Людство в середньовіччі

Кінець чи початок?

4 вересня 476 вождь германців Одоакр змусив останнього західного римського імператора Ромула Августула зректися престолу. 1200-літняі історія Риму закінчилась. Втім, процес творення нової Європи розпочався задовго до цієї дати. В 395 році Римська імперія розділилась на Західну й Східну Імперії. Цю дату вважають кінцем античності та початком раннього середньовіччя, хоча вже починаючи з ІІ століття, економічні та соціальні показники римської цивілізації почали занепадати. Оцінки чисельності населення Римської імперії в період з 150 по 400 рік вказують на скорочення більш ніж на 20 відсотків — з 65 мільйонів до 50 мільйонів. Причину цієї депопуляції пов’язують зі значним похолоданням (300–700 роки) коли зниження глобальної температури погіршило врожайність сільського господарства, привело до занепаду торгівлі та започаткувало Велике переселення народів, себто сукупність етнічних переміщень в Європі в IV-VII століттях, головним чином з периферії Римської імперії на її територію.

Землі Західної Римської імперії (включаючи в першу чергу Італію, Галлію, Іспанію і частково Дакію), куди попрямувала основна маса переселенців, до початку V століття нашої ери вже була досить щільно заселена як римлянами так і романізованими місцевими народами. Тому велике переселення народів супроводжувалося культурними, мовними, а потім і релігійними конфліктами між прийшлим германським та місцевим романізованим населення. Ці конфлікти багато в чому визначили долю країн, що постали на місці Римської імперії і, в певному сенсі, зберігаються й досі. На загал, сучасні романомовні історики (французькі, наприклад, чи, особливо, італійські) вбачають у Великому переселенні катастрофічну подію, знищення цивілізації та початок темної доби, яка відкинула Європу на тисячоліття назад. Навпаки, німецькі та англійські історики схильні розглядати римсько-варварську взаємодію як заміну втомленої, виснаженої та декадентської середземноморської цивілізації на більш мужню та войовничу нордичну.

Германізація Європи

Германські народи переселилися з південної Скандинавії та північної Німеччини на землі між Ельбою та Одером після 1 000 року до Р.Х. Перша хвиля рухалася на захід і південь (відтіснивши місцевих кельтів на захід до Рейну близько 200 року до Р.Х.), вийшовши до кордонів римських провінцій Галлії та Цизальпійської Галлії приблизно в 100 році до Р.Х. де їх зупинили римські війська. Інша хвиля германських племен мігрувала на схід і південь зі Скандинавії, між 600 і 300 роками до Р.Х., рухаючись вгору по Віслі до Карпатських гір і далі на південний схід в низів'я Дніпра. Ця група відома як західні та східні готи. Готи дійшли до Чорного моря, створивши там свою державу, яка певний час протистояла місцевому слов’яно-фракійсько-сарматському населенню черняхівської-київської культури (див. Черняхівсько-київська культура). Цей конфлікт закінчився поразкою готів, які змушені були шукати притулку на римській території (376 рік), погодившись увійти до складу імперії як неозброєні поселенці. Однак, корумповані римські чиновники недотримали узгоджених умов, що спровокувало готську війну (376–382 роки). В 378 році римська армія зазнала нищівної поразки під Андріанополем, імператор Валент був убитий, а кадрова римська армія перестала існувати. Імперії не вистачало ресурсів і, можливо, політичної волі, щоб відновити професійну армію, тому їй довелось покладатись на армії найманих варварів, які повинні були боротись проти інших варварів. І зрозуміло, що ця боротьба була вкрай малоефективною.

В 406 році вандали, свеви й алани перейшли через замерзлий Рейн і вдерлись в римську Галію, а невдовзі за ними з'явилися бургундці та алемани. У 410 році вестготи на чолі з Аларіхом I захопили місто Рим та пограбували його дощенту. Близько 460 року вестготи заснували своє королівство в Іберії, а близько 500 року вони вже правили значною частиною сучасної Франції, Іспанії та Португалії. За ними на римську територію прийшла конфедерація герулів і ругів, а пізніше остготів на чолі з Теодоріхом Великим, які оселилися в Італії. У Галлії франки під проводом Хлодвіга заснували Франкське королівство, яке стало ядром того, що пізніше буде Францією та Німеччиною. Початкове заселення Британії англосаксонами відбулося в V столітті, коли римський контроль над Британією завершився. Бургунди оселилися в північно-західній Італії, Швейцарії та східній Франції в V столітті. Західна Римська імперія розпалася на мозаїку так званих варварських королівств без усталених кордонів, які постійно ворогували між собою.

