Середньовіччя в Світі

Провінцію Дакію, розташовану на теренах сучасної Румунії та Молдови, римляни покинули в 274 році, втім, територія між Нижнім Дунаєм та Чорним морем залишалася невід'ємною частиною Римської імперії. Близько 293 року вона була перетворена в окрему провінцію під назвою Мала Скіфія. Томіс, останнє місто Малої Скіфії, римляни покинули тільки в 704 році.

Між 290 та 376 роками територія Молдови та Румінії була захоплена готами, котрі частково підкорили, а частково винищили місцеве романізоване населення. Інша частина населення, котра ще зберігала рідну фракійську мову та була незалежною від Риму, так звані карпи (див. Культура Лука-Поєнешті та Культура Карпатських курганів) переселилась на північ в гірські райони Карпат на терени держави гунів. З 379 по 460 роки по рівнині Тиси кочували окремі сарматські групи. Після 330 року в Трансільванії, Мунтенії та Молдові з'являються поселення черняхівсько-київської культури, які поступово витісняють звідси готів.

Починаючи з 376 року Румунія та Молдова входять до складу імперії гунів, але після смерті Аттіли на цих землях утворюється царство гепідів, якому поклала край аварська навала 568 року. Разом з аварами в Подунав'ї з'являються словени, а зі сходу анти, які частково колонізують ці землі. З кінця VIII століття можна говорити про появу румунської мови, у формуванні якої основну роль відіграли три основні компоненти: романський шар, дако-фракійський та слов’янський субстрати.

Булгари досягли територій на захід від річки Дністер близько 670 року і незабаром нав'язали свою владу деяким місцевим племенам. У 894 році кочівники-мадяри, які прибули до Нижнього Дунаю зі степів Східної Європи у 837 або 838 році вступили в конфлікт між Болгарією та Візантією на боці останньої. Союзниками болгарів були печеніги, які також прийшли на ці терени. На межі IX і X століть за землі сучасної Румунії та Молдови точилась боротьба між Болгарським царством, Великою Моравією та Візантією, котрі по черзі запрошували собі в сюзники кочівників мадярів та печенігів.

Близько 900 року мадяри захопили Паннонську рівнину, знищили Великоморавську державу і захопили частину Трансільванії. Тюркомовні печеніги захопили контроль над територіями сучасної Молдови близько 895 року. Близько 1003 року угорський король Стефан розширив володіння угорської корони в Румунії. Королівська адміністрація по всьому королівству базувалася на графствах, організованих навколо королівських фортець. Велика кількість фламандських, німецьких та валлонських колоністів прибула до Трансільванії близько 1150 року. До 1202 року відносяться перші королівські грамоти, які згадують етнічну назву румунів, поряд з саксами, секелями та печенігами. Тим часом в регіоні Нижнього Дунаю, починаючи з 1055 року з'яляються кочів'я половців.

В березні 1241 році передові загони монголів перейшли Карпати, розграбували Трансільванію та більшу частину половецьких кочовищ. Монгольське вторгнення тривало рік, і монголи спустошили значні території королівства, перш ніж несподівано відступили в 1242 році. Тодішні літописці називали цю подію знаком апокаліпсису.

Території сучасних Угорщини та Словаччини у V столітті були заселені переважно слов'янськими племенами та входили до складу держави гунів. Один час десь тут навіть була розташована головна ставка Аттіли. Після розпаду гунської імперії в 454 році сюди мігрувала велика кількість остготів. Наприкінці VI століття у Паннонію проникають авари, які засновують тут Аварський каганат. Близько 800 року аварська держава перестала існувати під ударами франків та болгарів, а нечисленне аварське населення було асимільоване слов'янами.

Під кінець VII століття на теренах Словаччини, а також, частково Чехії, Угорщини та Польщі постає Нітріанське князівство з столицею у місті Нітра (тепер Братіслава). Це найдавніша історично підтверджена державна одиниця словаків. У 833 році моравський князь Моймір I завоював Нітру і приєднав її до Моравії, внаслідок чого виникла найбільша на той час, поряд з Руссю, слов'янська держава. Близько 863 року великоморавський князь Ростислав запросив до себе візантійських вчених Костянтина (Кирила) та Мефодія. Костянтин створив письмо для потреб слов'янської мови глаголицю, а їхні учні, яких у 885 році було вигнано з Моравії, створили кирилицю. За князя Святополка (871-894) великі території в центральній Європі були приєднані до Великої Моравії, але суперечки між його синами послабили країну і вона не змогла встояти перед навалою мадярів.

