Книга 1. Час вогню та каміння

Бо, як Ти думаєш, зі скількома людьми Ти знайомий? І скільки людей знають Тебе особисто?

Якщо трішки поміркувати та перелічити всіх родичів, друзів дитинства, однокласників, однокашників, сусідів, колег по роботі, приятелів то набереться десь так із чотириста-п’ятсот душ. Якщо ж додати до них ще й френдів із соціальних мереж, то може набратись навіть і кілька тисяч осіб, про яких Ти хоч щось та знаєш. Це, якщо не брати до уваги політиків, співаків, спортсменів, кінозірок та інших публічних людей, котрих знають усі.

Зважаючи, що нашу планету замешкує зараз десь близько восьми мільярдів людей, то кілька сотень чи, нехай, навіть кілька тисяч людей, — це ніщо. Мікрокраплинка в порівнянні з людським океаном!

Проте, саме з такої манюсінької (ба! навіть ще меншої) краплиночки почалось усе людство. Та навіть тоді весь вид Homo sapiens був розпорошений на дрібні громадки, кожна з яких складалась, в кращому випадку, з кількох десятків осіб, а, найчастіше, то й ще менше. Таким невеличким гуртом люди могли прожити весь свій вік, який тоді, зауважимо, був дуже коротким і не перевищував трьох десятків років (Так-так! Тридцять років це вже була глибока старість і тільки одиниці до неї доживали), навіть не підозрюючи, що десь у цьому світі живуть інші, схожі на них, істоти. Щоб перерахувати кількість учасників такої громадки вистачило б пальців власних рук. Ну, може ще й ніг. Так, власне, й народилась загальнолюдська десяткова система числення — пальці двох рук! Щоправда, тоді загадковою стає поява дванадцяткової системи числення. Ми ж досі деякі предмети традиційно лічимо тузенями, чи не так? Столовий посуд, наприклад, чи меблеві гарнітури.

Чи означає це, що у людей, принаймні у деяких (тих, що навчились рахувати), було по шість пальців на долонях?

У людей, звісно ж, не було, але поряд з людьми в ті, далекі від нас часи, жили собі й інші розумні істоти, котрі людьми аж ніяк не були і, зрозуміло, виглядом своїм від людей відрізнялись.

А шестипалість, хоч і не надто часто, все ж трапляється в природі, — панди, наприклад, чи слони мають по шість пальців на лапах. Та й люди народжуються часом з, так званою, полідактилією, аномалією будови тіла, при якій замість п’яти пальців на долоні виростає шість, або й більше.

Походження цього дивного явища досі не з’ясоване, та схоже на те, що воно передається по спадковості. Як твердять німецькі вчені з Фрайбурзького університету, котрі досліджують полідактилію, наявність додаткового пальця дає їх власникам вагомі переваги, як в плані спритніших маніпуляцій руками (що й не дивина), так і в розумовому відношенні. І останнє теж не повинно викликати подиву, позаяк центри мозку, що координують прецизійні рухи пальців, тісно пов’язані з центрами мови (зрештою, про це ми ще говоритимемо) та логічного мислення. На додачу виявилось, що у людей є гени, які, при певних обставинах, можуть ввімкнути програму полідактилії і активізувати нейронні мережі, які ці додаткові пальці обслуговують. Але звідки це взялось у нас? Як гіпотезу, можна прийняти наявність серед віддалених предків людей істот з шістьма пальцями на лапах (руках?). До речі, знамениті розвельські інопланетяни (якщо вони, звичайно ж, не є чиєюсь вигадкою) нібито мали по шість пальців.

Втім, повернемось до наших звичайних, п’ятипалих долонь. Є й більш приземлена гіпотеза про походження дванадцяткової системи числення. Річ у тім, що кожен палець людської долоні має по три фаланги й, якщо рахувати їх великим пальцем, то й матимемо рівно тузень. Прадавнім математикам, у яких, зрозуміло, не було калькуляторів і навіть звичайних рахівниць, такий спосіб обліку (на фалангах власних пальців) значно полегшував життя. Адже дванадцять ділиться на два, на три, на чотири й на шість, а десять лише на два та п’ять. Та, хай би там що, але це теж людська рука! Бо й чим іще могли послужитись наші далекі-далекі предки, як не власними руками та головами? Особливо головами та мізками, що знаходились в них!

