Час золотої доби

Всесвітній потоп: міф чи може ...

Близько 5 600 року перед Різдвом потужний землетрус розколов земну твердь в районі перешийка, що сполучав Малу Азію з Балканським півостровом, а, заодно, відділяв Чорне море (тоді ще прісноводне озеро) від моря Середземного. Солоні води Середземного моря з силою двох сотень Ніагарських водоспадів линула в чорноморську низину.

Протягом року море наступало на суходіл зі швидкістю чотирьох кілометрів за день, поки повністю не затопило території, які тепер є чорноморським шельфом та дном азовського моря. Сірководневе насичення вод Чорного моря, починаючи від глибини у 200 метрів, ймовірно утворилось із залишків озерної та приозерної флори й фауни, які загинули під час цієї катастрофи. Серед живих істот, що знайшли свою смерть в чорноморських водах без сумніву не забракло й людей, адже очевидно, що родючі приозерні низини були щільно заселеними. Хвиля цунамі одразу після землетрусу змила прибережні селища, а наступний наступ вод змусив тих, хто вижив, чимдуж втікати.

Чорноморський потоп, очевидно, породив спільний для усього середземноморського світу архетипний міф про всесвітній потоп з якого, завдяки парі культурних героїв, відродилось оновлене людство. Та, хай там що, величезні маси людей посунули долиною Дунаю і дуже швидко опанували великі терени центральної та східної Європи, включаючи сюди землі Австрії, Чехії, Словаччини, Польщі, Угорщини, Румунії, Молдови, південної Німеччини, східної Франції аж до Бельгії та Нідерландів.

Археологи вважають, що кількість мігрантів становила десь близько двох сотень тисяч осіб і розширювали вони свій ареал зі швидкістю чотирьох кілометрів за рік, чого ніколи не буває при звичайному мирному переселенні. Щоб зрозуміти неординарність цієї події зазначимо тільки, що все населення тодішньої України становило не більше півмільйона осіб. Зрештою переселення і не було мирним. Всіх, хто чинив опір, знищували, часом з надмірною жорстокістю. А тих, хто підкорився — асимілювали. При цьому переселенці старанно уникали морського узбережжя — будь-де, на півночі чи на півдні, вони ніколи не наближались до моря. Складається враження, що ці люди були смертельно перелякані і вважали, що їм уже нічого втрачати.

Це перше Велике Переселення європейських народів змусило Стару Європу розширюватись на північ, захід і схід. А що віссю міграцій був Дунай та його притоки, тому цю розширену версію Старої Європи називають ще Дунайською цивілізацією. Глибинна пам’ять європейців спогади про цей час зберегла.

Добрі старі часи праУкраїни

Перший відомий нам на ім’я давньогрецький поет Гесіод у своїх Працях і днях з пекучою ностальгією згадував добрі старі часи, коли люди не знали ні горя, ні турбот, ні старості, ні хвороб, багато сміялися і танцювали, а земля сама давала людям усе потрібне, і вони працювали стільки, скільки самі хотіли. А потім смерть, легка, як сон, наставала після довгого й щасливого життя, перетворюючи їх на добрих духів, що дарують удачу і захищають справедливість. Він називав цей час золотою добою людства.

Архетип золотої доби, яка вже колись була і обов’язково колись настане, став рушійною силою безлічі утопій, включно з великою мрією людства — комунізмом. Втім, на побутовому рівні цей архетип також не зник — обітниці стабільності й достатку входять до обов’язкового набору передвиборчих обіцянок будь-якого політика.

А чому дивуватись, якщо в золотій добі (хоча золотою вона бачиться тільки здалека та й то в порівнянні з іншими історичними епохами) прожило більше півтори сотні поколінь європейців, а від першої Біблії Гутенберга до сьогодення всього лиш 22?
Золота доба в Україні абсолютно слушно пов’язується з Трипільською культурою і питання про те, чи були трипільці пращурами українців не має сенсу. Так, були! Тільки при цьому слід не забувати, що були вони й пращурами ще доброго десятка інших народів. Бо етногенез не можна розглядати як щось на кшталт генеалогічного дерева: пам’ятаєте як Біблії, де Адам породив Сифа, а Сиф породив Еноса, а Енос — Кенана і так далі, так далі, так далі.

Якщо вже нам так хочеться створити якийсь візуальний образ етногенезу, то це скоріше, безконечна дельта ріки з безліччю проток, рукавів, стариць та висохлих річищ, які то сполучаються між собою, то розходяться, щоб знову злитись. У кожного народу багато батьків і батьківство деяких з них визначити не просто. Втім, це аж ніяк не стосується наших трипільських батьків. Не кажучи вже про те, що кожен п’ятий українець є прямим генетичним нащадком трипільського населення, мабуть, добра половина традиційних образів українського мистецтва ведуть свій початок саме з трипільських часів.

