Уни

Уни-федерати

Черняхівська культура набула поширення на більшій частині сучасної України, а також на південному сході Польщі, на заході Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії та Болгарії. Тісно пов’язаною з черняхівською культурою була культура київська. Відмінності між цими культурами полягали тільки в етнічному складі. Якщо київці були чистими слов’янами, нащадками зарубинецької культури (див. Зарубинецька культура) лише з невеликою домішкою балтських елементів, то черняхівці - спільнота мультиетнічна. Черняхіська людність складалась з потомків сарматів (див. Сарматська культура), фракійців (див. Липицька культура) та слов’ян. Щоправда, слов’яни, люди зарубинецької культури (див. Зарубинецька культура), пшеворці (див. Пшеворська культура) та нащадки скіфів-орачів (див. Скіфів-орачів культура) становили в цьому інтернаціональному конгломераті більшість і їхня мова, очевидно, була мовою спілкування всього населення черняхівської культури. Вірогідно всі ці люди, незалежно від етнічного походження, були білінгвами й володіли окрім своєї рідної мови, ще й слов’янською. І це стало одним з чинників, який згуртував таку різношерстну спільноту в єдину цілісність.

Другим чинником була поява на теренах України готів вельбарської культури (див. Вельбарська культура). Своєю появою вони порушили етнополітичну рівновагу, яка під кінець ІІ століття склалась в українських землях, а поява готської держави Оюм стала реальної загрозою для всіх її сусідів. Вірогідно, ядром формування антиготської коаліції стала людність київської культури, які, на той час, уже об’єдналась в типову для раннього середньовіччя так звану варварську державу1. А що взірцем для державотворення для молодих європейських держав однозначно була Римська імперія, яка, хоч і минула зеніт свого розквіту, ще мала достатньо сил для демонстрації своєї могутності, то партнери київців по коаліції приєднувались на правах римських федератів, себто спільників або, як казали тодішні слов’яни, унів. Саме від цього слов’янського слова уни, себто союзники, федерати, вірогідно й постала римська, а пізніше і європейська назва гунів2.

Черняхівсько-київське господарство

Люди черняхівсько-київської культури вирощувало пшеницю, жито, ячмінь та просо. Для оранки використовували дерев’яні рала з металевими наральниками, однак в деяких місцях застосовували й колісні плуги, конструкція яких була запозичена від римлян. У стаді домашніх тварин була велика рогата худоба, свині, кози, вівці, також розводили коней. Допоміжними промислами були полювання та рибальство. Важливу роль черняхівці та київці відводили ремеслам, особливо ковальству — в багатьох поселеннях черняхівсько-київської культури виявлено сиродутні металургійні горни та залізні шлаки. Місцеві ковалі виготовляли більшість інструментів, необхідних в домогосподарствах — сокири, ножі, серпи, коси, долота, ножиці й тому подібні речі. Стандартні вироби за римськими взірцями виготовлялись в спеціалізованих майстернях. У тому числі: столовий посуд, знаряддя праці, побутові предмети, зброя й багато видів прикрас, які поширювалися по всьому черняхівсько-київському ареалі незалежно від етнічної приналежності населення.

Неоднорідність етнічного складу проявлялась лише в елементах культури, котрі не залежали від римської цивілізації - в похоронній обрядовості, в релігійних культах та духовному житті людей, в особливостях будівництва та оздоблення домівок, а також у виробах, призначених для домашнього вжитку, насамперед у ліпній кераміці. Вироблення кухонного посуду традиційно залишалось жіночою справою, він ліпився вручну і його якості багато в чому залежали від талантів та дбайливості домогосподинь. А от парадний столовий посуд виготовляли фахівці-гончарі на гончарних колах і випалювали з дотриманням усіх технологічних вимог у спеціальних гончарних горнах, часто з використанням античних взірців. Про тісні зв’язки з античним світом говорить велика кількість тарних амфор та імпортного червонолакового посуду (див. Провінційна римська культура), а також скляних та бронзових намистин, які імпортували з прикордонних провінцій Римської імперії. Виробництво зброї не обмежувалось наконечниками стріл та списів. Зброярі уміли виготовляти сталеві мечі, лати, шоломи і, навіть, кольчуги, які, на той час були новинкою військових технологій. Черняхівсько-київські ювеліри виготовляли бронзові та залізні фібули, що були незамінною деталлю як чоловічого, так і жіночого верхнього одягу, а також поясні пряжки, браслети й підвіски. Привертають увагу ювелірні вироби з емаллю, які, очевидно, слід розглядати у зв'язку з серією своєрідних подніпровських виїмчастих емалей3.

