Час міді та збіжжя

яких ми називаємо неандертальцями. І які, власне кажучи, й були першими та справжніми європейцями, бо, як вид, з’явились саме тут, еволюціонувавши з більш раннього виду архантропів. Два види розумних істот досить довго жили обіч себе, але, при цьому, ареал розселення неандертальців постійно зменшувався, а людей ставало все більше.

Льодовик, що покривав більшу частину Європи, до певної міри стримував людську експансію. Та коли клімат змінився, стало тепліше і льодяні гори зникли, люди дуже швидко заселили нові землі, витіснивши неандертальців у Гібралтарські скелі та Кримські гори, де ті існували ще якийсь час, поки зовсім не щезли. Втім, неандертальці передали у спадок людям частину своїх генів та свої технологічні навички, оскільки були чудовими майстрами та вмілими мисливцями, а можливо також і частину якихось духовних знань. Адже саме неандертальці були винахідниками музики та релігії.

Люди виграли перегони виживання і залишились на цій планеті єдиними розумними істотами. Й на цьому їхній розвиток пригальмувався. Більше тисячі людських поколінь бродили собі степами та лісами Європи, полюючи на мамутів, а коли тих не стало, то на іншу дичину. І ніхто з них і гадки не мав, щось у своєму житті змінювати. Бо й навіщо, якщо і так усе добре? А потім щось сталось…

Певна частина людей чомусь закинула полювання та збирання і взялась самостійно вирощувати собі їжу. І сталось це, принаймні у Європі, дуже швидко — впродовж життя не тисяч і навіть не сотень, а всього лиш десятків поколінь. Порівняй час життя тисячі та десятка-другого поколінь. Є різниця, чи ні?

За цей короткий час люди навчились не тільки землеробству та скотарству. Виникли постійні поселення і, подекуди, міста, оброблені поля, сади, стада одомашнених тварин, ремесла — ткацтво, обробка обсидіану та кременю — і, навіть, початки металургії. Люди навчились випалювати глину. Освоєння виготовлення кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Якщо до цього часу людина використовувала тільки дане їй у готовому вигляді природою, то тепер уже природні продукти перетворювались у штучні, виготовлені людиною.

Тільки от чому так сталось? Що змусило людей зі смачної та поживної м’ясної їжі перейти на перепічки й каші зі змеленого наполовину із піском зерна? А щоб переконатись в цьому, варто, хоча б побіжно, оглянути зуби перших землеробів. Вони, буквально, стиралися вже на третьому десятку років життя. Хоча у ті часи це була вже глибока старість.

Перенаселеною людьми наша планета в ті часи аж ніяк не була. Звірини вистачало усім. Сучасні етнографічні дослідження підтверджують це. Приміром, чисельність сучасних бушменів оцінюється в сімдесят-вісімдесят тисяч осіб, а живуть вони на, відносно невеликій, території пустелі (зауваж це!) Калахарі. І з голоду не вмирають. А всього людей на усій Землі в кам’яну добу було десь із п’ять мільйонів душ. І їм не вистачило б їжі? Тим більше, що ловці звірів не мали постійного місця проживання. Влітку вони жили в лісах, влаштовуючи тимчасові стійбища — мисливські табори, зимою переходили у тепліші та захищені від негоди місця. І так продовжувалось десятками тисяч років.

Землеробські навички давали можливість урізноманітнити свій раціон і створити собі додаткові способи прохарчування. Але це, аж ніяк не означало нагальної необхідності кидати мисливське ремесло та хапатись за мотику. Це ж не тільки інший спосіб здобуття хліба щоденного (тепер уже справді хліба), а зовсім інша ментальність — інше мислення, інші думки, інші переконання, інший стосунок до природи та до себе, інші вірування. Все стало іншим.

А кожна людина, як тоді, так і тепер, вкрай неохоче змінює усталені моделі поведінки. Чинити це неприємно. А часом навіть і болісно. І завжди супроводжується психологічним дискомфортом, станом стресу, якого всі ми намагаємось уникати. Кожен, хто змінював роботу чи переїжджав на нове місце, знає, про що ми говоримо. Цьому є психологічне пояснення.