Оскільки цивілізація мільярдів людей, якою ми з Тобою пишаємось (адже так?), започаткована зовсім не нами, а ними — тими далекими нашими предками, яких ми, абсолютно незаслужено, вважаємо примітивними істотами — троглодитами, що живились сирим м’ясом, рядились у невидублені шкіри й, з неабияким зусиллям, могли долічити до десяти, перебираючи, при цьому, ніколи не миті пальці зашкарублих лап. Можна допустити, що десь на початку людської історії так воно власне й було, але яким же тоді робом ця, начебто примітивна, істота так швидко змогла розвиватись, щоб стати творцем цивілізації?

Якось не віриться! Бо уяви собі той їхній світ, де не було навіть найменшого, звичного для нас, комфорту, де ніхто не міг гарантувати Тобі безпеки, і де, що найголовніше, ніхто не знав, що і як робити далі! Адже всього того, що створено руками та розумами людей, тоді не існувало. Абсолютно все треба було робити самому. Бо вперше!

Не святі горщики ліплять? Таки не святі. Втім, людям на початку їхнього існування, до ліплення горщиків було ще дуже й дуже далеко. Зрештою, так само як і до лічення власних пальців. Перед людьми стояла тоді проблема, яка вимагала негайного вирішення — їм треба було вижити! При цьому, сподвигнутись на цей великий чин їм довелось в абсолютно несприятливому, а навіть ворожому для себе середовищі.

І слабка, повільна, гола й недолуга істота, бо що таке дрючок чи, хоча б, камінь проти звірячих м’язів, іклів та пазурів, спромоглась якимсь незбагненним чином це вчинити. Та ще й створити своє власне середовище буття, яке ми тепер іменуємо цивілізацією. Чи Ти колись замислювався над тим, як же це їм вдалося?

Це питання не є виключно теоретичним і зверненим не тільки в минуле. Відповідь не це запитання може послужити не тільки задоволенню нашої цікавості, але й далеко більш поважним цілям. Бо хтозна, як ще обернеться доля людства? Не хочеться бути віщуном зла, але вірити в безконечний прогрес і наш рух від хорошого до ще кращого стає все сутужніше. Не дай Боже, звісно ж, але якщо нам знову доведеться дбати про своє виживання, то розуміння внутрішніх психологічних механізмів, котрі можуть цьому сприяти, буде, як знайшов. Та тільки де ж ці механізми шукати?

Фізіологічним механізмом, який обслуговує наше мислення, є кора головного мозку. При цьому, одразу зазначимо, що називати мозок органом мислення чи, поготів, вмістилищем душі є значним спрощенням, позаяк, мислимо ми усім своїм єством, а не якимсь окремим тілесним органом. Мозок в цьому процесі виконує роль комутатора інформаційних потоків та інформаційного сховища, і, тільки частково, є центром генерування інформації.

Кора головного мозку з’явилась ще у перших земноводних тварин, але у людини вона збагатилась, так званою, новою корою (neocortex), котра тонким шаром вкриває півкулі мозку і є, власне кажучи, фізичним носієм нашої людяності. Вона складається з нервових клітин — нейронів, котрих на кожну людську голову припадає десь із вісімдесят п’ять мільярдів.

Кожна з таких клітин є, уже сама по собі, складним біологічним апаратом, роль якого визначена природою. Це зберігання і переказ інформації. З одного боку нейрона росте довгий хвіст, котрий зветься аксоном, себто віссю, а з другого короткі, схожі на кущики, відростки — дендрити. Переказ імпульсів здійснюється між аксоном одного із нейронів і дендритами другого доти, доки імпульс не досягне мети або просто не згасне.

Переказ інформації, при передачі її між нейронами, відбувається двояким способом: електричні імпульси кодують інформацію всередині нейронів, а хімічні речовини-посередники, так звані нейромедіатори, у з’єднаннях між аксонами та дендритами, які ще називають синапсами.

