Людство в залізну добу

Чому залізо?

ерехід до залізної доби розпочався на Близькому Сході після колапсу бронзової доби приблизно в XII столітті до Р.Х., хоча метеоритне залізо, точніше залізо-нікелевий сплав, використовувався різними стародавніми народами за тисячі років до залізного віку. Самородне залізо у природі швидко іржавіє й розпадається, а метеоритні нікелево-залізні сплави є настільки рідкісними, що в давнину їх називали небесним камінням і артефакти, виготовлені з них вважались сакральними. Найдавнішими відомими артефактами із заліза є дев’ять маленьких намистин, датованих 3200 роком до Р.Х., які були знайдені в одному з поховань Нижнього Єгипту. Втім, якісь експерти з виплавкою заліза все-таки відбувались. Найдавнішими доказами виготовлення заліза з руди є невелика кількість уламків вуглецевого заліза, датованих 2200–2000 роками до Р.Х., знайдено у протохетських шарах в місцевості Каман-Калехойюк у сучасній Туреччині. Виплавка заліза з руди була трудомістким заняттям, оскільки залізо має вищу температуру плавленняі масове виробництво заліза довгий час перевищувала технологічні можливості древніх людей. Зрештою, в заміні бронзи іншим металом не було великої потреби. Для виробництва зброї її вистачало, а для з побутовими операціями цілком справлялись і кам’яні інструменти, у виробництві яких людство добряче набило собі руку. Та й бронзові знаряддя були довговічнішими, ніж залізні. З цього випливає, що перехід від бронзи до заліза був пов'язаний зовсім не з тим, що залізні знаряддя були кращими за свої бронзові еквіваленти. Просто масове виготовлення бронзових знарядь швидко призвело до виснаження родовищ олова, необхідного для виготовлення цього сплаву. Нові ж родовища було важко експлуатувати через занепад торгових шляхів під час темних віків. А от залізні руди зустрічаються у природі набагато частіше, тим більше, що бурі залізняки (переважно болотні руди) та гематити були людству знайомі, ще з часів палеоліту. Їх розтирали та змішували з жирами, отримуючи, таким чином, червону фарбу. Навички та технології лиття бронзи також відіграли свою роль для створення передумов розвитку залізної металургії: залізну руду використовували як флюс при отриманні бронзи, внаслідок чого, як побічний продукт, утворювалося чисте залізо.

Хетська таємниця

Давньогрецька традиція вважала відкривачами заліза народ халібів, що жили у східній частині Малої Азії на південному березі Чорного моря, яких греки називали батьками заліза, а сталь — халібським металом (Χάλυβας). Втім, халіби використовували як сировину магнетитові піски, запаси яких трапляютьсяна чорноморському узбережжі. Тому сталь, яку виплавляли халіби була легованою, нержавіючою і дуже високоякісною, а залізо виплавлене з болотної руди такими якостями похвалитись не могло. Через це цілковито витіснити бронзу змогли лише сталі - сплави заліза з вуглецем, здатні піддаватися гартуванню, які поєднують високу твердість з пружністю, що недоступно бронзі. Для цього давнім металургам довелось винайти так званий сиродутний процес, який іноді також називається варінням заліза. В сиродутних горнах досягалась температура в 900 ° C, за якої відбувалося відновлення заліза з оксиду за допомогою чадного газу, чиїм джерелом служило деревне вугілля. В результаті виходила так звана криця - пористий шматок заліза, просочений шлаком, який вибивали з цього шматка куванням. Вперше таке залізо навчилися виплавляти у північних районах Анатолії піддані Хетської держави приблизно в 1 200 році до Р.Х. Хети експортували залізні речі на південь через долину Євфрату і на північ через північне Причорномор’я. Цей експорт був доволі значними, так що шлях його транспортування отримав назву залізного.

