Людство в неоліті

Неолітична революція

Швидкий перехід від мисливства-збиральництва до відтворювального господарства з легкої руки австрало-британського археолога Віра Гордона Чайлда (Vere Gordon Childe, ⋆14.04.1892 — †19.10.1957) отримав назву неолітичної революції. Однак, не всі елементи неолітичного пакету з'являлися всюди в однаковому порядку. Зокрема, найдавніші землеробські суспільства на Близькому Сході не використовували кераміку. В інших частинах світу, таких як Африка та південно-східна Азія, незалежні події одомашнення тварина та рослин призвели до регіонально відмінних неолітичних культур, які виникли абсолютно незалежно від культур Європи та південно-західної Азії. Ранні китайські та японські суспільства та деякі інші культури східної Азії використовували кераміку ще до появи сільського господарства.

Вважається, що неоліт розпочався приблизно в 10 200 році до Р.Х. у Леванті з натуфійської культури, яка збирання диких злаків перетворила в раннє землеробство, хоча протонеоліт в Леванті розпочався ще в 12 500 до Р.Х. Упродовж 10 200 — 8 800 років до Р.Х. землеробські громади виникли в Леванті та поширилися в Малу Азію, північну Африку та північну Месопотамію. Питання в тому, а чому це сталось? Адже дієта мисливців та збирачів була незрівнянно багатшою, здоровішою і, навіть, більш певною, аніж дієта землеробів. Потепління клімату й поготів начебто тільки розширювало харчову базу первісних мисливців.

Однак, достатність їжі та оптимальні кліматичні умови сприяли росту народжуваності. Мезолітичні спільноти переживали справжній демографічний вибух. Голодних ротів ставало все більше, а можливостей їх прогодувати все менше. Як уже було сказано, первісним мисливцям-збирачам для прогодування однієї особи потрібно було щонайменше 10 км2 території. Тому зрозуміло, що з ростом популяції потреба в контролі над щораз більшими територіями також зростало. Там, де це було можливо, це стимулювало міграції та заселення раніше безлюдних територій. В іншому разі слід було шукати якийсь інший розв’язок проблеми.

Поява скотарства

Одним з розв’язків був контроль за стадами тварин. З археологічних джерел відомо, що первісні мисливці ще з часів пізнього палеоліту знали про необхідність збереження оточуючого середовища. Вони не вбивали більше тварин, аніж могли спожити. Існували якісь обмеження та заборони на забій вагітних самиць та молодняку. Вірогідно, наступним кроком було управління стадами приблизно так, як це роблять ще й тепер північні оленеводи. Напівдиких оленів відганяють на вибрані людьми пасовища, захищають від хижаків, переганяють на інші терени, якщо попереднє пасовище виснажуються, але нічого особливого не роблять для одомашнення тварин. Оленів, призначених для їжі просто відганяють від стада й забивають. Дуже часто в цьому процесі людям допомагають спеціально навчені для цього собаки.

Існують свідчення з часів мезоліту, що тодішні мисливці будували спеціальні загороди й насипали вали, котрі повинні були контролювати й спрямовувати рух тваринних стад. До речі, в мезолітичній Україні так чинили вже люди кукрецької культури (див. Кукрецька культура). Зрозуміло, що до повного одомашнення залишався тільки один крок і цей крок було зроблено в неоліті. Близько 8 000 року до Р.Х. було одомашнено овець і кіз, велику рогату худобу та свиней. Це дало можливість людям запевнити собі достатність їжі і зменшити території, необхідні для її відтворення. Втім, в деяких ситуаціях для гарантованого виживання цього виявилось замало.

Перші землероби

Давно помічено, що найбільш ранні вогнища землеробства з’явились в місцях з не найкращими умовами для землеробства і на дуже обмежених територіях, наприклад, в долинах між гірськими хребтами. Так діялось тому, що гірські терени завжди служили притулками для тих племен та народів, яких витісняли з кращих земель численніші та більш войовничі сусіди. Мисливської здобичі в таких місцях явно бракувало і доводилось перебиватись зернятами й корінцями. Наступний крок, так само, як і в випадку зі стадами тварин, теж був зрозумілий: замість того, щоб шукати їжу по всіх усюдах, пересадити її поближче до домівок і допомогти їй рости.