Близько 670 року в степу на північ від Чорного моря відбулися великі зміни. Булгарський каганат, який після смерті його засновника Куврата перебував під контролем його синів, розпався і булгари розділилися на кілька груп. Волзькі булгари на чолі з Котрагом рушили на північний схід у Поволжя, дунайські булгари на чолі з Аспарухом — на південний захід у Подунав’я, а інша група під проводом Кувера — у сточище Дунаю, де стали васалами Аварської імперії. Їхнє місце між Дунаєм та Дніпром зайняли сім мадярських племен, які називали цю місцевість Етелькьоз. На протязі життя кількох поколінь Етелькьоз став перенаселеним і, на додаток, зі сходу напривали племена печенігів.

У 881 році мадяри воювали проти східних франків під Віднем як союзники моравського князя Святополка, а потім перекинулись до його ворогів і почали грабувати Моравію. Король франків Арнульф навіть подарував Паннонію та Трансильванію мадярам. І хоча, фактично, ці землі йому не належали, мадярські вожді отримали легітимний повід для нападу. Точний хід і терміни завоювання невідомі, але це сталося між 895 та 900 роками, коли від 40 000 до 70 000 мадярських воїнів разом зі своїми родинами кількома загонами під проводомсвого вождя Алмоша перейшли через Карпати по Верецькому та Ужокському перевалах, після чого Моравська держава припинила своє існування. Син Алмоша Арпад став першим Великим князем Угорської держави, а його правнук та вся його родина охрестився в 972 році. Син Гези Іштван (Стефан) став першим королем Угорського королівства. Коронація відбулася 25 грудня 1000 року.

Польські землі в ранньому середньовіччі заселяли численні словенські племена. Існують певні відомості про існування в ІХ столітті держави віслян, згаданої в легенді, де описується князь, що переслідував християн та воював з Великоморавською державою. Історично достовірною є інформація про державу з центром у місті Гнєзно, до складу якої входили гоплани, мазовшани, лендзяни та інші польські племена. Першим історичним правителем був Мєшко I, але польські хроністи знають також чотирьох його предків: Семовита, Лестека, Семомислава та П'яста. Найважливішою подією під час правління Мєшка було його хрещення богемським єпископом і вінчання з богемською принцесою Добравою в 966 році. У 992 році Мешко I помер, і престол посів його син Болеслав Хоробрий. Між 1002 та 1018 роками відбулась серія польсько-німецьких військ, в яких остаточну перемогу здобули поляки.

У 1018 році Хоробрий втягнувся в конфлікт за престол у Київській Русі. Він увійшов до Києва і посадив на рестол свого зятя Святополка, але незабаром спалахнуло повстання проти польських загарбників і поляків було вигнано. У 1025 році Болеслав Хоробрий, скориставшись періодом міжцарів'я в Німеччині, отримав згоду папи і коронувався в Гнєзно як перший король Польщі. Держава П'ястів набула значення на міжнародній арені. Однак, держава виявилася надто слабкою, щоб витримати тягар тривалих війн. Вони були виснажливими як для тодішньої податкової системи, так і для збройних сил. На якийсь час держава розпалась. Тільки у 1050 році король Польщі Казимир в союзі я Ярославом Мудрим частково відновив кордони країни з кінця правління Мешка І. У 1116 році Болеслав Кривоустий повернув Ґданське Помор’я, а в 1124–1128 роках хрестив поморських слов'ян. У своєму заповіті 1138 року, відомому також як статут, Кривоустий запровадив принцип старшинства в Польщі, бажаючи таким чином зберегти єдність держави та запобігти боротьбі за владу між своїми синами. Однак, результат був зворотнім. В Польщі, так само як в усій середньовічній Європі почався період роздрібленості.

