Час снів

Колиска людства

Походження людини є однією з найбільших найважливіших таємниць, які повинно б вияснити для себе людство. З одного боку тіло наше є тваринним, більш того — мавпячим. Дев’яносто вісім відсотків його генів спільні у нас з шимпанзе, а з бонобо (карликовими шимпанзе) й ще більше. Мавпячих звичок у нашій поведінці не злічити. І ми їх не тільки не позбулись, а навіть не хочемо помічати, вигадуючи собі всіляких чудернацьких предків на кшталт зліпленого з глини чоловіка чи інопланетян з невідомої планети Нубіру.

Однак, з тридцяти п’яти тисяч наших генів, 223 (всього лише 223) не зустрічаються більше в жодної живої істоти на Землі. І саме вони, ці 223 гени, чинять нас людьми! Звідки взялись ці гени ми не знаємо, а знання це нам дуже й дуже потрібне. Тим більше, що до нас, себто до людей сучасного типу, на планеті існувало ще з десяток інших видів розумних істот, яких назвати людьми язик не повертається, остільки нашими предками вони й не були, а доводились нам хіба що далекими родичами. Ці істоти побували в Україні і залишили тут сліди свого передування задовго до сучасних людей. Втім, за браком часу й потреби, про них ми згадувати не будемо, позаяк до походження українців стосунку вони не мають.

Поява людей сучасного типу

А от людина сучасного типу з’явилась на африканському континенті, - цій справжній колисці людства, - відносно недавно. Недавно, це, звичайно ж, в геологічному масштабі. Найдавніші, як на сьогодні, сліди існування людини сучасного типу знайдено в місцевості Джебель Ірхуд в Марокко. Вони датуються трьохсоттисячним роком перед Різдвом. Втім, лінія Людей розумних (як ми себе називаємо) відділилась від Людей випрямлених (наших попередників) приблизно півмільйона років тому.

Близько стотисячного року перед Різдвом окремі представники людського роду покинули Африку і почали освоювати Старий Світ. До Європи люди добрались приблизно 40 тисяч років тому. Чому так пізно? Адже навіть до Австралії перші люди дістались тисяч на десять років раніше. А де та Австралія в стосунку до Європи?

Про причини цього ми можемо тільки гадати. Напевне однією з таких причин був несприятливий європейський клімат (тривав же останній льодовиковий період) занадто холодний для темношкірих африканців, якими й були наші предки. Можливо також, що перші мігранти з Африки були скоріше збирачами молюсків та прибережними рибалками, а не мисливцями на суходільну дичину, і ще побоювались віддалятись від морського побережжя. Втім, була й ще одна причина, якої наші предки не могли ігнорувати.

Цією причиною було корінне населення Європи, відоме нам під назвою неандертальців. І тут варто нагадати, що неандертальці не були предками людини, як багато хто й досі вважає. Вони відділились від спільної предкової лінії людства ще сімсот тисяч років тому і доводяться старшими кузенами. І стосунки між кузенами, як це часто буває в родині, складались не найкращим чином. Та й взагалі були дивними, якщо не сказати загадковими.

Розумні нелюди: тубільці Неандерталії

На початку між людьми й неандертальцями існували доволі близькі контакти, оскільки всі європейці й азійці (але не африканці) є носіями генів, успадкованих від них. Частка цих генів невелика, але завдяки їй ми отримали такі важливі пристосування до північного клімату як світлу шкіру, руде волосся та блакитні очі. Щоправда, вовчак, хвороба Крона, цукровий діабет другого типу, депресія і навіть тютюнова залежність — це також неандертальська спадщина.

Неадертало-людська гібридизація відбувалась на теренах Леванту. Саме тут проходив свого роду кордон між землями, заселеними людьми та володіннями неандертальців, і саме тут є сліди змішаного неандертальсько-людського населення. Діялось це приблизно сорок п’ять тисяч років тому. А потім такі контакти раптово увірвались. Генетики стверджують, що востаннє люди й неандертальці, займались коханням десь сорок тисяч років тому, хоча дві розумні раси продовжували існувати обабіч одна одної ще доволі довго.