До України залізні вироби вперше потрапили з людьми сабатинівської культури (див. Сабатинівська культура), як військові трофеї або оплата за службу, оскільки сабатинівські воїни також були помічені серед народів моря, корті грабували Єгипет. Однак, хети продавали тільки вироби з заліза та й то не всілякі, оскільки продаж сталевих мечів знаходився під забороною, а технологія виробництва заліза взагалі була державною таємницею. Після падіння хетської держави монополія на виробництво залізної зброї перейшла до закавказького царства Урарту, яке продовжувало ту ж політику. І тільки кіммерійці (див. Чорногорівська культура), завоювавши Урарту, вибили з тамтешніх майстрів всі таємниці залізної металургії. У Європу технологія виробництва заліза потрапила саме від кіммерійців через північне Причорномор’я, а звідти у VII столітті до Р.Х. залізна технологія проникає до центральної Європи. У V столітті до Р.Х. центральноєвропейські кельти навчились зварювати залізо й сталь в одному предметі, що дозволило отримувати пластини з гостро заточеними краями, які добре піддавались обробці. І тільки тоді вироби з кованого заліза стали дешевшими від литих бронзових і, як не дивно, навіть від кам’яних.

Метал перемін

Звичайне кричне залізо до появи сталі значно поступалось бронзі. Але його було багато та воно було дешевим. І це докорінно змінило тактику ведення війни. Минув час героїв на колісницях, закутих з ніг до голови в бронзові обладунки. З заліза не виходили добрі мечі, але поганих можна було накувати багато. Так само, як і гостряків списів та стріл. І озброїти ними хоч і погано навчену, зате численну піхоту. Зрештою, різні народи використовували нові можливості по-різному. В землеробських племенах формувались ополчення з селян, які брали гору за рахунок чисельності. Кочові народи, ще до настання залізної доби винайшли далекобійні композитні луки, а залізні вістря давали змогу не заощаджувати на стрілах. Щось схоже відбувалось і на далекому сході, де китайці вигадали арбалет. До того ж, кіммерійці винайшли сідло і вдосконалили кінську збрую так, що стрілець міг одночасно вести вогонь та керувати конем, не наражаючи, при цьому, себе на небезпеку. Кіммерійців та скіфів вважали неперевершеними кінними лучниками. Натомість греки, а пізніше й римляни, пішли шляхом вдосконалення самої тактики бою. Грецькі фаланги та римські легіони досягали успіхів на полі бою за рахунок злагоджених дій та залізної дисципліни бійців. Всі ці новації не могли не привести до геополітичних змін та переділу світу.

Не менш важливими були економічні чинники. Дешевий метал, яким було залізо, створив передумови для відміни від кам’яних ріжучих інструментів, якими людство користувалось ще з часів палеоліту. Залізом можна було окути рало, з заліза ж робили лемеші плугів. Такими знаряддями, включаючи сюди ще й залізні сокири, можна було підняти більше цілини, розорати більше землі й частину полів тримати під паром. Зерна одразу стало більше і звичні для тих часів неврожаї уже перестали бути настільки критичними, як це бувало раніш. Села ставали більшими, людям уже не треба було переносити їх що кілька років з місця на місце. Почали з’являтись та розростатись міста, які вже були не тільки фортецями чи портами, але й ремісничими, торговими та адміністративними центрами. Стало більше ремісничих професій, і хоча кухонний посуд господині ще по-давньому ліпили самі для себе, то парадний столовий уже купували у фахових гончарів. Подекуди з’являються справжні гроші, або їх замінники, як гостряки стріл у скіфів (див Культура скіфів-кочовиків). І майже в кожному селі була власна кузня, а часом і піч для виплавки заліза з руди. Саме з тих часів по всій Україні збереглись такі етноніми, як Руда, Рудня чи Рудки. Родова громада почала втрачати своє значення. На зміну їй прийшла громада сусідська, коли в одному селі, не кажучи вже про міста, жили люди різних родів, а часто-густо й різних народів. Тому багато людей були білінгвами, а деякі мови виконували роль мов міжнаціонального спілкування. Інтенсивно відбувався культурний обмін, люди запозичували одні одних слова, навички, звичаї і, навіть, богів. Зрозуміло, що зміни в економіці й суспільних стосунках не могли не призвести до зрушень у мисленні людей, хоча й важко однозначно відповісти на запитання, що й чому було причиною? Вірогідно, що всі інновації в політиці, господарстві та психології були комплексним явищем. Отже, це був особливий час.