Перші слов'яни прийшли на територію Білорусі з півдня приблизно в VI-VII століттях з заходу та півдня, поступово витісняючи та асимілюючи старожитні балтські племена. Слов'янізація відбувалась здебільшого мирно, хоча є й сліди конфліктів (у деяких балтійських поселеннях VII—VIII століть зафіксовано сліди пожеж). Основними колонізаторами білоруських земель були дреговичі та кривичі. За давньоскандинавськими сагами Полоцьк (Палтиськ), яким правили місцеві князі, існував вже в V-VI століттях. Можливо, на той час Полоцьк був центром протодержавного утворення – князівства кривичів. Таке ж протодержавне утворення могло існувати і в дреговичів з центром у Смоленську або Турові. Згідно з давньоруськими літописами, давньобілоруські князівства (Полоцьке, Туравське, Смоленське та ін.) входили до складу Русі або залежали від неї. На початку XIII століття утворилося Велике князівство Литовське (ВКЛ), до складу якого увійшла значна частина етнічних білоруських земель.

У V—VII століттях група словенів переселилася з піденного узбережжя Балтики на північний схід до озера Ільмень, де започаткували важливий регіональний центр Великий Новгород. На думку деяких дослідників, північні слов'янські племена словени, кривичі та угро-фінське плем'я меря в середині IX століття були об'єднані в так звану Північну конфедерацію племен з центром у Старій Ладозі. Інша група племен лехітського походження, відома з літописів як радимичі мігрувала з території сучасної Польщі у верхнє Поволжжя. Іншою великою слов'янською племінною групою були в'ятичі, назва яких, згідно з Повістю временних літ походить від імені родоначальника племені Вятка, який разом з братом, Радимом прийшли з своїми родами з ляхів. За археологічними спостереженнями, розселення в'ятичів відбувалося з верхів'їв Дністра, де мешкали дуліби. Вятицькі землі пізніше ввійшли до складу Чернігівського, Ростово-суздальського та Рязанського князівств, хоча до середини X століття в'ятичі залежали від Хозарського каганату. В середині X століття київський князь Святослав Ігорович приєднав землі в'ятичів до Київської Русі. Та вже у 981 році в'ятичі повстали, Володимир Великий переміг їх і наклав на них данину. Проте до кінця XI століття племена в'ятичів зберігали певну політичну незалежність й релігійну незалежність, зберігаючи язичництво. В'ятичі довше за інших слов'ян зберігали своє племінне ім'я. Востаннє в'ятичі згадуються літописом під своїм племінним ім'ям у 1197 році.

Більшість же населення Середньоруської рівнини становили балти-галінди (літописна голядь) та угро-фінські племена. Просування в'ятичів на північний схід уздовж долин Оки, а потім Москви відбувалось з IX—X століття й супроводжувалось асиміляцією місцевих неслов'янських племен. У верхів'ях Оки, до впадіння в неї Угри, процес асиміляції перебігав найбільш інтенсивно і завершився до XI—XII століття. Згідно даних Інституту етнології та антропології РАН, угро-фінські народи (меря, мурома, мещера, чудь, весь) передали свої риси в'ятичам, а також новгородським словенам та кривичам, які згодом стали основою російського народу. Згідно з руськими літописами, Держава Рюрика включала території південного Приладожжя (Стара Ладога Великий Новгород) і верхньої Волги (Білоозеро, Ростов), але археологічно підтверджено існування в цей час тільки Ладоги.

У державі Рюрика проживали слов'яни (словени та кривичі), угро-фінські племена (весь, меря, чудь ) і варяги. Князь Олег, захопивши Київ, підпорядкував його владі древлян, радимичів та жителів півночі. У ході княжих міжусобиць, 1169 року Київ вперше був розгромлений суздальським князем Андрієм Боголюбським. У Володимиро-Суздальському князівстві після війни за спадок Андрія Боголюбського утвердилася сильна князівська влада, що спиралася на новий суспільний стан, прообраз дворянства. Саме Володимиро-Суздальське велике князівство стало ядром майбутньої Московської держави. У Новгороді, на відміну інших російських князівств встановився республіканський лад, у якому віче на чолі з боярством призначало посадників, запрошувало і виганяло князів. Новгород вів активну торгівлю та дипломатичні зносини з країнами Північно-Західної Європи, був членом Ганзейського союзу європейських міст.

