Данило Галицький

ПоходженняВсі ми родом з дитинства, а тому, щоб краще зрозуміти мотиви тих чи інших вчинків князя Данила, слід звернути увагу на те, ким були його батьки і де минули його ранні роки.

Майбутній правитель Галицько-Волинського держави народився 1201 року у сім'ї київського князя Романа Мстиславовича Галицького, якого сучасники вважали наймогутнішим із усіх давньоруських князів межі XII-XIII століть. У різні періоди правління Роман Мстиславович носив титул великого князя київського, новгородського, волинського, галицького та першого князя галицько-волинського. «Галицько-Волинська літопис»1 називає його «самодержцем всієї Русі» та «володарем Руської землі».

На той час Русь, як і вся Європа, переживала кризу феодальної роздробленості. Однак серед численних князів та князьків, які дбали винятково про свої наділи, вряди-годи траплялись лідери, які розуміли пагубні наслідки такої ситуації. Роман Мстиславович належав саме до цієї категорії і замислював амбітні політичні реформи, маючи на меті перетворити Русь якщо вже не на унітарну державу, то, принаймні на стійку конфедерацію на чолі Великим Князем Київським, взявши за взірець устрій сучасної йому Священної Римської імперії німецької нації. Очевидно, що Роман Мстиславович, як державний діяч, значно випереджав свій час, і його син, Данило, в політичному сенсі став гідним спадкоємцем свого батька. Однак реалізувати свої наміри князь Роман не встиг. У 1205, втрутившись в громадянську війну, що розгорілась у Польському королівстві, він загинув у випадковій сутичці.

Чотирирічний Данило залишився сиротою під опікою матері, другої дружини князя Романа, про яку, попри її величезний вплив на формування особистості майбутнього короля Русі, ми знаємо вкрай мало. Настільки мало, що навіть про її ім’я можемо тільки здогадуватись. Літописці називали її виключно за іменем чоловіка – Романовою. Достеменно відомо, що Романова 1219 року прийняла чернечий чин під іменем чи то Ганни чи то Олени. Є певні, хоч і не до кінця підтверджені факти, що мати Данила була донькою візантійського великого ієрарха (megas hetaireiarches) Юрія з Палеологів і при народженні отримала ім’я Єфвросинія. Тут слід зазначити, що Візантія початку ХІІІ століття це зовсім не та світова імперія, якою вона була за часів Володимира І Хрестителя. Отже шлюб з візантійською принцесою не давав князю Роману жодних переваг, окрім поправи іміджу.

Втім шлюб цей, очевидно, був щасливим, оскільки княгиня Романова (будемо називати її так) народила двох здорових синів – Данила та Василька (1203) і сини ці відносились до неї з повагою та дослухались до її порад до кінця своїх днів. Варто також додати, що хоча Константинопіль давно втратив свій імперський статус, авторитет культурної столиці світу він зберігав надалі. Принцеса Єфвросинія в дитинстві отримала блискучу освіту, вона зростала в домашньому монастирі, який було облаштовано для неї особисто в імператорському палаці. Її мачуха Маргарита-Марія, сестра угорського короля Андраша, не була для своєї пасербиці злою мачухою а, навпаки, дбала про її виховання та опікувалась її долею, що згодом відіграло дуже важливу роль в житті короля Данила. Непрямим свідченням цієї ролі є імена дітей Данила - Іраклій, Лев, Софія, характерні для візантійської імператорської фамілії. Схоже на те, що саме бабуся їх вибирала.Ранні рокиПісля загибелі князя Романа частина галицьких бояр визнала своїм князем його сина малолітнього Данила. Однак це рішення сприйняли не всі і, в результаті, розпочались міжусобиці. Вдова Романа Мстиславовича з маленькими синами змушена була покинути Галич і переїхати до Володимира на Волині. Втім на волинські землі вже накинули оком брати Ігоревичі, сини героя «Слова про похід Ігоревім», тому княгиня вимушена була втікати далі, до Кракова, родичів свого чоловіка Романа, матір’ю якого була польська княжна Агнєшка. Краківський князь Лєшек Білий повів себе в цьому випадку вельми шляхетно (хоча, як показали подальші події і не без розрахунку), він надав притулок вдові свого недавнього ворога. Проте княгиня Романова чомусь не до кінця довіряла Лєшкові і вже в 1207 році переправила свого старшого сина Данила до двору брата своєї мачухи короля Угорщини Андраша II.