Натомість Східна Римська імперія зі столицею в Константинополі оголосила себе наступницею класичної Римської імперії. Незважаючи на те, що панівною в Східній імперії була грецька мова, її громадяни продовжували вважати себе римлянами, або ромеями аж до падіння Константинополя в 1453 році. Використовуючи військову силу та дипломатію, ромеї зуміли відбити напади варварів-переселенців і зберегли певну частину культурного спадку класичної античної доби. Загалом вони мало цікавилися політичними та економічними подіями на варварському (з їхньої точки зору) Заході.

Європейська криза ідентичності

Під час Великого Переселення народів етнічний склад Європи змінився дуже помітно. Попереднє римське населення на північ від ріки По було майже повністю витіснена міграціями. Нові народи значно змінили культуру та соціальні інституції, включаючи право, релігію та моделі власності, хоча зберегли вульгарну латину, як мову спілкування, а германські вожді підтримували структуровану та ієрархічну (але послаблену) форму римської адміністрації. Тим не менш зміна ідентифікації відбулась і більша частина європейського населення не почувала себе спадкоємцями римської культури й традицій. Незважаючи на те, що їхні діди ще, можливо, розмовляли латиною, вони вже вважали себе франками, вандалами чи бургундами.

Розпад і трансформація економічних й соціальних зв'язків та інфраструктури призвели до все більшої локалізації окремих спільнот. Колишні зв’язки в межах раніше єдиної держави були розірвані швидко й драматично, внаслідок чого відбувся крах торгівлі та виробництва на експорт. Адміністративна, освітня та військова інфраструктура швидко зникла, що привело до розвалу системи освіти і майже тотальній неписьменності навіть серед панівної еліти. Письменною залишалась тільки частина духовенства, та й то далеко не вся. За період між 400 і 600 роками на колишніх римських територіях відбулось ще одне 20-відсоткове зменшення кількості населення, а обсяг торгівлі впав до рівня бронзової доби.

Слов'янізація Європи

У перших десятиліттях шостого століття слов'яни вирушають на захід від Дністра і напотикають тут місцеве населення — романізованих даків, колишніх підданих Римської Імперії. Нащадки войовничих даків та гетів (див. Поєнешті-лукашівська культура), позбавлені політичної організації та давно покинуті імперією напризволяще, відступили в Карпатські гори й підкорились. Дуже чітко симбіоз слов’ян та волохів, як називали слов'яни латиномовне населення, проявляється в південних провінціях сучасної Румунії. На більшій частині тамтешніх поселень спостерігалось мирне співіснування слов’ян з дако-романцями, яке збагатило сучасну румунську мову слов’янськими словами, а слов’янську — запозиченнями з латини.

В другій половині шостого століття слов’яни вийшли до Дунаю, який завжди займав особливе місце в слов’янській свідомості, бо десь там, за Дунаєм, існувала колись Стара Європа, пам’ять про яку ще жила в міфах та казках. Там, за Дунаєм, знаходився Вирай — свята оселя померлих предків, а також край, наповнений багатствами та загарбаний греками й ненависними (завжди ненависними!) готами. Так що за ідеологічним обґрунтуванням необхідності захоплення цих земель далеко не треба було ходити. Слов’яни вважали ці землі своїми й були у цьому свято переконані. І це дивувало, а можна сказати навіть шокувало грецьких істориків, які відмічали, що слов’яни ніколи не висували жодних територіальних претензій до імперії, не вимагали данини чи подарунків, як інші варвари, не оголошували війни та не вели жодних перемовин. Вони просто рухались вперед і займали ті землі, які їм подобались.

Результати останніх досліджень Y-ДНК свідчать про те, що слов’янська експансія почалася з території сучасної України, таким чином підтверджуючи гіпотезу про те, що батьківщиною слов’ян є басейн середнього Дніпра, і недарма Україну називають матір’ю слов’янських народів. Предки болгар, хорватів, сербів, македонців, боснійців та словенців, пришли у свої нові батьківщини саме з землі України. На довгі роки південний напрямок став головним напрямком слов’янської експансії. Головним, але не єдиним, оскільки заселення північних територій також відбувалось з теренів України. Рухаючись вгору по Березині, слов'яни потрапили в верхів’я Вісли. Ці землі стали базою для подальшого слов’янського розселення. З цього регіону відбувалося розселення на північ, в землі майбутньої Псковсько-Новгородської землі. Місцевими жителями тут були вже не балти, а прибалтійські фіни і спільне проживання й взаємне перемішування слов’ян та прибалтійських фінів в цих землях підтверджується археологічними даними. Зазвичай слов'яни тут не створювали власних поселень, а селилися разом з балтами та фінами.

