Ольга Київська правила Руссю майже два десятиріччя з 945 по 964 роки. За цей час їй вдалося провести успішні державні реформи та консолідувавши різноплемінне населення Русі. Більшу частину свого життя Ольга присвятила наверненню Русі в християнство, завдяки чому вона була канонізована православною церквою у високому чині рівноапостольної. Однак перед кончиною Ольга мала багато підстав вважати діло свого життя зруйнованим. Що ж стало причиною її особистої катастрофи і що сприяло відродженню її досягнень?
Творчиня державності Київської Русі Згідно з літописом, після підкорення Ольгою древлян вона повернулася до Києва і кілька років, на радість сусідам, правила мирно. Використовуючи повноваження регента, княгиня відкрила центри торгівлі по всьому регіону та створила систему централізованого управління змінивши систему «погостів». Нагадаємо, що в доольгівські часи погостами називали особливі місця, поблизу великих населених пунктів, які виконували сакральні функції (зазвичай поблизу кладовищ), місцями проведення віч, збору ополчень. На погостах вершили суди, а також зупинялись князі під час полюддя. Себто йшлось скоріше про географічний пункт, який використовувався при потребі, аніж про адміністративну одиницю.
Ольга ж перетворила погости на постійно діючі представництва власної адміністрації. Княгинині чиновники-тивуни від тепер перебували, так би мовити, на місцях і могли на свої очі бачити все, що там відбувалось. Це значно урізало суверенітет місцевих князів та родових старійшин та служило протиотрутою від локального сепаратизму. Втім, княгиня Ольга, як розумний політик чудово розуміла, що окрім батого потрібен ще й пряник. Пряником була докорінна зміна регламенту збору данини. Ольга зокрема встановила фіксовані суми з докладним графіком їхнього збору (чим не сучасна система оподаткування?), обмеживши тим самим і своє власне княже право брати з підлеглих стільки, скільки захочеться. Іншими словами вона знайшла ідеальний, як на тодішні умови, варіант стосунків між місцевою та центральною владою. Ці зміни згодом лягли в основу правових реформ «Руської правди» її правнука, князя Ярослава.
В зовнішній політиці княгиня, як це, мабуть, природньо для жінки, віддавала пріоритет саме дипломатії. Зокрема Ольжин візит до столиці Візантії в 959 році виглядав як масштабна і пишна подія: сучасники оцінювали чисельність її посольства біля 1500 осіб. За підсумками цієї місії був укладений договір, згідно якому розширювались торгові права руських купців у Константинополі, а Русь зобов’язувалась (за певну оплату) не грабувати візантійських земель.
Княгиня Ольга також вважається ініціатором першого кам'яного будівництва у Київській Русі (зокрема у Києві, Новгороді та Пскові). Так, нова князівська резиденція в Києві ймовірно включала двоповерховий кам’яний палац, прикрашений декоративною керамікою. За її правління було зведено також перший кам'яний храм Давньоруської держави.
Коментар від знавця
Правління Ольги справді було напрочуд мирним, хоча це зовсім не означало, що простим. Тодішня Русь аж ніяк не була єдиним етнічним масивом. Її мешканці ще не почували себе цілісністю. Хоча більшість з них розмовляла слов’янської мовою, різні слов’янські племена виводились від різних предків. Одні, як уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни й самі поляни-руси були нащадками ослов’янених скіфів та сарматів, чиї предки говорили іранськими мовами. Інші, як деревляни, дуліби чи бужани походили від споконвічних слов’янських племен могутнього колись словенського союзу. Дреговичі та полочани мали багато спільного з балтами, а в’ятичі та радимичі - з угро-фінами. Новгородські ж та псковські словени взагалі були переселенцями з південного узбережжя Балтійського моря, яких римські географи називали венедами.
Всі ці люди були язичниками, але слов’янське язичництво теж не було однорідним. Одні язичники ставили на перше місце у пантеоні богів небесного воїна Перуна, інші ж вшановували його підземного ворога Велеса-змія. Існували й локальні культи, які могли дуже відрізнятись від загальноприйнятих канонів. А ще, окрім слов’ян, до складу Руської держави входили балти – галінди та ятвяги, угро-фіни – чудь, меря й весь, а також степові кочовики – болгари й мадяри. Були ще й свавільні та агресивні варяги, які то тут, то там закладали свої колонії. І всі ці люди ще пам’ятали про своє походження і мали свої власні економічні інтереси та політичні амбіції. На сході ж, колись могутня Хозарія все ще намагалась настановити на Русі свого намісника.