Король Андраш може не так явно як Лєшек, але теж мав свої види на княжича. Він називав хлопчика «милим сином», разом з королевичами королевичами Коломаном та його молодшим братом Андрашем навчав військовій справі та дипломатії і навіть планував одружити Данила зі своєю дочкою Єлизаветою, хоча обидва були ще зовсім дітьми. Хитрий та далекоглядний Андраш хотів перетворити руського княжича на угорського принца, прищепивши тому любов до угорської культури. І це йому до певної міри вдалось: в оздоблені резиденції вже старіючого Данила у Холмі явно прослідковуються мотиви, запозичені в палаці угорських королів у Естергомі. Чи не спогади з дитинства?

Тим часом ситуація в Галичі залишалася неспокійною. Галицькі бояри вели між собою нескінченні чвари, запрошуючи на князівство поперемінно представників двох ворогуючих гілок Рюриковичів - то родичів князя Романа, то Ростислава Галицького. Ворогуючі партії укладали союзи з угорцями, поляками, половцями, а також іншими руськими князями. І за все треба було платити: добре, якщо обходилось обіцянками, але часом в обмін на допомогу доводилось віддавати і багатства, і землі, і суверенітет. І, врешті-решт, політична нестабільність шкодила бізнесу й торгівлі. Гроші люблять спокій, чи не так?

Купці й ремісники Галича воліли мати легітимного князя, нехай і малолітнього, і спокійно займатись своїми справами. Частині боярства також видавалось, що неповнолітній княжич сидітиме собі спокійно на галицькому столі і не заважатиме їм у їхніх оборудках. Тому міське віче, на якому були присутні й бояри з партії Романовичів, вирішило повернути на престол законного спадкоємця і з цією метою вислало делегацію до двору короля Андраша. Угорському королеві такий розвиток подій також подався. Княжич Данило видавався йому вже достатньо прирученим, а якому угорському королеві не хотілось би мати на престолі багатої Галицької землі свою людину? Та ще й легітимну? Та ще й таку, що користується підтримкою середнього класу та частини вельмож? Тому Андраш охоче пішов назустріч вимогам Галицького віча і відпустив дев'ятирічного Данила відстоювати свою спадщину. І до того ж надав йому військову допомогу, котра, щоправда, при зміні умов, цілком могла б стати і конвоєм чи окупаційною армією. Так розпочалася військово-політична кар'єра майбутнього українського короля. Між Угорщиною, Польщею та НовгородомТой, перший для Данила військовий похід, минув успішно, оскільки місцеве боярство ненавиділо князів з Ігоровичів, а краківський князь Лєшко Білий вирішив наразі не втручатись у події й спробувати в майбутньому якось домовитись з Андрашем про поділ Галицької землі. Тому вже в Перемишлі міські вельможі одразу перейшли на бік Данила і видали угорцям місцевого князя Святослава з Ігоровичів, якого в 1211 році стратили у Галичі. В тому ж таки 1211 році Данило вперше став Галицьким князем. Цей статус йому доведеться втрачати й відвойовувати ще декілька разів. Разом з Данилом до Галича повернулись його мати, княгиня Романова та молодший брат Василько.