Трохи пізніше дві групи слов'ян з верхнього Сяну та Дністра перетнули Карпати й облаштувалися в верхів’ях Тиси. Виникли, відповідно, дві групи поселень в районі Ужгорода і на самій Тисі. Ще одна група слов'ян приблизно в той самий час прийшла в рівнинні прирічкові області південно-західної Словаччини, а звідти на північний захід в придатні для землеробства долини Влтави та Огрже лівих приток Верхньої Лаби. Цю країну здавна іменували Богемією в пам’ять про давнє кельтське плем’я бойїв, яких праслов’яни настільки ж здавна називали чехами (своєрідна калька племінного імені бойїв зі значенням — ті, що б’ють, бійці). Перші слов'яни, що осіли в цих краях, взяли собі ім’я чехів. Місцеві ж кельти тісно контактували зі слов'янами, поступово розчиняючись в їх середовищі. Попри значне розпорошення, локальні відмінності та християнізацію з різних джерел, почуття спільності було дуже важливим для всіх слов’ян і відіграло величезну роль у формуванні слов’янських народів. Навіть у часи Ярослава Мудрого, тобто через п’ять віків після подій, про які ми говоримо, коли більшість слов’янських народів уже мала свої держави й була охрещена, - причому одні прийняли хрест із заходу від Риму, інші ж зі сходу, від Константинополя, - київські літописці надалі говорили про єдину слов’янську мову, якою апріорі володіли всі слов’яни.

Попри те, що територія України була центром розселення слов'янських народів, заміни одного населення іншим тут не відбувалось, оскільки мігрувала тільки частина населення, більша ж частина слов'ян, сарматів, фракійців та балтів, що жили в Україні споконвіків, залишилсь на своїх одвічних землях. Ланцюг спадковості поколінь в Україні, на відміну від більшої частини Європи, не переривався ще з часів ранньої бронзової доби.

Християнізація Європи

А от мислення європейців почало змінюватись незалежно від етнічної приналежності. Ключовим чинником змін звісно ж стала християнізація. Античний світогляд, так само як і язичницький, орієнтований на зовнішній світ, а час в цьому світі є циклічним, він рухається немовби по колу - життя закінчується смертю з якої починається інше життя, якість якого залежатиме від теперішнього стану. Норманський воїн, що гинув з мечем в руках, знав, що після смерті він потрапить у Валгалу, а слов'янський воїн, помираючи вільною людиною, знав, що рабом він не буде й на тому світі. Душі померлих людей побувши собі десь там далеко, в місці яке слов'яни називали Вираєм, повертали назад, щоб знову розпочати свій земний цикл існування. Боги також існували десь там далеко і вкрай рідко навідувались до людей, оскільки бікамеральне мислення повсюдно поступилось місцем абстрактно-логічному. Щоб поспілкуватись з богами треба було бути особливо обдарованою людиною з тих, кого тепер називають шизофреніками, вживати психотропи або попросту мати багату уяву та мінімум моральних обмежень.

Християнська релігія зруйнувала циклічність язичницького часу і світ набув часового спрямування, він отримав свій початок у вигляді створення світу і свій кінець - християнський страшний суд. Люди отримали рівність перед богом, як його творіння, і перед його обличчям усі були однаковими - елліни та юдеї, бідні й багаті, значні й незначні. Християнський бог сотворив світ та правила за якими людина повинна була у цьому світі жити, й суворо карав (але вже після смерті) за порушення цих правил. Щоб отримати нагороду, треба було добре знати ці правила й дотримуватись їх. Християнський бог не втручався на кожному кроці у людське життя своїми порадами та рекомендаціями, як це чинила колись велика богиня Старої Європи, він просто спостерігав за тим хто і як виконує задані ним правила гри. Християнська людина, на відміну від пересічного язичника, остаточно відокремила себе від природи, позаяк вважала себе вищим творінням Бога, створеним за образом та подобою його. Людина отримала душу, яка була найголовнішою її частиною, а людське тіло розумілось як носій гріховності. Розумна душа лише користується земним тілом. Воля і віра, які ведуть людину по життю, набагато вищі за розум, який часто є відірваним від життя, схильним до помилок, недостовірним. Знання розглядалося як абсолютне та незмінне божественне одкровення, джерелом якого вважалася Біблія. Передача знання Біблії від знаючих до незнаючих була християнською чеснотою, а охрещення інших народів - обов'язком володарів. Тому релігійні війни та місіонерство (як мирне, так і військове) є тлом для більшості історичних подій середньовіччя.