Осьовий час

Німецько-швейцарський філософ Карл Ясперс (Karl Theodor Jaspers, 23.02.1883 – 26.02.1969) назвав час між 800 та 200 роками до Р.Х. осьовим часом. На думку Ясперса осьовий період, це час, коли в різних місцях Старого Світу відбулись радикальні зміни у світогляді значної частини людства. У цей період логічно-абстрактний спосіб мислення з’явився в Персії, Індії, Китаї, Леванті та греко-римському світі. Конфуцій і Лао-Цзи жили в Китаї, Індія дала світу Упанішади, буддизм та джайнізм, в Персії Заратустра сформулював складний погляд на світ як боротьбу між добром і злом, у Палестині з'явились численні старозавітні пророки, на кшталт Іллі, Ісаї та Єремії. У Греції з’явилися Гомер, Гесіод та ціла низка філософів, літераторів та учених, які заклали підвалини сучасної філософії, літератури й науки. Ясперс вважав цю епоху унікальною, з якою можна порівняти всю історію людської думки і вважав, що осьовий час був історично граничним періодом, коли старі переконання втратили свою актуальність, а нові ще не визріли. Вірогідно, ментально-психологічні зміни, які описав Ясперс стали наслідком більш глибоких змін, що відбулись у людському мозку, які виразились в еволюції людського мислення від збалансованого право-лівопівкульного до домінування лівої логічної півкулі, як це відбувається у наших сучасників. Інакше кажучи: таким як ми його знаємо світ став саме в період осьового часу, а антична доба була першим проявом цих змін. І такі зміни були настільки важливими, що їх можна порівняти лише з великим стрибком людства, який відбувся в палеоліті, а також із тими часами, в яких ми живемо зараз. При цьому, попри обмежені торгові та економічні зв’язки між окремими регіонами, зміна мислення відбувалась швидко й синхронно в регіонах культур, які дуже різнились між собою. Так, наче процес цей відбувався заплановано, організовано й скоординовано. Та чи можливо таке було за вісімсот років до початку нашої ери?

Поля свідомості

Швейцарський психолог Карл Юнг (Carl Gustav Jung, ⋆26.07.1875 - †06.06.1961) вважав, що колективне неусвідомлене людства є гігантською базою інформації, яка постійно поповнюється досвідом кожної живої людини. Це не картотека, в якій на кожну людину заведена окрема особова справа, а скоріше єдиний літопис, хроніка всіх подій людства, яка складається з окремих розділів – родових, національних, расових, станових і навіть професійних рубрик колективного несвідомого. Можливо, якби в часи Карла Юнга уже існували персональні комп’ютери, він порівняв би колективне неусвідомлене з єдиним жорстким диском всього людства на який передаються індивідуальні дані кожного окремого біологічного комп’ютера, якими є наші власні мізки, і звідки всі ці дані можуть зчитуватись.

Наступний крок у розвитку теорії морфогенетичних полів був зроблений видатним російським математиком, комі-зирянином за походженням, Васілієм Налімовим (Васілій Васільєвіч Налімов, ⋆04.11.1910 - †19.01.1997), який вперше в науці заговорив про так звані поля свідомості. У своїй роботі Імовірнісна модель мови Налімов пише: Людина в якомусь глибокому сенсі мислить всім своїм тілом. Осмислювання всього різноманіття відомостей про ролі змінюваних станів свідомості в інтелектуальному житті дозволяє знову порушити питання про те, чи є людина творцем континуального мислення чи тільки приймачем тих потоків, які протікають поза нею. Як на один з доказів своєї концепції математик Налімов посилається на те, що деякі серйозні математики глибоко переконані в тому, що вони у своїй творчій діяльності не винаходять, а відкривають реально й незалежно існуючі абстрактні структури. Зрештою, історія науки знає безліч випадків, коли одна й та сама інформація приходила до різних людей, які, часом навіть не відали про існування один одного, в один і той самий час. Тому інакше, як дією налімовських полів свідомості неможливо пояснити однотипність матеріальної та, мабуть, і духовної культури культури людей в різних, часом дуже віддалених куточках світу. При цьому, центри полів свідомості виникали в різних регіонах і пересувались, охоплюючи щораз більші території. Так левантійський центр, який виник у ХІІ тисячолітті до Р.Х. змістився на Балкани та у північне Причорномор’я, охопивши Грецію та Передній Схід, а згодом почав ссуватись усе далі й далі на захід. Трохи пізніше у Китає виник інший центр поля свідомості, який став охоплювати схід та південь Старого Світу. Ці два поля свідомості, поглинаючи та асимілюючи невеликі локальні поля, врешті-решт привели до появи на планеті двох цивілізаційних напрямків, які умовно називають зараз Сходом та Заходом. Ці два тренди багато в чому доповнюють один одного, але багато в чому й конкурують. Західна цивілізація народилась в залізну добу і цей відтинок історії ми звикли виокремлювати в добу античності.