У 1237-1238 роках монголи розгромили північно-східні князівства. Після монгольської навали починає губитися зв'язок між північно-східними та південно-західними князівствами, що згодом зумовило їхню різну історичну долю. В 1252 князь Олександр, званий Невським, став великим князем Володимирським, фактично утвердивши залежність руських князівств від монголів.

Раннє середньовіччя - це час поширення у Європі християнства. В 405 році святий Єронім переклав Євангаліє латинською мовою, а 22 червня – 31 липня 431 року Ефеський собор підтвердив оригінальний Нікейський символ віри. В 301 році Вірменія стала першою офіційно християнською державою. В 313 році офіційне християнство визнала Римська імперія, в 319 році - Грузія, в 333 році - Аксум, між 369 і 372 роками - готи, в 429 році - вандали, в 493 році - остготи, в 496 році - Франкська держава, в 568 році - лангобарди. У 525 році Діонісій Малий публікує Пасхальну таблицю, започатковуючи тим самим Anno Domini основу сучасного європейського літочислення.

В 500 році в Британію вторгаються сакси. Це часи легендарного короля Артура.

1 серпня 527 року Юстиніан I став імператором Східної Римської імперії. На чолі з Велізарієм, полководцем імператора Юстиніана, візантійці у 533 році відвойовують північну Африку у вандалів, а у 544 році повертають собі Італію. Війни підірвали візантійську імперію і, дуже швидко, до Італії вторгаються лангобарди. В 602–629 роках відбувається остання велика римсько-перська війна, яка виснажує обдві імперії.

В 632–668 роках булгарська орда розділяється на дві частини, південна частина стала основою Болгарського царства, а північна - Волзької Болгарії. 681 рік є датою створення першого Болгарського царства.

В 711 році мусульмани вторгаються в Іспанію під керівництвом берберського вождя Таріка. Почався період мусульманського правління в Аль-Андалусі, який тривав майже до кінця п'ятнадцятого століття. Майже одразу, - бо в 722 році розпочалась Реконкіста - відвоювання християнами своїх земель в Іспанії. Реконкіста йшла з перемінним успіхом, через те, що феодальні чвари змушували християнських правителів боротися один з одним і зі своїми васалами. Закінчилася реконкіста в 1492-му, коли Фердинанд II Арагонський і Ізабелла I Кастильська вигнали останнього мавританського володаря з Іберійського півострова.

В жовтні 732 року в битві під Туром франкський король Карл Мартел зупинив просування мусульман. Ця подія стала визначним моментом, що призвів до утворення франкської Каролінгської імперії. На 768 рік припадає початок правління Карла Великого. 25 грудня 800 року Карл Великий коронується імператором Священної Римської імперії. Після його коронації королівство Карла Великого було офіційно визнано папством найбільшим у Європі після падіння Римської імперії.

У 893 році імператор Симеон I стає правителем Болгарського царства, а в Преславській та Охридській літературних школах розроблено кириличну абетку. 925 року першим королем Хорватії став Томіслав з династії Трпімировичів, який об'єднав хорватів Далмації та Паннонії в одне королівство та створив значну державу.

927 року король Етельстан Славний об’єднав гептархію англосаксонських націй Вессексу, Сассексу, Ессексу, Кенту, Східної Англії, Мерсії та Нортумбрії, заснувавши Королівство Англія.

985 року Ерік Рудий, вигнанець з Ісландії, починає скандинавську колонізацію Гренландії, а в 1001 році Лейф Еріксон селиться в сучасній Канаді в місцевості Л'Анс-о-Медоуз, ставши першим європейцем, який відкрив для себе Америку.

У 1054 році відбувається Велика Схизма, розколі, який розділив церкву на західний католицизм і східне православ'я.

В 1066 Вільгельм Завойовник, герцог Нормандії, вторгся в Англію і став королем після битви при Гастінгсі. Кінець англосаксонського панування в Англії та початок норманської династії.

