Бастарни

Зарубинецька археологічна культура

Римляни називали цих людей бастарнами і вважали найвідважнішим народом у світі. Бастарни, й справді, були великими воїнами, але не тільки. В поселеннях бастарнів мешкали землероби й пастухи, вмілі ковалі, ювеліри, гончарі й купці. А ще ці люди були одними з наших предків.

Роки існування:
200 до н.е. - 200 н.е.
Етнічний склад:
Слов’яни-бастарни
Антропологічний тип:
Динарський
Мова:
Слов’янська
Харчова база:
Перелогове землеробство та відгінне м’ясо-молочне скотарство
Мислення:
Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне
Релігійні переконання:
Раннє слов'янське язичництво
Похоронний обряд:
кремація. Попіл хоронили в ямах з артефактами
Громадський устрій:
Сусідська громада
Політична організація:
Союз вождівств
Ареал:
Вінницька, Волинська, Житомирська, Запорізька, Київська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області.
Походження:
Культура виникла в басейні Прип'яті та середнього Дніпра на основі культури скіфів-орачів під впливом латенської та римської провінційної культури.
Історична доля:
еволюціонували в черняхівсько-київську культуру.
Ритуальна посудина зарубинецької культури.
Людей зарубинецької культури римляни називали бастарнами і вважали численним та войовничим народом, чиї воїни залюбки наймались на службу до римлян. Колишні скити-орачі, позбувшись скитського покровительства, вимушені були взяти свою долю у власні руки.

Походження зарубинецької культури


Зарубинецька культура постала внаслідок політичних змін, які відбулись в українських степах в середині ІІІ століття перед Різдвом. Скіфи (див. Скіфів-кочовиків культура), які виконували роль захисної парасольки, втратили владу в українських степах. Племена скіфів-орачів (див. Скіфів-орачів культура) залишились сам на сам з войовничими сарматами (див. Сарматська культура), які на перших порах свого володарювання навіть не намагались встановити політичну владу над колишніми підданими Великої Скіфії, а просто банально їх грабували. Тому частина племен скіфів-орачів почала пересуватись на північ, якомога далі від сарматських кочовищ. На цьому шляху вони вимушені були потіснити неврів милоградської культури (див. Милоградська культура) прийняти в своє середовище якусь частину племен поморської культури (див. Поморська культура). Слід зазначити, що поморці знаходились під сильним впливом кельтів латенської культури (див. Латенська культура) і переказали своїм новим спільникам багато їхніх навичок, традицій та звичаїв. При цьому, скіфо-сарматські риси теж нікуди не поділись, вони особливо помітні у гончарстві, виготовленні зброї, способах ведення домашнього господарства та орнаментації. Виразно відчуваються також культурні та господарчі впливи дунайських провінцій Риму з якими у зарубинців були стійкі торгові контакти. Цей новий народ став відомий античним історикам як народ бастарнів. Втім, вірогідно, люди зарубинецької культури не були єдиним утворенням. Римляни запозичили назву народу бастарнів від германців, а в протогерманській мові слово bastjan означає зв’язок, в сенсі коаліції чи групи племен.

Господарство зарубинецької культури


Основу господарства бастарнів-зарубинців становило підсічно-вогневе й перелогове землеробство з використанням дерев'яного рала. На ланах вирощували просо, ячмінь, пшеницю-двозернянку, коноплі й льон, а на городах — капусту, горох та ріпу. Збіжжя жали залізними гачкуватими серпами та короткими косами. Зерно зберігали в керамічних горщиках-зерновиках. З каменю виготовляли ручні жорна, якими перетирали зерно на крупу та борошно. В їжу уживали каші, зварені із зернових круп, а також коржі, випечені на спеціальних керамічних сковородах. Розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней та коней. Особливе місце займала свиня як джерело м'яса. Полювали на бобрів та куниць, хутра яких експортували в античні колонії північного Причорномор'я. Рибалили переважно на велику рибу — осетра, сома, судака, яких били острогами з човнів або ловили неводами.

