Готи

Вельбарська археологічна культура

Християнські історики раннього середньовіччя називали готів нащадками міфічних біблійних племен Ґоґа та Маґоґа, приходом яких біблійні пророки лякали свою паству. Але вже через кілька сотень років значна частина королівських домів Європи з гордістю доводили своє готське походження.

Роки існування:
200 - 400 н.е.
Етнічний склад:
Германці-готи
Антропологічний тип:
Нордичний
Мова:
Готська
Харчова база:
Перелогове землеробство та відгінне м’ясо-молочне скотарство
Мислення:
Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне
Релігійні переконання:
Германський політеїзм
Похоронний обряд:
кремація. Попіл хоронили в ямах з артефактами, над якою насипали курган
Громадський устрій:
Родова патрилокальна елітарна громада
Політична організація:
Монархія
Ареал:
Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Львівська, Миколаївська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька області, Крим
Походження:
Культура виникла близько 50 року в нижній течії Вісли внаслідок міграції готських племен з острова Готланд. Близько 200 року вельбарці досягли заходу сучасної Волині та Галичини. Близько 250 року створили в Причорномор’ї королівство Оюм.
Історична доля:
мігрували в західну Європу, частково існували в Криму до пізнього середньовіччя
Готська прикраса, виконана в техніці перегородчатої емалі.
Вельбарзька культура належала германському племені готів, котрі з невідомих причин покинули свою батьківщину, острів Готланд на Балтиці, і дістались Причорномор’я де заснували власну державу – Оюм. Ця подія стала чинником, який започаткував без перебільшення тектонічні зміни у всій тодішній Європі.

Готи в Україні


Вельбарська культура поза всякими сумнівами належить народу готів. Приблизно в середині першого століття готи почали переселятись зі своєї прабатьківщини на острові Готланд2, яку готські легенди називають островом Скандза, на південне узбережжя Балтики в район Гданської затоки. Звідти племена готів компактними групами мігрують на південний схід, займаючи території в басейні Західного Бугу, не змішуючись при цьому з місцевим населенням. Орієнтовно у 190 році після Різдва вони досягають української Волині. Перебравшись на волинські землі, вельбарці заселили терени зубрицьких племен (див. Зубрицька культура), витіснивши їх у верхів'я Дністра і Західного Бугу. Друга хвиля вельбарських мігрантів з'являється на Волині у III столітті. Разом з ними приходить частина племен пшеворської культури (див. Пшеворська культура) які, вірогідно, були політичними союзниками готів. Тому східний варіант вельбарської культури насичений пшеворськими компонентами.

Господарство вельбарської культури


Вельбарці практикували різні способи землеробства. Більша частина використовувала дідівський підсічно-вогневий спосіб обробітку землі: ділянку лісу викорчовували та випалювали, орали дерев’яним ралом і засівали переважно просом, ячменем і житом. Через кілька років, коли ґрунт виснажувався, поля покидали та закладали їх десь в іншому місці. А якщо це нове місце знаходилось десь далеко, то туди ж переносили і житла. Тому одне й те саме поселення часом наче кочувало довкола якогось центру. Втім, деякі з поселень залишалися стабільними протягом десятків років, що свідчить про те, що його мешканці користувались перелоговою системою землеробства. Побутові речі та інструменти вельбарської культури належать до центральноєвропейських типів. Важливою особливістю вельбарської культури є мінімальне використання заліза, яке застосовували переважно для виготовлення зброї. Зате бронза була дуже популярним матеріалом. Робочі інструменти відливали саме з бронзи. Так само з бронзи, - рідше зі срібла, а ще рідше з золота - робили прикраси та деталі одягу і прикрашали технікою філіграні та зерні. Характерними пам’ятками є фібули, браслети-змійки, грушоподібні підвіски, пряжки, срібні намистини та поясні підвіски. З бронзи виготовляли й частину столового посуду — ритуальні казани та ритони для пиття. Кухонний посуд представлений ліпними горщиками з увігнутим усередину краєм, різноманітними лощеними мисками, вазами, глечиками й келихами. Для кухонних горщиків характерні шкарубка поверхня і загладжені вінця та низ. Столовий посуд нерідко має малі вушка, прикрашений заглибленими геометричними візерунками з гладких та заштрихованих трикутників. З кінця III століття у вельбарських поселеннях з'являється невелика кількість гончарної кераміки черняхівсько-київського (див. Черняхівсько-київська культури) походження.

