Цар Скіфії Атей

Скарби СкіфіїРеформи Атея привели до глибоких змін у суспільному устрої скіфів. Змінилась система оподаткування, було урізано привілеї паралатів, коротко кажучи, відбувся перерозподіл багатств, які плинули в ці краї рікою. Стимули для переходу до осілого способу життя ставали все відчутнішими, а зростання кількості багатого осілого населення збільшувало, відповідно, кількість платників податків. Все більше грошей осідало в царській казні, що давало можливість виділяти значні кошти і на армію, і на міське будівництво.

Змінюється і скіфське мистецтво. На золотих предметах, посудинах і прикрасах ми бачимо чудові реалістичні й виразні сцени з життя скіфів, які ілюструють скіфські міфи та легенди. Наприклад, золотий гребінь із кургану Солоха, на якому, ймовірно, зображено напад старших братів на Колаксая. Сцени з переказів про Таргітая і його синів взагалі були улюбленими скіфськими темами. Особливо часто ми бачимо їх на ритуальному посуді - наприклад, на коштовних кубках з Куль-Оби.

Але не всі ці зміни в образотворчому мистецтві є позитивними. Зникає знаменитий скіфський звіриний стиль. Майстри, які виготовляють знатним скіфам речі на замовлення, не є скіфами за походженням, а тому не розуміють його - фантастичні чудовиська скіфських легенд перетворюються в безглуздих химер. З’являється кіч, себто вироби розраховані на споживачів, позбавлених будь-якого естетичного смаку. Таких нових скіфів по аналогії з новими руськими дев’яностих років, судячи з кількості відвертої, але дорогої, халтури, було таки чимало.

Як уже було сказано, більшість чудових зразків скіфського мистецтва й коштовностей дійшли до нас завдяки багатим похованням - ритуальний посуд з яскравими сюжетними сценами, казани, пам'ятники звіриного стилю, золоті прикраси, зброя, дзеркала, різні привізні рідкості - все це становило заупокійне багатство скіфських царів. Небіжчики з деяких гробниць буквально купаються в золоті - браслети, гривні, кільця й бляшки, золоті головні прикраси, золоті намиста рясно вкривають їхні тіла. Золотом окуті сагайдаки, піхви, іноді навіть панцирі мертвих воїнів.

Так на Керченському півострові чимало багатих поховань залишили знатні воїни, що служили на Боспорі, зокрема особливо багатим та відомим є курган Куль-Оба. Воістину велетенськими розмірами відрізняються царські кургани: найбільш знані з них - висотою від чотирнадцяти до двадцяти одного метрів, а у діаметрі найбільший курган сягає аж трьохсот п’ятдесяти метрів. Зведення таких споруд вимагало й інженерного хисту, й організаційних навичок, а що найважливіше, значної кількості робочих рук.

Очевидно, що похорон був справою престижу. Так у кургані Товста Могила в самому насипі знайдено сліди ритуальної тризни. На вершині недобудованого ще кургану було влаштовано широкий майданчик. По краях його встановили великі амфори, з яких, очевидно, черпали вино. Після завершення тризни кістки тварин і биті амфори скинули в рів. Археологи підрахували, що під час банкету було з’їдено тридцять п’ять коней, чотирнадцять кабанів і двох оленів – це їх обгризені кості валялись у рові. Скільки при цьому було випито вина, підрахувати неможливо, оскільки черепки битих амфор не вмістились у рові і ними було вистелено весь майданчик. А нагадаємо, що місткість стандартної грецької амфори для транспортування вина трохи більше аніж двадцять шість літрів. Все по-багатому, чи не так?Війни АтеяМіж тим, ситуація на кордонах Скифії ставала неспокійною. Очевидно, місцевих мешканців таки дістали регулярні набіги скіфів, оскільки саме з тих земель скіфи набирали отих своїх рабів високої якості, якими торгували на невільничих ринках Еллади. Тому на початку четвертого століття до Р.Х. фракійські племена, переправившись через Дунай, вдерлись в зону впливу скіфів і прогнали кочівників з лісостепу між Прутом та Дністром. Поглинувши залишки агафірсів, вони міцно влаштувалися в цих землях.

