Від полісся до Дону

Про походження дніпро-дончан

Генетичні дослідження вказують, що дніпро-донеччани в масі своїй були нащадками людей яніславицької культури (див. Яніславицька культура) — останніх хвиль мігрантів з південного узбережжя Балтійського моря, які асимілювались з місцевим населенням буго-дністровської культури (див. Буго-дністровська культура). Первісний ареал культури знаходився на території київсько-житомирського Полісся, звідки її носії почали своє просування на північ і на південний схід, витісняючи або асимілюючи сусідні племена. Це породило певні локальні відмінності між окремими регіонами поширення дніпро-донецької культури. Тому територіально дніпро-донецькі пам'ятки поділяються на кілька варіантів, і мова може йти не стільки про гомогенну культуру, скільки про дніпро-донецьку етнографічну культурну спільність. В політичному плані ця спільнота була, швидше за все, союзом племен, об’єднаних спільністю культури, вірувань та господарчими зв’язками. За весь час існування культури помітним було стабільне збільшення кількості населення, зростання значення землеробства для економіки і, як наслідок, експансія в бік степу.

Як виглядали дніпро-дончани

Завдяки численним могильникам та дивним, як на наш сучасний погляд, похоронним обрядам антропологічні особливості людей дніпро-донецької культури відомі досить добре. Дніпро-дончани були високорослими (середній зріст чоловіків 172 см), кремезними, широколицими людьми, що суттєво відрізняло їх від струнких вузьколицих середземноморців, які переселялись в українські землі з південного заходу.

Дніпро-донецька неолітична революція

На початку свого існування дніпро-донецька культура була культурою мисливців та рибалок, з типовою для лісової зони східної Європи дієтою з високим умістом білка — м'яса, риби й горіхів. Ці люди, з луком та стрілами й користуючись допомогою одомашнених собак, полювали на лісових звірів. В Україні тривав кліматичний оптимум, а тому дичини вистачало. Проте, так було тільки на початку, тому що дніпро-донеччани дуже швидко зіштовхнулась з проблемою, яка була типовою для всіх мисливських племен часів кінця мезоліту і, для багатьох з них виявилась невирішальною, — викликане достатком їжі перенаселення. Розв’язати цю проблему можна було тільки в один спосіб — вступивши в лави неолітичних революціонерів. А тому, починаючи десь від 5 200 року перед Різдвом, південна частина дніпро-донецьких племен починає розводити велику рогату худобу, овець та кіз. Подекуди тримали також свиней та коней (наразі виключно для м’яса).

Вірогідно, ці новації були пов’язані з контактами дніпро-донеччан з буго-дністровцями, які на той час почали розселятись по лісостепу. З впливом буго-дністровців, а пізніше й трипільців (див. Трипільська культура) пов’язана поява у дніпро-донецької людності навичок землеробства. На це вказує набір сільськогосподарських культур дніпро-донецьких племен, явно запозичений у буго-дністровців. Сіяли, в основному просо, ячмінь, полбу й горох, а трохи пізніше почали вирощувати льон та коноплі. При цьому землеробство було більш популярним в лісостеповій зоні поширення дніпро-донецької культури, а скотарство домінувало на півдні, у степах.

Артефакти дніпро-дончан

Втім, в обробці кременю змінилось небагато. Старі яніславицькі технології виявились настільки досконалими, що особливих змін не потребували. Крем’яні сокири виготовляли двох типів — сокири-різаки та клинчасті шліфовані сокири, які, можливо, використовували як зброю. З кременю виробляли ножі, наконечники списів та стріл, скребачки, шила. Надалі популярними залишались мікролітичні технології, за допомогою яких виготовлялись леза ножів, пилки та серпи. Багато було побутових інструментів, на кшталт зернотерок та шліфованих тесел. На найпізніших етапах розвитку дніпро-донецької культури в Надпоріжжі з'являються перші прикраси з міді та золота, можливо імпортовані від трипільців або з Кавказу.

Дніпро-донецька кераміка спочатку була виключно кухонною гостродонною, але на пізніх етапах з’являється більш вишуканий посуд — горщики, кухлі, миски з пласким дном. Вони очевидно були призначені для вжитку на рівній поверхні, на кшталт стільниці. І це свідчило про підвищення рівня життя дніпро-донецького люду. Горщики стають профільованими з перегином у верхній чи середній частині, який утворює вінчик. Це свідчить про використання чогось на кшталт традиційних українських рогачів — хатнього начиння, яким знімають посуд з вогню. Столовий посуд прикрашали гребінцевим орнаментом, а до глини, з якої її виготовляли, часто домішували траву або пісок.

Зі стеатиту дніпро-донечани виготовляли невеличкі посудинки у формі човників, ідею яких пізніше запозичили у них люди сурської культури. Призначення цих посудинок невідоме. Можливо вони служили олійними світильниками, а може й були призначені для якихсь культових цілей. Дніпро-дончани любили себе прикрашати. Набір прикрас включав близько десяти різних типів — пластини з ікла вепра, кільцеві підвіски, виготовлені з мушель та сердоліку, кулясті намистини з кістки, підвіски з зубів оленя, зуби риб тощо.