Якщо прирівняти нейрони до комп’ютерів, то образно можна сказати, що в голові кожного з нас знаходиться своя власна комп’ютерна мережа, інформаційна місткість якої становить десь біля одного петабайта (1015 байтів), що приблизно дорівнює інформаційному наповненню всієї мережі Інтернет.

Носити у своїй голові весь Інтернет, це, погодься, круто!

Однак, не будемо поспішати радіти своїй вродженій геніальності, бо, насправді Інтернет головного мозку — це тільки потенційні наші можливості, з яких реалізуються всього лиш кілька відсотків у пересічних людей і, можливо, на декілька відсотків більше у непересічних. Тільки й того.

А все тому, що активно діють та організують інформацію винятково ті нейрони, що пов’язані між собою в нейронні мережі. Саме нейронні мережі є носіями поведінкових програм, що керують нашими звичками, навичками, переконаннями і, взагалі, всіма нашими реакціями на обставини, котрі довкола нас відбуваються. Тому утворення якоїсь нової навички чи риси характеру завжди супроводжується появою нової нейронної мережі і, відповідно, зміною конфігурації уже наявних мереж.

Людський мозок постійно перебудовує себе чи, принаймні, повинен так чинити, коли інформація, що доходить до нього із зовнішнього світу, змінюється. Тобто, особистість людини і спосіб, в який вона реагує на зовнішній світ (а саме це ми називаємо характером), визначається конфігурацією нейронних мереж її мозку, а тому є явищем цілковито унікальним, властивим тільки цій людині і нікому іншому у цьому світі. Немає двох абсолютно тотожних особистостей так само як і немає ідентичних зовнішностей.

Активних мереж, як було вже сказано вище, в корі головного мозку пересічної сучасної людини відносно не так уже й багато — мабуть, не більше десяти відсотків її нейронів включені в такі мережі. Але спробуй-но уявити собі десять відсотків від вісімдесяти п’яти мільярдів! Це так, наче абсолютно всі мешканці Землі безперервно й активно спілкувались б між собою, обмінювались інформацією, співпрацювали і допомагали один одному. Фантастика!

Окрім того, між собою взаємодіють не тільки окремі нейрони, а й цілісні нейронні мережі, поєднуючись в супер- і гіпермережі. Втім, ще дивнішим є те, що весь цей надскладний механізм опрацювання, збереження і творення інформації монтується в наших головах наче сам по собі, у всякому випадку, без нашої свідомої участі. І особливо інтенсивно цей процес конструювання особистості відбувається впродовж приблизно півтора десятка щасливих років нашого дитинства.

Швидкість створення нейронної мережі, що обслуговує певну модель поведінки чи звичку, залежить від кількості повторень цієї моделі чи звички. Тому повторення називають матір’ю навчання (хоча може варто було б назвати мачухою?), а саме повторення потребує часу. Якщо довго-довго, ну, дуже довго, змушувати ведмедя крутити педалі та ще й заохочувати його грудкою цукру, то він таки навчиться їздити велосипедом. Людський мозок, звісно, діє набагато ефективніше, аніж мозок ведмедя, і має здатність засвоювати знання й виробляти навички набагато швидше. Ми влаштовані так, що в певних ситуаціях нейронні мережі (читай риси особистості) вибудовуються одразу.

В психології існує поняття імпринтування, яке впровадив в науковий обіг австрійський етолог Конрад Лоренц.

У своїх дослідах він спостерігав одноденних каченят, які щойно вилупились з яйця. Як з’ясувалось, у найперший день свого качиного життя вони зайняті вирішенням архіважливого для себе завдання пошуком своєї матері, за якою вони потім ходитимуть гусачком. Але в інстинктивній пошуковій програмі качиного мозку вказано тільки одну материнську ознаку — вона рухається. В природному середовищі цього, зазвичай, достатньо для того, щоб новоз’явлене на світ пташеня віднайшло свою матусю. Але там, де мами-качки немає, каченя ототожнило з матір’ю перший побачений рухомий об’єкт в експериментах Конрада Лоренца це був тенісний м’ячик.