Середньовіччя - це час творення перших європейських університетів. Найстарший з них створено в 1088 році в Болоньї, в 1117 році - в Оксфорді, в 1150 році - в Парижі, в 1209 році в Кмбриджі, а у 1257 році відкрився коледж Сорбонни.

1158 року було засновано Ганзейський союз на чолі з містом Любек - далекий пробраз майбутнього Євросоюзу. До складу союзу ввійшли багато північних міст Священної Римської імперії — Амстердам, Кельн, Бремен, Ганновер і Берлін, а також інших регіонів, наприклад Брюгге і Гданськ. Союз, що здійснював посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою, полягав у торговельних відносинах з багатьма іншими містами, серед яких були Берген і Новгород.

Ще одним кроком до майбутньої Європи була Велика хартія вольностей скріплена печаткою Іоанна Англійського 15 червня 1215. Це один із перших випадків, коли середньовічний правитель був змушений прийняти обмеження своєї влади.

Втім, були й кроки в зворотному напрямку. 1095 року папа Урбан оголосив про початок хрестових походів, а в 1099 році відбувся перший з 9 великих хрестових походів. Хрестові походи мали найпотужніший вплив на всі верстви середньовічного суспільства — від королів і імператорів до простих селян, чиї господарі проводили довгі роки в боях на Сході. Розквіт ідеї хрестових походів припав на XII століття, коли після першого хрестового походу на відвойованих територіях утворилося християнська держава — Єрусалимське королівство. У XIII столітті й пізніше християни робили декілька хрестових походів проти своїх же братів-християн, а також проти язичників, які сповідували інші, немусульманські релігії. Орден тамплієрів засновано для захисту Єрусалиму та європейських паломників. 1187 року султан Саладін повернув Єрусалим мусульманам.

1163 року закладено перший наріжний камінь для будівництва Нотр-Дам де Парі.

1166 року Стефан Неманя об'єднав сербські території, заснувавши середньовічну сербську державу, яка домінувала на Балканах наступні триста років.

1204 року хрестоносці пограбували Константинополь під час четвертого хрестового походу.

В кінці 1240 року монгольська орда, яка вже розгромила Русь, розділилась на дві частини: одна попрямувала до Польщі, інша — в Угорщину. 9 квітня 1241 року біля міста Легниця монгольські полководці розгромили об'єднане військо Польського королівства, Моравії та лицарів-тамплієрів. Розграбувавши Сілезію та південь Польщі, монголи рушили до основних сил, що були локалізовані у Угорщині. Мобілізація угорсько-половецького війська розпочалася у місці Пешт, але мобілізація пройшла вкрай невдало. В ніч з 10 на 11 квітня монгольські загони приготували засідку річці Шайо і розгромили угорців. Деякі дослідники стверджують, що в битві була застосована китайська вогнепальна зброя.

Армія монгольської імперії знаходилася на території Угорщини до лютого 1242 року За ввесь час їм не вдалося взяти штурмом близько вісімдесяти замків. Можливо, саме це знаменувало кінець завойовницьких вторгнень армії монгольської імперії в Європу. Великий Західний похід було завершено. Західні кордони улуса Джучі, котрий відомий у історіографії як Золота Орда, було встановлено неподалік Києва, за історичними описами мандрівника Плано Карпіні, датованими 1245 року, найімовірніше — поблизу Канева.

Азійські держави середньовіччя дуже активно почали розвиватися, завдяки торгівлі. Став дуже активно використовуватися Великий шовковий шлях, що лежав через країни Південної Європи, Центральної і Середньої Азії. Шовковий шлях відіграв велику роль у розвитку економічних і культурних зв'язків народів Передньої Азії, Середньої Азії та Китаю. Він, наприклад, служив провідником в дифузії різних інновацій, в тому числі в мистецтві (танці, музика, образотворче мистецтво, архітектура), релігії (християнство, буддизм, іслам, маніхейство), технології (саме виробництво шовку, а також пороху, паперу тощо).