Порівняно з 10 км2, необхідних мисливцю, щоб прогодувати себе, землеробу для цього потрібно було тільки 0,5 км2 якщо він обробляв землю мотикою, і 0,1 км2 при орному землеробстві. Щоправда, сільське господарство раннього неоліту обмежувалося вузьким діапазоном одомашнених рослин, таких як пшениця-однозернянка, ячмінь, просо, спельта, горох та біб. Перші землероби не намагались урізноманітнювати свій раціон, їх головним завданням було виживання і для цього їм знадобились нові знаряддя праці — серпи, зернотертки, ступки, кам'яні і кістяні мотики. Одночасно вдосконалюються способи обробки каменю — шліфування, заточування, свердління, різання та застосовується нова кам’яна сировина — діорит, нефрит, яшма, стеатит.

Доба кераміки

Близько 7 000 року до Р.Х. в Європі з’являється керамічний посуд, який відіграв настільки велику роль в становленні людства, що були навіть пропозиції називати неоліт керамічною добою. Фігурки з обпаленої глини відомі з часів пізнього палеоліту, а тому кераміка була, можливо, першим, створеним людиною штучним матеріалом. Однак, мандрівні мисливці не могли використовувати цей матеріал для зберігання й перенесення продуктів, через його крихкість. Для транспортування речей та їжі використовували плетені кошики та мішки, а для приготування їжі - видовбаний з дерева посуд, в який вкидали розпечене каміння.

А от з переходом до осілого землеробського життя ситуація змінилась. Для зберігання продуктів, а особливо зерна, кераміка була майже ідеальним матеріалом. Річ у тім, що першим землеробам дуже дошкуляли дрібні гризуни, яким легко вдавалось знищити більшу частину урожаю. Котів було одомашнено саме в землеробських спільнотах приблизно в 7 500–7 200 роках до Р.Х. Цікаво, що найдавніші кості прирученої кішки знайдено на Кіпрі, де диких предків цих тварин ніколи не було. Тобто кішку хтось навмисне привіз з материка, вірогідно, з Близького Сходу.

Тому в кожній землеробській культурі як тільки майстерність виробників досягала відповідного рівня, негайно з’являлись великі горщики-зерновики. Втім перші горщики були малими та дрібними й годились хіба що для приготування юшки. Прийоми й навички роботи з глиною ще треба було виробити. Ймовірно, кераміка поширювалася з двох центрів інновацій: східної Азії (починаючи з 16 000 року до Р.Х.) та північної Африки (починаючи з 12 000 року до Р.Х.). І це запевнило людям неоліту безпечне зберігання зерна та інших припасів, що перевищувало нагальні потреби громади. Надлишки можна було зберігати для подальшого використання або обмінювати на інші необхідні предмети.

Неолітичний побут

Сите життя створювало умови для покращення побуту. Їжу вже не тільки смажили але й варили на вогні. Завдяки прядінню й ткацтву одяг з вовняних тканин та льону став легшим та, якіснішим, хоча при цьому більшість одягу виготовляли зі шкір тварин, на що вказують знахідки великої кількості застібок із кісток та рогів. Для створення ріжучих інструментів й гостряків стріл та списів повсюдно використовувалась мікролітичні технології. Однак, інструменти для обробки дерева виробляли з цілісних кам’яних нуклеусів, старанно ретушували й шліфували. Ці операції були вкрай важливими для підвищення продуктивності знаряддя, оскільки кам’яні сокири потрібні для постійної вирубки лісів. Обійтись без цього було неможливо, позаяк лани дуже швидко виснажувались і їх переносили в інші місця, а майже всю земля, принаймні, в Європі покривали дрімучі ліси. Шліфованими були й інші деревообробні інструменти, на кшталт доліт, тесел та стамесок, адже деревина була потрібна для виготовлення багатьох необхідних в господарствах речей.

На загал щоденний побут неолітичних селян мало відрізнявся, за винятком хіба що відсутності металу та колісного транспорту, від щоденного побуту селян, скажімо, середньовіччя. Ця схожість підсилюється ще й тим, що неолітичні європейці жили в хатах, які до болю нагадували традиційні українські мазанки і які дожили в нашій країні до середини минулого століття. Натомість, неолітичні народи Леванту й Переднього Сходу використовували для будівництва своїх сіл, а, згодом і міст, глиняну цеглу.

При цьому не слід забувати, що ситість, комфорт та безпека такого життя вимагала своєї плати. Висока щільність населення та зниження його мобільності, постійна близькість до одомашнених тварин та низький рівень загальної санітарії були причинами частих інфекційних захворювань. Значний зсув у дієті у бік збільшення вуглеводів та рослинного білка спричинив появу карієсу, котрий був практично незнаний в мисливських спільнотах. Дитяча смертність надалі залишалась високою. Також будь-яке порушення кліматичної рівноваги в бік посухи чи надмірної вологості могли викликати голод катастрофічні наслідки. Однією з таких подій, яка не обійшлася без дуже серйозних наслідків, була Чорноморська повінь 5 600 року до Р.Х.