Антична доба

Античною або також класичною добою, класичним періодом чи класичною епохою назвають події, що охоплювали взаємопов’язані цивілізації з центром у Середземному морі, відомі як греко-римський світ. Традиційно вважається, що антична доба починається з Іліади, найдавнішої епічної грецької поезії Гомера (середина VIII до Р.Х.) і завершується християнізацією Римської імперії в 395 році н.е. Культура стародавніх греків (див. Антична грецька культура) разом з близькосхідними впливами стала основою європейського мистецтва, філософії, суспільства та освіти аж до періоду Римської імперії. Римляни зберігали, наслідували та поширювали грецьку культуру в Європі, поки самі не змогли конкурувати з нею, і класичний світ почав розмовляти як грецькою мовою, так і латиною. Ця греко-римська культурна основа мала величезний вплив на мову, політику, право, системи освіти, філософію, науку, війну, поезію, історіографію, етику, риторику, мистецтво та архітектуру сучасного світу.

Вцілілі фрагменти класичної культури античної доби призвели до Відродження, що почалося в XIV столітті. Класична Греція увійшла в елліністичний період із піднесенням Македонії та завоюваннями Олександра Македонського. Грецька мова стала лінгва франка далеко за межами самої Греції, а елліністична культура взаємодіяла з культурами Персії, Близького Сходу, Середньої Азії та Єгипту. Саме в цей час землі давньої України стали північною околицею античного світу. Нічого дивного в цьому немає, оскільки географічно Чорне море є, фактично, північною затокою Середземного моря, а протогрецькі племена мігрували на південь Балканського півострова саме з теренів північного Причорномор’я та Придунав’я. Тому давногрецька культура не була цілковито чужою для людності степової України, етнічний склад якої залишався майже незмінним з часів неоліту. Мостом же між лісостеповою Україною й Поліссям з одного боку та елліністичним світом з іншого служили грецькі та скіфські міста Криму й північного узбережжя Чорного моря.

Елліністичний період закінчився піднесенням Римської республіки до надрегіональної держави у ІІ столітті до Р.Х. та римським завоюванням Греції в 146 році до Р.Х. В період максимального розширення імперії за часів правління Траяна (117 рік нашої ери) Рим контролював усе Середземномор’я, а також Галлію, частини Германії та Британії, Балкани, Дакію, Малу Азію, Кавказ і Месопотамію. Настав так званий Pax Romana (Римський мир) — приблизно 200-річний проміжок часу римської історії, який ідентифікується як золотий вік римського імперіалізму, відносного миру та порядку та процвітаючої стабільності. У цей час виникає ряд римських провінцій які стають сусідами племен, що населяли тоді Україну, а Північне Причорномор’я потрапляє під протекторат Римської імперії. Саме вони й виступають основними постачальниками різноманітних речей, популярних в середовищі варварського світу, починаючи з глиняних амфор і закінчуючи високомистецькимитворами із золота і срібла. Джерелами такого роду продукції були торговельно-економічні контакти, здобич, отримана в наслідок грабіжницьких набігів варварів на землі імперії, а також винагорода римських воєначальників найманцям за службу.

