Ми українці. Чому ми такі?

КатарсисВ психології є такий термін як катарсис. З грецької це слово означає очищення, звільнення тіла від чогось нечистого, болісного, і, за великим рахунком — визволення. Як метафору це слово вперше використав Аристотель у своїй Поетиці, порівнюючи вплив трагедії на розум глядачів з дією катарсису на тіло. Ми зараз переживаємо трагедію. Але це не театр. І ми не актори, бо актор може піти зі сцени, відмовитись від ролі, а для нас це означало б відмову від самого себе. А якими ми є? Якими ми були?Ще донедавна українці почували себе нещасними людьми. Не скажу, що зараз ми маємо багато підстав для щастя, але тоді, до війни, ми були геть нещасними. Та ще й, що найголовніше, без особливих на те підстав. Не вірите?

В щорічному рейтингу за рівнем щастя за 2021 рік Україна знайшлась на 110 місці зі 149-ти - між Алжиром та Іраком. Хоча для нас це й так стало прогресом, позаяк попереднього року ми були 123-тіми зі 153 країн. І це при тому, що бідними ми аж ніяк не були. В рейтингу якості життя, опублікованого журналом CEOWORLD magazine Україна належала до групи країн з високим рівнем життя. Та й у рейтингу людського розвитку, Україна теж не є останньою. Навіть навпаки, ми входимо до групи країн з високим рівнем людського розвитку (правда є й група з дуже високим розвитком), займаючи 74 позицію зі 189 країн. Тобто такий собі міцний середнячок — не багачі, але й не жебраки, достатньо освічені, непогано забезпечені медичною опікою.

Однак, весь час щось нас муляло. За даними різних опитувань від 60 до 80 відсотків українців в довоєнний час відчували постійний неспокій, а більш ніж половина справжній страх, які, зрозуміло, заважали їм почувати себе щасливими. Що це? Передчуття майбутніх трагічних подій? Ні. Тому що найбільше довоєнні українці боялись економічних проблем, на другому місці знаходилось здоров’я та родинні негаразди, а те, чого боятись треба було найбільше, - а саме війна на сході, - було відсунуте на третє місце, випереджуючи трохи страх появи нового Чорнобиля. Про що ми мріяли?Справедливим буде сказати, що ми мали мрії. Щоправда, мрії ці були доволі … невибагливими. Згідно з даними Центру соціальних досліджень Софія, відповідаючи на запитання Що свідчить про життєвий успіх людини? переважна більшість опитуваних поставила на перше місце і поза всякою конкуренцією заможність, а далі, з досить великим відривом, родинну злагоду, добробут дітей і власне здоров’я. А от такі цінності як самореалізація, улюблена справа, престижна робота, кар’єра та освіта опинилися лише у другому ешелоні - жодна із цих відповідей не набрала більше третини голосів.

Звичайно, нічого поганого в тому, щоб бути багатим, немає. Навіть навпаки, це чудово! За умови, звісно, що колективний українець, мріючи про багатство, розумів би, звідки це багатство повинно взятись, оскільки такі атрибути, як здобуття нових знань та навичок, кар’єрне зростання, власна справа чи особистісний ріст не є для нього важливими.

Натомість понад третина українців хотіли б виїхати з України назавжди, а серед молодих українців (до 29 років) потенційних емігрантів було більш ніж половина. У своїй же країні колективний українець перспектив для себе не бачив. Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова від листопада 2020 року вказувало, що тільки 19,5% українців вірили, що Українська держава здатна подолати чинні проблеми та труднощі протягом найближчих кількох років. 50% вважали, що держава зможе подолати проблеми у більш віддаленій перспективі, а 20% — що держава не здатна подолати будь-які проблеми взагалі. Решта — не визначилися. Кому ми довіряли?Переважна більшість українців державним інститутам категорично не довіряли. Щоправда, колективний українець, і на це варто звернути увагу, рішуче не довіряючи центральній владі, доволі прихильно сьавився до влад локальних. І чим нижчий, тобто ближчий до громади рівень цієї влади, тим більше до неї довіри.

Причому, наш колективний українець взагалі мав значні проблеми з довірою до будь-кого. Майже половина з нас вважала, що людям не слід вірити, оскільки в цьому світі кожен намагається обдурити кожного, а якщо цього не чинить, то тільки тому, що не має для цього нагод.

А ще, колективний українець не вміє контролювати власних емоцій, які маятниково коливаються від ейфорії (перемога) до зневіри в усьому (зрада). Ненормальною є наша висока чутливість до власної оцінки іншими людьми, сполучена, дуже часто, з надмірним апломбом й нехтуванням думкою інших людей — всі мені повинні допомагати, оскільки я — це я. Вразливість в нас уживається з черствістю, хворобливо занижена самооцінка з нахабством, бажання визнання з позірною незалежністю, бунт проти авторитетів з обожнюванням кумирів та сліпим наслідуванням чужих і часто випадкових моделей поведінки. Це те, що називають підлітковим комплексом — так поводяться люди, котрі ніяк не можуть подорослішати.

