Час холоду

Citius altius fortius в палеоліті

Починаючи десь з тридцятитисячного року перед Різдвом, чисельність праукраїнського населення починає зростати. Сюди напливає нова, цього разу значно чисельніша, хвиля переселенців з Близького Сходу, яка звідси розливається по всій східній Європі. Клімат тодішньої України встановився доволі холодний, майже приполярний, але засуха, що панувала в східному Середземномор’ї, була для виживання загрозою ще більшою.

Прибульці генетично були близькими родичами своїх попередників, вони володіли дещо іншим комплексом навичок, особливо в тому, що стосується обробітку каменю. Це люди ґраветтської культури, які частково витісняють першопоселенців на захід континенту, а частково асимілюють їх. Ймовірно, залишки неандертальської популяції в Європі також були остаточно асимільовані саме в цей час.

З приходом прибульців змінюється спосіб господарювання. Якщо люди першої хвилі в боротьбі за виживання їли все, що могли спіймати чи зібрати та, правдоподібно, не гребували навіть стервом, то новоприбулі були більш перебірливими в виборі дієти й орієнтувались на велику дичину, а окремі групи родів спеціалізуються в полюванні на свою здобич. В північній та центральній Україні — це мамути, на сході — бізони, на заході й північному заході — північні олені.

А все тому, що з собою вони принесли нову мисливську зброю — списометалку. Цей, зрештою зовсім нескладний пристрій, докорінно змінив спосіб полювання. Раніше людям доводилось непомітно підкрадатись до дичини, а потім атакувати з близької дистанції, що далеко не завжди вдавалось, то люди озброєні важкими списами могли запускати їх з більшої відстані та вражати здобич більш впевнено. Всі кістяки неандертальців, досліджені археологами, носять численні сліди доволі серйозних травм, отриманих, напевне, під час полювань. Використання списометалки різко зменшило травматизм і зробило полювання не тільки ефективнішим, але й безпечнішим, а отже сприяло продовженню тривалості життя.

Великий холод: щоб виживати, треба передбачати

Мисливський рід зазвичай складався з кількох сімей, об’єднаних родинними зв’язками по чоловічій лінії. Можливо така чисельність була оптимальною — з меншою кількістю людей було б важко полювати, а більшу кількість — важко прогодувати. Вірогідно, збільшуючись кількісно, рід розділявся — від нього відділялось дві-три сім’ї, які вибирали собі нові мисливські угіддя. Десь неподалік від своїх мисливських угідь (в одному-двох денних переходах) люди будували селище-зимівник, які, найчастіше й знаходять археологи, досліджуючи палеолітичні культури.

В популярних історичних виданнях ці селища часто зображують, як такі собі хатки з мамутових костей, покриті шкірами. Такі хатки справді існували та навчились їх будувати ще неандертальці, але типовими будівлями вони не були. Просто десь поблизу існувало кістковище, себто природне кладовище мамутів або інших великих тварин. Такі кладовище ще й досі існують на закрутах великих африканських річок чи по берегах озер. То чому б не натягати звідти костомах з яких так зручно будувати жила? Тим більше, що дерев тоді було мало і його берегли для вогнищ. Найчастіше ж будували великі, а часом і величезні землянки, в яких міг би перезимувати увесь рід. Можна собі уявити який дух там стояв усю зиму, але чого не зробиш заради виживання?

А часи тоді справді були важкі. Двадцять п’ять тисяч років тому набирає сили чергова фаза Вюрмського зледеніння, так званий Вюрм ІІІ. Всю північну Європу накриває льодова шапка, центр якої знадиться над Скандинавією. Україна, клімат якої й так був холодним, поступово перетворюється в приполярну зону. Втім холодно, не означає голодно. Більша частина України вкрита тундростепами або, як їх ще називали, мамутовими преріями. Впродовж короткого, але жаркого літа тут буйно розростались трави, суха й безсніжна осінь перетворювала їх в сіно, яке взимку щедро годувало стада мамутів (звідси й назва) вівцебиків, волохатих носорогів, бізонів та північних оленів.

Їжі не бракувало, а от чого бракувало — так це тепла. Щоб пережити зиму при явному дефіциті ресурсів для опалення потрібна була і винахідливість і далекоглядність. Виживали ті, хто не тільки умів добре полювати, але й міг зберегти впольоване і приготуватись до важких часів. А для початку просто передбачити їх настання.

Пізнання часу й простору: писемність кам'яної доби?

Саме на ті часи припадає відкриття, яке за своїм значенням можна порівняти хіба що з нещодавнім відкриттям теорії відносності — наші предки почали усвідомлювати час і вчитись його вимірювати. Відтоді збереглось декілька календарів, переважно місячних. Унікальною знахідкою є знамениті календарні браслети, знайдені у Мізині на Чернігівщині. Це доволі складні прилади, що дозволяють вимірювати час і за Сонцем і за Місяцем і, навіть, синхронізувати ці два календарні цикли. Люди відкрили для себе, як би дивно це не звучало зараз, циклічність природних явищ.

