Однодобова історія

На початку нашої умовної доби, прапращури майбутніх українців відкрили для себе цю благодатну землю. Вони полювали тут на мамутів, оленів та степових биків-турів, будували собі житла із мамутячих кісток та виготовляли різні господарські знаряддя із кременю. Час від часу ці люди збирались разом, щоб потанцювати під звуки оркестру ударних інструментів, виготовлених із тих же таки кісток, пограти на кістяних флейтах чи відмітити схід та захід сонця. І все було б добре, якби не погода, яка десь після десятої почала псуватись. Ставало все холодніше …

Холоди поступово жорсткішали і аж десь біля другої пополудні вони стали геть нестерпними. Людність Європи вигинула майже повністю, і тільки по узбережжю Середземного моря та в причорноморських степах України (тоді вони були ще мамутовими преріями, а Чорне море – озером) якось жевріло людське життя. Отже, в цей період терени Праукраїни стали одним із двох так званих «кліматичних притулків» на континенті. І надалі це мало величезний вплив на те, як складалися тут наступні історичні процеси.

Однак, з часом мороз став попускати і життя ставало все приємнішим. Люди плодились та розмножувались згідно заповідей Божих, про які вони, до речі, ще не відали, тому що вірили не богам, а духам предків та душам убитих ними ж тварин. Мабуть їм було добре, отим людям, бо земля була багата й простора і щедро ділилась з ними своїми багатствами. Тому змінювати в своєму життя вони нічого не хотіли. Але…

Щойно минула 16.00 нашої української історичної доби, як з планетою щось сталось. Ми не знаємо достеменно, що це було, однак землею добряче струсонуло, на західному обрії з’явився вогонь і кліматичні зміни прискорились.

Мамути щезли разом з льодовиками, а їхні прерії поросли лісами. В лісах же водились олені. До України почали масово переселятись мисливці на оленів з берегів Балтійського моря, котрі поступово асимілювалась з автохтонами. Їжі ставало щодень більше і плодитись та розмножуватись, ставало щораз легше. Так легко й просто, що мисливців зробилось забагато і вони почали воювати між собою за місце під сонцем. Ці майже дві години – час безконечних та кривавих міжплемінних війн.

Чутки про якесь інше життя досягли й Праукраїни. А може наші предки й самі до цього додумались? Але люди кукрецької культури вже почали пасти в степах стада напівдиких турів і, навіть, пробувати щось там сіяти біля своїх домівок.

Натомість, тим хто раніше опанував землеробство плодитись та розмножуватись стало ще легше, і людей на південному узбережжі Чорного озера стало так багато, що вони вже не поміщались там і почали шукати нові землі. І тоді малоазіати посунули на Балкани до Дунаю. А звідти залишалось ступити лише один крок до України.

Щойно минула шоста година пополудні, як перші поселенці з півдня, разом із своїми горщиками, мідними браслетами й отарами овець, перетнули південні межі Праукраїни. Гарячі південні хлопці припали до душі місцевому жіноцтву: вони були ввічливими, симпатичними, ошатно одягненими та мали безліч чудових речей. І їхній спосіб життя цілком відповідав жіночим мріям про домашнє вогнище. Для здійснення своїх мрій, жінки прикликали Велику Богиню, яка погодилась перебратись зі своєї засушливої Малої Азії у долини Дунаю, Дністра та Південного Бугу, очоливши тут ситу й багату Староєвропейську цивілізацію.

Спільними силами прибульців та кукречан було створено гребениківську та буго-дністровську землеробські культури. На південному заході України люди уже жили в селах і вирощували собі їжу самі замість того, щоб тинятись лісовими нетрями в пошуках звірини. Дуже швидко тут навчились ліпити горщики, носити тканий одяг, майстерно шліфувати кам’яні сокири й топити мідь. Однак, способи господарювання були різними: на південному заході мешкали землероби, в південно-східних степах випасали свої стада та отари пастухи. І тільки на півночі ще жили люди, яким ще подобалось жити по-старому – полювати та рибалити.

