Лугії звані вандалами

Пшеворська археологічна культура

Людей, які бездумно нищать культурні цінності нині називають вандалами. Назва ця походить від народу вандалів, котрий у 455 році захопив і пограбував Рим. Задля правди слід сказати, що історичні вандали чинили не гірше від усіх тодішніх народів. Такими тоді (та й не тільки тоді) були звичаї війни, а вандалам, що залишили таким чином своє ім’я в історії, просто не пощастило. Зрештою, не пощастило їм ще й у тому, що всі підручники історії називають їх германцями, хоча ними вони аж ніяк не були.

Роки існування:
200 до н.е. - 200 н.е.
Етнічний склад:
Слов’яни-венеди
Антропологічний тип:
Нордично-динарський
Мова:
Слов’янська
Харчова база:
Рільники-пастухи
Мислення:
Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне
Релігійні переконання:
Раннє слов'янське язичництво
Похоронний обряд:
кремація. Попіл хоронили в ямах з артефактами ритуально зіпсованими
Громадський устрій:
Сусідська громада
Політична організація:
Союз вождівств
Ареал:
Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області
Походження:
Пшеворська культура виникла близько 250 до Р.Х. у басейнах верхів’їв Одеру та Вісли на основі поморської культури та під впливом латенської культури і поширилась до верхів’їв Тиси та Дністра.
Історична доля:
Черняхівсько-київська та зубрицька культури
Столовий кухоль пшеворської культури.
Людність пшеворської культури була знана в античних істориків щонайменше під трьома назвами — вандалів, венедів та лугіїв. Остання назва збереглись в назві бездержавного слов’янського народу – лужичан.

Вандали, лугії чи венеди?


Людність пшеворської культура була знана в античних істориків щонайменше під трьома назвами — вандалів, венедів та лугіїв. На те, що це різні назви одного народу вказує хоча б те, що вони завжди стосувались однієї території, яка, до речі абсолютно точно співпадає з територією поширення пшеворської культури, і ніколи не вживались разом. Розгадати цю загадку можна, зрозумівши, що назви ці античні географи отримали від різних народів. В нашому випадку від германців та кельтів. Зрештою, так воно найчастіше й бувало, адже важко допустити, щоб навиклі до комфорту кабінетні вчені подорожували центральноєвропейськими пущами та болотами. Простіше й швидше було розпитати когось з купців, послів чи найманих воїнів. Етнонім вандали виводиться з протогерманської форми, яку можна реконструювати як wanđaz, що перекладається як повернутий, скручений. Вірогідно, це слово було образливою кличкою, яку германці дали своїм сусідам. Кельтська ж назва лугії пов’язана з кельтським коренем leug- — болото, що більш-менш відповідає ландшафту, на тлі якого відбувалось життя людей пшеворської культури. Пшеворська людність безпосередньо походила від людей поморської (див. Поморська культура), а ще раніше, лужицької культури (див. Лужицька культура) і цих людей античні географи називали венетами, венедами або вендами. Слід зазначити, що лужицька культура отримала свою назву від Лужиці1, історичного регіону в східній Німеччині, досі заселеного слов’янським народом, який сам себе називає сорбами або вендами. В перших століттях нашої ери пшеворська культура займала південну та центральну Польщу, східну Словаччину, українське Закарпаття та Галичину.