Підсвідомість людська не любить змін (навіть, якщо це зміни на краще) і всіма силами їм опирається. Однак, щось таки змусило людей це вчинити? Щось же змусило наших предків радикальним чином змінити свій спосіб життя, виробити нові навички, почати жити зовсім по-новому. І зробити це дуже-дуже швидко.

Одомашнення звірів ще можна зрозуміти з точки зору мисливців — їм це дійсно було потрібно. Найімовірніше, процес приручення тварин почався вже в епоху раннього палеоліту, тобто, найраніше — двадцять, а найпізніше — дванадцять тисяч років тому. Археологія та етнографія дають нам масу доказів існування перехідних етапів від мисливства до одомашнення тварин.

Первісні мисливці майже ніколи не полювали самотужки. Для людей, головним, а, часом, і єдиним ресурсом виживання, було м’ясо тварин. Полювання не було спортом, як у пізніші часи — вони просто вимушені були якось звести до мінімуму ризик повернення додому із порожніми руками. Традиційне мисливське побажання, — ні пуху ні пера — звучало б для них прокльоном. Тому полювали завжди цілими родами, так щоб напевне здобути й пух, і перо, і якомога більше і того й другого, а ще м’яса, сала, шкір та костей, вибираючи, як об’єкт полювання, великих травоїдних стадних тварин — мамутів, для прикладу, чи оленів з бізонами.

Полювання відбувалось облавою: тварин заганяли у якесь непрохідне для них місце (у вузьку ущелину, наприклад) і там намагались убити скільки вдасться. А потім виникала проблема: забагато м’яса означало, що воно просто зіпсується. Перенести його до стійбища можна було тільки людськими руками, або за допомогою примітивних саней, в які впрягались ті ж таки люди. Та й способів консервації теж було обмаль — можна було тільки коптити, сушити чи, зимою, заморожувати, бо сіль і в значно пізніші часи була продуктом рідкісним. Крім того, охочих підкріпитись дармовою свіжиною довкола не бракувало — вовки, шакали, лисиці, шуліки — збігались та злітались з усіх сторін.

Комусь із мисливців, які були людьми кмітливими, прийшла до голови геніальна думка — не убивати всіх тварин підряд, а заганяти їх у величезні загороди, звідки вони не могли вибратись і могли б там ще якийсь час прожити. Для цього, як правило, використовували особливості природного рельєфу (ті ж таки ущелини чи улоговини між горбами) трохи поправляючи природу частоколами з колод.

Власне для того, щоб заганяти здобич, а зовсім не для того, щоб її висліджувати, і придались людям одомашнені собаки. А звідси уже тільки один крок до того, щоб подумати про те, що на тварин можна і не полювати, а просто контролювати їх на певній території, переміщати стада і, при потребі, забивати потрібну кількість особин для м’яса. Приблизно так, як ще й зараз це роблять корінні мешканці тундри — улітку олені у них вільно пасуться, а на осінь їх заганяють у спеціальні загороди — коралі — для обліку, маркування молодняку та вибракування окремих особин.

Втім, для одомашнення тварин також повинні були існувати психологічні передумови. І вони, ці умови, таки існували. Пам’ятаєш ми говорили в попередній книзі про загадки печерного живопису?

Первісні художники ніколи не малювали облич людей, так само як і не зображали рослин, птахів чи дрібних гризунів. На малюнках зображені тільки ті тварини, що мали, згідно з їхніми переконаннями, якесь символічне значення. Так зване, символічне одомашнення деяких (в основному стадних) видів тварин стало частиною культури мисливців палеоліту задовго до того, як вони почали розводити й утримувати в загонах справжню худобу. У наш час це явище можна спостерігати у скотарських народів, наприклад, в громадах корінного населення півдня Африки, де соціальне становище шаманів найчастіше тримається на тісних духовних зв’язках з тваринами, що мають для всього народу важливе символічне значення.

