Хрещення княгині Ольги
Роль Ольги як політичного стратега також підтверджується її наверненням до християнства, яке на той час ставало панівною релігією в усій Європі. Це мабуть стало першим кроком в напрямку тих подій, які через певний час призвели до хрещення Русі її онуком Володимиром Великим. У візантійських та німецьких джерелах є розбіжності щодо місця та дати її хрещення. Цим місцем називають і Константинополь, і Київ. Більшість джерел підтримують саме візантійську версію, про київську існує лише кілька записів. Розбіжності також стосуються дати проведення обряду.

Якщо вірити «Повісті минулих літ», Ольгу хрестили в Константинополі 957 року. При цьому вона нібито прийняла хрещення безпосередньо від імператора Візантії Костянтина VII Багрянородного, який, також нібито, запропонував володарці Київської Русі пропозицію вийти за нього заміж та правити разом із ним. Згідно «Повісті», Ольга відповіла Костянтину, що, перебуваючи в поганстві, вона не може прийняти його пропозиції. Імператор не відступив, запропонувавши Ользі особисто хрестити її. Отримавши згоду Ольги, Костянтин попросив патріарха Феофілакта провести обряд: «І було названо їй у хрещенні ім'ям Олена, як і давньої цариці-матері імператора Костянтина I». За іншою версією княгиню в Константинополі хрестив патріарх Полієвкт, з подачі Романа II, сина та співправителя імператора Костянтина VII. Щоправда, візантійська версія хрещення з'явилася років через сто після того, як була оприлюднена «Хроніка Іоанна Скіліци» (інша назва «Огляд історій») відомого візантійського історика, що охоплює події від 811 до 1057 років. Цікаво, що сам імператор Костянтин Багрянородний, який залишив після себе цілу низку творів, про яке-небудь хрещення Ольги не згадує взагалі, хоча повідомляє про дві свої зустрічі з архонтисою (правителькою) Росени Ельгою. Інша ж версія датує хрещення Ольги 955 роком. Тобто в Константинополь вона поїхала вже християнкою.

Та, хай там що, звернення до християнства було вочевидь пов’язане для княгині Ольги не тільки із її власною релігійністю, але й з великою політикою. Зокрема, княгиню, схоже, не задовольняв той факт, що за результатом візантійської епопеї вона не досягла своєї головної мети – здобуття церковної автокефалії для Руської землі та постійної присутності самостійного ієрарха для Руської Церкви. Отже згідно з «Гільдесгаймськими анналами» 959 року княгиня звернулася за тим до більш зговірливого государя, в чиїй владі було задовольнити її вимоги. Цією персоною став німецький король Оттон І. Як випливає з повідомлення автора «Продовження Регінона», Оттон погодився попри всі умови княгині Ольги і швидко призначив «єпископа Русі». Однак, язичницька партія в Києві, яка діяла під проводом Святослава, прогнала цю місію, і вплив Святого престолу в Русі не отримав подальшого розвитку. Відкритий опір язичників та схильність княгині не переходити меж, змусили її відмовитися від насильницьких методів насадження нової релігії. Таким чином, спроба Ольги хрестити Русь провалилася і 961 рік став для неї останнім роком правління.


Заради справедливості слід сказати, що християнство в руських землях існувало задовго до народження княгині Ольги. Ще 860 року тодішній київський князь Аскольд хрестився, прийнявши християнське ім’я Миколая. Однак, як і у випадку Ольги, це не надто сподобалась його підданим. Легкість, з якою у 882 році новгородський князь Олег, званий Віщим, захопив у Києві владу і, найголовніше, втримав її, очевидно пояснюється сприянням язичницької опозиції у Києві. Втім, попри це християн у Києві ставало все більше. Характерно, що найшвидше християнізувались люди з тодішнього середнього класу — купці, що вели міжнародну торгівлю, воїни-найманці та інтелектуали. Побачивши трохи більше світу, вони розуміли, що християнство — це глобальний тренд і воно має майбутнє.

