Час Кіммерії

Кіммерійці: дві культури трьох народів

Самоназва одного з перших державних народів України дожила до наших днів. Щоправда, в спотвореному іноземцями вигляді. Цим народом були кіммерійці. Вірогідно, оригінальна назва цього люду звучала як gimirrāya, що, теж ймовірно, походить від давньоіранського Gayamira себто союз кланів, союзники. Тобто літописні кіммерійці — це конфедерація окремих кланів чи вождівств. Запам’ятаймо це, бо таке знання ще згодиться для пояснення іншого моменту нашої історії. А от самі ці люди, мабуть, надалі називали себе аріями, а свою країну Аріяною, себто країною аріїв, Аріянством. Вірогідно, навіть, що Аріяна — це не назва країни, а назва політичної системи — союзу племен, свого роду синонім кіммерійського Gayamira.

Спотвореним є уявлення про кіммерійців в масовій культурі, завдяки вигаданому Робертом Е. Говардом образу кіммерійця Конана-варвара, який, на думку автора, належав до народу, що був предком ірландців та шотландців. Насправді ж кіммерійці були іраномовним народом, або, точніше, симбіозом декількох народів. Батько історії Геродот зазначав, що кіммерійці складаються з двох груп: так званого простого народу і королівської раси, маючи на увазі, що кіммерійський панівний клас та нижчі верстви спочатку становили два різних народи, які зберігали свою етнічну ідентичність. Певні підтвердження цьому дає і археологія. Та первинна культура, з якою кіммерійці повернулись на свою історичну батьківщину досить швидко розпалась на дві субкультури. Матеріальним втіленням однієї з цих двох субкультур, стала чорногорівська археологічна культура (від кургану в села Чорногорівка, Бахмутського району на Донеччині). Вона явно належала людям з дуже консервативним мисленням. Це були кіммерійці, що ні на йоту не відступили від кочових традицій своїх предків, вироблених ще десь у степах Приуралля. Саме вони складали владну еліту. Інша ж частина кіммерійців, яку Геродот називав простим народом, багато чому навчилась від сабатинівців, а може, навіть, породичались з котримсь із сабатинівських кланів. У всякому випадку за стилем життя вони стали більш схожими до осілих землеробів, аніж до своїх кочових предків. Матеріальним залишком цих, підвладних кочовій еліті, племінних груп є археологічна Білозерська культура. При цьому етнічним субстратом цієї культури стала тракійська й слов’янська людність (про це трохи нижче).

І цей момент нам варто запам’ятати, бо він дуже багато пояснює в історії нашого народу, — систему справування влади (іншомовна керівна еліта та підлеглі їй народи) і те, що на початок І тисячоліття перед Різдвом на теренах України уже склались три основні етнічні групи, з яких потім зшився власне український народ — іраномовні, в основному кочові, племена арійського походження та землеробські тракійські й слов’янські (про них трохи нижче) посттрипільські спільноти. При цьому ще раз нагадаємо, що попри те, що історичні та культурні шляхи цих трьох спільнот різнились, всі вони виводились з одного етнічного та культурного субстрату — мезолітичної кукрецької культури, котра, своєю чергою, належала до загальноєвропейського епіграветського культурного кола. Тобто всі ці люди були, по-перше, земляками, оскільки еволюціонували на одній території і в тісному контакті між собою, а, по-друге, доволі близькими генетичними родичами.

Кіннота з залізними мечами

Не збереглось пам’яток кіммерійської мови, проте знаємо, що кіммерійці говорили діалектом, який належав до скитської групи іранських мов і могли спілкуватися з власне скитами, не потребуючи перекладача. А Геродот вказує, що: Країна, де тепер живуть скити, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською. … Ще й тепер у Скитії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є й так званий Кіммерійський Боспор. Тобто тодішні історичні джерела кіммерійців знають дуже добре. І це не дивно. Кіммерійці дуже швидко стали чинником тодішньої геополітики. Ймовірно від сабатинівців вони довідались про існування заліза. На той час промислове виробництво залізної зброї існувало тільки в одному місці — у закавказькій державі Урарту, де жили предки сучасних вірмен. Кіммерійці, здійснивши декілька походів, врешті-решт розгромили Урарту і, серед інших трофеїв, отримали технології витоплення заліза та виготовлення залізних мечів.