Господарство пшеворської культури


Основою господарства пшеворців було насамперед землеробство і скотарство. Надзвичайно активними були торгові контакти з Римською імперією, що підтверджується численним імпортом, наприклад, столовою керамікою з Італії. Римські речі та зброя, яку знаходять в пшеворських поселеннях, свідчать про те, що значна частина пшеворських чоловіків служили найманцями в допоміжних частинах римської армії. Завдяки тісним зв’язкам з Римом, пшеворську культуру іноді називають провінційною римською культурою. Ремісниче виробництво знаходилось на високому рівні, використовуючи дуже часто римські взірці. Існували спеціалізовані виробничі центри, особливо гончарні, які були одними з найбільших в неримській Європі. Базою металургійного виробництва були рудні родовища Свєнтокшиських гір (див. Яніславицька культура) у південній Польщі — три чверті залізних виробів пшеворської культури виготовляли з залізної руди, доставленої з цього регіону. Пшеворці виготовляли велику кількість складних залізних предметів: сокир, тесел й доліт, ножів й ножиць, серпастих бритв, молотків та ковадел, щипців, пряжок для ременів, умбонів2 для щитів. Зі свєнтокшиського металу пшеворські зброярі виготовляли мечі, кинджали, вістря списів та стріл. Для приватного вжитку в домогосподарствах виготовляли виліплений вручну товстостінний, абияк випалений, з шорсткими поверхнями кухонний посуд. Натомість в гончарних майстернях на гончарних колах виробляли столовий посуд — різноманітних форм з тонкими стінками, гладкими й лощеними поверхнями, ретельно орнаментованими. Такий посуд випалювали в спеціальних горнах.

Села й цвинтарі


Великі села розташовувались поблизу рік. Житла були прямокутної форми наземні та напівземлянкові, площа яких становила переважно 14-20 м2. Однією з поширених форм житлового будівництва в пшеворській культурі були будинки під одним дахом, поділені на житлову та господарчу частини. Стіни таких будинків виготовляли з дранки, герметизуючи щілини глиною. Обігрівались житла відкритим вогнищем або глинобитною піччю, яка, зазвичай, знаходилась в кутку житлової частини хати. У деяких поселеннях виявлено кам’яні підвалини будинків, кам’яні вимостки подвір’їв та кам’яні огорожі. Поховання пшеворців схожі до поховань своїх попередників, людей лужицької та поморської культур. Небіжчиків спалювали за межами цвинтарів, а перепалені кістки зсипали до похоронних урн або просто до ям. Поховання супроводжувались великою кількістю похоронних дарів. Чоловікам клали ножі, бритви, точила, ковальські знаряддя, пряжки для ременів. Жінкам в могили клали застібки із залізного дроту, фібули, прясельця та серпоподібні ножі. У випадках поховання воїнів їх супровідним інвентарем була зброя — ритуально зламані або зігнуті мечі, списи, остроги, умбони щитів.