Ще однією знахідкою світового масштабу, зробленою в Україні, є найстаріша на цих теренах і одна із найстарших у світі мапа місцевості. У центрі мапи зображено чотири будівлі, а нижче дві групи зигзагоподібних відрізків. Це знак води. У цьому випадку він, безсумнівно, позначає річку. Мапу цю було знайдено при розкопках першого із жител Межиріцької стоянки. Про наявність другого житла археологи уже знали, а от третє і четверте були знайдені саме завдяки цій мапі. Тобто мапа ця читається і зараз, а невідомий доісторичний художник досить точно зобразив своє рідне селище.

Але постає питання, а кому ця мапа була потрібна? Заблудитись серед чотирьох хатинок так само важко, як і серед трьох сосен. А більше нічого на цій мапі й нема. То чи був таки малюнок дійсно мапою? А якщо ні, то чим він був? Бо важко уявити собі, хоча це й не виключено цілком, що мисливець на мамутів, жилось якому не так уже й просто, присвятив кількадесят годин своєї праці на те, щоб виготовити таку гарненьку річ, яку потім можна повісити на стіні свого чуму та любуватись пейзажем? Не для майбутніх же археологів старався? То для кого?

Межиріцька мапа не поодинока. На Кирилівській стоянці у Києві знайдено схожий малюнок. Теж вирізьблений з мамутової кості, але на десять тисяч років раніше. І що на ньому зображено невідомо, хоча різьбяр приклав для створення цієї речі масу праці. Для чого? Схожі загадкові малюнки знаходять і на інших археологічних об’єктах. Що ж це таке?

Палеоантрополог, Женев’єва фон Петзінгер з університету Вікторії в Канаді, допускає, що значки ці є чимсь, на кшталт символів для укладання доісторичних хештегів, майже такими ж універсальними, як наші емодзі. За допомогою них люди одного племені могли порозумітись з людьми іншого племені. На підтвердження пані Женев’єва, приводить статистику власних досліджень. Як виявилось, майже три чверті знаків, на теренах від Північної Америки до Австралії є спільними для різних археологічних культур, розділених, часом, тисячами кілометрів та років. Ще й надто! Приблизно сорок тисяч років тому в усій Європі були в обігу тридцять два знаки, якими послуговувалась всі люди, що жили тут.

А тепер повернемось до українських доісторичних мап. Згадані знаки на них також присутні. Можливо, навіть, що комбінації цих знаків і є головним посланням цих малюнків, а зовсім не схема розташування жител. І насічки, нанесені внизу малюнка не є позначенням річки, як його зазвичай трактують, а саме відліком часу: до якоїсь події та після неї, а сенс самої події переказано іншими знаками, які також присутні на малюнку.

Причорноморський притулок: один з центрів заселення польодовикової Європиі

Великий холод був важким випробуванням для первісних європейців, більшість з яких його просто не пережила. Але ті, що вижили стали міцнішими та розумнішими. Великий холод багато чому навчив людей і, що найголовніше, змусив їх подорослішати. А для України ці далекі часи мали особливе значення. Вони, фактично, стали визначальними для історичної долі українського народу. Річ у тім, що в часи зледеніння (а це не багато не мало, а майже десять тисяч років) колишня континентальна європейська спільнота зникла. Зледенілі гірські ланцюги — Альпи, Татри, Карпати, Родопи — географічно розділили Європу на окремі зони які, умовно, можна назвати притулками. Там, виживання ще було можливим, за межами цих притулків — ніяк. В Європі такими притулками стали Іберійський та Апеннінський півострови, південь Франції і Греції та Україна. І Україна з усіх цих зон виживання була притулком найбільшим та найбагатшим

Будь-які комунікації між залишками західноєвропейського населення та східними європейцями на довгий час припинились, що не могло не привести до розділення культур, мов та звичаїв. Колись єдина європейська палеолітична культура розпалась на західну, так звану салютрейську і східну — епіґраветську. Втім, тодішнім людям було не до геополітичних поділів і, тим більше впливу цих поділів на майбутнє їхніх далеких нащадків. Виживання — було найголовнішими і єдиним заняттям цих людей.

Найважчою порою року була зима, щоб пережити яку прикладалось максимум зусиль. Успішно перезимувавши, рід на весну переселявся до мисливських таборів, які знаходились неподалік від шляхів міграцій звірів. І тоді починалось велике полювання, яке велось колективно, силами усього роду. Всупереч поширеній думці, в первісних родах не існувало розподілу праці, а принаймні на гендерній основі. Жінки, якщо не були вагітними й не мали немовлят, а таклж і підлітки полювали нарівні з чоловіками. Літні люди, які вже не могли полювати, займались виготовленням знарядь та зброї, обробляли шкіри, шили одяг, доглядали дітей. Працювали всі й працювали багато, оскільки від результатів літніх полювань залежало виживання роду взимку.