В ранньому середньовіччі провідною державою Азії була перська імперія Сасанідів (від стародавнього перського титулу сасан який носив засновник династії Ардашир). Протягом кількох століть в династії Сасанідів змінилось близько 30 правителів; часто наступників призначали вище духовенство і феодальна знать. Найвеличнішим із Сасанідів вважається Хосров І (правив з 531 по 579), якого називали Справедливим або Ануширваном (Безсмертна душа). Після падіння Риму місце традиційним ворогом Сасанідів стала Візантія. Порушивши договір про перемир'я, Хосров І вдерся до Малої Азії і 611 захопив і спалив Антіохію. Його онук Хосров II (правив з 590 по 628), прозваний Парвізом (Непереможним) розгромив Візантійську імперію, однак імператор Іраклій в останній битві зумів завдати персам нищівної поразки при Ніневії в Месопотамії. Могутня держава Сасанідів виявилась без правителя, зі зруйнованою соціальною структурою, виснажена внаслідок довгих війн з Візантією на заході і з центральноазійськими тюрками на сході.

Тим часом 570 року в Аравії народився Мухаммед, засновник ісламу. Між 9 та 23 вересня 622 року Мухаммед мігрував з Мекки до Медіни. Ця подія стала першим роком ісламського календаря. 638 року Єрусалим захопили арабські мусульманські армії, а в 642 році мусульмани розгромили імперію Сасанідів, яка 651 року припинила своє існування.

25 січня 750 року є датою заснуання Аббасидського халіфату, - мусульманської держави, що проіснувал до 1519 року, коли була приєднана до Османської імперії.

У IX столітті знатний огуз Сельджук прийняв іслам та зміг об'єднати тюркські народи зі столицею у місті Дженд. Саме ці племена під прапором Сельджука стали відомі в історії як тюрки-сельджуки. Онук Сельджука Мухаммад Тогрул-бек у 1038 році став першим султаном держави Сельджуків. До кінця життя Тогрула утворилася справжня сельджуцька імперія, що простягалась від Аральського моря на сході до Кавказу і меж Малої Азії на заході. Помер великий полководець в 1063 році, передавши владу своєму племіннику Алп-Арслану, який зумів підкорити Кавказ, а в 1071 році завдав нищівної поразки Візантії під Манцикертом і полонив імператора Романа Діогена. Завоювання тюрків-сельджуків мали дуже велике значення для історії. Саме вони відкрили період широкого проникнення тюркських племен в західну Азію. Вони мали значний вплив на формування цілого ряду сучасних етносів: азербайджанців, турків, кизилбашів та цілого ряду інших народів. В XII столітті держава Сельджуків розпалася на незалежні султанати, більшість з яких в 1243 році стали васалами монголів. Продовжувачем держави Сельджукідів стала Османська імперія.

Між 320 та 550 роками в Індії існувала імперія Гуптів, назва якої походить від імені засновника правлячої династії Шрі-Гупти. Панування династії Гуптів вважають золотим століттям класичної індійської історії. Територія держави охоплювала майже всю Північну Індію та Гуджарат, від Аравійського моря до Бенгальської затоки. Наприкінці VI століття держава Гуптів припинила існування. Після цього аж до періоду Великих Моголів на теренах Індії виникала й швидко розпадались різні держави. В будь-який час на індійському субконтиненті існувало від двадцяти до сорока династій, не враховуючи місцевих раджів.

У 208 році воєначальник Цао Цао возз'єднав північний та південний Китай, а його син поклав початок династії Вей. Однак у 266 році династія Цзінь змінила Вей і пізніше об'єднала країну в 280 році, хоча цей союз був недовгим.

На початку V століття Китай вступив у період, відомий як Північна та Південна династії, коли паралельні режими правили північною та південною половинами країни. Незважаючи на поділ країни, буддизм поширився по всій території Китаю.