Готські поселення й цвинтарі


Для вельбарської культури на території України характерні невеликі поселення, які займали переважно берегові тераси річок. Вельбарці жили в прямокутних наземних будівлях та напівземлянках, як правило, невеликих розмірів. Конструкція цих будівель - каркасно-плотова, стіни обмащувалися глиною. Щоправда, були й більші житла, зазвичай поділені на дві частини — житлову й господарську. В деяких поселеннях, в яких, можливо, проживали вожді племен чи містились якісь культові центри, існували так звані довгі будинки — громадські будівлі довжиною до кількох десятків метрів. Вельбарські довгі будинки мають свої аналогії в скандинавських культурах, для яких традиційними були так звані медові або бражні зали де проводились колективні банкети та громадські збори. Ще однією рисою, що ріднить вельбарську культуру зі Скандинавією, є зведення кам’яних курганів, поодиноких стел та кам’яних кіл, вимощених камінням. Вони, мабуть, служили майданчиками для тінґів3 — народних зборів. Вельбарці контролювали північний, початковий відтинок Бурштинового шляху (див. Культура кулястих амфор). Складна система дерев’яних мостів і дамб, побудованих людьми вельбарської культури, ймовірно, була пов’язана з обслуговуванням цієї магістралі. Цвинтарі вельбарської культури були великими та, можливо, призначувались для кількох родів. Характерним явищем є наявність окремих жіночих та дитячих цвинтарів. Небіжчиків ховали в дерев’яних трунах з колод, супроводжуючи поховання особистими прикрасами та деталями одягу. Зброя в похованнях не зустрічається, часом тільки чоловікам клали шпори. Тільки поховання дуже знатних людей супроводжувались бронзовим та глиняним посудом, срібними прикрасами, скляними жетонами для гри тощо. Над могилами знаті насипали невисокі кургани, іноді з кам’яною стелою.