Палеолітичні венери: формування архетипу Матері Світу

Але починалось літо з дуже веселих подій. Весна іде, красу несе — пам’ятаєте, як співається в одній з популярних пісень? Ми й досі асоціюємо весну з радісними настроями, що сприяють романтичним стосункам. І це не випадково, бо для наших предків весна була часом укладання шлюбів і зачаття дітей. Чоловіки брали собі жінок з інших родів, з якими, очевидно, укладались якісь шлюбні умови. Кілька родів, об’єднаних шлюбними зв’язками становили плем’я. До речі, згідно з генетичними дослідженнями, у неандертальців та більш віддалених наших предків — австралопітеків й еректусів — жінки також переходили в рід чоловіка, себто виходили заміж. Ба, навіть більше! У більшості видів сучасних мавп молоді самиці також покидають материнські зграї та прилучаються до інших.

Оскільки за довгі зимові місяці, проведені у жахливій тісноті, менструальні цикли жінок роду синхронізувались (а це відбувається ще й тепер) то, не виключено, існували якісь звичаєві норми, які регулювали подружні стосунки. Тому діти роду зачинались синхронно і народжувались майже в один час — наприкінці зими. Сліди цього збереглись і досі — в усіх країнах з помірним кліматом пік народжуваності припадає на лютий-березень. Внаслідок спостережень за часом було помічено зв’язок між фазами Місяця та менструальним циклом і періодом вагітності. Первісне мислення зв’язало ці факти в одне ціле і породило культ репродуктивних сил природи, який знайшов своє свідчення в численних фігурках так званих палеолітичних венер, характерних саме для східноєвропейської епіґраветтської культури.

В селищах епіґраветців часто знаходять вирізьблені з кістки або виліплені з глини статуеток жінок з гіпертрофованими первинними та вторинними статевими ознаками і, найчастіше, без обличчя — таке собі первісне втілення абсолютної жіночності.
Це означало, що почав формуватись архетип Великої Матері Світу, який став підґрунтям для безлічі образів богинь пізніших епох. Слов’янські Мокош, Лада-Рада чи Мара є правнучками цього образу, хоча найближчими до нього і принципово схожими за функціями є українські Рожаниці (Роданиці) і, як не дивно, традиційні для нашої культури ляльки-мотанки.

Люди знання: хранителі роду

Мислення людей також еволюціонувало. Час сновидінь для європейців закінчувався і цьому є вдосталь свідчень. Хоча б набір музичних ударних інструментів, знайдених у Мізині, який вказує на те, що трансовий стан, який був, вірогідно, нормальним станом для людей ранньої кам’яної доби, тепер уже вимагав для своєї появи спеціальних способів, таких як ритмічна музика, шаманські бубни чи психотропні засоби. Це означало також появу можливо насправді найдревнішої професії — шамана.

Зараз це слово набуло негативної конотації, але означає це слово, що прийшло до нас з евенкійської мови, людину знаючу, тобто наділене однаковим сенсом з нашим рідним словом — відаючий. Шамани й були відаючими, знаючими людьми. І тут вельми цікаво порівняти це слово з терміном, який ми використовуємо для позначення людей, що у наш час займаються виключно науковими методами пізнання істини — учений. А між тим, хто щось відає, і тим, кого чомусь навчили, є різниця, правда?

Знаючі люди були, в першу чергу, хранителями знань роду, які для наших предків мали надзвичайне значення, адже інших сховищ знань окрім людської пам’яті ще не було винайдено. А потреба у збереженні інформації уже з’явилось, оскільки з кожним поколінням знань ставало щораз більше. Знання були запорукою виживання і дали нашим предкам можливість вижити. Недооцінювати цих знань ми просто не маємо права, адже з первісного шаманізму виросли релігія, наука і магія. І психологія, додамо, також.

Щоразу, коли перед нами постають нові виклики та нові життєві завдання і ми не відступаємо перед ними, в нас прокидається древній шаман і дає необхідні нам сили й знання, оскільки, як зазначив один з найбільш авторитетних дослідників шаманізму Арнольд Мінделл, шаманізм є архетипом зустрічі людини з невідомим.

Нам варто пам’ятати про це, бо, схоже, що ці знання скоро знадобляться нам знову. Дані статистики вказують на те, що в сучасному суспільстві діє негативний відбір за генами, котрі сприяють розвитку інтелекту та фізичного здоров’я. Швидкість деградації, щоправда, не є блискавичною, але цілком достатньою для того, щоб IQ пересічної людини знизилось на тридцять пунктів за останню тисячу років. Якщо так продовжуватиметься далі, то це означатиме загибель цивілізації. Тобто, ще через тисячу років (а що таке тисяча років після мільйонів років еволюції?) людство здурніє дощенту.

Про це слід подумати, хоча й не варто впадати у паніку. Те, що у світі довкола нас відбуваються не дуже приємні речі, не є злом. Всі великі цивілізації, культури та народи поставали під тиском дуже жорстких викликів та стимулів. Це стосується всіх землян, але насамперед нас, українців. Ми живемо. Ми розмовляємо рідною мовою. Ми маємо достатньо розуму й волі, щоб усвідомити невідворотність змін. Залишається тільки відчути у собі бажання стати сильними й повірити у те, що ми можемо це зробити.