Залізо отримували з болотних руд, які були широко поширених в лісовій і лісостеповій смузі. Метал витоплювали в глиняних сиродутних горнах, куди безупинно міхами через сопла нагніталося повітря. Залізо виплавляли практично в кожному зарубинецькому поселенні, Існували також і спеціалізовані поселення металургів та ковалів. Сировина для бронзового лиття надходила в злитках переважно з античних колоній північного Причорномор'я, але використовувався також і місцевий лом. Для обробки дерева застосовувалися спеціальні сокири латенського типу, долота й тесла.

Кухонні горщики зарубинецькі господині надалі ліпили вдома, щоправда, використовуючи для цього річні гончарні кола. Столовий чорний або коричневий посуд лощили до глянсового блиску й прикрашали насічками по краю віночка. Про торгівлю із грецькими містами північного Причорномор'я свідчать знахідки амфор, в яких транспортували вино та оливу, а потім використовували для інших потреб. З глини виготовляли прясельця, грузила для ткацьких верстатів, ливарні форми й тиглі. Серед прикрас і деталей одягу переважають залізні й бронзові фібули для плащів, як імпортного, так і місцевого виробництва. Усі типи зарубинецьких шпильок знаходять аналогії в матеріалах скіфського часу. Зарубинецькі сережки являли собою округлі дужки із бронзи або срібного дроту також мали причорноморські аналоги. Популярними були скляні й бронзові намиста. Ювелірні вироби виготовляли з привізної бронзи, з льону і конопель — тканини. Серед зброї переважають невеликі залізні наконечники списів листоподібної, ромбічної або стрілоподібної форми, залізні скіфські та сарматські вістря стріл, глиняні кулі для пращ, а от деталей спорядження вершників знайдено дуже мало. Зарубинецькі воїни були піхотинцями, а не кіннотниками.

Поселення й цвинтарі


Зарубинці будували великі неукріплені поселення на мисах рік, берегах ярів або на надзаплавних терасах. Наземні або трохи заглиблені житла були невеликими, зведеними на стовповому каркасі, зі стінами плетеними з лози та обмазаними по обидва боки товстим шаром глини. В північних регіонах замість мазанок будували зрубові хати. Двосхилі дахи покривали соломою або очеретом. Вогнище, обгороджене невисокою кам'яною або глиняною стіною, знаходилось біля однієї зі стін або безпосередньо біля житла. Складні погреби із земляними склепіннями й сходами розташовувалися поруч із будівлями. Поселення розміщалися невеликими групами, часто неподалік від міст, які були добре захищені земляними валами, ровами й частоколами. Могильні ями неглибокі овальної або прямокутної форми. Поруч із могилою іноді фіксуються стовпові ямки, які вказують на те, що над могилами існували якісь розпізнавальні знаки. Біля поселень знаходились цвинтарі: тіла спалювали за межами цвинтарів, а потім зсипали в спеціальні урни або ями і додавали спеціальний поховальний інвентар. Разом з покійним клали столовий чорнолощений посуд — горщик, миску й кухоль та м'ясну їжу. Значно рідше присутні деталі одягу, прикраси, знаряддя праці й зброя.

Війна і торгівля бастарнів


Торгові контакти зарубинецьких племен були встановлені переважно з античними колоніями північного Причорномор’я, а також із сусідніми племенами. Основний торговельний шлях ішов по Дніпру та закінчувався Ольвією та транзитними пунктами Криму. Хутра, шкіри, худоба, мед і віск обмінювали на вино й олію в амфорах, а також на продукти ремісничого виробництва. Тісні торговельні відносини існували також з закарпатськими кельтами, звідки імпортувались переважно вироби з бронзи. Відомо, що бастарни чинили набіги на Фракію, північну Грецію та особливо на грецькі колонії північного Причорномор’я дуже часто в союзі з сарматами-роксоланами й фракійцям-певкінами (див. Поєнешти-лукашівська культура). Римські хроністи часто називають їх скіфами — загальним збірним терміном для тогочасних племен у регіоні. Пізніше частина бастарнів переселилась у Фракію як римські федерати1.

Історична доля зарубинецької культури


Зарубинецьке населення Полісся й верхнього Подніпров'я поступово змішувалося з балтськими племенами, а середнього Дніпра - із пшеворським, а також увібрало в себе деякі балтські й сарматські елементи. Спадкоємцями зарубинці стали люди черняхівсько-київської та зубрицької культур.

