Втрачені можливості

Термін цей, телепатія (від грецького tele — далеко й pathos — почуття), був вперше впроваджений Фредеріком Майєрсом¹, засновником Товариства психічних досліджень² у 1882 році. Відтоді було проведено безліч наукових і паранаукових експериментів, які, нібито, підтверджують той факт, що у деяких людей при певних умовах здатності до телепатії таки проявляються. І, схоже на те, що у наших віддалених пращурів ці здатності були набагато більш розвиненими. Залишки цих колишніх і, на жаль, майже втрачених людських можливостей досі збереглись у так званих примітивних, тобто, нецивілізованих народів. Особливо помітні здатності до телепатії демонструють представники народності сан³, або, більш звично, південноафриканські бушмени, гілка яких першою відокремились від загальнолюдського стовбура. Завдяки цьому вони зберегли достатньо багато архаїчних, невластивих іншим сучасним народам, фізіологічних та психічних особливостей.

Шосте почуття бушменів дозволяє їм легко знаходити напрямок у незнайомій місцевості й знати про дії близьких людей. Та найбільше враження на дослідників справляє робота радіо Калахарі — стовпів диму, якими бушмени передають повідомлення на відстань. Парадокс полягає в тому, що такі сигнали не несуть жодного інформаційного навантаження, окрім одного — вони привертають увагу. І при погляді на дим деякі представники племені розуміють, про що йде мова. Пояснити, яким чином це відбувається, не можуть ні вчені, ні навіть самі бушмени. Це просто знання про щось, яке виникає саме по собі. Правда, самі бушмени не заморочують собі голів пошуками пояснень своїх неймовірних здатностей, адже не маючи можливості порівнювати себе з іншими людьми, вони вважають такі здатності абсолютно природними, таким ж, як, наприклад, мова чи дихання. Один із місцевих мешканців пояснював дію радіо Калахарі приблизно таким чином: Я роблю дим для того, щоб інша людина знала, що я думаю. І він теж думає, і в такий спосіб він думає мої думки.

Люди сан не є єдиними користувачами телепатичного радіо. Про дуже схожі способи передачі інформації розповідають етнографи, що досліджують життя австралійських аборигенів. Тобто для людей, які ще живуть в кам’яній добі, телепатія не є чимсь винятковим, а, скоріше звичним та нормальним. То чому ж такі, хай там що, але цінні для виживання здатності у цивілізованих людей трапляються тільки вряди-годи та й то у рудиментарній формі? Річ у тім, що складного мистецтва говорити неправду мислення наших предків ще не знало. Вони могли тільки описувати світ, але ще не навіть не здогадувались, що можуть стати його конструкторами, адже словами ми можемо переказувати не тільки опис реальності, але й те, як ми собі цю реальність уявляємо. Невербальний телепатичний спосіб передачі інформації може транслювати тільки правду і нічого окрім правди. Щоправда, наші пращури не могли не тільки брехати (що, зрештою, є вельми похвальною рисою), але й укладати вірші, сприймати метафори, мріяти, фантазувати, планувати майбутнє чи розуміти жарти. То чи були вони справжніми людьми?