І навіть потім, коли справжня мама-качка з’являлась і намагалась взяти під крило своїх діток, неслухняні каченята наче не бачили її й надалі бігали за м’ячем, а коли виросли й стали дорослими качурами, то вибирали, всупереч логіці виживання, тенісні м’ячики як сексуальних партнерок, ігноруючи справжніх і, навіть, дуже симпатичних качок.

А все тому, що мозок каченят уже запрограмований генетично шукати рухомі об’єкти одразу після того, як воно вилупиться із яйця, але в цій програмі пошуку не вказано, яким саме повинен цей об’єкт бути — качкою, куркою, черевиками експериментатора чи тенісним м’ячем. Власне це дивне явище Лоренц назвав імпринтом, а процес його створення імпринтуванням (вдруковуванням, тобто).

Максимально спрощуючи, процес імпринтування можна описати в такий спосіб: під дією потужних енергетичних імпульсів, викликаних, скажімо, яскравими візуальними образами чи потужними емоціями, що вимагають відповідної реакції організму, формуються нові нейронні мережі. Повторення ініціювальних імпульсів зміцнює новоутворену мережу і стабілізує її внутрішню архітектуру, закріплюючи в характері нову звичку чи навичку.

І тут пригадаймо собі, що сила струму прямо пропорційна напрузі й обернено пропорційна опору. Отже, чим більшою є мережа, тем швидше й легше проходитимуть по ній енергетичні імпульси. Це можна, також, порівняти з річищем ріки, яке ставатиме тим глибшим, чим більше води в ньому тектиме. А що кожна мережа для свого успішного функціонування потребує енергії, то серед нейронних мереж існує конкуренція і, навіть, якщо можна так сказати, боротьба за доступ до неї. Хто перший той кращий! Більш розбудована мережа отримуватиме більше енергії, а отже передаватиме імпульс швидше, і, так само, швидше вмикатиметься. Генетично закодована в качиному мозку команда ходити слідом за першим побаченим рухомим предметом, у випадку появи цього предмета вмикає нейронну мережу, котра залишає поза конкуренцією всі інші можливі варіанти.

З нами, людьми, відбувається принципово те саме, що й з лоренцовими каченятами. Щоправда, діється це складніше. Первинне програмне забезпечення наш мозок отримує, що до того, як ми з’явимось на світ Божий. Мозок дитини вже має певну, хоч і невелику, структуру нейронних мереж, утворених інстинктами та фрагментами генетичної пам’яті. Такі нейронні мережі є основою майбутнього характеру немовляти. Це, свого роду, операційна система, якщо продовжити наші комп’ютерні порівняння, котра знаходиться в стані очікування на певне, але не будь-яке, програмне забезпечення. Закріпляться, в першу чергу, ті імпринти для яких уже готові первинні нейронні мережі, що відіграватимуть роль точок кристалізації у насиченому розчині.

Тільки-но з’явиться відповідний взірець та буде підкріплений значущим емоційним тлом (позитивним чи негативним — не має значення), імпринт здійсниться — нова риса додасться до дитячого характеру. Тому, особливу увагу слід звернути на емоції — у нас, людей, вони є ключовим чинником творення нейронних мереж, а, разом з ними, нашого характеру. Бо що ми запам’ятовуємо про себе? Зазвичай, те, що трапилось з нами вперше або те, що чимсь вирізнялось на тлі щоденної рутини, тобто, було забарвлене переживаннями, а також те, що видавалось смішним чи страшним. А не забуваймо, що фізичними носіями емоцій є хімічні речовини, переважно гормони, що виробляються мозком та певними спеціалізованими залозами організму. Як було доведено уже досить давно, емоції, себто їх гормональні носії, безпосередньо впливають на гени нашого тіла, в надмірних дозах викликаючи мікромутації, що іноді можуть стати прихованими причинами захворювань.

Однак, вплив емоцій на гени полягає не тільки в провокуванні тілесних змін. Завдяки таким мікромутаціям гени запам’ятовують емоції та причини, які їх викликали та передають цю інформацію ланцюжками поколінь у майбутнє. З точки зору запевнення виживання — це дуже цінний еволюційний набуток, коли в пам’яті організму знаходиться свого роду банк інформації про ті критичні ситуації, в яких побували його попередники й, при цьому, вижили, передавши свої гени далі. Завдяки цьому емоційно-генетичному тандему пам’ять попередників живе в кожному із нас, і живе незалежно від нашого на те дозволу.