Першовідкривачі культури:
Вікентій Хвойка (⋆21.02.1850 — †02.11.1914) у 1900 році
Епонімна пам’ятка:
село Зарубинці (нині не існує) Черкаської області
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Вінницькі Хутори, Вороновиця, Уладівка, Буша, Вовчинець (Вінницька обл.), Устилуг, Луцьк (Волинська обл.), Коростишів, Рогачів (житомирська обл.), Зарубинці, Козаровичі, Віта-Поштова, Таценки, Київ (Київська обл.), Львове (Херсонська обл.), Канів,Межиріч, Байбузи (Черкаська обл.), Буда, Мена, Конотоп, Седнів (Чернігівська обл.)
Експозиції артефактів:
Національний історичний музей Республіки Білорусь (Нацыянальны гістарычны музей Рэспублікі Беларусь) в Мінську; Державний історичний музей (Государственный исторический музей) в Москві; Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Вінницький краєзнавчий музей; Житомирський обласний краєзнавчий музей; Черкаський обласний краєзнавчий музей (Черкаси); Черкаський міський археологічний музей Середньої Наддніпрянщини; Сумський обласний краєзнавчий музей; Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського
виноски
1Федерати
(foederatus) народи та міста, пов’язані з Римом договором, відомим як foedus. Під час Римської республіки цей термін позначав спільноту, але під час Римської імперії, його використовували для опису іноземних держав, клієнтських царств або варварських племен, яким імперія надавала свою протекцію в обмін на військову допомогу. Цей термін також використовувався, особливо за часів імперії, для груп варварських найманців різного походження, яким зазвичай дозволялося оселитися в межах імперії.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т.. Т.2.: Скіфо-сарматська та антична археологія. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Історія України (у схемах і таблицях) : навч. посібник / Н. П. Ісакова, О. М. Кропивко, Н. І. Паламарчук. – К.: Аграрна освіта, 2005
С. П. Пачкова. Зарубинецька культура // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — ISBN 966-00-0610-1.
Пачкова С. П. Господарство східнослов’янських племен на рубежі нашої ери (за матеріалами зарубинецької культури). — К., 1974
Пачкова С. П. Зарубинецкая культура и латенизированные культуры Европы. — К., 2006 (рос)
Баран В., Ранні слов'яни між Дніпром і Прип'яттю. Київ 1972.
Кулатова І. М. , Супруненко О. Б., Терпиловський Р. В. Пізньоскіфські та пізньозарубинецькі старожитності Полтавщини (укр.). — Київ—Полтава: Археологія, 2005.
Кухаренко Ю. В. Зарубинецкая культура // Свод археологических источников. — М., 1964. — Вып. Д1—19
Максимов Е. В. Зарубинецкая культура на территории УССР. — К., 1982
Максимов Е. В. Среднее Поднепровье на рубеже нашей эры. — К., 1972
Проблемы этногенеза славян. Академія Наук Української РСР/ Інститут археології, Київ, 1978. (рос.)
Поболь Л. Д. Славянские древности Белоруссии (свод археологических памятников раннего этапа зарубинецкой культуры — с середины III в. до н. э. по начало II в. н. э.). ― Мн., 1974.
Каспарова К. В. Зарубинецкая культура в хронологической системе культур эпохи Латена // Археологический сборник Государственного Эрмитажа. Вып. 25. 1984
Ерёменко В. Е Кельтская вуаль и зарубинецкая культура. — СПб., 1997
Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Ровенська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
J. P. Mallory, Zarubintsy Culture, Encyclopedia of Indo-European Culture, Fitzroy Dearborn, 1997.
The
The Early Slavs. Eastern Europe from the Initial Settlement to the Kievan Rus. Pavel M Dolukhanov. Longman. 1996
Andrew Villen Bell, Andrew Bell-Fialkoff. The role of migration in the history of the Eurasian steppe: sedentary civilization vs. barbarian and nomad. Palgrave Macmillan, 2000. ISBN 0-312-21207-0
Artur Błażejewski: Starożytni Słowianie. Wrocław: Ossolineum, 2007
дивитись всі