Вірогідно, Ольга з дитинства, а, принаймні, з юності була знайома з християнським вченням і серед її наближених були християни. Для початку Ольга припинила гоніння на християн і вже з 944 року в Києві на Подолі існувала церква святого пророка Іллі. Тому найбільш вірогідною є версія про раннє, а тому, однозначно, київське хрещення Ольги. Історії про константинопольське хрещення були вигадані літописцями з метою підкреслити спадкоємство християнської традиції від Константинополя та великий розум княгині, якій сам імператор другого Риму пропонував руку, серце й половину імперії, але якого прехитра княгиня перемудрувала.

Точної дати хрещення Ольги ми не знаємо тільки тому, що факт переходу верховної правительки в іншу віру просто не афішувався. Такі речі тоді доволі часто траплялись, тим більше, що хрещення Ольги, попри його без сумнівів політичні мотиви, мало ще й особисті причини. І ці причини були набагато глибшими, аніж нам може видаватись. Розмірковуючи про причини тих чи інших вчинків людей середньовіччя, ми, мимоволі, міряємо їх сучасними мірками та стандартами, поминаючи той простий факт, що мислили ті люди інакше. В середньовіччі не існувало атеїстів. І Ольга не могла не усвідомлювати, що з точки зору язичницької моралі її та її потомство очікує страшна кара. Бо якщо помститись за негідні вчинки (наприклад, за убивство послів) на землі уже було нікому, то цим займались боги. Порушників клятви, згідно з норманською міфологією, очікувало після страшне льодяне пекло, а слов’яни вважали, що невблаганна доля окошиться на всіх нащадках грішника аж до сьомого коліна.

Навернення в християнство з психологічної точки зору могло бути свого роду втечею від неминучого покарання під покровительство іншого бога. Та ще такого бога, який обіцяв те, чого не зали язичницькі боги: милосердя та прощення гріхів після щирого розкаяння. Про це не написано в літописах, але цілком нескладно зрозуміти, що муки сумління після жорстокої розправи з деревлянами супроводжували Ольгу в її подальшому житті. Вірогідно, вона оправдовувала свій вчинок тим, що інакше вчинити не могла, що якби вона не поступила так жорстоко, то з нею та її сином вчинили б ще жорстокіше, що інакше вчинити не могла, але це не знімало з неї вини. Тому, можливо також, що християнізація Русі була свого роду обітницею, даром цьому новому богу в обмін на зміну посмертної долі. Ще одним компромісом, до яких вона так звикла.

Втім, Ольга не була б досвідченим політиком, якби не розуміла всіх проблем, пов’язаних з християнізацією. На той час релігія вже стала політичним інструментом, а тому перемовини з Константинополем про допомогу в християнізації країни, йшли, м’яко кажучи, зі скрипом. Тому Ольга звернулась до інших джерел християнської віри. Остаточний розкол єдиної християнської церкви на католицьку та православну гілки формалізувався тільки в 1054 році, але вже за часів Ольги прірва між ними існувала й тільки поглиблювалась. Звернення Ольги саме до Оттона, а не до сусідніх та слов’янських Великої Моравії чи Болгарії, котрі знаходились в сфері впливів Константинополя, вказує на її політичну звичку не тримати всі яйця в одному кошику. До речі контакти між Ольгою та західним християнством існували набагато раніше 961 року, коли місія єпископа Адальберта, вислана Оттоном до Русі, зазнала фіаско. Не виключено, навіть, що християнство Ольга прийняла з заходу, а не зі сходу. Цікаво, що таке базове християнське поняття, як «церква» в нашій мові походить від латино-романського слова circus, що означає «круглий», а не від грецького ekklesia. Історія не знає слова якби, але якби Ольга втримала свою владу, Русь напевне стала б християнською років на двадцять раніше. Втім, зерна було посіяно і справу Ольги довершив її онук Володимир.