Села та житла

Села черняхівсько-київської людності знаходились, звісно, поблизу води. У чорноземних регіонах переважають великі села площею до десяти гектарів, а найбільші навіть досягають тридцяти. Разом з тим, на всій території поширення культури зустрічаються й невеликі хутірці. Житла, зазвичай, розташовані в кілька рядів уздовж берега ріки, але відомо й чимало поселень із гніздовою або безсистемною забудовою. Найчастіше черняхівці будували напівземлянки, вкопані в ґрунт часом навіть до півтора метра — клімат тоді був холоднішим, аніж зараз. Середня площа поглиблених жител становила близько двадцяти п'яти квадратних метрів, але відомі й великі напівземлянки площею до п’ятдесяти метрів, у тому числі дві- й навіть трикімнатні. Господарські й виробничі будівлі ставили поблизу жител, часом навіть під одним дахом. На кожному обійсті були ями-сховища, над якими влаштовувалися дерев’яні повітки. Стіни наземних частин таких жител монтували традиційним в Україні способом вертикальні стовпи перепліталися пруттям й обмазувалися глиною, а стіни потім білили з середини й ззовні. Підлоги були земляними. Дахи двосхилі, криті соломою або очеретом. До середини житла вели дві-три приступки. Усередині ж уздовж стін улаштовувалися лежанки або ослони, які підпирались тонкими стовпчиками. Для опалювання використовували прості вогнища діаметром близько метра, які промащувались глиною та обкладались невеликим камінням або черепками. У ряді жител будували глиняні печі, а на пізній стадії черняхівської культури з’являються й печі-кам’янки, основним регіоном поширення яких було Верхнє й Середнє Подністров’я із суміжними землями верхів’їв Західного Бугу. Подібні житла мають свої прототипи в домобудівництві пшеворської та зарубинецької культур. Однак були й неслов’янські типи будівель. Мова йде про так звані довгі доми германського типу площею від шістдесяти до ста двадцяти квадратних метрів. Такі будинки ділились на житлову частину з одним або декількома вогнищами й неопалювану господарську. Ще один тип черняхівського домобудівництва, - кам’яні будівлі, - були поширені в південній частині черняхівських територій. Стіни їх викладалися з каменів насухо, без розчину, утворюючи два панцири, між якими засипалася забутівка із дрібного каміння. Товщина такої стіни майже пів метра. Стіни споруджувалися на фундаментах з великих каменів, нерідко вкопаних у ґрунт. Печі в таких кам’яницях клали з кам’яних плит.

Змієві вали

Черняхівсько-київські села не мали укріплень, однак через всі землі, які знаходились під контролем черняхівсько-київських вождів, простяглась система укріплень, відома зараз як Змієві та Троянові вали. Загальна довжина Змієвих валів вражає — це приблизно дві тисячі кілометрів. Перші вали та рови в Змієвих валів насипали ще люди чорноліської культури (див. Чорноліська культура), відгороджуючись таким чином від своїх сусідів кімерійців. В скіфську епоху потреба в будівництві валів зникає — Велика Скіфія була достатньо могутньою та інтегрованою державою, щоб захищати себе на дальніх рубежах, а не всередині країни. Потреба в будівництві грандіозних оборонних споруд виникла значно пізніше — уже після розпаду Великої Скіфії (див. Скіфів-кочовиків культура) та занепаду її наступниці Сарматії, себто в черняхівсько-київські часи. Архітектори Змієвих валів чудово знались на геодезії та фортифікації. Всі вали відмінно прив’язані до особливостей рельєфу насипи зведені по лінії максимального перепаду висот, що дозволяло досягти значного збільшення висоти валу стосовно дна рову. На південний захід від Змієвих валів простягається ланцюжок так званих Траянових валів — дуже схожих укріплень, зведених з землі, каміння та дерева. Вони тягнуться від західної Добруджі, через Молдову та Бессарабію аж до українського Поділля. І схоже на те, що Траянові вали та Змієві вали колись були єдиною системою укріплень, зведеною синхронно і за спільним планом. Завдяки радіовуглецевому датуванню виявилось, що дерева, із яких монтувались конструкції Змієвих валів, були зрубані між 150 роком перед Різдвом і 550 роком нашої ери. Враховуючи звичайну при радіовуглецевому датуванні похибку, можна майже напевне сказати, що час побудови Змієвих валів та відновлення вже існуючих припадає на існування черняхівсько-київської культури.