Зазвичай, такими символічними звірами є повелителі саван — великі африканські кішки — леви та леопарди. При цьому, духовні взаємини між людьми та звірами поширюються і на ті види тварин, які мають господарське значення — на антилоп та буйволів. А, судячи з зображень у печерах Альтаміри, Шове чи Ласко, подібні зв’язки у тамтешніх шаманів також існували. Панівною темою було зображення стад диких биків-турів, від яких втаємничені, правдоподібно, черпали свою магічну могутність. І тут згадаємо собі українські традиції, згідно з якими князів та могутніх воїнів називали буй-турами, а характерники могли перекидатись на вовків.

Ймовірно, одноплемінники вірили, що шамани здатні керувати цими дикими стадами. І, цілком можливо, що так воно насправді й було, тому що свідчень існування телепатичного зв’язку між тваринами та людиною більш ніж достатньо. Можна допустити, що мамути, бізони та олені, мальовані в темряві печер, були, окрім усього іншого, ще й частиною ритуалів телепатичного контакту з тваринами і, якимсь чином, допомагали древнім знаючим в концентрації психічної енергії. Це твердження зовсім не є чимсь фантастичним.

Ще в 1921 році академік Володимир Бехтерєв разом з відомим цирковим артистом, приборкувачем звірів Володимиром Дуровим та піонером в царині вивчення біологічного радіозв’язку Бернардом Кажинським здійснили цілу серію експериментів для того, щоб зібрати докази телепатичного впливу людини на звірів. Об’єктами експериментів були собаки, що виступали в трупі Дурова.

Місяці напруженої праці й понад тисяча двісті проведених тестів довели, що відповіді собак не були справою випадку, а залежали від впливу на них дослідників. А для первісних людей стосунки з іншими живими істотами були не предметом академічного зацікавлення, а запорукою виживання. Та й часу для подібних експериментів вони мали не роки, а десятки тисяч років.

Живу природу, що їх оточувала, вони знали, мабуть, краще, аніж ми знаємо свій власний дім. Тому, щоб змінити людські звички, повинно було статись щось таке, що унеможливлювало повторення цих звичок. Щось таке власне й сталось у світі, щось, що ґвалтовно та докорінно змінило поведінку людей. А в міфах майже усіх людей світу живуть спогади про катастрофу, що трапилась десь на початках історичної пам’яті людства. Зазвичай цю давню катастрофу, пов’язують з палючим вогнем, котрий, зійшов з небес та спалив дощенту земну твердь, або ж з водою, яка, ту ж таки твердь, затопила.

В давній Греції існував міф про юнака Фаетона, котрий виблагав у свого батька, бога Сонця Геліоса, дозвіл один раз (ну, всього лиш один раз, таточку!) проїхатись з шиком по небі на сонячній колісниці. Сонячний тато довго впирався, але врешті піддався благанням (чого не вчиниш для синочка-одинака?) і дав дозвіл Фаетону проїхатись по небу сонячною колісницею.

Невмілі та слабкі руки мажора не втримали коней, вони збочили з того шляху, на якому сонячні промені не спалюють землю і не дають їй змерзнути. Наслідки не змусили себе довго чекати. Як оповідає нам римський поет

Овідій у своїх Метаморфозах: Тріщини ґрунт дав, і в Тартар проникло через щілини світло, підземних царя з царицею жахнувши. Море стиснулось. От уже піщана нині рівнина, де було море вчора; покриті раніше водою гори встають.

Щоб повернути світ із хаосу втрутився верховний бог Зевс, який навів лад, щоправда, ціною життя Фаетона.

Це тільки міф? Так. Але міфи не є вигадками. Зазвичай, це перетворена в символічні форми інформація про реальні події. Велике число геологічних, палеонтологічних й археологічних свідчень указує на те, що на історичній пам’яті людства на нашій планеті трапилося щось жахливе. Близько двох сотень видів тварин повністю вимерли саме в цей час.

Френк Хіббен, досліджуючи походження корінного населення Америки, в середині минулого століття організував наукову експедицію на Аляску для пошуків викопних залишків людей. Людей він не знайшов, зате знайшов у вічній мерзлоті гігантські кладовища нещасних тварин.