Перунізація слов'янства

Як не дивно, але творення українського народу також мало релігійне підгрунтя. Щоправда, не християнське, а язичницьке. Після розпаду держави Аттіли мультиетнічна черняхівська конфедерація розпалась на декілька племінних об’єднань в яких відбувались власні інтеграційні процеси. При цьому, важливо зауважити, що основою цих об’єднань була слов’янська мова. Втім, існували й дезінтегруючи чинники. Релігійна та духовна культури слов’янства були дуже древніми і навіть дещо архаїчними. По-арійськи слов'яни вірили у те, що главою усіх богів є певне верховне божество. Тільки от з місцем перебування та функціями цього верховного божества бувало по-різному. Небесний варіант божественного володаря міг бути втіленим в образі громовержця і великого воїна Перуна і тоді він справді був небесним. Проте у доброї половини, якщо не у більшості, слов’янських племен існував культ бога підземного світу – Велеса (Волос, балтській Веле, Велняс). Бог Велес уявлявся їм у вигляді змія, що є явним пережитком трипільського нашого минулого. Доарійське походження Велеса підтверджується ще й тим, що його божественною роботою було підтримання чаклунських знань і дарування земних багатств.

Перун і Велес боролись між собою, а тому слов’янство з самого свого початку було розділено на дві великі групи, одна із яких визнавала верховенство Перуна і, відповідно, правого, правдивого світу, а друга вірила Велесу і поклонялась йому, шануючи не правду, а кривду. Кривду, звичайно ж, з точки зору православних (нічого спільного з християнством!) вірних Перуна. Перуністами були слов’яни скіфського та сарматського походження. А от велесівці — це ті, незалежні праслов’яни, які не входили ні до скіфської та сарматської, ні до римської держав і які зберегли найбільше звичаїв своїх далеких староєвропейських предків. Майже в усіх слов'янських народів існують міфи про боротьбу якогось позитивного героя (найчастіше коваля) з ворожою силою, втіленою в образі Змія.

В місцевому волинському варіанті міфу про Божого Коваля йдеться про боротьбу обраного князем коваля Радара з королем Ляхом і його підручним Змієм Краговієм. Змій Краговій цього переказу – це, очевидно, знаменитий краківський Смок, симпатичні зелені подоби котрого зараз продають туристам у Кракові на кожному кроці. Цілий ряд ознак вказує на збереження особливого вшанування Змія-Велеса у прапольських племен. Власне ім'я Змія ляхами не вживалося, на відміну від більшості слов'ян, що вказує на табуювання. Праслов'янська велесівська релігія присутня у поморян Щеціна, де поклонялися Триглаву, себто трьохголовому змію. На півночі кривичі виводили своє походження від Крива – антипода правого Перуна. Поширення перунізму, в формі вшанування як божого коваля Сварога, ворога Трояна Триглава Велеса йшло зі сходу на захід, з антських земель до словенів.

В зв’язку з цим варто згадати собі племінну назву червян, від якої походить пізніша Червона Русь. Праслов’янське слово čьrvь, червь є синонімом слова змій. Червяни – це плем’я Червя (Велеса, Змія). В самій словенській спільноті теж не було єдності. Деякі племена схильні було переглянути свої релігійні переконання і провести свого роду деполяризацію верховного божества. Цілком очевидно, що поділ словенів на дваплемінні союзи ляхів та дулібів був викликаний саме суперництвом культів. Спільнота воїнів-ковалів прийшла до влади на правобережжі, а союз, пов'язаний з культом Змія-Велеса шанувався на лівобережжі Західного Бугу. Розрив супроводжувався конфліктом і розмежуванням землі по Бугу, спогади про який збереглися в міфологічній формі. Згодом центр польської племінної спільноти змістився з Бугу до Вісли, а осередок культу Велеса-Змія, судячи з усього, знаходився в землі віслян, в районі майбутнього Кракова.

Подібні перекази вказують нам на те, що суперечності між перуністами й велесівцями мали важливе значення для розселення слов'янства і, що найголовніше, свідчить про остаточну перемогу Перуна і визнання його головним богом. Зрештою, згадаймо, що в відомому пантеоні князя Володимира образ Перуна займав головну позицію, а Велеса там взагалі не було.