Ця пам’ять не є усвідомленою і проявляє себе тільки вряди-годи, у сновидіннях, наприклад, чи в незбагнених станах дежавю, які кожен з нас хоч раз у житті та переживав. Однак, непомітність цієї внутрішньої пам’яті зовсім не означає, що вона не впливає на формування характеру. Ще і як впливає! Бо саме генетична пам’ять, успадкована нами від своїх предків, творить ті первинні нейронні мережі, які після народження дитини покликані стати точками кристалізації, першими вузликами, довкола яких почнуть в’язатись сплетіння нейронних мереж, що з часом стануть підставою особистості. Інакше кажучи, особистість кожного з нас починає творитись з фрагментів тієї інформації, яку отримали від життя наші предки, часом неймовірно далекі від нас в часі й в просторі, і яку вони переказали нам за посередництвом генів.

І тут виникає запитання (врешті-решт, воно просто не може не виникнути) — а де ж почався цей ланцюжок трансляції генетичної пам’яті? Де саме в часі та просторі знаходилось те перше покоління істот, яких ми могли б людьми назвати? Ну, і найважливіше, а як же ці істоти стали нами, людьми?

Дарвінівська теорія еволюції, яка є мало не аксіомою у нашій сучасній науці (нашій — це в масштабах світу, а не тільки України), твердить, що предками людей були мавпи. Ну, не зовсім мавпи, а істоти на них схожі. Або ще інакше у нас із мавпами був спільний предок. Так дипломатично, щоб не вразити наших почуттів, кажуть нам науковці. І це зрозуміло. Бо кому ж хочеться, щоб його прабабусю звали мавпою?

Не хочеться, звичайно ж…

Втім, і не тільки через це. Дуже багато людей дарвінізму не сприймають. Для християн, скажімо, дарвінізм неприйнятний тому, що суперечить божественному одкровенню про створення людини Богом із праху земного. Навіть, попри те, що католицька церква, разом з частиною протестантських, ухвалила компромісне рішення, визнавши, що теорія еволюції не суперечить християнському вченню і може розглядатися, як гіпотеза в питанні про походження тіла людини. Зауваж — тіла! Але аж ніяк не душі! Інші ж, в тому числі й чимало вчених, бачать вбачають і внутрішні суперечності в самій теорії Дарвіна.

Однак, те, що дарвінізм, як теорія, котра намагається пояснити механізми еволюції, далекий від ідеалу, жодним чином не може скасувати самої еволюції. Так само, ми не можемо заперечити своєї спорідненості з тваринами. Чи погоджуємось ми визнавати теорію Дарвіна чи ні, але дев’яносто дев’ять відсотків генів у нас, людей, спільні із шимпанзе, а дев’яносто вісім із горилою. Всього лиш один-два відсотки спадкової інформації чинять із нас людину, а решта — це, хай там що, мавпа. Хоча й це стосується не всіх нас, бо поведінка деяких (і на жаль доволі багатьох) людей часто-густо змушує замислюватись, чи усвідомлюють вони, що вже стали людьми, чи продовжують залишатися… гм… мавпами.

А якщо без жартів, то в нашій людській поведінці так багато звірячих рис, а мавпячих особливо, що сумнівів у тваринному нашому походженні бути не повинно. Тільки от як відбулось олюднення тварини ми таки не знаємо, а чудо це, аж ніяк не менше за своєю неймовірністю від чуда ліплення людини із праху земного. І те, і друге просто не могло відбутись! То звідкіля ж ми тоді взялись?