Можна б перерахувати ще цілу низку (й немалу) наших українських вад, але … Але протягом дослівно кількох днів раптом виявилось, що ми зовсім не такі, якими нас вважали і навіть більше — не такі, якими вважали самі себе. ІніціаціяУ частини наших предків — степових арійських племен північного Причорномор’я — в давнину існував звичай ініціації. Молода людина могла вважатись дорослою тільки пройшовши довгий важкий і жорстокий цикл випробувань — фізичних та психічних. Той, хто не пройшов цього іспиту або не витримав його, так до кінця своїх днів, згідно з тодішнім звичаєвим правом продовжував вважатись дитиною. Така людина могла одружуватись, провадити господарство, але не мала права брати участь у зборах вільних людей чи, навіть, брати до рук зброю.

Як нація, ми українці, власне такими й були. Весь світ вважав нас молодою нацією, яка переживає етап свого становлення, а тому до нас ставились поблажливо, вибачали нам наші підліткові вихватки, в чомусь допомагали, десь повчали, але й до грона серйозних народів запрошувати не поспішали. Наше дитинство затягнулось і, ще зовсім недавно, видавалось, що навічно. Зрештою, поклавши руку на серце, нам так було комфортно. Ми звикли почувати себе жертвою обставин і звикли задовольнятись тими крихтами, котрі падали нам зі столів сильних світу сього. Дуже влучно цей стан описав Юрій Топчій історик, літератор і суспільний діяч, відомий під псевдонімом Густав Водічка: Україна — це святилище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал — наполегливе очікування безкоштовного дива. Криза ідентичностіДочекались. Диво сталось. Тільки не безплатне. А дуже й дуже дороге. Страшне й криваве. Єдине, що може зігріти душу в такій ситуації, це те, що ця ситуація може привести до катарсису. Може. Оскільки під тиском ворога, аж ніяк цього не бажаючи, розпочалась наша ініціація. Чи станемо від цього щасливішими? Можливо, адже перемога окрилює. Але до перемоги ще треба дійти через кров, важку працю, сльози й піт. І їх буде дуже багато. Можливо це навчить нас жити як дорослі люди. Можливо. Але зробити це буде набагато важче, аніж перемогти у війні.

Катарсис — це криза ідентичності, революційна ситуація, коли актуальна ідентичність уже розпадається і виникає необхідність у синтезі нового Я. Та коли будівельного матеріалу для розбудови цього нового Я бракує, або він надто суперечливий, можемо отримати тривалу (часом довічну) кризу. Ми мусимо стати іншими. І не просто іншими, а розумними, відважними та відповідальними, бо якщо цього не станеться, то, навіть здобувши перемогу, ми приречемо своїх дітей, а може ще й самих себе, на повторення всіх цих бід і страждань, які переживаємо зараз. Нова ідентичність — це питання нашого майбутнього виживання, якомога швидше ми повинні дати собі чесну відповідь на запитання Хто ми такі? Рецепт масового зомбуванняДавайте, на мить уявимо собі людину, яка втратила пам’ять. Ну геть утратила. Усе, що було у неї в голові, що вона знала та пам’ятала, в одну мить вивітрилось. Пропало. Зникло. Щезло. І нічого від її пам’яті не зосталось. І не пам’ятає та людина, хто вона і звідки. Не пам’ятає де мешкає. Не пам’ятає, як її звати. Не пам’ятає, що у неї є подружжя й діти. Не пам’ятає, що у неї є батьки. Не пам’ятає, який у неї фах і де вона працює. І навіть сказати про те, чого вона не пам’ятає не може, бо мова — це ж також пам’ять. А все інше в повному порядку. Тіло здорове, вся решта психічних здатностей, окрім пам’яті звісно ж, не постраждали. І посвідчення особи при собі. Себто формально та юридично особа існує, але чого варта ця особа без особистості? Бо особистість — це і є пам’ять.

І що ж далі станеться з тією нашою безпам’ятною людиною? Якщо пощастить, то знайдуться добрі люди (добрі по-справжньому, без іронії), які розкажуть бідоласі як його звати, хто його родина та звідки він родом. Ці добрі люди допоможуть йому заново відбудувати навички, необхідні для життя серед людей. Іншими словами, вони, добрі люди, в міру своїх сил, відтворять втрачену пам’ять.

Хеппі енд? Не зовсім, не зовсім … Ця нова пам’ять уже не буде рідною пам’яттю тієї людини. Це буде пам’ять інших людей про неї. Це буде чужа пам’ять. Та це ще, як то кажуть, пів біди. Бо все може виглядати значно гірше. Хтось, з не надто добрими намірами, може вкласти в безпам’ятну голову зовсім іншу пам’ять — цілковито негативну. Вселити нещасному уявлення про те, що він невдаха, ні до чого не здатний, неук, невільник, а то й злочинець чи навіть убивця. І що, думаєте, не повірить?