Трупи були, буквально, розірвані на шматки. А разом із тілами тварин, — дерева, тварини, шари торфу й моху. І все це у такому стані, начебто якийсь гігантський міксер перемолов усе це, а потім миттєво заморозив, перетворивши у тверду масу. Такі поля вічної мерзлоти з останками мамутів, мастодонтів, бізонів, коней, вовків, ведмедів і левів простягались на сотні кілометрів довкола.

Це була глобальна подія. Мамути Сибіру зникли одночасно з гігантськими носорогами в Європі, мастодонтами на Алясці й американськими верблюдами. Згідно з висновками геологів, води світового океану вмить піднялись на двадцять п’ять метрів (от Тобі та всесвітній потоп), а середня річна температура піднялась враз на сім градусів. Щоб зрозуміти значення цього явища, варто тільки сказати, що за останнє століття температура на планеті піднялась менше ніж на один градус, і це вже стало загрозою для людства і змушує екологів підіймати тривогу і бити на сполох. А що вже говорити про сім градусів одразу?

Що ж могло викликати подібний глобальний катаклізм?

Поминаючи всілякі езотеричні версії, деякі вчені допускають, що причиною могли стати пертурбації у найближчій до нас ділянці космосу — у Сонячній системі. Можливо найближче до відповіді на питання, що ж сталось, підійшов Річард Файєрстон, який висунув свою власну, щедро аргументовану й вірогідну гіпотезу.


Археологи, що вивчають першу людську культуру на північноамериканському континенті, а саме культуру кловіс, добре знайомі з таким поняттям, як чорне покривало. Чорним покривалом в археологічному та геологічному середовищах Північної Америки називають тонкий шар органіки інтенсивного чорного кольору, котрий, наче покривалом, вкриває кості загиблих тварин та людей. При цьому, чорне покривало є дуже чіткою межею між життям та смертю. Нижче нього — життя є, вище — довгий час немає нічого. Так, на поселеннях кловіс люди з’являються допіру через тисячу років і аж ніяк не раніше.

Є свідчення, що покривало містило в собі небезпечні важкі метали та токсини. У всякому випадку, сліди цих речовин збереглись і досі. Так само як і сліди підвищеної радіоактивності. Втім, це ще не найгірші властивості чорного покривала. Чорним воно є від того, що переповнене мікроскопічними залізними частками. Деякі з цих часток є доволі великими — як піщинки чи дробинки, якими мисливці стріляють у птахів. І такі залізні дробинки знаходять не тільки в землі, а й в костях мертвих тварин, в іклах мамутів та, навіть, в крем’яних виробах людей культури кловіс. На підставі глибини проникнення часток, можна зробити висновок, що вони летіли зі швидкістю близько п'ятдесяти тисяч кілометрів за годину.

Жоден вітер на нашій планеті не здатен розігнати пил до такої неймовірної швидкості. Себто, частинки, що пробивали кремінь та мамутові ікла, були неземного походження, і мусили б прилетіти на землю з космосу. Розпечена, радіоактивна, отруйна та вбивча хмара з величезною швидкістю накрила більшу частину поверхні планети Земля, не зачепивши тільки південної півкулі, і винищила на ній безліч живих організмів. Звідки ж взялась і де утворилась ця вбивча хмара?

Річард Файєрстон вважає, що хмарою був хвіст комети, яка несподівано вдерлась в нашу Сонячну систему і пролетіла між орбітами Землі та Венери приблизно тринадцять тисяч років тому.

А сама комета чи, може, декілька комет, є породженням вибуху наднової зірки, що стався на два десятки тисяч років раніше в нашій Галактиці. Основний удар прийшовся десь в районі Великих озер на кордоні між сучасними США та Канадою. Сама катастрофа не тривала довго, всього лиш кілька днів. Зате тривалими були наслідки катастрофи.

Спочатку ударні хвилі поширилися по Північній Америці, Європі та Північній Азії, спровокувавши численні землетруси й вулканічні виверження. Сильне тепло викликало вогняну бурю на півночі американського континенту та над Євразією. Сотні тисяч кубічних кілометрів льоду миттєво випарувалися, зруйнувавши частину льодовика, і потім ще довго випадали на землю у вигляді снігу та дощу. Водяна пара, зола й пил в атмосфері утворили товсту хмарну завісу, що довго не розсіювались — на землі запанували сутінки. Темрява, повені та пожежі знищили більшу частину рослинності в північній півкулі, що привело до загибелі тварин. Власне тоді утворились ті поля костей на Алясці та Сибіру, які спостерігав Френк Хіббен.