В наші дні майже ніхто в науковому світі не має сумнівів у тому, що всі люди (у тому числі й українці), що заселяють Землю, походять від одного і єдиного предка. Генетичні дослідження, про які ще йтиме мова, дають, на підтвердження цієї тези, доволі вагомі аргументи. Та при цьому, генетика разом з археологією кажуть нам, що вид Homo sapiens не був єдиним розумним видом, з тих живих істот, котрі існували на планеті. Поряд з людьми, і, навіть, в один час з ними тут жили розумні нелюди. І їх було чимало. Не дивлячись на це, усталеним в масовій культурі є уявлення про еволюцію людини, як про лінійний послідовний рух. Ми звикли вважати (зрештою так написано в шкільних підручниках), що десь і колись, дуже давно, жила-була собі істота, схожа до теперішніх мавп. Ця істота поволі набиралась розуму, вивчилась ходити на задніх лапах, передніми ж стала обробляти каміння, заодно навчившись говорити, і, врешті-решт, стала настільки розумною, що відчула себе людиною і взялась писати книжки.

Але тепер нам відомо, що це далеко не так. Втім, масова культура, при всій своїй спрощеності, тут не дуже-то й винна, бо ще недавно саме так вважала учена більшість.

Вчені знали дріопітека — дрібне, схоже до гібона, звірятко, що, з’явившись десять мільйонів років тому, обжило весь Старий Світ, не діставшись хіба що Австралії та островів Тихого океану.

Дріопітека стали називати пращуром людиноподібних мавп і, заодно, нас з Тобою. Справа була за малим відстежити шлях еволюції від дріопітека до людини та виявити всі проміжні ланки. А що такі ланки будуть знайдені, ніхто сумнівів не мав — це, якраз, мало стати завданням археологів. І, само собою розуміється, дуже швидко така, нібито проміжна між твариною та людиною ланка, знайшлась. Її, цю ланку, відкрили ще в 1891 році й одразу охрестили пітекантропом, себто мавпочоловіком.

Однак, згодом (і доволі швидко) раніше відсутні ланки, почали множитись ледь не в геометричній прогресії та, якби ми поставили собі на меті всіх їх перелічити й, хоч коротко, описати, то, сумнівно, чи нам вистачило б для цього кількох сторінок. Тому відзначимо лише деякі, найвидатніші з них, і зауважимо, що завдяки знахідкам їх скаменілих кісток лінійний процес, як він бачився першим дослідникам антропогенезу, перетворився в суцільне мереживо, зіткане з величезної кількості еволюційних ліній різних видів, тою чи іншою мірою, розумних істот.

Найбільш популярними з них є неандертальці, котрі сусідили з нашими предками й навіть, певний час, були успішнішими за них. І це, як було уже сказано, далеко не все. Не тільки неандертальці були сусідами й сучасниками (чи може дублерами?) людини.

Сучасна наука знає ще й, так званих, денисівців — від Денисівської печери на Алтаї, де було відкрито кості та сліди діяльності цих істот. Вони жили близько шести-семи десятків тисяч років тому на території, де, разом з ними жили неандертальці, а згодом і люди. Денисівці володіли складними, як на ті часи, навичками: вміли робити кістяні голки з вушком, намистини з зубів тварин, підвіски з мушель, кам’яні браслети.

Виявилось, що, набір навичок, якими вони володіли, був схожим до навичок, якими люди обробляли камінь у значно пізніші часи. Та тільки були денисівці окремішнім видом розумних істот. Вони були нелюдами. Всупереч цьому, їм, вдалося якось посіяти свої гени серед сучасних людей. В геномі меланезійців, мешканців островів, розкиданих в океані біля берегів Австралії та Нової Гвінеї, є близько п’яти відсотків генів, спільних з генами денисівської людини. Не можна виключити, що унікальні мови папуасів Нової Гвінеї теж якось пов’язані зі спадком денисівців.

На додаток, кільканадцять років тому відкрито кістки так званої флореської людини назва від острова Флорес в Індонезії, де було їх знайдено. Як на наш погляд, це були вкрай дивні істоти — на зріст не більше метра. Тому журналісти, за аналогією з істотами, що їх вигадав Джон Толкін, назвали їх гобітами. Гобіти ці, не дивлячись на свій невеликий зріст, знались на виготовленні кам’яних та кістяних знарядь.

Флоресці зникли всього лиш дванадцять тисяч років тому, та й то через природну катастрофу — вибух вулкану. А отже, цілком могли дожити й до наших часів. Чи може й дожили?