Втім, може це й не зовсім так. Вже в освоєній людьми Європі на півдні Франції десь тридцять п’ять-тридцять тисяч років тому існувала так звана шательперонська культура (від назви місцевості, де були зроблені перші знахідки), яка виробила свою власну, унікальну технологію обробітку кременю, спільну як для людей, так і для неандертальців. Про пізню, уже європейську гібридизацію, можливо, свідчать також, відносно широкі долоні, широкі стопи, масивні, у порівнянні з населенням інших материків, а також черепи й скелети європейців, які є скоріше неандертальським, а не людським надбанням.

На контакти між людьми та неандертальцями можливо вказують також всім нам знайомі історії про диких лісових людей на кшталт тибетського єті чи американського сасквоча. І це зовсім не вигадки новітніх часів. Про дивних, людиноподібних істот поговорювали ще в античні часи, а міфології різних народів світу чудово знають цей образ. Вірогідно, таким чином відбились збережені в глибинній генетичній пам’яті спогади про взаємини наших предків з неандертальцями, а, може навіть і з ще древнішими видами людей, і з’явився архетип розумного, але нелюдського життя.

Африканці окупують Європу

Якби не збіг декількох чинників, то, цілком можливо, Європа б так і залишилась Terra neandertalis — Землею неандертальською, і на планеті існувало б дві цивілізації двох розумних рас. Втім, відомо, що історія слова якби не любить, а тому не будемо її дратувати. Що ж змусило наших предків порушити неписаний договір про ненапад і вдертись таки в Неандерталію?

Приблизно 42 тисячі років тому відбулась деполяризація магнітних полюсів і різке падіння його напруги. Це, майже на тисячу років вчинило планету беззахисною перед космічним випромінюванням і спровокувало раптові зміни клімату. Активізувалась вулканічна активність на околицях Європи. Виверження вулканів на Флегрейських полях в Італії, Казбеку на Кавказі та Чіомату в південних Карпатах, призвели до локальної вулканічної зими на континенті, а це не могло не послабити європейську неандертальську популяцію. Натомість затяжна посуха на Близькому Сході змусила наших предків шукати нові землі для виживання і, попри те, що планета ще була дуже мало заселена, вибір у них був невеликим. На заході було море, на сході й півдні уже жили люди, залишався тільки один маршрут — на північ. Через Малу Азію Малої Азії, оминаючи з заходу Чорне Море (яке тоді ще було озером), через Балкани й далі на захід аж до Піренейського півострова рушили нечисленні мисливські ватаги перших людей.

На той час в Україні існували невеликі анклави неандертальців в районі Прикарпаття, Буковини, на Житомирщині, в горах Криму і, можливо, на Донбасі. З появою людей, вони дуже швидко зникли. Тільки в горах Криму неандертальське населення існувало ще довго, можливо найдовше в Європі (нарівні з Гібралтаром), ймовірно аж до 15-го тисячоліття перед Різдвом, тобто вже поряд з людьми.

Частково перейнявши неандертальські навички й технології, нові поселенці створили у всій Європі цілий ряд археологічних культур, об’єднаних під назвою оріньяцької культурної традиції. Люди оріньяцького культурного кола належали до європеоїдної раси й були однорідними в генетичному плані, хоча на півдні Франції мешкали люди перигорської культури, які, швидше за все були неандертальсько-людськими метисами, а в печері Грімальді на французькій Рив’єрі віднайдено навіть кістяки людей з негроїдними рисами. До речі в Подонні (стоянка Маркіна Гора у Воронезькій області) також знайдено скелет підлітка з навіть не африканськими, а, скоріше, папуаськими рисами.

Древні європейці були високими на зріст, міцними, кремезними з чудово розвиненими м’язами та мозком, навіть більшим за об’ємом ніж у нас з вами. Тобто якщо й відрізнялись від сучасних людей, то, хіба що вродою, витривалістю та фізичною силою. Тому зазвичай їх називають людьми сучасного анатомічного типу. Проте, анатомічна схожість зовсім не означає психологічної тотожності.

Ну, зовсім як діти

Саме в плані психологічному ці люди разюче від нас відрізнялись. Але не тому, що були дурнішими. Вірогідно їх велетенський мозок міг демонструвати дуже непогані інтелектуальні здатності хоча, звісно, знань їм бракувало. Просто обслуговував цей мозок розум не схожий на наш.