Не можна не зрозуміти, що все це породжувало масу великих та малих суперечностей, які треба було негайно полагоджувати, доки вони не переростали у кризи. Княгиня Ольга якимсь дивом давала собі з усім цим раду. Вона була наділена так необхідним для політика талантом досягати компромісів, не переходячи певних меж. І вміла робити висновки з помилок своїх попередників. Ольга зуміла укоськати місцевих старійшин, змінивши спосіб полюддя. Завдяки цьому ці люди стали її опорою. Відтепер уже не доводилось улещувати київських князів, гадаючи, скільки їм цього разу дати – щоб не замало, але й не забагато, що, без сумніву супроводжувалось важким стресом. Завдяки Ользі вони точно знали, скільки слід віддати, а скільки покласти до своїх калиток, і охоче цими можливостями користувались, лякаючи всіх незгідних тим, що прийде Ольга і зробить з вами те, що з Іскоростенем.
Це діяло. Та навіть там, де не могло подіяти, Ольга якимсь чином вміла домовлятись. За її правління на південних кордонах Русі з’являються печеніги, які, пізніше, вчинили немало лиха і навіть убили сина Ольги – Святослава. Але це було пізніше, бо Ольга навіть з ними якось примудрялась жити в злагоді. Втім, при всій своїй схильності до компромісів, Велика княгиня уміла бути непоступливою та жорсткою. Пам’ятаючи, що візантійці півроку протримали її та її посольство у передмістях Константинополя, вона рівно те саме учинила і з візантійськими послами, які прибули до Києва, змусивши тих півроку «сидіти на Почайні». А Візантія ж тоді була чи не наймогутнішою країною світу! І, що найцікавіше, умови угоди з Константинополем, якої вона добилась цим «сидінням» були кориснішими для Русі, аніж та угода, яку уклав її покійний чоловік, ціною двох військових походів та тисяч погублених життів. То чи не була Ольга справді мудрою?
Хрещення княгині ОльгиРоль Ольги як політичного стратега також підтверджується її наверненням до християнства, яке на той час ставало панівною релігією в усій Європі. Це мабуть стало першим кроком в напрямку тих подій, які через певний час призвели до хрещення Русі її онуком Володимиром Великим. У візантійських та німецьких джерелах є розбіжності щодо місця та дати її хрещення. Цим місцем називають і Константинополь, і Київ. Більшість джерел підтримують саме візантійську версію, про київську існує лише кілька записів. Розбіжності також стосуються дати проведення обряду.
Якщо вірити «Повісті минулих літ», Ольгу хрестили в Константинополі 957 року. При цьому вона нібито прийняла хрещення безпосередньо від імператора Візантії Костянтина VII Багрянородного, який, також нібито, запропонував володарці Київської Русі пропозицію вийти за нього заміж та правити разом із ним. Згідно «Повісті», Ольга відповіла Костянтину, що, перебуваючи в поганстві, вона не може прийняти його пропозиції. Імператор не відступив, запропонувавши Ользі особисто хрестити її. Отримавши згоду Ольги, Костянтин попросив патріарха Феофілакта провести обряд: «І було названо їй у хрещенні ім'ям Олена, як і давньої цариці-матері імператора Костянтина I». За іншою версією княгиню в Константинополі хрестив патріарх Полієвкт, з подачі Романа II, сина та співправителя імператора Костянтина VII. Щоправда, візантійська версія хрещення з'явилася років через сто після того, як була оприлюднена «Хроніка Іоанна Скіліци» (інша назва «Огляд історій») відомого візантійського історика, що охоплює події від 811 до 1057 років. Цікаво, що сам імператор Костянтин Багрянородний, який залишив після себе цілу низку творів, про яке-небудь хрещення Ольги не згадує взагалі, хоча повідомляє про дві свої зустрічі з архонтисою (правителькою) Росени Ельгою. Інша ж версія датує хрещення Ольги 955 роком. Тобто в Константинополь вона поїхала вже християнкою.
Та, хай там що, звернення до християнства було вочевидь пов’язане для княгині Ольги не тільки із її власною релігійністю, але й з великою політикою. Зокрема, княгиню, схоже, не задовольняв той факт, що за результатом візантійської епопеї вона не досягла своєї головної мети – здобуття церковної автокефалії для Руської землі та постійної присутності самостійного ієрарха для Руської Церкви. Отже згідно з «Гільдесгаймськими анналами» 959 року княгиня звернулася за тим до більш зговірливого государя, в чиїй владі було задовольнити її вимоги. Цією персоною став німецький король Оттон І. Як випливає з повідомлення автора «Продовження Регінона», Оттон погодився попри всі умови княгині Ольги і швидко призначив «єпископа Русі». Однак, язичницька партія в Києві, яка діяла під проводом Святослава, прогнала цю місію, і вплив Святого престолу в Русі не отримав подальшого розвитку. Відкритий опір язичників та схильність княгині не переходити меж, змусили її відмовитися від насильницьких методів насадження нової релігії. Таким чином, спроба Ольги хрестити Русь провалилася і 961 рік став для неї останнім роком правління.
