславщини Володимира Мономаха і Київського Святополка II 1097 року у Любечі, біля Києва, було проведено з'їзд князів. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Русь за рішенням з'їзду таким чином перетворилась на федерацію князівств. Протягом XII століття виникло від 10 до 15 удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне князівство тут мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус.

Монгольська навала на Русь у 1237—1241 роках, руйнування Києва 1240 року й включення князівств до складу держави монголів Золотої Орди, поклали край існуванню Русі та незалежності окремих князівств. Безсумнівно, що ця подія на століття загальмувала розвиток українських земель. Країна втратила від третини до половини свого населення та більшу частину економічного потенціалу. В 1253 галицький князь Данило Романович з метою протистояння монголам пішов на союз з католицьким Римом і прийняв титул короля Русі.