Модернізувавши кінську упряж, кіммерійці стали родоначальниками нового роду військ — кінноти, оскільки до кіммерійських часів коні використовувались тільки як тяглова сила колісниць. Кіммерійські воїни були озброєні довгими, понад метр, мечами та луком зі стрілами, оснащеними металевими, найчастіше мідними гостряками, які не були дорогими в виробництві, зате легко пробивали шкіряні обладунки. Тому кіммерійські вершники могли з відстані в сто-сто п’ятдесят метрів тримати під прицільним обстрілом ворога, не вступаючи в ближній бій і не зазнаючи втрат у власних рядах. Після того, як лави ворога видавались вже достатньо прорідженими, приходила мить слави і довгий меч надавав змогу успішно рубати пішого противника з коня. Це були дуже важливі інновації як у тактиці, так і у психології війни, адже йшла всупереч арійським звичаям про обов’язковий і чесний двобій супротивників сам на сам. Тому, на якийсь час кіммерійська армія стала непереможною. А якщо ще додати до цього залізну зброю?

Апетит приходить під час їжі, а тому, розгромивши та розграбувавши Урарту, кіммерійці подались грабувати міста та царства Малої Азії, чим наразились могутній Ассирійській імперії. Ассирійські літописи рясніють реляціями про переможні походи ассирійських військ проти кіммерійців, від чого територія Ассирії ставала, чомусь, щораз меншою. В кінцевому результаті ассирійцям довелось кликати на допомогу скитів, які тоді мешкали у чорноморсько-каспійському міжмор’ї. Скити допомогли ассирійцям відігнати нападників, а кіммерійці нажили собі затятого ворога, що, згодом, привело їх до біди.

Праслов’яни, прабалти та пратракійці

Паралельно до становлення та існування причорноморської Кіммерії у лісостеповій Україні теж відбувались важливі етнополітичні процеси. Зі східної частини племен шнурової кераміки почали виділятись дві окремішні етнічні групи — північно-східна, яка стала предковою для балтійських народів і південно-західна — слов’янська група. Мова йде про так звану тшинецько-комарівсько-сосницьку культурно-історичну спільність, себто групу споріднених археологічних культур, поширених у лісовій та лісостеповій зонах східної Польщі, західної України, південної Білорусі, Румунії, Молдови й Литви. Власне ця спільнота стала базисом для слов’янського (тшинецька й комарівська культури) й балтійського (сосницька культура) етносів. При цьому тшинецька й комарівська праслов’янські культури були пов’язані з лісостепом, а протобалтська сосницька — з лісовою зоною. Слід також зауважити, що племена цієї спільноти знаходились в тісному контакті з сабатинівцями, каткомбниками, а пізніше, з кіммерійцями. Значну роль тут відігравала мінова торгівля.

Ці люди займались землеробством і скотарством, хоча не цурались полювання й рибальства. Зброю та інструменти виробляли переважно з каменю, хоча й добре знались на бронзовому ливарництві та гончарстві. Жили в невеликих неукріплених селах, будуючи для себе як наземні житла, так і землянки. В духовній культурі домінували культ предків та небесного вогню. Наш язичницький бог Сварог-Сварожич вірогідно дуже шанувався там. Та, найважливіше те, що з цими людьми ми вже могли б якось порозумітись. Принаймні на тому рівні, на якому всі слов’яни розуміють мову один одного. Оскільки вони, ці люди, розмовляли саме праслов’янською мовою. Частина праслов’янської комарівської культури на початку І тисячоліття перед Різдвом трансформувалась у так звану чорноліську культуру (від урочища Чорний Ліс на ріці Інгулець у Кіровоградській області, де було зроблено перші знахідки цієї культури).