У 589 році, щоб возз’єднати Китай, поклавши край трьом століттям політичного розколу, династія Суй започаткувала багато нових інституцій, у тому числі урядову систему трьох департаментів і шести міністерств, єдину монетарну систему, іспити для відбору посадових осіб із простолюдинів, систему призову в армію та рівний розподіл землі. Ця політика, яка була прийнята пізнішими династіями, призвела до величезного зростання населення та накопичення багатств держави. Буддизм закріпився як видна релігія і отримав офіційну підтримку. Однак, війна проти корейської держави Когурьо зазнала катастрофічної невдачі, спровокувавши масові повстання, які призвели до падіння династії в Китаї та посиленню царства Сілла в Кореї, що привело до об'єднання всієї Кореї у 668 році.

У 618 році до влади прийшла династія Тан, яка правила Китаєм до 907 року. Династія Тан вважається золотим віком китайської цивілізації, процвітаючим, стабільним і творчим періодом зі значним розвитком культури, мистецтва, літератури, зокрема поезії, а також технологій. Чан'ань (сучасний Сіань ), столиця династії, був на той час найбільшим містом у світі. Військові перемоги в Тарімському басейні зберегли відкритим Шовковий шлях, який з’єднував Чан'ань із Центральною Азією та районами далеко на заході. На півдні прибуткові морські торговельні шляхи з таких портових міст, як Гуанчжоу, з’єднувалися з далекими країнами, а іноземні купці осіли в Китаї, заохочуючи космополітизм культури.

Період політичної роз’єднаності, відомий як період П’яти династій і Десяти Королівств, тривав з 907 по 960 рік. У 938 в'єтнамський король Нго Куєн виграв битву проти китайської армії Південної Хань. Ця подія ознаменувала початок незалежністі В'єтнаму після 1000 років перебування під китайською владою.

646 року в Японії розпочинається період Нара, час наслідування китайської культури, який 794 змінюється періодом Хейан - останнім класичним періодом історії Японії. В 1185 році Мінамото Йосіцуне знищує клан Тайра і призечає сам себе Сей-і Тайсьоґун (скорочено сьогуном) - верховним правителем Японії. Він став першим із довгої низки військових диктаторів, які носили цей титул до 1913 року. Усунення Тайра знаменує початок першого періоду феодального правління, відомого як період Камакура.

У 960 році китайський імператор Тайдзу заснував династію Сун зі столицею в Кайфені (також відомому як Бянцзін). У 979 році династія Сун возз'єднала більшу частину власне Китаю, тоді як великі частини зовнішніх територій були зайняті Киданською династією Ляо, яка проіснувала з 907 по 1125 рік та правила Маньчжурією, Монголією та частиною Північного Китаю. Починаючи з 1127 року після ряду війн з кочівниками та повстань всередині країни територія і населення Китаю були поділені між династією Сун, династією Цзінь і династією Західна Ся.

1206 року Чингісхана було обранио вождем усіх монголів і було створено Монгольську імперію. Під ударами монголів Західна Ся впала в 1227 році, династія Цзінь у 1234 році і, нарешті, династія Південна Сун у 1279 році.

Північну Африку називали житницею Римської імперії, звідки в інші провінції, зокрема в Італію та в Грецію, експортували зерно, а також фрукти, фіги, виноград, боби. Початок занепаду імперії не відчувався в Північній Африці особливо сильно. Проте й тут вибухали повстання.

Християнство прийшло в Північну Африку у ІІ столітті й швидко набуло популярності в містах та серед рабів. 331 року аксумський правитель Езана навернувся до християнства, а 350 року в Ефіопії утвердилася сирійська чернеча традиція, яка лягла в основу сучасної коптської церкви. До кінця IV століття землі з осілим населенням стали повністю християнськими.

420 року в Північну Африку прибули вандали. Вони захопили Карфаген і 439 року встановили Африканське королівство, яке проіснувало до 533 року, контролюючи торгівлю в Середземному морі. Африканське королівство захопила за часів імператора Юстиніана Візантія, військо якої очолював полководець Велізарій.

Контроль Візантії над північною Африкою залишався слабким через віддаленість від Константинополя, невеликий інтерес імперської влади й корупцію. Тому регіон не вчинив значного опору мусульманському завоюванню. 642 року Єгипет був завойований арабами, і перебував у складі спочатку Омеядського, а потім Аббасидського халіфату до 969 року, коли його захопили Фатіміди. За правління Фатімідів Єгипет процвітав, зросли врожаї пшениці, ячменю, льону й бавовни. Єгипет став одним із основних виробників лляних та бавовняних тканин.