Потужна сила струснула земну твердь, зруйнувавши природний міст між Європою та Азією в районі сучасного Босфору. Внаслідок повені загинули десятки тисяч людей, а сотні тисяч втратили свою батьківщину і змушені були переселятись на нові землі. Це переселення не обійшлось, на жаль без кривавих сутичок: хтось не хотів поступитись своїм місцем, а хтось не мав де жити. На протязі дуже короткого часу відбулось переформатування етнічної мапи тодішньої Європи. Цей процес ще називають неолітизацією Європи і люди Праукраїни включились в нього одними з перших.

Для більшості праєвропейців це була пора жіночої вдади. Міфи пам’ятають її як золотий вік ситості, спокою та злагоди. В Праукраїні це часи Трипільської культури. Велика Богиня навчила своїх доньок творити пречудову кераміку, писати листи у вічність, розумітись на чарах та відьмуванні і заклала основи не тільки співучості української мови, але й, у великій мірі, особливостей українського національного характеру. Завдяки трипільцям ми досі є роботящими, хазяйновитими, мрійливими, замилуваними у природу та рідну землю, послушними своїм дружинам та важкими на підйом хуторянами для яких власна хата завжди скраю.

Всього лиш на 15 хвилин пізніше за трипільців в районі Дніпровських порогів, з’явилась група людей, яким не дуже хотілось шанувати Велику Богиню. Вони не воліли підкорятись владі жінок. Їм хотілось пригод, змагань, азартної боротьби з усім світом. Вони вірили у чоловічих богів, а також у силу міцних рук, швидких коней та добре вигострених мідних кинджалів. Випасаючи отари у причорноморських степах вони мріяли про те, як підкорять увесь світ, розмірів якого не уявляли. Як не дивно їм це вдалось. І вони, ці люди, також є нашими предками. В нас живе їхня войовничість та непосидючість, кмітливість та винахідливість, любов до пісень, бажання встановлювати правила гри і шляхетна здатність грати за правилами.

Десь біля 21.00 сили Великої Богині почали вичерпуватись. У степу випадало все менше дощів і зими ставали все холоднішими. Збіжжя уже не родило так щедро, як раніше. Зате стада пастухів ставали усе тучнішими і їх ставало усе більше. Це свідчило на користь пастуших богів-чоловіків, котрі куди краще дбали про тих, хто у них вірив. І це стало вироком Великій Богині. Правда маленького племені, яке звалось аріями, стала очевидною.

Трохи більше, ніж півгодини знадобилось аріям, щоб індоєвропеїзувати всю Україну, а потім і Європу та весь степовий пояс Азії, навчитись топити бронзу, конструювати вози та бойові колісниці, організовувати перші державні об’єднання. І хоч на протязі цього часу самі арії зникли, розчинились у морі людей, яким вони передали свою вдачу, віру й мову, ми продовжуємо жити у світі, ними створеному, із усіма його вадами та чеснотами. Наступні три години нашої історії України (та й на загал усієї історії людства) – це історія світу, який арії створили для себе, навчивши всіх інших людей у ньому жити.

Українська національна вдача є унікальним поєднанням рис доіндоєвропейських та арійських народів. І цей синтез почав складатись десь у період ранньої бронзи, коли велика й багатолюдна трипільська цивілізація стала частиною арійського світу. Ця подвійність дала змогу нашим предкам зберегти себе, поперемінно стаючи то, по-староєвропейськи, миролюбними й схильними до конформізму людьми, то, по-арійськи беручи до рук зброю, щоб захиститиcь. Щоправда, далеко не завжди нашим пращурам вдавалось робити правильний вибір: коли саме бути гречкосіями, а коли воїнами. Через це ми ще й сьогодні не вирішили усіх проблем ними створених. А вирішити проблему неможливо без розуміння механізмів її створення. Саме для цього нам і потрібне знання історії, чи не так?