Бо в пам’яті багатьох народів з островів Полінезії присутні міфи про менехуне — народ нічних карликів, які віддалено схожі на людей, але ними не є.

В міфах менехуне не вміють розпалювати вогню та готувати собі їжу, зате знаються на чарах і, часом, якщо їх добре попросити, можуть допомагати людям. Вони, нібито, мають коротке й дуже міцне тіло, обросле рудуватою вовною, червонувате обличчя і великі круглі очі, що ховаються під густими бровами. Характерною рисою менехуне є випнуте вперед, мавпяче лице і товстий м’ясистий ніс. Тому вигляд менехуне наганяє на людей страх, хоча вони ніколи не поводяться агресивно в стосунку до людей, а, навпаки, любили, в давнину, разом з ними влаштовувати свята і тоді ставали страшенно смішливими та галасливими, голосно вигукуючи слова, схожі на собачий гавкіт. Всі ці описи (за винятком може собачого гавкоту та веселої вдачі, про які нам важко судити) чудово пасують до реконструкцій зовнішнього вигляду флореських людей, виконаних за викопними рештками.

А тоді виникає запитання: а чи не існували часом якісь прообрази європейських гномів та ельфів?

І не здивуйся ствердній відповіді — були й такі. Поминаючи неандертальців, з якими люди (справжні люди) сусідили й контактували досить довго, що не могло не залишити слідів в нашій глибинній пам’яті, були ще й предки неандертальців — так звані гейдельберзькі люди, котрі бродили європейськими просторами десь із шістсот тисяч років тому. Були вони невисокими на зріст, десь із півтора метра, жили у печерах і вміли майструвати різні корисні речі. Ну чим не гноми?

А от на півдні Африки, приблизно в той самий час, що й гейдельберзька людина, мешкала людина родезійська. Ніби для контрасту з іншими гомінідами, ці нелюди були довготелесими (понад метр вісімдесят) та дуже худими. І теж розумними. Та й це ще не все.

Існують певні й доволі аргументовані підозри, що видів розумних істот було набагато більше, аніж ми знаємо і навіть більше, аніж ми можемо собі уявити. Генетичний аналіз останків денисівських людей дав досить несподівані результати. В денисівському геномі є приблизно один відсоток генів, яких немає ні у неандертальців, ні у людей, і які помітно старші від інших генів, тобто, є слідами схрещування предків денисівців з якоюсь цілком невідомою науці розумною істотою, яка жила дуже давно. Якою була ця істота?

Цього ми не знаємо, але про певні речі можемо здогадуватись.

Пігмеїв центрального Камеруну з народами хадза і сандаве розділяє відстань в добрих кілька сотень кілометрів і маловірогідно, що навіть найбільш освічені представники цих народів знають про існування один одного.

Але їх поєднують спільні ділянки ДНК, і це вказує, по-перше, на спільного предка, що жив, найпізніше, сорок тисяч років тому, по-друге, на те, що цей предок вже тоді був власником вищезгаданих ділянок, і по-третє на те, що ці ділянки ДНК є наслідком гібридизації з досі невідомими нам нелюдськими істотами, котрі жили в Африці ще чотири десятки тисяч років тому. Можливо, навіть, що череп одного із представників цього виду було знайдено в печері Іво-Елеру (Ivo-Eleru), що знаходиться посеред тропічного лісу на південному заході Нігерії.

Однак, тоді слід визнати, що подібні нелюдські види жили й процвітали ще зовсім недавно, адже черепу з Іво-Елеру, так само, як і останкам флоресців, не більше тринадцяти тисяч років.

То чи не склалось у Тебе, часом, враження, наче якась сила створила одразу декілька модифікацій розумної істоти та навіть дозволила цим істотам конкурувати між собою — хто виживе, мовляв, той і кращий? Достеменно, як у романі Жозефа Роні-старшого Боротьба за вогонь. Там з головним героєм, який є справжньою, хоч і примітивною, людиною, взаємодіють декілька видів людиноподібних істот і далеко не всі є доброзичливими у своєму ставленні до нього. А відомо ж, що інтуїція письменника може часом бути глибшою за наукові дослідження.