Їх розум був бікамеральним (пам’ятаєте ми вже говорили про це?), а тому міг легко дозволити собі творити з’яви, привиди, демони й ще бозна-кого, що нам, сучасним людям, може примаритись тільки у сні. Пам’ять про ті часи збереглась в міфологічних уявленнях про потойбіччя, характерних для багатьох народів світу. У слов’ян — це нава, простір населений метафізичними сутностями, що існує в потойбічній реальності. Це і тонкий світ чи астральний план сучасних міфологій. Але найбільш влучна назва того стану в якому знаходилось людство на початку свого існування збереглась в переказах австралійських аборигенів — alcherіnga — час сновидінь.

Діапазон охоплення цим розумом тем та об’єктів був невеликим і вузько спрямованим, як ми кажемо: більше одної думки нараз — до голови не влазило. Ті люди були неспроможні розв'язувати якусь проблему і тримати щось інше в розумі. Перша думка, яка приходила їм в голову, ставала панівною, витісняючи всі інші — саме так мислять діти в перші роки свого життя. Зрештою, вони й були дітьми. І, так само як дітям, їм неймовірно важко було утримувати свою увагу постійно й на чомусь конкретному і, як наслідок, помічати ланцюжки фактів, що пов’язують причину з наслідком. Тому справжні причини якоїсь події залишались в тіні, а висновки робились на підставі подібності, а поведінка диктувалась необхідністю реагувати на наслідки події, а не пошуком та зрозумінням її причини.

Так само як наші діти, первісні люди суміщали реальні предмети з їхніми образами, людей - з їх іменами, людей - з їх тінями. Досвід та раціоналізм для такого мислення не відіграють тієї ролі, як в мисленні сучасної дорослої людини. І різниця ця не кількісна, бо справа не в наявності чи відсутності відповідної інформації, а в якості мислення — в тому, як ця інформація обробляється. Дорослі люди чітко розрізняють реальне та вигадане. Діти ж, у свій час, тільки вчаться це робити. А от первісні люди, навіть у зрілому віці, цього робити не вміли. Довколишній світ цілком інакше відображався у їхньому мисленні, а тому й виглядав для них не так, як для нас.

Первісне мислення: нелогічне, колективне і... щасливе

На додаток мислення було не тільки нелогічним, але й колективним. Існувало щось, що можна назвати спільним розумом роду. Рід був важливішим ніж особистість, а виживання роду було завданням важливішим, ніж інтереси окремої особистості. Не існувало навіть натяків на будь-які прояви індивідуалізму, а родові зв’язки були настільки міцними, що між родичами, правдоподібно, існували телепатичні взаємини.

Зрештою, особистості, якщо розглядати її, порівнюючи з відомою моделлю структури особистості Юнга (і ми також говорили про це), ще й не було. Існувала тільки спільна особистість роду, повністю позбавлена будь-яких масок і оточена з усіх сторін колективним несвідомим усього тодішнього людства. Саме з колективного родового мислення викристалізувався архетипний для українців образ, що згодом трансформувався в постать бога Роду — втілення сили мертвих, і живих, і ненароджених родичів.

Первісне мислення не породжувало сумнівів, внутрішніх суперечностей, запитань про сенс життя чи природу світу. По-своєму це були дуже щасливі люди, а для щасливих людей час не існує. Вони й не мали відчуття часу — їхнє майбутнє простягалось щонайдалі на кілька днів вперед, їхнє минуле складалось з низки емоційно навантажених подій (вдале полювання, смерть близьких, поява чогось незвичного) і дуже часто зливалось в єдину цілісність, де плутались причини й наслідки. Тому зміни в мисленні, а отже і в якості життя, відбувались вкрай повільно. Але все-таки вони відбувались.

Мистецтво палеоліту як свідчення народження уяви

40 тисяч років тому — це не тільки час міграції людей до Європи. Це ще й час, коли з’явилось мистецтво. Печери Європи та скелі Африки буквально змережані сотнями тисяч малюнків — биками, оленями, кіньми, мамутами, носорогами, антилопами й … нічим іншим. Бо ніщо інше їм і не потрібне було. Первісна людина не відділяла себе від природи. Всі живі істоти (а дуже часто й неживі також) були для неї братами, а, дуже часто, й божественними предками. Тотемізм, себто віра у свої походження від тварини, не видавалась для них дивною ідеєю.