Не виключено, що зустріч з кометою мала неприємні наслідки не тільки для Землі, але й для її сусідки — Венери. Схоже на те, що вже на пам’яті людства стався перехід планети Венери на ближчу до Землі орбіту. Так це чи ні, достеменно невідомо, однак те, що ми знаємо про планету Венеру, наводить на певні підозри. Довкола своєї осі ця планета обертається неймовірно повільно та нерівномірно: день Венери триває двісті сорок три земних дні, а її ніч — двісті двадцять вісім наших. Вона крутиться не тільки повільно, але й неправильно, бо в протилежний до всіх інших планет Сонячної системи, бік.

Можливо, власне цим пояснюються присутність у міфології народів світу доволі поширеного мотиву про те, що раніше, мовляв, зірки Венери на небі не існувало. І, можливо, саме ця подія зафіксувала у міфах різних народів дуже схожий образ — образ бога-руйнівника, свого роду антитезу богу-творцю, деміургу. Цей образ руйнівної сили пов’язували власне з Венерою.

Згадаймо собі Світлоносця, Люцифера, ангела, що повстав проти бога і був скинутий з небес у підземелля, де став царем темряви.

Щоправда, негативний відтінок це слово отримало, очевидно, через біблійну Книгу Ісайї. Там династія вавилонських царів порівнюється власне з таким пропащим ангелом, завдяки чому читач дізнається історію про те, як один з херувимів забажав стати рівним Богові і був за це скинутий із небес.

В оригіналі вжито єврейське слово хейлель (ранкова зірка, денниця). А от перші християни не називали сатану Люцифером, а навпаки в Новому Заповіті з ранковою чи досвітньою зіркою порівнювали Ісуса Христа. Та, хай там як, але Люцифер таки зійшов з небес на землю. І ми навіть знаємо коли це сталось.

Не є таємницею, що в давнину кожен народ, кожна держава створювали свою власну календарну систему й свою систему літочислення. Як правило, відлік часу вівся від якоїсь конкретної події — від заснування Риму, наприклад, від першої олімпіади в Греції, а тому логічно було б допустити, що в кожного народу точка відліку буде своєю власною. І це є вірним, але тільки, щодо більш пізніх систем літочислення, таких, як римська чи давньогрецька. А от, щодо ранніх календарів, вимальовується дещо інакша закономірність. Для них існує дивовижний збіг пунктів відліку. На початку минулого століття авторитетний, на ті часи, орієнталіст Юліус Опперт вивів наступні результати календарних розрахунків:

Давньоєгипетський сонячний календарний цикл нараховував тисячу чотириста шістдесят років. Один із цих циклів завершився в 1322 році перед Різдвом Христовим. Якщо відрахувати від цього року сім циклів назад, то отримаємо 11 542 рік перед Христом.

Ассирійський календар складався з місячних циклів по тисячу вісімсот п’ять років. Кінець одного з таких циклів припадав на 712 рік перед Різдвом. Якщо відрахувати від нього шість циклів назад, то одержимо приблизно 11 542 рік перед Різдвом.

Початок давньоіндійського місячно-сонячного календарного циклу припадає на 11 652 рік перед Різдвом.

У давніх майя початок календаря припадає на 3 373 рік перед Різдвом, а календарний цикл становить дві тисячі сімсот шістдесят років. Відрахувавши три цикли назад, ми знову потрапляємо в 11 653 рік перед Різдвом.

До такого збігу дат (з 11 542 року по 11 652 рік перед Різдвом) необхідно віднестись дуже уважно. Пояснити випадковістю подібне перетинання точок початку різних календарів у різних народів практично на одній даті неможливо. Залишається допустити, що вихідним моментом для всіх чотирьох календарів послужила якась одна подія світового масштабу. Збіг давніх календарів пов’язаний з катастрофічною подією в історії людства, а дати, наведені вище, можна вважати гаданими часовими рамками початку й завершення циклу катастроф. В період між цими роками чисельність населення Землі різко впала.