Як жилось в дніпро-донецьких селах?

Села дніпро-донецької культури розкидані зазвичай по берегах рік або озер-стариць на низьких ділянках надзаплавної тераси. Основним чинником, що визначав таку топографію поселень, були побутові й господарські потреби поселенців, а саме вибір близького до води, але при цьому сухого місця для житла, а також наявність поблизу рибальсько-мисливських угідь та пасовиськ. Поселення були невеликими, що також, мабуть обумовлювалось господарчими потребами, але при цьому доволі численними — на одній, відносно невеликій території, могло знаходитись одночасно декілька сіл.

Житла в степовій зоні облаштовували наземні, але в північних лісових районах, де було трохи холодніше, зустрічаються напівземлянки й навіть землянки, які, можливо, виконували роль комор чи погребів. Невеликі (в середньому 3,5 х 2,5 м) прямокутні та однокімнатні житла зводили за традиційною на той час технологією: по кутах ставили опорні стовпи, стіни переплітали лозою та обмазували саманом, а дах накривали очеретом чи соломою. Посередині кімнат знаходились кам’яні вогнища, а довкола жител розміщались господарчі будівлі, майстерні та ями для сміття.

Культ померлих

Дніпро-дончани були народом, який про своїх покійників дбав не менше, ніж про живих. Для дніпро-донецької культури характерні колективні (напевно родові) могильники, які використовувалися постійно упродовж тривалого часу — іноді протягом життя кількох поколінь. При цьому обряд поховання був доволі складним, що вірогідно свідчить про присутність культу предків. Тіла померлих залишались у непохованому стані аж до повного розкладу м’яких частин тіла і тільки тоді кістки збирали та вкладали у могилу. Кістяки клали навзнак, хоча іноді ховали лише черепи, посипаючи їх червоною вохрою та супроводжуючи похоронними дарами: крем’яними ножами, скребачками, сокирами, прикрасами з іклів кабана, кісток та напівкоштовного каміння. У могилах також знаходять кості жертовних тварин.

У кількох випадках поряд з кістьми виявлено кам'яні навершя булав досконалої роботи з циліндричним отвором для держака та орнаментальними табличками з ікла вепра. Вірогідно, у місцевих вождів вони були такими самими символами влади, як пізніше в українських гетьманів. На додаток в могили клали й прикраси з міді, які тоді були неймовірно коштовними. Себто існувала якась форма віри в потойбічне життя, з якого назад до земного життя вороття уже не буває, але звідки душа небіжчика могла якимсь чином впливати на живих людей. Тому душу покійного намагались задобрити й створити їй максимально комфортні умови для потойбічного існування.

На пізньому етапі існування дніпро-донецької культури колективні поховання поступаються індивідуальними могилами, в які покійників клали одразу після смерті, не чекаючи на очищення кісток від плоті. Похоронні дари стають ще багатшими та, що характерно, з багатими дарами хоронили не тільки дорослих, але й дітей. Все це свідчить про розпад родової громади на користь нуклеарної сім’ї — речі уже не знаходились в колективний власності громади, а кожна сім’я розпоряджалась ними на свій розсуд, намагаючись запевнити своїм родичам зручності після смерті так, як сама це розуміла.

Ким вони були?

Варто зауважити, що серед знахідок дніпро-донецької культури цілковито відсутні фігурки жінок, так характерні для буго-дністровської та, особливо, трипільської культур. А отже культу Великої Богині тут не було. Дніпро-донецький світ відрізнявся від світу південних землеробів староєвропейської спільноти. Девід Ентоні1 гадає, що дніпро-донечани безумовно розмовляли мовою, відмінною від трипільської, а Джеймс Меллорі2 вважав цю мову основою для пізнішої появи центральноєвропейських діалектів індоєвропейської мови. І навіть більше, бо польський мовознавець Тадеуш Лер-Сплавінський3 висловив здогад, що дніпро-донецька культура відіграла основну роль у становленні слов'янства та була найдавнішим компонентом в етногенезі балто-слов’янської спільноти й вплинула на формування слов’янських культур доби бронзи. На користь цієї теорії говорить те, що річки верхнього Подніпров’я, де склалось ядро дніпро-донецької культури, часто мають назви з дуже древнім корінням балтослов’янського походження, а відомо, що гідроніми найдовше зберігають свої первинні назви.

На завершальному етапі відбувається дезінтеграція єдиної дніпро-донецької спільноти на локальні варіанти: надпорізький, києво-черкаський, донецький, волинський, східнополіський, верхньодніпровський та інші. Південна частина дніпро-донецької культури разом з людьми сурської культури еволюціонувала в праарійську середньостогівську культуру, а північна частина була почасти винищена, а почасти асимільована людністю ямково-гребінцевої кераміки, які прийшли в Україну з півночі.