Бо яка різниця? І люди, й тварини складаються з крові, кісток та м’яса, потребують їжі та сну. Розмножуються і народжують дитинчат. То чим вони відмінні від нас? Різниці між твариною та людиною ті люди ще не помічали. Їх набагато більше приваблювали схожості. А звідси тільки один крок до тотемізму, ототожнення себе, чи принаймні своїх предків з тваринами.

Серед племен, що населяли тоді Україну, найбільш поширеним був тотем вовка, який в різних постатях дожив майже до наших днів. Це і слов’янські юнацькі військові вовчі союзи, які, у свій час, стали двигуном слов’янського розселення. Це і поява гібридного образу людини-вовка, який пізніше трансформувався в образ українського вовкулаки. Вірогідно також, що разом з неандертальськими технологіями першолюди запозичили культ ведмедя, який з тих часів стає постійним персонажем в міфологіях багатьох народів — сліди ведмежого культу більш-менш збігаються з ареалом розселення неандертальців.

Первісні люди влаштовували містерії-перевтілення, свого роду подорожі у світ де мешкали їхні тваринні предки, і спілкувались з ними. Малюючи живність на кам’яних панелях, вони знали, що таким чином збільшують її кількість у реальному світі й, заодно, нівелювали той невротичний тиск, який змушує будь-якого творця щось робити.

Мистецтво неможливе без уяви, а народження уяви — це час народження архетипів творчості й магії.

Втім, очевидно, що першими архетипами, які закріпились в колективному несвідомому людства були класичні юнгівські образи Аніми й Анімуса (жіночого й чоловічого начал). Тому вкрай популярними були зображення ерегованого фалоса, як об’єкту магічного впливу. І ці зображення майже завжди присутні там, де є малюнки тварин, можливо як символ, що повинен сприяти їх швидкому розмноженню.

Мислення без слів: як з'являються ідеї

А нагадаємо собі, що творення образів — це робота правої півкулі нашого мозку. Первісним людям, ймовірно, було простіше щось намалювати, аніж описати це словами. Образне мислення і наступна за ним поведінкова активність сформувалися в людській свідомості ще задовго до появи мови. Думати словами й фразами ми почали набагато пізніше. І не варто вважати, що наше теперішнє мислення є кращим від мислення попередників тільки тому, що так було колись, а тепер стало зовсім інакше.

Навіть зараз всі геніальні та творчі ідеї спочатку народжуються на образному рівні мислення, глибоко в несвідомості, і тільки потім пробивають собі шлях у свідомість, стаючи словами. А отже, всі технологічні дива нашого світу, всі неймовірні відкриття науки й геніальні твори мистецтва є продуктами того дологічного, давнього способу мислення, яким володіли наші предки. Щоправда, пояснити й переказати свої творчі осяяння іншим людям, вони б не змогли. А ми, завдяки мові, а потім і писемності, можемо.

Коли ж наші далекі пращури опанували мовлення аж так добре, щоб вербально передавати складніші поняття і почуття, пекуча потреба в малюванні згасла і майже зовсім щезла у сучасних людей, залишивши спогади про етапи еволюції нашим дітям. Малювання, з тої пори, стало тим, чим воно є і тепер - для когось мистецтвом, для когось ремеслом, а ще для когось частиною магічних ритуалів.

Та, хай там що, мова образів залишається універсальною мовою всього людства. Ми можемо не розуміти слів чужої мови, але чудово розуміємо сенс значків-піктограм. Ба, навіть більше. Всі діти, починаючи приблизно з дворічного віку люблять малювати олівцями, фломастерами, фарбами на папері, маминою губною помадою по шпалерах, манною кашею по столі. Тобто, чим і по чому малювати — не важливо. Так само як і не важливо, що саме малювати, — дитина може намалювати абсолютно все.

Це потреба, закладена в генетичному календарі людини, адже малювання сприяє розвитку тонкої психомоторики, мови, здатностей до творчості та спілкування. І у дітей вона, ця потреба, викликає той невротичний тиск, що розпирає дитяче мислення через надмір засвоєних фактів, для опису яких, ще бракує слів. Ймовірно, малюнки первісних людей — це, власне, результат такого тиску. Вони малювали не стільки для того, щоб привабити звірину чи примножити її, скільки чинили це так, як чинять наші діти — просто тому, що інакше не могли.