Планета Земля, вочевидь, витримувала і страшніші катастрофи, але ця вперше сталася в присутності людини сучасного нам типу, і налякала її так, що навіки вкарбувала цей страшний спогад у пам’ять нащадків. Але страх — це ще не найгірше з того, що могло статись. Щоб жити у світі людина мусить його знати. А принаймні той шматочок світу з я кого вона отримує ресурси для життя. Про природу первісні мисливці знали, мабуть, усе. В першу чергу про звірів, про те, як вони себе ведуть, де пасуться взимку, де влітку і як перекочовують з місця на місце.

Після раптової, несподіваної і абсолютно незрозумілої для них катастрофи, ці знання стали непотрібними. Тисячі років холодного й сухого клімату, впродовж кількох десятиліть, змінились і стали майже ідентичними сучасним. Нам було б, напевне, приємно, бо в такому світі ми знали б, як орієнтуватись. Однак для первісних мисливців все пішло шкереберть. Звичний для них світ попросту зник.

Постала необхідність виробляти нові знання і нові навички. Морське рибальство, яким займалось у часи до катастрофи дуже багато древніх народів, відпадало. Жити біля моря і, взагалі, біля великих водойм стало небезпечно. Залишалося тільки одне — гори, споконвічний притулок усіх слабких і знедолених. У горах тісно. Тут немає великої дичини. Про м’ясну їжу довелося надовго забути й перебиватися підніжним кормом.

А якщо так, якщо блукати в пошуках їжі нема рації, то випадає зупинитись на більш-менш просторій полонині і спробувати вирощувати підніжний корм самостійно. І це людям удалося. Удалося настільки добре, що дикі раніше злаки, корінці й фрукти на довгий час стали харчовим базисом людства. Це стосується, в першу чергу, тих людей, які внаслідок глобального катаклізму залишились відрізаними від рівнинних територій.

Та й з психологічної точки зору гори видавались, мабуть, безпечнішим місцем, ніж приморські рівнини. Під час землетрусу ще є надія вижити, а от при потопі жодних шансів. Якщо ти, звичайно, не Ной і під руками немає готового ковчега. А про те, що саме катастрофа стала причиною такого повороту в людській історії, свідчить хоча б той факт, що аборигени Австралії, яку природне лихо не зачепило, за всі тисячоліття своєї історії так і не здогадались, що їжу можна вирощувати самим, а не тільки забирати у природи. Від добра ж добра не шукають. Чи не так? Щоправда, кожне добро може потім обернутись злом, та про те ці щасливі люди не подумали.

За даними видатного генетика Миколи Вавилова , центри окультурення рослин виникли незалежно один від одного, але приблизно в один час, у різних куточках Старого та Нового Світів. Треба ж було якось виживати, чи не так? Осередки ці, як правило, розташовані в районах зі сприятливим кліматом, але водночас в географічно важкодоступних районах — в долинах гір чи в передгір’ях. Тобто, саме там, де мисливці мають найменше можливостей для маневру.

Найстаршим і найближчим до України (та й до Європи в цілому) цивілізаційним центром був терен так званого Родючого Півмісяця. А нагадаємо собі, що Родючим Півмісяцем прийнято називати регіон на Близькому Сході, що охоплює теперішні землі Ізраїлю, Лівану, Йорданії, Сирії, південної Туреччини, східного Іраку та північного Єгипту. Назву цю вигадав ще в 1900 році американський археолог Джеймс Генрі Брестед і з тих пір повелось називати цю територію колискою цивілізації.

Родючими ці землі можна назвати досить умовно. Тільки в порівнянні з оточуючими їх гористими та кам’янистими пустелями. А от колискою цивілізації вони справді були. Причому певні ознаки цивілізаційних процесів можна було спостерігати тут ще до глобальної катастрофи, про яку ми щойно згадували.
Вони, ці ознаки, пов’язані із людьми, які жили на східному узбережжі Середземного моря.