До 711 року Північну Африку повністю завоювали араби, а до Х століття більша частина її населення прийняла іслам. До 1050 року в Магриб іммігрувало близько чверті мільйона арабських кочовиків. У VI столітті Аксум зміг розширити свої володіння за рахунок Саби й Аравійського півострова, але до кінця століття аксумців витіснили перси. Коли в західній частині Азії набрав силу іслам, зв'язки Аксуму з Середземномор'ям обірвалися, торгівля в Червоному морі також занепала, змістившись у Перську затоку. Ці фактори зумовили занепад держави.

У VI столітті Мадагаскар заселили люди, що розмовляли аустронезійськими мовами. Пізніше на острів переселилися бантумовні племена з континенту.

На плато між Великими Африканськими озерами до 1000 року виникло багато державних утворень. Населення цього регіону випасало худобу, вирощувало зернові й банани, що заклало підвалини їхньої екороміки.

Значною подією в історії Африки було розселення на континенті народів банту. Поселення бантумовних народів, що знали рільництво, скотарство і обробку заліза, на південь від річки Лімпопо відбулося в IV-V століттях. Вони витіснили місцеві народи, що розмовляли койсанськими мовами.

Північну Америку заселяли індіанські племена мисливців та збирачів. Близько 1000 року на південному сході США з'являється міссісіпська землеробська культура. Найбільше місто цих людей, Кахокія, розташоване поблизу сучасного Іст-Сент-Луїса в Іллінойсі, могло досягати понад 20 000 населення. На піку свого розвитку, між ХІІ і ХІІІ століттями, Кахокія була найбільш густонаселеним містом Північної Америки.

Натомість в Мезоамериці існувало п’ять основних цивілізацій: ольмеків, Теотіуакан, толтеків, ацтеків та Майя. Ці цивілізації (за винятком політично роздроблених майя) поширили свій вплив на Мезоамерику і за її межі. Існують докази того, що торгові шляхи починалися далеко на північ від Мексиканського Центрального плато і спускалися до узбережжя Тихого океану. Потім ці торговельні шляхи та культурні контакти простягалися аж до Центральної Америки. У першому тисячолітті тропічні ліси, гори, рівнини та узбережжя Південної Америки стали домом для мільйонів людей.

Приблизно з 100 до 800 року на північному узбережжі Перу процвітала культура народу моче. Як вправні ремісники, моче були технологічно розвиненим народом. Вони торгували з далекими народами, такими як майя. Те, що ми дізналися про моче, ґрунтується на вивченні їхнього керамічного посуду: різьблення розкриває подробиці їхнього повсякденного життя.

Чібчамовні спільноти були найчисленнішими та найбільш соціально-економічно розвиненими серед доіспанських колумбійців. До VIII століття корінні жителі заснували свою цивілізацію в північних Андах. У якийсь момент чібча займали частину території сучасної Панами та високі рівнини Східної Сьєрри Колумбії. Чібча розвинули найбільш густонаселену зону між регіоном майя та імперією інків. Поруч із кечуа в Перу та аймара в Болівії, чібча на східному та північно-східному нагір’ї Колумбії розвинули найпомітнішу культуру серед осілих корінних народів Південної Америки.

Імперія Тіуанако була заснована в західній Болівії та поширилася на територію сучасного Перу та Чилі з 300 по 1000 рік. Тіуанако вважається однією з найважливіших південноамериканських цивілізацій до народження імперії інків у Перу, місто було ритуальною та адміністративною столицею протягом приблизно п'ятисот років.

На всій території Австралії продовжують існувати мезолітичні культури мисливців-збирачів. Приблизно в 1200 році завершився процес колонізації островів Океанії місцевими тубільцями (заселення Нової Зеландії відбувалося в XI-XIV століттях, заселення Самоа і Тонга сталося в V столітті). Теорія доколумбового контакту через південну частину Тихого океану між Південною Америкою та Полінезією підтверджена кількома доказами, хоча тверде підтвердження залишається наразі невловимим.