Чорноморська повінь

Під час льодовикового періоду Чорне море перетворилось в велике прісноводне озеро, яка живилось талою водою з рік, що в нього впадали. В післяльодовиковий період деякі з рік, що впадають у Чорне море, зменшилися в обсязі, оскільки частина їхніх приток змінили річища, щоб впадати в північні моря. Рівень озера впав, в той час, як рівень глобального океану підвищився. Наростаюче Середземне море врешті-решт, можливо внаслідок землетрусу, перекинулося через скелястий поріг Босфору і почало вливатись в Чорне море. Як наслідок, утворився гігантський водоспад, який скидав у Чорне море по сорок кубічних кілометрів води щодня. Потік цей у двісті разів перевищував щоденний водоскид Ніагарського водоспаду. Повінь затопила 100 000 км2 суходолу та значно відсунула берегову лінію Чорного моря на північ і захід. Низинні, родючі та, вірогідно, щільно заселені землі опинились під водою. Люди, що там жили, вимушені були мігрувати в більш безпечні регіони. В Європі фіксується масштабна демографічна катастрофа, яка різко зменшила кількість населення.

Ями смерті неоліту

Майже одразу після катастрофи Чорного моря в карпатських долинах з’явилися землероби з півдня, яких пов’язують з культурою лінійно-стрічкової кераміки (див. Культура лінійно-стрічкової кераміки). Приблизний обрахунок вказує на те, що перша хвиля біженців могла налічувати біля двохсот тисяч осіб. Для доісторичних часів — це вельми багато, враховуючи ще й мізерну щільність населення мисливців і збирачів у Середній Європі. За неповні два століття ці люди заселили всю долину Дунаю, аж до берегів Рейну, та території сучасної Бельгії і північно-східної Франції.

Така міграція, на жаль, була пов’язана з нечуваною жорстокістю. Поблизу німецького міста Тальгайм в землі Баден-Вюртемберг знаходиться так звана Яма смерті, братська могила в якій археологи виявили залишки 10 чоловіків, 8 жінок та 16 дітей. Всі скелети мали ознаки насильницької смерті, переважно від ударів списами та стрілами в спину. Тобто в момент смерті жертви не оборонялись, а втікали від нападників. Братська могила поблизу австрійського міста Шлец поблизу Відня містить в собі до 300 осіб. Біля Герксгайм-бай-Ландау в землі Рейнланд-Пфальц (Німеччина) під час археологічних досліджень виявлено майданчик з розсіяними по ньому останками близько 450 осіб. Такі масові вбивства, та ще й в супроводі катувань, не були характерними ні для мезоліту, який був вельми кривавою добою, ні для пізніших неолітичних часів. І датуються всі ці звірства приблизно 5 650 роком до Р.Х., тобто відразу після Чорноморського потопу.

Що було причиною такої нелюдської поведінки ми не знаємо, тим більше, що хвиля жорстокості доволі швидко пішла на спад. Однак, вигнані потопом з Причорномор’я, ці люди принесли до Європи не тільки криваві звичаї, але і свої навички хліборобства та ремесел. І це стало благом для Європи — кількість населення тут почала стрімко зростати. Експансія причорноморських землеробів дала початок феномену, який видатна археологиня та мислителька, Марія Гімбутас (Marija Gimbutienė, ⋆23.01.1921 — †02.02.1994), називала Старою Європою або цивілізацією богинь.

Стара Європа

За словами американського антрополога Девіда В. Ентоні (David W. Anthony, ⋆01.07.1962): У 4 500 році до Р.Х., до того, як у Месопотамії та Єгипті були побудовані перші міста, Стара Європа стала одним із найскладніших та технологічно найбільш передових місць у світі. На піку свого розвитку, приблизно в 5 000–3 500 роках до Р.Х., Стара Європа демонструвала багато з політичних, технологічних та ідеологічних ознак цивілізації. Деякі староєвропейські села розрослись до розмірів міст, більших за найдавніші міста Месопотамії. Староєвропейські майстри металу свого часу були одними з найдосконаліших майстрів металу у світі й, безперечно, найактивнішими. Металеві артефакти, знайдені археологами в Старій Європі важать, загалом, близько 4 700 кілограмів міді та понад 6 кілограмів золота, а це значно більше металу, ніж було знайдено в будь-якій іншій частині стародавнього світу перед 3 500 роком до Р.Х.