Атеєві довелось тихо проковтнути цю поразку і так само тихо готуватись до реваншу. Претекстом до наступу стали династичні суперечки серед одрисів – фракійського племені, панівна династія яких знаходилась в родинних стосунках з паралатами.

В 358 році до Р.Х. після смерті одриського царя Котіса І, Атей оголосив себе прихильником одного з претендентів на одриський трон і окопував всю територію колишнього Одриського царства, яка більш-менш відповідала території теперішньої Добруджі. А що на ті ж самі землі претендувало північно-фракійське плем’я трибалів5. Атей, вторгнувшись у Добруджу, зіштовхнувся тут з переважаючими силами супротивника й змушений був відступити за Дунай.

Втім, цілком можливо, це була просто військова хитрість. За Дунаєм, уже на своїй землі, скіфи прийняли бій. Кількісна перевага була на боці противника, а тому Атей наказав усім хліборобам і конярам, тобто ополченню, вдавати з себе підкріплення, що наближається до поля бою, перед тим розпустивши слух, начебто очікує підмоги від верхніх скіфів (тобто орачів з верхнього Бугу й Дніпра). Трибали не зважилися прийняти бій і втекли, а цар Атей розгромив втікачів на переправах через Дунай. Розгром трибалів дозволив Атею остаточно захопити землі Добруджі, відомі із цього часу як Мала Скіфія, і переселити туди скіфів із Криму й Нижнього Подніпров'я.

Багаті грецькі міста Північно-Західного Причорномор'я виявилися в оточенні скіфських володінь. Деякі із цих міст, серед них Тіра6 й Ніконій7, вирішили одразу скоритися скіфському цареві й навіть підлеститись до нього. Так у місті Каллатіс8, на узбережжі Добруджі, в 343 році перед Різдвом були випущені монети з ім'ям Атея.

Після скорення Добруджі апетити Атея зросли. Він прагнув далі на південь, уздовж чорноморського узбережжя. Про це свідчить його лист до громадян Візантія: Цар скіфів Атей народу візантійців: Не чиніть шкоди моїм доходам, щоб мої кобилиці не пили вашої води. Цікаво, чи змінилась би історія світу, якби скіфські кобилиці таки напились би візантійської води? Адже Візантій – це майбутній Константинополь, другий Рим – на довгі століття столиця усього православного світу.Напруга з македонцямиОднак намагаючись поширити свій вплив, Атей неминуче вступав у зіткнення з Македонією, яка мала такі самі заміри, тільки рухалась з півдня на північ. Македонський цар Філіп теж реформував свою країну і свою армію, і реформи ці виявились якіснішими, аніж в Атея.

Зі скіфами македонян спочатку зв'язував союз, оскільки і Атей і Філіп мали спільних ворогів – візантійців та трибалів. Та коли македонці підкорили собі Візантій, а скіфи розправились з трибалами, - спільних ворогів не залишилось. Дружба проти когось втратила сенс, а що обидві сторони були впевнені у своїх силах і не бажали відмовлятись від завоювань, війна стала невідворотною і фатальною для царя Атея та Аріяни в цілому.

А почалось все з того, що чорноморські грецькі колонії, разом з місцевими племенами утворили антискіфську коаліцію на чолі з царем фракійського племені істріан. Коаліційна армія вдерлась у Скіфію. І хоча царю Атею вдалось стримати її натиск і навіть зруйнувати грецьке місто Нісу, він все ж таки звернувся за допомогою до Філіпа. Македонці погодились і надали скіфам військову допомогу, але умовою Філіпа було те, що Атей усиновить його і призначить спадкоємцем скіфського царства.

Висуваючи претензії на скіфський престол, Філіп навряд чи серйозно розраховував, що скіфський цар прийме їх. Він, у першу чергу прагнув посіяти серед скіфів суперечності й тим самим послабити їх, а, якщо пощастить і обставини складуться відповідним чином, мати прийнятну зачіпку для війни.Обставини склались так, як того очікував Філіп. Антискіфська коаліція проіснувала недовго. Війна закінчилася, і Атей більше не потребував македонської допомоги, а тому він відіслав македонян, які прибули до нього, назад. При цьому скіфський цар, очевидно, зрозумів, що впоров велику дурницю, просячи допомоги у свого наче друга, а насправді потенційного ворога.