Коментар від знавця
Заради справедливості слід сказати, що християнство в руських землях існувало задовго до народження княгині Ольги. Ще 860 року тодішній київський князь Аскольд хрестився, прийнявши християнське ім’я Миколая. Однак, як і у випадку Ольги, це не надто сподобалась його підданим. Легкість, з якою у 882 році новгородський князь Олег, званий Віщим, захопив у Києві владу і, найголовніше, втримав її, очевидно пояснюється сприянням язичницької опозиції у Києві. Втім, попри це християн у Києві ставало все більше. Характерно, що найшвидше християнізувались люди з тодішнього середнього класу — купці, що вели міжнародну торгівлю, воїни-найманці та інтелектуали. Побачивши трохи більше світу, вони розуміли, що християнство — це глобальний тренд і воно має майбутнє.
Вірогідно, Ольга з дитинства, а, принаймні, з юності була знайома з християнським вченням і серед її наближених були християни. Для початку Ольга припинила гоніння на християн і вже з 944 року в Києві на Подолі існувала церква святого пророка Іллі. Тому найбільш вірогідною є версія про раннє, а тому, однозначно, київське хрещення Ольги. Історії про константинопольське хрещення були вигадані літописцями з метою підкреслити спадкоємство християнської традиції від Константинополя та великий розум княгині, якій сам імператор другого Риму пропонував руку, серце й половину імперії, але якого прехитра княгиня перемудрувала.
Точної дати хрещення Ольги ми не знаємо тільки тому, що факт переходу верховної правительки в іншу віру просто не афішувався. Такі речі тоді доволі часто траплялись, тим більше, що хрещення Ольги, попри його без сумнівів політичні мотиви, мало ще й особисті причини. І ці причини були набагато глибшими, аніж нам може видаватись. Розмірковуючи про причини тих чи інших вчинків людей середньовіччя, ми, мимоволі, міряємо їх сучасними мірками та стандартами, поминаючи той простий факт, що мислили ті люди інакше. В середньовіччі не існувало атеїстів. І Ольга не могла не усвідомлювати, що з точки зору язичницької моралі її та її потомство очікує страшна кара. Бо якщо помститись за негідні вчинки (наприклад, за убивство послів) на землі уже було нікому, то цим займались боги. Порушників клятви, згідно з норманською міфологією, очікувало після страшне льодяне пекло, а слов’яни вважали, що невблаганна доля окошиться на всіх нащадках грішника аж до сьомого коліна.
Навернення в християнство з психологічної точки зору могло бути свого роду втечею від неминучого покарання під покровительство іншого бога. Та ще такого бога, який обіцяв те, чого не зали язичницькі боги: милосердя та прощення гріхів після щирого розкаяння. Про це не написано в літописах, але цілком нескладно зрозуміти, що муки сумління після жорстокої розправи з деревлянами супроводжували Ольгу в її подальшому житті. Вірогідно, вона оправдовувала свій вчинок тим, що інакше вчинити не могла, що якби вона не поступила так жорстоко, то з нею та її сином вчинили б ще жорстокіше, що інакше вчинити не могла, але це не знімало з неї вини. Тому, можливо також, що християнізація Русі була свого роду обітницею, даром цьому новому богу в обмін на зміну посмертної долі. Ще одним компромісом, до яких вона так звикла.
Втім, Ольга не була б досвідченим політиком, якби не розуміла всіх проблем, пов’язаних з християнізацією. На той час релігія вже стала політичним інструментом, а тому перемовини з Константинополем про допомогу в християнізації країни, йшли, м’яко кажучи, зі скрипом. Тому Ольга звернулась до інших джерел християнської віри. Остаточний розкол єдиної християнської церкви на католицьку та православну гілки формалізувався тільки в 1054 році, але вже за часів Ольги прірва між ними існувала й тільки поглиблювалась. Звернення Ольги саме до Оттона, а не до сусідніх та слов’янських Великої Моравії чи Болгарії, котрі знаходились в сфері впливів Константинополя, вказує на її політичну звичку не тримати всі яйця в одному кошику. До речі контакти між Ольгою та західним християнством існували набагато раніше 961 року, коли місія єпископа Адальберта, вислана Оттоном до Русі, зазнала фіаско. Не виключено, навіть, що християнство Ольга прийняла з заходу, а не зі сходу. Цікаво, що таке базове християнське поняття, як «церква» в нашій мові походить від латино-романського слова circus, що означає «круглий», а не від грецького ekklesia. Історія не знає слова якби, але якби Ольга втримала свою владу, Русь напевне стала б християнською років на двадцять раніше. Втім, зерна було посіяно і справу Ольги довершив її онук Володимир.