Повірить. Так само як і ми вірили, адже всі ми, тою чи іншою мірою, живемо не своєю пам’яттю. Нам, і нашим батькам, і дідусям з бабусями, та що там говорити, всій вервечці наших предків прищеплювали саме чужу пам’ять про наше ж власне минуле. Зрештою, про це ще Шевченко писав. Пам’ятаєте? Німець скаже: Ви моголи. Моголи! моголи! Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: Ви слав’яне. Слав’яне! слав’яне! Славних прадідів великих Правнуки погані! І жодної тобі кризи ідентичності, адже ідентичність уже нова, створена за усіма параметрами, які потрібні були замовнику. Якими параметрами?

Згадаймо себе, якими ми були ще зовсім недавно і подивимось на росіян, якими вони є зараз. Однією з найважливіших складових промивання мізків є саме трансплантація пам’яті, адже рецепт масового зомбування насправді зовсім простий — це знищення власної пам’яті народу з наступним вживленням пам’яті запропонованої замовником. І фахівців, які здатні виконати це замовлення за порівняно скромну, додамо, платню, вистачало завжди. Де знайти свою пам’ять?Протиотрутою цьому процесу є відновлення історичної пам’яті народу. Адже пам’ять — це і є ідентичність. Чи не так? Та тільки де знайти того, хто відбудує нам нашу пам’ять і поверне нам нашу ідентичність? З підручників історії? З фільмів? З книжок?

За великим рахунком можна сказати, що історія, в її глобальному вимірі історій держав, націй та всього людства в цілому, давно уже зникла, щезла, розчинилась у тисячах й тисячах своїх відбиттів у кривих дзеркалах політичних маніпуляцій та махінацій.

Літописи, древні хроніки, рукописи, які, нібито не горять? По-перше, рукописи не горять тільки в романах, а в реальності згоряють дуже легко, залишаючи по собі жменьку попелу. А по-друге, як ви гадаєте, чи не були самі, оті древні літописці та хронікери, конструкторами кривих дзеркал і чи не трудились вони над своїми анналами в обмін на шматок хліба з рук тих, хто цього хліба мав вдосталь? Через це наша загальнолюдська історія вже стільки разів переписувались, що добрати де в ній правда, а де вигадка не зможе уже ніхто.

І що тепер з цим робити? Адже нація без самоідентифікації стає нацією-зомбі і за прикладами далеко ходити не треба. Вигадати собі нову ідентифікацію? Зробити це не так уже й складно, але чим це закінчується тепер уже відомо усьому світу. І щоб вилікуватись від цього колективного психічного розладу потрібен катарсис. А це знову піт, кров і сльози. І, що найважливіше, час. Чи можемо ми дозволити собі таку розкіш? Мабуть, що ні. Тим більше, що відповідь на запитання Хто ми? Це одночасно й відповіді на запитання Які ми? Що ми можемо й чого не можемо? Що ми вміємо, а чому нам слід навчитись? І як нам жити далі?

Зрештою, нам і не треба вигадувати собі якусь особливу історію. Вона у нас є. Історія древня, мудра й прекрасна. Проблема тільки в тому, що зараз ця історія більше схожа на перлину в купі, вибачте, лайна. І як тут не згадати, що катарсис — це власне і є очищення, звільнення перлини власної української душі з-під завалів отого дрантя, яке сипалось на неї, а почасти й приростало до неї упродовж життя багатьох поколінь її носіїв. Пам’ять, про яку ми не пам’ятаємоІ тут починається найцікавіше. Позаяк матеріал, необхідний для відновлення національної свідомості, міститься не стільки в тій частині пам’яті, яку ми усвідомлюємо, себто з власного життєвого досвіду та досвіду тих двох-трьох поколінь предків, з якими ми контактували безпосередньо.

Сховища інформації про справжнє й правдиве історичне минуле, про існування яких ми навіть не підозрюємо, знаходяться в нашому мисленні. У підсвідомій його частині. При цьому навіть уявити собі важко, яких часових глибин може сягати ця глибинна наша пам’ять. Тільки це не та пам’ять, яка переказується словами, а та, носіями якої є гени, себто одиниці спадкового матеріалу. Через проєкції уяви може проявлятися закладена в генах інформація, що належала багатьом людям — адже в кожного з нас величезна кількість предків і всі вони, відходячи в кращий зі світів, залишили нам свої послання, свої розповіді про той світ, у якому вони жили.

Ці знання неоціненні. Але генетична інформація, знання, закодоване в наших генах, є ключем не тільки до пізнання самого себе, але й до пізнання світу. Саме там, а не в Тибетських монастирях чи єгипетських пірамідах слід шукати інформацію про те, що було, а може й про те, що буде. Ось воно, знання - поруч.

Тільки не все так просто. Кожен з нас володіє тільки фрагментом від цілісності цих знань. Причому дуже невеликим фрагментом, зрозуміти який неможливо без знання інших фрагментів. Але, щоб про щось дізнатись - треба вже щось знати. Інакше генетичні знання не можуть бути проявленими. З цього випливає, що знання власного минулого, має не тільки пізнавальне (ой як цікаво!) значення, а прикладне. Ми не можемо змінити минуле, але можемо змінити те, що воно з нами робить. А змінити ми можемо тільки те, що добре знаємо. Бо те, чого не знаємо, матиме над нами владу довічно.