Однак замість того, щоб виправити цю помилку якимсь дипломатичним способом, Атей велів переказати Філіпові, що жодної допомоги не просив, оскільки скіфи не потребують македонського захисту і перевершують їх у хоробрості, а спадкоємець престолу йому не потрібен, тому що в нього є власний син. На додаток Атей відмовив Філіпові у його проханні надати македонській армії допомогу припасами, пославшись на бідність своєї країни, що було явним і неприкритим тролінгом. Відомі слова Атея, які він написав у листі до Філіпа: Ти пануєш над македонцями, людьми, які навчилися воювати; а я над скіфами, які можуть воювати голодними й спраглими. І це було помилкою. Загибель у вирішальній битвіФіліп не був людиною, котра прощає образи. Але Філіп був політиком, який вміє вичікувати. Не відреагувавши явно на ці слова Атея, Філіп заблокував своїм флотом чорноморські протоки, припинивши скіфський зерновий експорт, що був головною статтею доходів Великої Скіфії і, тим самим, спровокувавши Атея до рішучих, але необдуманих дій.

Тим часом Атей, знехтувавши розвідкою, був впевнений, що армія македонців знесилена й виснажена і знаходиться десь біля Візантія, а тому не являє собою серйозної загрози. Натомість цар Філіп блискавично рушив на північ проти скіфів, а щоб приспати пильність противника, македонський цар відправив під час маршу поперед себе посольство, яким сповіщав Атея, що рухається до устя Дунаю, щоб спорудити там статую Геракла відповідно до обітниці, яку він дав під час облоги Візантія. Тому він просить дати йому пройти спокійно й ушанувати бога. Атей не розгадав цю хитрість македонян і втягнувся в дипломатичні перемовини, забороняючи війську Філіпа проходити через свою територію, а статую попросив передати йому на зберігання. Поки відбувався обмін погрозами, який тепер назвали б обміном дипломатичними нотами, армія Філіпа спокійно маширувала до скіфських кордонів.

Влітку 339 року до Р.Х. поблизу Дунаю відбулась вирішальна битва. За повідомленням Помпея Трога9: обидві сторони роздратувалися, почалася битва, в якій скіфи, попри перевагу їх душевної доблесті й чисельності, були переможені хитрістю Філіпа; взято було (переможцями-македонцями) по 20 тисяч дітей та жінок, безліч худоби, але золота та срібла зовсім не виявилося, чим уперше була засвідчена бідність скіфів; 20 тисяч кревних кобилиць було надіслано до Македонії для розведення породи. Правдоподібно, македонцям вдалось якимсь чином заманити військо скіфів туди, де вони не змогли скористатись з основної своєї переваги – маневрів кінноти. В цій битві поліг і цар Атей, якому на той час сповнилось дев’яносто років.

Перемога не далась македонцям легко. В битві під Філіпом було вбито коня, а сам він отримав поранення. Ба! Навіть більше. Як повідомляє Помпей Трог, Трибали, які неодноразово зазнавали поразок і від скіфів, і від македонців, спокійно спостерігали зі своїх полонин за ходом війни і чекали поки мимо них не пропливе труп одного з ворогів. А коли це сталось, спустились з вершин і влаштували засідку на македонців, пограбувавши їх обоз та відбивши отих 20 тисяч кревних кобилиць. Про долю жінок та дітей історик нічого не повідомляє і це чудово ілюструє нам те, якою була в ті часи ціна людського життя.Початок кінця Великої СкіфіїПоразка у війні з Македонією двояко вплинула на становище Великої Скіфії. З одного боку, попри загибель Атея, скіфське царство не припинило свого існування, а його військовий потенціал у цілому залишався значним. Спадкоємцям Атея вдалося зберегти єдність створеної ним держави й навіть втримати її в колишніх кордонах. Зберігалася наступність правлячої скіфської династії. З іншого ж боку, після завоювання сином Філіпа Олександром Македонським Перської імперії, зникли всі перепони для експорту якісного єгипетського зерна до Греції. Економічну основу Великої Скіфії було зруйновано.

