Ґети

Походження поєнешті-лукашівської культури

Поєнешті-лукашівська культура сформувалась на етнічній основі фракійських племен, нащадків ґава-голіградської культури (див. Ґава-голіградська культура) під впливом кельтської латенської культур (див. Латенська культура). Люди поєнешті-лукашівської культури були відомі античним географам під іменем народу ґетів, які вважались сусідами та близькими родичами даків1.

Господарство поєнешті-лукашівської культури

В усіх поселеннях поєнешті-лукашівців виявлені знаряддя праці характерні для землеробів, а саме залізні серпи та кам'яні зернотерки. Ці люди сіяли ячмінь, пшеницю, просо, коноплі. В скотарстві головним було вирощування великої та малої рогатої худоби, свиней та коней. Певну роль відігравало мисливство і рибальство. Серед металів, які використовували у поєнешті-лукашівській культурі були мідь, бронза, сталь і залізо з яких виготовляли доволі багато різноманітних знарядь праці — кіс, серпів, сокир, ножів, тесел, доліт та лемешів. Також було знайдено незначну кількість озброєння, в основному це були залізні наконечники списів та стріл, мечі, залишки щитів. Іноді зустрічаються залишки мечів римського типу. Серед прикрас найчастіше трапляються залізні та бронзові фібули, металеві браслети, кільця, шийні гривни, сережки, намиста із бронзових та скляних намистин, округлі пряжки та своєрідні застібки-гачки.

Кераміка поєнешті-лукашівців складалась з ліпного кухонного посуду із шорсткою поверхнею, лощеного столового посуду, виготовленого на ручних гончарських колах, а також невеликої кількості імпортної античної та кельтської кераміки. Кухонний посуд — горщики, миски, кухлі, глеки, сковорідки — виготовлявся у домогосподарствах для домашнього вжитку і прикрашався наліпними валиками, шишечками, вушками й підковками. Ця кераміка мала аналогії у пам'ятках фракійського населення межиріччя Дністра й Дунаю. Столовий посуд зазвичай виготовлявся фахівцями і був дуже якісним. Лощена столова кераміка представлена головним чином мисками і горщиками, рідше трапляються глеки для напоїв. Миски мали аналогії серед кераміки пшеворської культури (див. Пшеворська культура). Для задоволення поточних побутових потреб у домашніх умовах займались ткацтвом, виготовляли вироби з дерева та кістки.

Села й міста ґетів

Поселення поєнешті-лукашівської культури поділяються на мисові і низинні. Більшість із них – це великі неукріплені села, але були й міста з доволі складною системою укріплень. Назви двох з таких міст відомі завдяки римським географам. Це Ґетідава, себто Ґетська фортеця у перекладі з фракійської, яка знаходилась поблизу сучасного села Мала Копаня у Закарпатті й Тамасідава (сучасний Кам’янець-Подільський). Житла - наземні споруди, зі стінами з тинів, обмащених глиною, і напівземлянки прямокутної чи овальної у плані форми. Опалювали житла за допомогою відкритих вогнищ або глиняних печей. На подвір’ях знаходились господарчі будівлі та ями, призначені для зберігання збіжжя поза межами жител, а також літні кухні на яких готували їжу в теплу пору року просто неба. Подекуди на обійстях знаходились майстерні, де виготовлялись речі не тільки для домашнього вжитку, але й для обміну. В деяких селах виявлено елементи пшеворської та зарубинецької, що свідчить про тісні контакти між культурами і їхню спорідненість.

Поховання та релігія

Цвинтарі поєнешті-лукашівської культури були великими родовими, а може й племінними полями поховань. Типовим похоронним обрядом було спалення тіл за межами цвинтарів. Перепалені кістки очищували від залишків поховального вогнища, а потім вкладали до чорних лощених поховальних урн, замість яких іноді використовували столові глеки та вази. Урни накривали спеціальною кришкою, а звичайний посуд — мискою. До урн клали речі, що побували у вогні: прикраси, деталі одягу (фібули, частини поясів, браслети, намистини), інколи дрібні побутові речі, зброю. Трапляються поховання без будь-яких похоронних дарів та кенотафи. У поховальному обряді чітко помітний зв'язок з фракійськими обрядами. Грецькі автори вказують, що головним богом для фракійців був небесний бог Залмоксіс, якому приносили людські жертви.

Історична доля ґетського народу

Гети були войовничим народом і часто здійснювали набіги на своїх сусідів, зокрема на володіння греків-ольвіополітів. У 80 роках до Різдва коаліція скіфів, ґетів, бастарнів та причорноморських греків перемогла римські війська у Подунав’ї, що дозволило ґетському вождю Буребісті2, лідеру цієї коаліції, створити могутнє Дакійське царство3, яке проіснувало до 106 року, коли було розгромлене й захоплене військами римського імператора Траяна4. Ґетів, що жили за Прутом римляни частково винищили, а частково підкорили. Східна ж частина ґетської людності поєнешті-лукашівська культури зберегла свою незалежність і згодом еволюціонувала в липицьку культуру (див. Липицька культура) або асимілювалась з людьми черняхівсько-київської культури (див. Черняхівсько-київська культура).