Історична доля пшеворської культури


Пшеворці не тільки торгували з Римом і служили в його армії, але й, час від часу, здійснювали грабіжницькі набіги на римські провінції в союзі з іншими варварським племенами й, навіть, оселялись там. Близько 400 року частина пшеворської людності, відома античним історикам саме як вандали, мігрували на територію Римської імперії та, перетнувши Рейн, вступили у Галлію, а потім, у 418 році перетнули Піренеї і зайняли Піренейський півострів. У 429 році під час правління короля Ґайзеріка3 (428 – 477 роки) вандали увійшли до північної Африки і 439 року заснували власне королівство та розграбували місто Рим у 455 році, тим самим, на жаль, закріпивши своє ім’я в історії. Щоправда, деякі, менш упереджені історики, підкреслюють роль вандалів як продовжувачів аспектів римської культури в перехідний період від пізньої античності до раннього середньовіччя. Та ж частина пшеворців, яка залишилась на рідній землі, стала етнічною підвалиною майбутніх польської та, почасти, словацької націй. Генетичні дослідження вказують на тісний зв’язок між пшеворцями та людьми зарубинецької культури (див. Зарубинецька культура). На території України пшеворська культура частково еволюціонувала в зубрицьку (див. Зубрицька культура) культуру та була асимільована черняхівсько-київською (див. Черняхівсько-київська культура) культурою.
Першовідкривачі культури:
австро-угорський археолог чеського походження Кароль Гадачек (Karel Hadáček, 24.01.1873 — 20.12.1914) у 1898 році.
Епонімна пам’ятка:
місто Пшеворськ (Przeworsk) у Польщі.
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Боратин, Гринів (Волинська обл.), Берегове, Арданово (Закарпатська обл.), Петрилів, Хотимир, Підгайчики (Івано-Франківська обл.), Братковичі, Вишня, Рудки, Чишки (Львівська обл.), Млинів (Рівненська обл.), Лучка, Шляхтинці, Шумбар (Тернопільська обл.)
Експозиції артефактів:
Музей лужицьких сербів (Sorbisches Museum; Serbski muzej) в місті Будишин; Земля Саксонія; Німеччина; Державний археологічний музей (Państwowe Muzeum Archeologiczne) в Варшаві; Археологічний парк Біскупін (Stanowisko archeologiczne w Biskupinie) гміна Гонсава (Gąsawa) Куявсько-Поморського воєводства Польщі; Краківський археологічний музей (пол. Muzeum Archeologiczne w Krakowie); Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Археологічний музей Львівського університету; Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Тиводара Легоцького; Музей археології Волинського національного університету імені Лесі Українки; Івано-Франківський обласний краєзнавчий музей; Тернопільський краєзнавчий музей
Примітки:
Пшеворська культура стала основою для західнослов’янської суковсько-дзедзіцької культури, а східна група пшеворської культури еволюціонувала в черняхівсько-київську та зубрицьку культури.
виноски
1Лужиця
(німецьке Lausitz, польське Łużyce, лужицьке Łužyca , чеське: Lužice, рідко також згадується як Сорбія) — історична область у Центральній Європі розташована в межах німецьких земель Саксонія та Бранденбург, а також у польських воєводствах Нижня Сілезія та Любуське населена слов’янським народом лужицьких сербів. Кількість лужицьких сербів близько 60 000 осіб, третина з яких володіє рідною мовою. Найбільшими лужицькими містами є Котбус (Хосебуз), Герліц (Жоржельц), Баутцен (Будишин), Циттау (Житава), Каменц ( Кам'єнц) і Льобау (Любій).
2Умбон
круглий, опуклий або конічний шматок матеріалу в центрі щита. Умбони зазвичай виготовлялись з металу і були призначені для того, щоб відбивати удари від центру круглих щитів..
3Гайзерік
(Gaisarīx або Gaisericus, ⋆389 — †25.01.477) — король вандалів (428–477). Протягом свого майже 50-річного правління підняв відносно незначний центральноєвропейський народ до статусу великої середземноморської сили. Його королівство на короткий час об’єднало римську провінцію Сицилію, Корсику, Сардинію, Мальту та Балеарські острови. Під керівництвом Ґайзеріка вандали відбили кілька спроб римлян відвоювати свою африканську провінцію і здійснили похід на Рим.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т.. Т.2.: Скіфо-сарматська та антична археологія. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Козак Д. Н. Пшеворська культура // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — ISBN 978-966-00-1290-5.
Півторак Г. П., Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К.: Академія, 2001 — ISBN 966-580-082-5
Щукин М. Б., Рождение славян, Стратум: структуры и катастрофы: Сборник символической индоевропейской истории: Археология. Источниковедение. Лингвистика. Философия истории. — СПб.: Нестор, 1997. ISBN 5-901007-03-4
Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Mallory, James P.; Adams, Douglas Q. (1997), Encyclopedia of Indo-European Culture, Taylor & Francis, ISBN 1-884964-98-2
Heather Peter (2006), The Fall of the Roman Empire: A New History of Rome and the Barbarians, Oxford University Press, ISBN 0-19-515954-3
Cunliffe, Barry; Todd, Malcolm (2001), The Oxford Illustrated History of Prehistoric Europe, Oxford, ISBN 0-19-285441-0
Piotr Kaczanowski, Janusz Krzysztof Kozłowski, Najdawniejsze dzieje ziem polskich, 1998
Andrzej Kokowski. Wandalowie: strażnicy bursztynowego szlaku. 2004
Andrzej Kokowski. Starożytna Polska: od trzeciego stulecia przed narodzeniem Chrystusa do schyłku starożytności. 2005
дивитись всі