Трипільський спадок в українській культурі

Трипільське коріння мають насамперед жіночі образи, місячні змії-спіралі, солярні знаки — свастики й триквестри (щоправда, свастичні орнаменти можна побачити ще на мізинських календарних браслетах), образи биків та оленів, світове дерево та потрійний поділ світу на яву, праву та наву. Це й кольорова біло-червоно-чорна гама вишиванок, традиції розпису стін жител та печей захисними знаками-оберегами, символіка одягу та прикрас.

За три тисячі років існування трипільської цивілізації все це не могло не в’їстися в генетичну пам’ять. Несвідомо ми реагуємо на ці символи, хоча вже давно забули їхній первинний сенс. Ми, по-трипільськи, називаємо міцних чоловіків здоровими, як бики, а вродливих жінок — пташками та рибками (добре, хоч не змійками, хоче подекуди ще віримо, що відьми перекидаються на змій, щоб пити молоко у корів).

Ми шануємо тотемних птахів трипільців — лелек та лебедів. Лелеки приносять нам дітей, а гуси-лебеді забирають душі померлих у вирій. Згадаймо собі Івасика-Телесика й гуси-гуси, гусенята, візьміть мене на крилята. А коли кача пливе по Тисині відчуваємо, як по шкірі пробігають мурашки, адже сила древніх заклинань нікуди не поділась.

Ми вимовляємо такі слова, як батько, боревій, вирій, віл, голуб, горіх, горох, жито, іскра, кермо, кібець, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, могила, олово, печать, равлик, свинець, срібло, співати, теля, не підозрюючи, що ці слова є трипільським і навіть отій знаменитій співучій мелодиці, яка так вирізняє нашу мову серед інших слов’янських мов, ми завдячуємо трипільцям. Мокош, Матір-Слава, Лада, Мара, Леля, Лель та Полель, Купало, Колядо, Ярило, русалки, берегині, богинки, полудниці, віли — всі ці міфологічні істоти є трипільськими за походженням.

Шлюбний цикл, традиційний для української культури, теж вибудувався ще за трипільських часів. Починався він пізно восени, з обрядів ініціації, коли хлопчики ставали юнаками, а дівчатка — дівчатами. Сліди цих обрядів збереглись навіть в християнські часи: день святого Андрія (13 грудня) — це юнацьке свято, а день святої Катерини (7 грудня) — дівчаче. Потім, під час зимових вечорниць, молоді люди могли переглянутись, а може й перемовитись, а весною, в новорічні свята (день весняного пересилення) — познайомитись ближче. Ключовою була ніч перед літнім сонцестоянням, знана нам як Купало, з її, навіть ще тепер, відверто сексуальним забарвленням. З цієї ночі у пари зав’язувались сексуальні стосунки, і якщо Велика Богиня благословляла невісту (себто не дівчину, не цноту) вагітністю, то восени, після свята урожаю, гуляли весілля. Молодий чоловік переходів жити в родину дружини, де він повинен був спочатку відпрацювати на тестів, а вже потім, спільними силами, молодому подружжю будували дім.

Не Трипіллям єдиним

Прикладів трипільсько-української спорідненості можна б наводити ще багато проте, зрештою, нашим завданням не є доведення очевидного. Та й Україна мідної доби — це не тільки трипільська культура.

Північ України — це дніпро-донецька культура, яка вже почала перехід від мисливства-збиральництва до рільництва й скотарства. Там також уже знали кераміку, хоча й не вміли виготовляти таких вишуканих речей, як у Трипіллі. На західній Волині, Галичині та північному Поділлі мешкали нащадки втікачів від чорноморського потопу — землероби культури лінійно-стрічкової кераміки. На сході ж — пастуші племена середньостогівської та маріупольської культур. І тільки на північному сході країни ще існував мисливський ареал людей ямково-гребінцевої кераміки, предтеч фіно-угорських народів, які по-давньому полювали в лісах та рибалили в ріках.

У Бессарабії люди Трипілля сусідили зі староєвропейською гумельницькою культурою, в Закарпатті — з полгарською, у Галичині — з лендельською. Між усіма цими культурами існували активні контакти — трипільський посуд часто зустрічається в інших регіонах Європи й на Кавказі, а трипільські металурги працювали на сировині, яка постачалась з Родопських гір, оскільки родовищ міді в Україні майже немає.

Тільки нехай нас не збивають з пантелику назви культур — і трипільці, і дніпро-дончани, і середньостогівці, і маріупольці були нащадками людей, що жили тут наприкінці кам’яної доби — кукрецької палеолітичної культури. Різниця полягала тільки в способі господарювання та рівні матеріальною культури. Зрештою, трипільці теж не були єдиним народом — мова може йти, скоріше, про трипільські племена або, в кращому випадку, племінні союзи — час націй і держав ще не настав.

Прийшлим, хоч і близьким за походженням народом, були люди лінійно-стрічкової кераміки, а ще - ямково-гребінцевої кераміки, котрих вважають пращурами угро-фінських народів. Між племенами не було чітких кордонів, на межі ареалів люди селились упереміш і, очевидно, якихось значущих конфліктів це не викликало. Там, де ресурсів вистачало всім і люди жили, користуючись всіма доступними їм на той час благами.