І це була дуже цікава, а, вірогідно, одна з ключових подій в українській історії. Чорноліська культура була культурою синтетичною. Її основою стала протослов’янська людність, але разом з нею, тут біли присутні й люди інших культур. Про таке свідчить зокрема поширення у чорноліських селищах кераміки ґава-голіградського типу. Ґава-голіградська культура — це сучасна чорноліській археологічна культура поширена в Східних Карпатах та Подунав'ї, створена прототракійськими племенами. А що кераміка для домашнього вжитку в ті часи виготовлялась в основному жінками у власних домогосподарствах — господині самі собі ліпили горщики для своїх кухонь — то можна зробити висновок, що добра частина жіноцтва чорнолісців була тракійського походження. А от наявність величезної кількості зброї (в тому числі й залізної) та кінської упряжі свідчить про присутність тут степовиків, можливо катакомбників чи кіммерійців.

Чорнолісці: мініверсія майбутньої України

Тобто чорноліська культура була такою собі мініверсією майбутньої України. І навіть більше, про чорноліську культуру цілком можна говорити як про першу українську державу чи, принаймні, конфедерацію племен та міст-держав, оскільки в чорноліській країні були не тільки села, але й справжні міста. Більшість таких міст були укріпленими замками, військовими опорними пунктами, але деякі є справжніми адміністративними та ремісничим центрами.
Зазвичай їх оточували насипаними із землі валами із дерев’яними стінами нагорі, тобто фортифікаційні та архітектурні особливості середньовічних руських міст були відомі ще за дів тисяч років до їхньої появи. І число таких міст було чималим. На території України у восьмому-шостому століттях перед Різдвом їх налічувалося кілька десятків. Щоб звести ці міста треба було чимало людей і хороших майстрів. А ще - могутній ворог, який би змусив їх оточувати могутніми оборонними спорудами.

Додамо, що по всій чорноліській території вздовж вододілів та річкових переправ насипались величезні вали, які в пізніші часи розбудувались у знамениті й загадкові Змієві вали, що на сотні кілометрів простяглись у багатьох регіонах правобережної України. Призначення їхнє в тому, щоб затримувати кінноту і не давати їй здійснювати раптові наскоки, тобто захищали вони від степовиків. Це мало б свідчити про напружені стосунки чорнолісців з Кіммерією. Однак, не менше таких укріплень є всередині території чорноліської культури, що дозволяє припустити наявність внутрішніх конфліктів між окремими її кланами. Молода чорноліська держава була ще занадто слабкою і відцентрові тенденції в ній стали відчутними. Єдине, що змушувало цих людей триматись разом, це страх перед загрозою з боку Кіммерії. Якби не ця загроза, то чорнолісці, мабуть, залюбки воювали б між собою, оскільки зброї у селищах та похованнях мирних землеробів знайдено більш ніж достатньо, а їздити верхи чорнолісці могли не гірше за кіммерійців. І таємницю заліза вони вже знали.

Передові малоазійські технології у сполученні з багатими родовищами болотних руд дозволили налагодити масове виробництво криці, яку потім місцеві ковалі перековували на готові вироби. Тому не дивно, що воїни лісостепу були озброєні краще, аніж степовики. Знаменитий кіммерійський меч, знайдений у Суботові, виготовлений саме чорноліськими зброярами. Ще й надто — більшість мечів з кіммерійських поховань, зазвичай, чорноліської роботи. І хоча взаємини між кочовиками та землеробами були, дипломатично кажучи, вельми напруженими, жадоба наживи й тоді брала гору над здоровим глуздом та інстинктом виживання. Мабуть, виготовлення зброї для своїх же ворогів — ця риса властива нашому народу не тільки у новітні часи.

Коли люди стали товаром

Виробництво було настільки інтенсивним, що викликало поважну екологічну кризу та отруєння довкілля, наслідки якого даються взнаки ще й досі. При вивченні проб ґрунту із місць давніх ливарних майстерень виявлено його, просто таки, неймовірне забруднення відходами виробництва: через дві з половиною тисячі років з моменту закриття суботівського металургійного комбінату рівень вмісту окисів міді тут перевищує усі норми в сотні разів! Залишається тільки уявити, як страждали люди, котрі були змушені тут жити й працювати. Не менш важкою була праця людей у соляних варницях та колодязях, з яких черпали ропу у Прикарпатті. Та й насипати вали силами одних тільки громадян було б неможливо.