Невдача з хрещенням Русі стала тригером, який запустив процес зміни владу у Києві. Княжичу Святославу в 961 році сповнилось чи то 23, чи то 25 років, а в ті часи це вже був вік чоловічої зрілості. Святослав явно засидівся в спадкоємцях престолу. Йому хотілось більшого. Тим часом, стара гвардія князя Ігоря таки насправді стала старою і підтримка княгині вже не була такою безумовною, як раніше. Підросло молоде покоління, яке пов’язувало свою долю з князем Святославом. Довгий мир княгині Ольги їм не подобався. Молодим воїнам хотілось пригод, завоювань та гострих емоцій. А ще вони побоювались християнства з його декларованим миролюбством та всепрощенням. В результаті в Києві утворилось дві партії. Одна з них, умовно християнська, стояла на боці княгині. Інша ж, безумовно язичницька, намагалась посадити на київський стіл Святослава. На боці молоді був ще й закон, адже Ольга весь час вважалась тільки регентом при своєму синові і мала б правити до досягнення ним повноліття, яке вже давно настало.
Стосунки матері з сином, які й раніше були далекі від ідилії, після 961 році різко загострились. Каменем спотикання став шлюб княжича, який намагалась облаштувати Ольга. Не багато й не мало, але завдяки своїм дипломатичним талантам їй вдалось висватати для Святослава супернаречену, а саме візантійську принцесу. Для молодої держави це був би просто неймовірний політичний бонус, який запевнив би їй міжнародне визнання та підтримку могутньої імперії. Проблема була тільки в одному: Святослав повинен би був охреститись. Не виключено, що шлюб був принадою, за допомогою якої хитра княгиня намагалась хоч так прив’язати сина до християнської віри. Однак, Святослав цей задум розгадав і не погодився хреститись. Та ще й спокусив Ольжину ключницю Малушу, яка народила від нього сина, майбутнього князя Володимира. Скандал в князівському сімействі затягнувся, але врешті-решт Святослав взяв собі за офіційну дружину (хоча й відомо, що він утримував гарем) доньку котрогось з київських бояр Предславу. Дорослий одружений чоловік вже не міг далі ходити в наступниках престолу, а тому Ольгу в 964 році було цілковито усунуто від влади.
Останні роки свого життя колишня княгиня провела в одному зі своїх маєтків. Зрозуміло, що відомостей про те, чим вона займалась, у літописах знайти годі, адже вона втратила будь-яку політичну вагу, втім, схоже на те, що ці роки вона присвятила своєму онукові, даючи йому те, чого у свій час не змогла дати синові – нерозтрачені материнські почуття. Померла княгиня Ольга у 969 році, як туманно натякають літописці, від хвороби. До честі Святослава слід сказати, що він дозволив похоронити Ольгу за християнським звичаєм. Через кілька десятиліть її онук Володимир Святославович переніс мощі княгині до Десятинної церкви Успіння Пресвятої Богородиці, першого кам'яного храму Давньоруської держави. Через 20 років після смерті Ольги посіяне нею насіння зійшло: її онук, святий князь Володимир Великий, хрестив Русь.
Останні роки, вірогідно, стали для Ольги справжньою драмою.
Вона була ще зовсім не старою жінкою, яка не народжувала багато дітей і ніколи не працювало фізично. Та й у матеріальному сенсі вона мабуть не бідувала. Найгіршим було те, що ця жінка втратила владу та всі можливості з нею пов’язані й жила в напівув’язненні. Після смерті чоловіка решту свого життя Ольга прожила без пари, не вийшовши заміж удруге. А син, що задля добра якого вона вчинила злочин, став майже ворогом. І навіть більше, прийшовши до влади Святослав одразу почав руйнувати все, чого добилась його матір. Політика миру та компромісів змінилась політикою війни, що, врешті-решт привело Святослава до загибелі, а країну поставило на межу катастрофи. Гріхи молодості гризли її і викликали муки сумління, а мети життя, християнізації Русі так і не було осягнуто.
Проте Ольга не здалась і намагалась виховати по-своєму онука Володимира. А про те, що екскнягиня опікувалась не тільки онуком, а й його матір’ю, свідчить хоча б те, що Предслава, старша дружина Святослава, насилала на Малушу найманих убивць, від яких її нікому було захистити, окрім Ольги. Судячи з подальших подій, Володимир Святославович став таки більше сином свого батька, аніж онуком своєї бабусі. Проте політичну розважливість та далекоглядність він явно успадкував від неї. Можливо, Святослав так довго не визнавав Володимира своїм законним сином, а потім відправив його своїм намісником у далекий Новгород, якраз тому, що бачив у ньому якісь риси своєї нелюбої матері. Але це вже зовсім інша історія…