Початок кінця

Тож саме Золота доба? На перший погляд, так. Але чомусь же велика, багата, культурна й позірно щаслива староєвропейська цивілізація, а разом з нею і трипільська культура, зникли, прийнявши правила гри невеликого степового племені, яке в усьому (і чисельністю, і рівнем розвитку, і технологічними можливостями) їм поступалось? І яким таким чином це маленьке плем’я примудрилось нав’язати свою мову мало не половині населення планети і змусити усе людство жити за своїми звичаями? Мова, звичайно ж, йде про древніх аріїв, яких, з відомих причин, тепер називають індоєвропейцями.

Трипільська культура як частина староєвропейської цивілізації була фанатично консервативною і багатьом це подобалось, бо інакше вона б і не проіснувала три тисячі років в майже незмінному стані, чи не так?

Тому більшістю трипільської спільноти керував звичний усім українцям архетип звичайної людини — безпретензійного споживача життя, якого хвилювали його побутові проблеми та абсолютно не зачіпали якісь світоглядні справи. Вірогідно, цей архетип визначав мислення переважної більшості тодішнього населення України та й, мабуть, всієї Європи й саме він відбився в міфологічній моделі золотої доби. Але всередині цього суспільства вже зріли архетипи, які згодом, хоч і значно пізніше, почали працювати проти нього. В першу чергу це невротичні архетипи: мислителя, який намагається зрозуміти світ, а ще, - бунтаря і правителя, націлених на переформатування цього світу.

А світ і тоді не для усіх людей виглядав ідеальним. Без сумнівів, чорноморська катастрофа похитнула всемогутність Великої Богині. Напевне, багатьом мислителям в ті часи приходила в голови гадка, чи насправді Богиня є доброю, а багатьом бунтарям — чи не варто б змістити її з небесного трону і замінити кимсь іншим?

Тому став складатись образ іншої Богині — хтонічної володарки царства мертвих, правительки усієї нечисті, вороже налаштованої в стосунку до людей. Поки що, це була тільки інше обличчя колись доброї Матері Світу, але в голови вже закрадалась думка, що при певних умовах Богиня може знову обернутись до людей і таким своїм обличчям.

Підстави для цього існували. Неолітичні селища аж ніяк не були взірцем санітарії та гігієни — інфекційні хвороби тут були частими гостями. По степовій, скотарській території час від часу прокочувались епідемії чуми. В землеробських селах нерідко з’являлись вогнища туберкульозу. Є, навіть, думка що відомий трипільський звичай палення сіл разом з усім набутком був своєрідною профілактикою цієї хвороби. Дитяча смертність була вищою, ніж у мисливських лісових племен, щоправда, перекриваючись частими вагітностями. В таких умовах милість Великої Богині ставала не зайвою, бо пологи для жінок були важким випробуванням. Звичайно, ніхто не ставив під сумнів самого її існування — в ті часи й з таким мисленням це було неможливо, але зерна неспокою уже почали проростати.

В пошуках нової правди

Характерно, що згідно з археологічними свідченнями культ жіночого начала існував на всій території Старої Європи, але не всюди був однаково інтенсивним. Найбільш матріархальним було українсько-молдавсько-румунське Трипілля-Кукутені та сербська Вінча, а от чим далі на схід та південь від цих матріархальних центрів, тим більше з’являлось чоловічих богів, які, хоч і були нижчими за рангом від Великої Богині (всього лиш її чоловіками), однак все-таки були.

Не виключено, навіть, що причиною міграцій деяких трипільських племен були не тільки пошуки нових земель, але й пошуки нової правди, яка не до кінця вписувалось в староєвропейську концепцію всевладної Великої Богині. Така правда знайшлась, і вона стала наріжним каменем в психологічних підвалинах уже нашого, сучасного світу.

Ця нова правда наказувала вірити, що божественне втілення жіночності не може бути доброю силою. Та й силою взагалі. Новим зверхником стало небо як уособлення чоловічого начала. Саме воно стало добром, проти якого ведуть свої війни темні (тепер уже справді темні) сили земного, внутрішнього, жіночого. Трипільська місячна зміїна спіраль стала символом зла — злого підземного Змія.

Втім, зміна релігійних пріоритетів ще не привела до зміни мислення в цілому. Воно. як було — так і залишилось бікамеральним та магічним. Боги, що проявляли себе у видіннях та галюцинаціях, диктували людям свої умови: зло всюдисуще — його треба викорінити. Свої — це тільки ті, хто поряд із тобою, всі інші — чужі. У чужих зла більше, ніж у своїх. Але своїм теж не можна довіряти, бо зло хитре й підступне, і саме воно домінує в характері людини. Богам теж не можна йняти віри — не всі з них є добрими богами.

Однак, відрізнити добро від зла може далеко не кожна людина, а тільки та, кого боги самі для цього обрали. Життя — це вічна боротьба, а в боротьбі виживають сильніші. Будь сильним. Бий першим. Якщо ти не вдариш, то вдарять тебе, бо усі проти нас. Цей лозунг згуртовує, з’єднує. В єдності сила. Чим більше нас, тим менше їх. Війна є сенсом життя, а переможець отримує все.