Торгові шляхи, якими переміщали мідь, золото, егейські раковини та інші цінності сягали сотень кілометрів. Кераміку, статуетки та навіть будівлі прикрашали вражаючими малюнками. Статуетки жіночої богині, знайдені майже в кожному поселенні, викликали гострі дискусії про ритуальну та політичну владу жінки. Знаки, нанесені на глині, свідчать про систему примітивного запису, якщо не про письмо. Мезолітичні культури Сескло та Лепенскі Вір стали мостиками, через які неолітичні новації з Близького Сходу та Малої Азії проникли в Європу і поклали початок класичним староєвропейським культурам лінійно-стрічкової кераміки (див. Лінійно-стрічкової кераміки, Старчево-Кріш (див. Старчево-крішська культура), Вінча і, в тому числі, Трипілля-Кукутені, яка була інтегральною частиною Старої Європи і початки якої датуються саме 5 600 роками до Р.Х.

Як це їм вдавалось?

Протягом більшої частини епохи неоліту люди жили невеликими племенами, що складалися з кількох кланів або родів. З’явилась нарешті постійна парна сім’я, передумови до формування якої почали проявляти себе ще в мезоліті. Домогосподарства були значною мірою незалежними економічно, і сім’ї, ймовірно, були центром життя. Існує небагато доказів розвиненої соціальної стратифікації в більшості неолітичних суспільств, хоча деякі суспільства пізнього європейського неоліту утворювали складні стратифіковані вождівства або навіть протодержави.

Між 4 800 і 4 600 роками до Р.Х. люди культури лінійно-стрічкової кераміки будували великі комплекси круглих оборонних споруд. Трипільсько-кукутенська культура будувала гігантські поселення, так звані протоміста, на території сучасних Румунії, Молдови та України починаючи з 5 300 року до Р.Х. Поселення Лепенскі Вір досягло піку розвитку в період 5300 - 4800 років до Р.Х. Тамтешня людність зводила кам’яні будинки та створювала монументальні скульптури. Статуї в Айн-Газалі в Йорданії вважаються одними з найдавніших великомасштабних зображень людини датуються приблизно 7 250 роком до Р.Х. Мегалітчний храмовий комплекс в Ґобеклі-Тепе у Туреччині датується догончарним і, навіть, доземлеробським неолітом між 9 500 та 8 000 роками до Р.Х. Місто в турецькому Чайюню Тепесі існувало ще за часів мезоліту між 8 630 та 6 800 роками до Р.Х., а в Чатал-Гуюку між 7 400 та 5 600 роками до Р.Х. Не кажучи вже про початки найстарішого міста світу Єрихону датуються 8 350 роком до Р.Х. Мегалітичні підземні храми Мальти та Сардинії датуються 5 000 роком до Р.Х. і приблизно з цього часу починається зведення мегалітичних споруд західної Європи.

Перелік архітектурно складних неолітичних споруд можна б продовжити, їх справді було багато. І всі ці архітектурні шедеври вимагали значного часу та праці для свого створення, заходів з організації та логістики, управління людськими ресурсами. Хто, чому і як керував цими процесами? Питання про те, чи існувала в неоліті якась неієрархічна система організації громади, є дискусійним, і немає жодних доказів, які прямо свідчать про те, що неолітичні спільноти функціонували під керівництвом будь-якого домінуючого класу чи особи, як це було в вождівствах пізніших етапів. Можливо, відповідь на це запитання знаходиться не в політичній чи економічній царині, а в психологічній.

Подвійна свідомість

Американський психолог Джуліан Джейнс (Julian Jaynes, ⋆27.02.1920 – †21.11.1997) в своєму творі «Походження свідомості в процесі руйнування бікамерального розуму” висловив припущення, що здатність півкуль людського мозку співпрацювати, завдяки чому ми, принаймні, можемо відрізнити роботу правопівкульної уяви від лівопівкульного сприйняття реальності, є недавнім еволюційним надбанням, вік якого не більше двох з половиною тисяч років. До цього часу людський мозок працював інакше. Джейнс звернув увагу на те, в древніх літературних текстах герої, ухвалюють рішення, не думаючи. Щоразу, коли ситуація потребувала важливого рішення, герой чув голос, який казав, що йому робити. Ці голоси називали богами. Джейнс вважав ці голоси слуховими галюцинаціями, ідентичними до тих, які вчуваються нашим сучасникам, котрі страждають від шизофренії. З тієї тільки різницею, що наші предки від цього не страждали. Це був нормальний, звичний стан їхнього мислення.