Царська скарбниця стрімко пустіла і після загибелі Атея скіфські царі більше вже не зважувалися вести активну зовнішню політику на Балканах. Після поразки Атея фракійці перейшли на лівий берег Дунаю і захопили степ між Прутом і Дністром. Це відрізало скіфську Добруджу від Аріяни, зробивши положення скіфів, що залишалися тут, ще більш скрутним.

Третє століття перед Різдвом стало часом занепаду Скіфії. Єдність скіфських племен, створена могутньою волею Атея, після його загибелі поступово стала слабшати. Починаючи з першої чверті третього століття перед Різдвом сармати потужним потоком виливаються в землі на захід від Дону і цей натиск скіфи більше не в змозі стримувати. Місцеве скіфське населення поступово поглинається сарматами. Наддніпрянські й приазовські скіфи під тиском сарматів починають масово переселятися в Крим та в лісостеп.

Скіфська Аріяна у своєму цілісному вигляді, як держава, проіснувала майже триста років. З нею вимушені були рахуватись і Боспорські царі й, навіть, сам Александр Македонський. Однак всьому приходить кінець. Могутність Великої Скіфії вичерпалась у війнах із родичами, сарматами, які зі сходу прийшли на скіфські землі. Малі Скіфії ще якийсь час існували за Дунаєм (майже, як Задунайська Січ) та в Криму де на околиці Сімферополя збереглися руїни скіфського Новгорода – Неаполя Скіфського. А потім скіфи стали називати себе по-іншому, відродившись у нових іпостасях. Бо немає зла, щоб на добро не вийшло. Внаслідок усіх цих етнічних, політичних та економічних пертурбацій в українському степу утворилась принципова нова етнічна спільнота, яка, уже без всяких на те сумнівів є спільнотою слов’янською і, багато в чому, українською. Наближалась наша ера.Атеїв курганОдним із найбільш знаних скіфських курганів є Чортомлицький курган на Нікопольщині, який ще в дев’ятнадцятому столітті розкопав російський історик Іван Забєлін10. Ця маленька гора посеред степу мала в діаметрі понад сто метрів та була заввишки у двадцять метрів і стояла в колі із ще тридцяти менших курганів. Старожили пам’ятають, що поки курган не був розкопаний та розораний, його форма нагадувала черепаху. І це не випадково. Схожі кургани відображають культ черепахи, який виник ще у староєвропейські часи. Поступово цей культ трансформувався у культ космічної черепахи, яка підтримує землю, а тому Чортомлицький курган був не стільки могилою, скільки храмом. І в храмі цьому поховали дуже видатну людину.

Померлий лежав на спині, обличчям до сходу. На його шиї було бронзове кручене намисто, у вусі - золота сережка, на всіх пальцях - золоті каблучки. Поруч лежав оброблений золотом горит із шістдесятьма сімома бронзовими наконечниками для стріл і канчуком для верхової їзди з руків’ям зі слонової кістки. Поряд у невеликій камері знаходились ще два, багато одягнені небіжчики. Далі знаходились бронзові похоронні ноші, розмальовані складним візерунком у синіх, блакитних, зелених і жовтих тонах. На них лежало багато прикрашене тіло жінки, можливо цариці, що пішла в небуття разом з чоловіком. А ще в могилі знаходились кості одинадцятьох коней у повній збруї та двох конюхів, які повинні були дбати про них у потойбіччі.

Але найголовніше, що ми майже напевне можемо сказати, ким за життя був той небіжчик, який забрав зі собою життя людей, коней та цілу купу коштовностей. Центральне місце в могилі займав кістяк дуже літнього, але кремезного і міцного чоловіка, віком десь під дев’яносто років зі слідами численних ран. За життя цього чоловіка звали Атеєм, себто, у перекладі з авестійської (Haiθya) - Істинним. Це справді був істинний володар Аріяни.

І мабуть, саме йому найбільше пасують слова, які залишив нам першовідкривач золотої пекторалі, поет, історик та патріот Борис Мозолевський:

Життя і смерті спивши щедрий келих,

Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією - всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.

Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям проросло.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне -

Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!
Я скіфський цар, похований у Геррах,-
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.