А тому виникає запитання, а чи з доброї своєї волі працювали люди (наприклад заради зиску чи з релігійних міркувань), а чи ж були вони невільниками, рабами, військовополоненими? Стара Європа не знала рабства. А от в аріїв рабство було. Хоча арійське рабство було зовсім не схожим на рабство в класичну римську епоху. Згідно з арійським військовим кодексом війна була почесним обов’язком і навіть привілеєм, отже дозволити собі так приємність могли тільки воїни-кшатрії. Тому війна була виключно чоловічою справою та ще й призначеною для виняткових людей. Жінки, діти й худоба у війні участі не приймали, а що жінки, діти й худоба були власністю чоловіків (істинними чоловіками могли бути тільки воїни), то після бою власність переможених переходила до переможців. Худобу різали та з апетитом з’їдали або прилучали до власного стада. Жінок використовували… як жінок, а дітей — як дітей.
Та тільки в давньому світі дитинства не існувало. Життя було нелегким, тому кожна людини, незалежно від віку, виконувала ту роботу, до якої була здатна фізично. Атестатів зрілості тоді не видавали й дорослим чоловіка визнавали лише тоді, коли він ставав воїном, себто успішно проходив через обряди ініціації та приносив до рідних порогів пару-другу ворожих голів чи скальпів. І це давало йому право бути рівним серед рівних.

Воїни були запорукою виживання племені. Натомість додаткові робочі руки в кочовому господарстві були не так уже й потрібні, а додаткові роти, в часи скрути, завжди були зайвими — тому й рабство не набуло в аріїв якого-небудь розвитку. Переможених просто забирали у плем’я переможців хоч і на важких умовах, але з правом вислуги. З розвитком виробничих відносин цінність рабства почала зростати. Раби стали цінним товаром, їх можна було продавати й отримувати від работоргівлі доходи не менші, ніж від торгівлі бронзою чи зброєю. Але раби з землі не ростуть, тому добування рабів стало однією із цілей військових виправ. До причин війн, окрім пошуків слави, контролю над землями, загарбання майна, додалась ще одна — людоловство. І з часом ця причина стала найважливішою. Дуже вірогідним є те, що в чорноліських ливарнях чи галицьких солеварнях працювали невільники, виміняні у кіммерів за ті ж таки мечі та сіль або, навіть, і військовополонені, захоплені в боях та набігах.

Крах Кіммеріїі

На загал в нашій масовій культурі заведено розділяти добрих та мирних землеробів і злих та войовничих кочовиків. Кочовики справді є, як правило, людьми войовничими, бо така уже їхня природа, яка потребує свободи пересування в просторі та подолання всіх перешкод. Але чи випливає з цього, що землероби є завжди людьми мирними? Воювати чорнолісцям було за що. У зв’язку зі зміною клімату лісостепова зона пересунулась на кілька десятків кілометрів на південь. Цього було достатньо, щоб, по-перше, спровокувати демографічний вибух — терени проживання землеробських племен починають стрімко розширюватись, а по-друге, запевнити владу й багатство місцевим вождям. І тоді в Україну прийшли скити. І не виключено, що саме чорнолісько-кіммерійська війна була тому причиною Бо відомо, що питання проти кого дружити будемо є, дуже часто, тією платформою, на якій укладаються найбільш неймовірні союзи. А якось дуже вже легко скити здолали кіммерійців.

За переказом Геродота, зачувши про навалу скитів, кіммерійські царі мобілізували свою армію і постановили битись до останку. Але так званий простий кіммерійський народ відмовився це робити й волів не воювати та нікуди не втікати, а підкоритись скитам. Далі Геродот каже, що кіммерійські царі (себто воїни-кшатрії, знать) бились між собою, поки не повбивали один одного. Але цілком може бути й так, що не кіммерійці різались між собою, а саме чорнолісці в союзі зі скитами винищили кіммерійську еліту, поклавши край Кіммерійській Аріяні та започаткувавши Аріяну Скитську. Змінився панівний клас, але система влади, вироблена ще в арійські часи не змінилась. І навіть кіммерійська еліта не зникла повністю — загинули тільки причорноморські кіммерійці, а в степах майбутньої Слобожанщини вони продовжували спокійно собі жити, просто прийнявши скитську владу.