В буденній ситуації вони поводились так само, як і сучасні люди, виконуючи властиві їм щоденні дії — добуваючи їжу, виготовляючи артефакти, відпочиваючи — і цими діями керувала ліва півкуля мозку. Та коли ситуація виходила за межі знаного, і мозок людини губився в здогадах, як на цю ситуацію відреагувати, стресові гормони негайно подавали запит в праву півкулю і вона переймала управління поведінкою на себе, переходячи на звичну їй мову відчуттів, образів та емоцій. І тоді такій людині вчувались голоси богів. А часом і бачились самі боги, коли галюцинації були зоровими. Створені правою півкулею мозку образи були тотожними реальності й демонстрували людині постаті з потойбічного світу, як абсолютну, тобто виразно чутну й видиму реальність. Джуліан Джейнс називав такий тип мислення бікамеральним — обидві півкулі мозку діяли цілковито самостійно.

Так, це було шизофренічне мислення, але давно помічено, що шизофренія нерідко буває супутницею геніальності. Тобто всі оті культурні та технологічні прориви первісних людей, які й досі дивують нас, вірогідно з’являлись як продукт бікамерального розуму. Теорія Джуліана Джейнса також пояснює появу релігій, які, на початку, і не були релігіями в нашому розумінні цього терміну, а тільки одним із способів реакції на реальність. І звісно переваги в громаді отримували ті люди, котрі найкраще цю реакцію інтерпретували, тобто найвиразніше чули й бачили та могли отриману інформацію вербалізувати. В палеолітичних та мезолітичних спільнотах цим займались шамани, і дуже мало змінилось в неоліті, - хіба що потреби людей в отриманні інформації стали набагато складнішими. Ця потреба підняли статус шамана в суспільстві на ще вищий рівень. Усі ранні цивілізації були теократичними й залежними від своїх богів, бо хто ж міг заперечити їхнє існування, якщо присутність богів була очевидністю? І тут виникає запитання, а які саме образи приходили в подвійну свідомість наших предків і чому саме такі, а не інакші?

Цивілізація богинь

Починаючи з пізнього палеоліту, а може ще й раніше, у древніх людей існував культ жіночого начала. В ґраветтські часи цей культ домінував в усій Євразії, від Португалії до Забайкалля, породивши безліч фігурок так званих палеолітичних венер. В польодовиковій Європі жіночий культ зберігся у епіґраветтців та їхніх нащадків на території центральної та південної Європи, тобто саме там, де в неоліті виникала цивілізація Старої Європи. Архетип великої богині, - матері світу та дарувальниці життя - вже існував у їхньому колективному несвідомому. Саме тому суспільства Старої Європи були матріархальними.

Грецьке слово Arche (матрі-архат) означає не тільки владу, але у своєму звичайному значенні тлумачиться, як початок, походження. Матріархат — це соціальна система, що веде своє походження від міфічної чи реальної фігури родоначальниці чи Богині-матері. Ця система існує не тільки в символічному полі, вона реалізується на практиці, і споконвічні жіночі якості, властиві праматері, впливають на життя не тільки жінок, але й чоловіків. Жінки спрямовували і контролювали діяльність громадських інститутів. Проте, контроль цей зовсім не означав насильства чи примусу. Навіть людські жертви були добровільними, і далеко не кожен громадянин такого суспільства міг вшануватися цієї честі. Для древніх жертвопринесення ставало, свого роду, відрядженням у потойбічний світ, аудієнцією у Великої Богині, яка, таким чином, дарувала ту мудрість з якою жертва повинна була відродитись у наступних поколіннях.

Роди очолювали найбільш авторитетні жінки, а нагадаємо собі, при цьому, що найвищим статусом в громадах користувались люди найбільш вправні у спілкуванні з богинею. Так люди були, фактично, всього лиш рупорами великої богині, з допомогою яких воля богині доводилась до її підданих. Концепція вертикальної влади не діяла, всі зв’язки в громадах будувались по горизонталі і здобути авторитет в громаді якимось іншими способами, окрім прихильності богині, наприклад, багатством чи військовими подвигами було неможливо, а найстрашнішим покарання була неласка богині та відлучення від роду.

Таке ментальне підґрунтя гальмувало вроджені людські, а особливо чоловічі, інстинкти конкурентності та територіального домінування, через що культури Старої Європи виглядають схильними до пацифізму і тому, на цьому тлі, ексцеси часів переселення людей лінійного-стрічкової кераміки до Європи бачаться винятками, а не правилом. Енергія природного людського бажання проявити свою індивідуальність проявляла себе в творчості та мистецтві, якими відзначались староєвропейські культури. Вірогідно, саме ця енергія творчості, схильності до експериментування та новаторства, призвела до появи нових способів господарювання, нових винаходів та привела людство до використання міді. Доба каменю закінчилась і почались доби металів.