Цвинтарі та похорони

Цвинтарі черняхівсько-київської культури зазвичай розташовуються поблизу населених пунктів і завжди біля водойм чи річок. Вірогідно вода відігравала якусь символічну роль в уявленнях черняхівсько-київців про загробне існування. Практикувались як тілопокладення, так і кремація. Кремаційні поховання традиційно пов’язують з фракійцями, германцями та слов’янами, а тілопокладення свідчать про скіфо-сарматське походження померлих. Небіжчиків чи їх перепалені кості ховали з могильним інвентарем, що свідчить про якусь форму віри в потойбічне життя. Померлим клали в могилу одяг, інструменти, прикрасу, їжу та напої. Характерно, що зброя ніколи не входила в склад похоронних дарів. Очевидно, в черняхівсько-київському потойбіччі панував вічний мир.

Протистояння з готами

Критичним періодом в історії черняхівсько-київської культури стало об’єднання готів в єдине королівство та зростання його могутності. В 332 році стався конфлікт між готами та сарматами черняхівсько-київської культури в якому готи домоглись значних військових успіхів. І тільки втручання римських військ на боці сарматів врятувало їх від повного розгрому і змусило готів повернути назад. Щоправда, ця поступка з боку готів не була безкорисною: за це готам повинні були виплачувати щорічно грошову винагороду і їм було дозволено торгувати на Дунаї. Така ситуація на якийсь час задовольнила готів і вони на кілька десятків років припинили свої походи проти римських провінцій.

Однак, римляни не мали жодних ілюзій, щодо подальших намірів готів, а тому прискореним темпом почали зводити систему земляних валів між Дунаєм і Тисою, а також табори й укріплення. Змієві вали України вірогідно почали будуватись саме в цей час в координації, а може й в кооперації з римлянами. Ці оборонні заходи досягли результату. Напрямок експансії готів, принаймні східних, змінився з західного на північний. Замість воювати з Римом чи долати черняхівські вали, готи, цілком логічно, вирішили рухатись в бік найменшого опору й поставити під свій контроль торговельний шлях, що вів до золотоносних районів Уралу. Згідно з Йорданом (див. Вельбарзька культура) в списку скорених королем готів племен можна було знайти угро-фінські племена Поволжя. Втім, список Йордана був явним перебільшенням, позаяк для повного контролю над північною торгівлею (а це хутра, золото, мед і невільники) готам треба було перемогти людей, котрі закривали собою шлях до цих багатств, а, заодно, й самі ними користувались.

Археологічні дані підтверджують тезу про те, що в другій половині ІІІ століття готи повільно, але впевнено витискали черняхівсько-київську людність щораз далі на північ, притискаючи їх до Прип’ятських боліт. Скарби римських монет, яких так багато знайдено в Подніпров’ї свідчать, що люди, які закопали їх, рятуючи власне життя, назад не повернулись. Вирішальні події відбулись 375 року, коли готський король Вінітар4 (від готського Winiþ-arja — переможець венедів, себто слов’ян) зрадою захопив в полон князя Божа5 та сімдесят його дружинників і велів їх розп’ясти. Це сталось на берегах ріки Росі поблизу сучасного села Синява, Рокитнянського району Київщини. Вчинено таке було з метою залякування супротивників, одна результат, як часто трапляється в історії, став діаметрально протилежним. Того ж таки року об’єднані сили черняхівсько-київської федерації на чолі з князем Баламиром (чи не слов’янський Велемир?) розгромили спочатку східних, а потім і західних готів. Оюм припинив своє існування. Частина східних готів увійшла в склад федерації на правах унів, себто союзників. Інша ж частина разом з західними готами втекла на захід, до римських володінь.

Історична доля черняхівсько-київської культури

Саме 375 роком варто датувати початок черяхівсько-київської держави, відомої в історії, як Імперія Гунів (себто унів). Вона досягла максимального розвитку в першій половині V століття за часів панування свого лідера, відомого в історіографії як Аттіла6. Після смерті Аттіли, збудована ним імперія розпалась, а черняхівсько-київська культура поступово припинила своє існування, давши початок слов’янсько-фракійській празько-корчацькій (див. Празько-корчацька культура), сармато-слов’янській пеньківській (див. Пеньківська культура) та балто-слов’янській колочинській (див. Колочинська культура).