Історична доля вельбарської культури


Поживши трохи на Волині, частина готів під проводом напівлегендарного короля Філімера4 мігрувала в північне Причорномор’я, де вони заселили землю, відому з Гетики Йордана5 як Оюм (з готської Aujom — річкова область, країна вод). Ймовірно, що саме внаслідок розселення по різні боки Дніпра відбувся поділ готського народу на східну та західну групи — на остготів6 та вестготів7. Першими правив рід Амалів8, другими — рід Балтів9. Врешті-решт в причорноморських степах утворилась готська держава, яка досягла найбільшої могутності за короля Германаріха10, що походив з царського роду Амалів. Ставкою готських королів було місто Археймар або ж Данарштадт (місто Донара — готського бога грому та війни), теперішнє Башмацьке городище поблизу сучасного селища Солоне у Дніпровському районі Дніпропетровської області. 375 року готи зазнали поразки від військ князя черняхівсько-київської федерації Баламира (Болемира)11 і Археймар припинив своє існування. Залишки вестготів відійшли за Дунай й знайшли притулок в Західній Римській Імперії. Інша частина готів перейшла на службу до Східної Римської Імперії. Ізольовані групи вельбарців мешкали на Волині до V століття поступово змішавшись з місцевою слов’янською людністю. Найдовше готи затрималися в Криму. Востаннє про кримських готів — мешканців печерних міст Мангуп, Ескі-Кермен та інших — згадано в писемних джерелах другої половини XVI століття. Кримські готи взяли участь в етногенезі караїмів і кримських татар.
Першовідкривачі культури:
польський археолог Ришард Волонґєвіч (Ryszard Wołągiewicz, ⋆19.06.1933 — †14.01.1994) в 1970-х роках.
Епонімна пам’ятка:
місто Вельбарк (неімецьке Willenberg) в Польщі
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Гунька, Косанове (Вінницька обл.), Литовеж, Машів, Загаї, Ратнів (Волинська обл.), Башмачка, Христофорівка, Капулівка, Миколай-Поле, Георгіївка (Запорізька обл.), Комишувате, Новоселидівка (Донецька обл.), Ходжа Сала, Орталан, Карасубазар (Крим), Ромош, Суховоля (Львівська обл.), Кременівка, Матіясове, Козирка (Миколаївська обл.), Демидівка, Дитиничі, Хрінники, Могиляни, Дерев’яни (Рівненська обл.), Почапинці, Чеснівський Раковець (Тернопільська обл.)
Експозиції артефактів:
Готландський історичний музей (Gotlands museum ) в місті Вісбю у Швеції; Археологічний музей (Muzeum Archeologiczne w Gdańsku) у місті Гданську в Польщі; Державний археологічний музей у Варшаві (Państwowe Muzeum Archeologiczne w Warszawie); Люблінський музей (Muzeum Lubelskie) у місті Люблін в Польщі; Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Музей археології Волинського національного університету імені Лесі Українки в Луцьку; Львівський історичний музей; Дніпропетровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького; Миколаївський обласний краєзнавчий музей; Кримський республіканський краєзнавчий музей в Сімферополі
Примітки:
Готи ділились на дві гілки: остготи (гревтунги або степові готи), якими правила династія Балтів і вестготи (тервінги або лісові готи) під проводом династії Амалів. У війні з державою Аттіли 375 року остготи зазнали поразки, ввійшли до складу держави Аттіли, а після її розпаду мігрували в Паннонію та в Італію, де в 493 році заснували власне Остготське королівство. Вестготи мігрували в межі Західної Римської Імперії де в 418 році заснували Вестготське королівство в Римській Іспанії. До XV століття в Криму існувало готське князівство Теодоро. Готи відіграли важливу роль у етногенезі румунів, італійців, французів, іспанців, португальців.
виноски
1Ґоґ та Маґоґ
(Gōg ū-Māgōg ) в єврейській Біблії та Корані згадуються як окремі особи, племена чи землі. Єврейська есхатологія розглядала Ґоґа та Маґоґа як ворогів, яких мав перемогти Месія, що покладе початок епосі Месії. Християнське тлумаченн є більш різко апокаліптичним, сприймаючи Ґоґа та Маґога, як нації, а не на окремих осіб, і як союзників сатани проти Бога наприкінці часів.
2Готланд
Gotland, також Gutland або Gutnish — найбільший острів Швеції. Розташований приблизно за 100 км від материкової Швеції. Площа 2994 км². Провінція, муніципалітет і єпархія. Адміністративний центр — Вісбю.
3Тінґ
(folkmoot ) народні збори в ранньому германському суспільстві, що складались з вільних людей громади під головуванням племінного вождя. Тінґи відбувалися через регулярні проміжки часу та виконували законодавчі функції.
4Філімер
Ранньоготський король, син Гадарейкса і п'ятий у своєму поколінні. Згідно з готськими міфами вирішив переселити свій народ до Скіфії, де вони перемогли сарматів. Деякі учені вважають Філімера вигаданим персонажем.
5Йордан
(Jordanis, Jordanes, роки життя невідомі) чиновник Східної Римської Імперії готського походження. Наприкінці життя написав дві праці: одну про римську історію (Romana), а іншу про готів (Getica). Getica була об'єктом багатьох критичних зауважень.
6Остготи