Разом з матеріальними артефактами місцева варварська знать переймала звичаї, спосіб життя та мислення провінційної римської знаті. Місцевим вождям дуже подобалось жити комфортним римським життям, але без імперської влади, її законів та податків. Щоб обслуговувати місцевих олігархів, римські майстри часом навіть перебирались на варварські землю і засновували там свої промислові підприємства й торгові факторії, а землі тодішньої України буквально всіяні скарбами римських монет. І звичайно це не могло минутись безслідно. Після падіння Західної Римської Імперії Україна зберегла тісні зв’язки з її наступницею Східною Римською імперією, яку пізніші історики називали Візантійською імперією, включно з особливостями пізнішого прийняття християнства. Вибити Україну з орбіти середземноморського світу змогла тільки інвазія монгольських військ у 1240-х роках.

Чинник християнства

Доба античності започаткувала феномен появи найбільшої за чисельністю і, можливо, за значимістю (принаймні на даний момент) світової релігії – християнства. Вірогідно, християнсто можна вважати логічним продовженням осьового часу й ще одним підтвердженням вірогідності теорії полів свідомості. Християнство виникло на самому початку нашої ери, відлік якої, зрештою, пов’зано саме з датою народження її центрального образу – Ісуса Христа. Про перші десятиліття християнства відомо дуже мало. Ми знаємо тільки, що ранні християни були однією з декількох сект юдаїзму, можливо пов’язаною з так званими ревнителями (інакше зелотами) - свого роду юдейськими пуританами, котрі виступали за очищення віри від усього наносного та вели партизанську війну проти Риму й усіх іновірців. Втім, дуже скоро завдяки реформам апостола Павла, християнство радикально трансформувалось, відкинувши деякі юдейські традиції на кшталт обов’язкового обрізання й стало відкритим для усіх прозелітів, незалежно від їх етнічного походження. З цього моменту починається християнізація античного світу, яка прогресувала надзвичайно швидко. Якщо на початку всі християнські общини разом узяті налічували менш ніж 1 000 осіб, то до кінця другого століття християнами стали приблизно 200 000 осіб, попри інтенсивну та постійну конкуренцію як з боку традиційного політеїзму, так і альтернативних культів та віровчень.

Противники християнства описували цей процес як пошесть. Так сучасник початку християнізації римський політик Пліній Молодший (Gaius Plinius Caecilius Secundus, ⋆62 – †114) писав: зараза цього жахливого марновірства поширилася не лише в містах, але також у селах і сільській місцевості. Втім, Пліній Молодший дещо помилився: сучасне графічне моделювання показало, що поширення християнства мало не лінійний характер, як при інфекційній хворобі, а, швидше, мереживний. Християнські громади виникали вздовж знаменитих римських доріг та торгових шляхів за межами Імперії. І в цьому немає нічого дивного, оскільки ранні християни рекрутувались не стільки з рабів та люмпенів, як вважається ще й досі, скільки з середовища тодішнього середнього класу - купців та інших людей, які мали практичні причини подорожувати. Що ж робило християнство таким привабливим для людей? Відносну перевагу християнства над конкурентами можна побачити в його альтруїзмі та готовності приймати всіх людей, незалежно від їхнього статусу та національності. Воно було сумісне з людьми, суспільствами та культурами з якими співіснувало, відкидаючи тільки політеїзм, але сприймаючи та адаптуючи традиції, звичаї, мови й, навіть, деякі обряди інших релігій. Фактично, сучасне християнство є сукупністю синкретичних релігій зі спільною доктриною, але безліччю локальних відмінностей. При цьому, християнська доктрина була доволі гнучкою, вона імпонувала освіченим людям середнього класу і була зрозумілою для неосвіченого простолюду. Мережа християнських громад творила свого роду державу в державі, оскільки в кожній з громад кожний християнин, ким би він не був, міг сподіватись на гостинність та сприяння його справам серед єдиновірців. А ще ранні християни вигідно вирізнялись своєю чесністю та правдивістю на тлі імперської корупції, яка роз’їдала Рим зсередини.