(Ostrogothi) або грейтунги (Greutungi) — давньогерманський народ, східна гілка готівю Остготи жили в степах між Дніпром і Доном. У IV столітті мігрували на Балкани на чолі з родом Амалів. У 493 році заснували Остготське королівство Італії. Усі остготи, що залишилися в Італії, були поглинені лангобардами, які заснували в Італії королівство в 568 році.
7Вестготи
(Visigothi, Wisigothi, Vesi, Visi, Wesi, Wisi ) виникли з ранніх готських груп, включаючи велику племінну групу тервінгів, які мігрували З Причорномор’я до Римської імперії на початку 376 року. Під керівництвом свого короля Аларіха I вестготи вторглися в Італію та розграбували Рим у серпні 410 року. Згодом вони почали осідати, спочатку в південній Галлії, а згодом в Іспанії, де заснували Вестготське королівство. У 711 році сили арабів та берберів перемогли вестготів у битві при Гвадалете і їхнє королівство швидко розпалося. Натомість сформувалось королівство Астурія на півночі Іспанії, етнічним ядром якого були нащадки вестготів.
8Амали
Амалінги або Амалунги — королівський дім остготів, засновники Остготського королівства Італії. Назва походить від імені міфічного предка, засновника роду Амала. Принаймні дві видатні шляхетні родини стверджували, що походять від Амалів: Біллунги, герцоги Саксонії, також відомі як Амелунги або фон Омлінгени та Соловйови, барони Російської імперії з 1727 року (у німецьких джерелах відомі як фон Соловйофф або Соловйоф von Greutungen). Ім’я вестготського короля VI століття Амаларіка, що означає правитель Амалів, хоча насправді він належав до династії Балтів, стало джерелом топонімів Північної та Південної Америки через італійський варіант Амеріго.
9Балти
(Balti або Balthi) — перший правлячий рід вестготів з 395 по 531 рік, який привів вестготів до Західної Римської імперії. Першим королем вестготів з династії Балтів був Аларіх I. Його нащадки продовжували правити аж до 531 року, коли після смерті короля Амаларіка лінія вимерла. Після цього династичний принцип спадкування влади було відкинуто, і королі обирались шляхом виборів аж до падіння Вестготського королівства в 711 році.
10Германаріх
(Aírmanareiks, Ermanaricus або Hermanaricus, близько ⋆265 — †375 роки), син Ахіульфа — готський король з роду Амалів, який правив значною частиною Оюму. Підкорив своїй владі як остготські так і вестготські племена північного Причорномор'я, а також дрібні угрофінські племена Поволжя. Вів війни з слов’янським племінним союзом князя Божа (Βοξ). Згадується у двох римських джерелах: у тогочасних творах римського історика Амміана Марцелліна та в Гетиці Йордана. Також з'являється у вигаданій формі в пізніших германських героїчних легендах.
11Баламир
також Баламір, Валамір або Баламбер (⋆?— †388 рік) — князь або вождь черняхівсько-київської федерації. Згадується у Йордана в його праці Гетика. Йордан розповідає, що Баламір з армією напав на остготів і незабаром підкорив їх. Серед причин цього нападу Йордан називав розп'яття готським королем князя Божа з синами та сімдесятьма старійшинами. Політичним центром правління Баламира, ймовірно, була територія сучасної Київщини, а столиця знаходилась в районі нинішнього Києва.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т.. Т.2.: Скіфо-сарматська та антична археологія. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Магомедов Б. В. Готи // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — ISBN 966-00-0405-2
Войтович Л. В. Готи на території України: результати досліджень на початок ХХІ століття // Археологічні дослідження Львівського університету. Випуск 11. Львів, 2008
Готы на Украине // Вернадский. Г. В. Древняя Русь. — Тверь—Москва: Леан, Аграф, 1996
Гузенко С. Готи і Україна: До проблеми першоджерел християнської традиції Русі-України. // Людина і світ. — 2002.-N7.
Гузенко С. Християнство кримських готів // Пам'ять століть. Планета. — 2008. — N 4
Мішко С. 'Війна готів з антами, її значення й наслідки // Мішко С. Нарис ранньої історії Руси-України. — Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен,1981
Маньчак В. Звідки прибули готи до Чорного моря? // Київська старовина: Науковий історико-філологічний журнал. — 2006. — N 6.
Наливайко С. Готи / С. Наливайко // Етнічна історія Давньої України / С. Наливайко: Євшан-зілля, 2007
Гімбутас М. Славяне: сыны Перуна / Пер. с англ. Ф. Капицы. — М.: ЗАО «Центрполиграф», 2003
Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Кримська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Ровенська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Kultura pradziejowa na ziemiach Polski, Jerzy Filip Gąssowski, 1985
Wielka Historia Polski, tom I, Najdawniejsze dzieje ziem polskich (do VII w.), Piotr Kaczanowski, Janusz Krzysztof Kozłowski, wyd. Fogra, Kraków 1998
Kultura wielbarska na Pojezierzach Krajeńskim i Kaszubskim. prof. Tadeusz Grabarczyk. Pomorska Ekspedycja Archeologiczna Uniwersytet Łódzki Łódź 1997
Pradzieje ziem polskich, Jerzy Stanisław Kmieciński (red.), wyd. PWN, Warszawa-Łódź 1989
дивитись всі