Втім, перший князівський млинець взявся грудкою, і вже через рік, тобто в 1212 році, галицькі бояри прогнали князя та його родину зі стольного міста. Натомість, король Андраш вирішив, що з Данила великої користі для угорської корони не буде і потрібне безпосереднє збройне втручання, а тому, заручившись підтримкою папи римського, призначив у 1214 році князем Галича свого шестирічного сина Коломана. Звісно, це зовсім не сподобалось Лєшкові і той домовився з новгородським князем Мстиславом Мстиславичем, пообіцявши останньому визнати того Галицьким князем. За військові таланти Мстислава прозвали Удатним, себто Везучим, хоча дипломатичними талантами він аж ніяк не був наділений, а тому потрапив в розставлену Лєшком пастку.

На початку 1215 року Мстислав залишив новгородське княжіння й подався на південний захід, сподіваючись несподіваним для ворогів ударом захопити Галич. Однак, вже в дорозі, він довідався, що король Андраш встиг посадити в Галичі свого сина. І в цей момент Лєшко зробив несподіваний хід – він запропонував угорському королеві союз. А щоб закріпити цю спілку, Лєшко запропонував оголосити про заручини королевича Коломана зі своєю трирічною дочкою Соломією, віном якої мав би стати стольний Галич. Андраш цю ідею підтримав, однак плани обох королів зруйнував розлючений Мстислав Удатний, який, не здобувши Галича, втратив на якийсь час ще й новгородське княжіння. Він поквапом видав свою доньку Анну за молодого князя Данила.В гущавині політичних інтриг
Це був дуже розумний хід, адже на той час Мстислав був легітимним князем Волинським, мав добре вивчену та озброєну дружину та користувався підтримкою місцевої знаті. Так Данило став претендентом уже до двох князівських престолів – Галицького та Волинського. І, як виявилось, в чисто людському вимірі цей династичний шлюб, укладений нібито з розрахунку, склався досить непогано: княгиня Анна подарувала Данилові вісьмох дітей. Хоча про сам шлюб нам відомі лише його дата, дати народження їхніх дітей та приблизний рік смерті княгині. До дітей, особливо старших синів Лева і Романа (молодший Іраклій помер рано, у віці 17 років) Данило ставився з великою теплотою і навчав їх військовому мистецтву.

Непогано склались і стосунки Данила з тестем, який хоч і не був видатним політиком, але добре знався на військовій справі і, чисто по-людськи, був прямою та порядною людиною. А от Данило був наділений в рівній мірі військовими та дипломатичними талантами і, що найголовніше, політичним чуттям. Користуючись тим, що Мстислав поступився йому Волинським князівством, подавшись відвойовувати свій рідний Новгород, який видавався йому важливішим призом, аніж Галич, Данило став набувати управлінського та військового досвіду і навіть зміг відвоювати деякі прикордонні території у Лєшка Білого, зокрема Берестейську та Забузьку землі.

Тим часом, Мстислав не покидав надії стати галицьким князем і, коли політична ситуація в Галичині почала складатись на його користь, вирішив скористатись з оказії. Коли король Угорщини Андраш подався в хрестовий похід до Палестини, Мстислава Удатний скерував свої війська на Галич. Щоб якось рятувати ситуацію, проугорська партія галицьких бояр закликала на престол Данила, однак Мстислав був швидшим. Його війська зайняли Галич стрімким наскоком так, що угорська залога та проугорські бояри ледве встигли втекти. І тут Данило Романович якраз і проявив своє політичне чуття, яке майже ніколи його не підводило. Він примирився з тим, що Галич, який би мав належати йому, дістався тепер Мстиславові Удатному і не допустив конфронтації з тестем, хоча деякі гарячі голови з оточення молодого князя й підбивали його до цього.

Радикальні політичні зміни в Галичині дуже стурбували сусідів Русі. Угорці та поляки, на якийсь час відклавши всі попередні свої незгоди, уклали військовий союз і разом напали на Галицьку землю. Мстислав покликав собі на допомогу Данила з Волині та Олександра Всеволодовича з Белза, однак навіть об’єднаними силами Галича відстояти вони не змогли. Втім, як не дивно, ця військова поразка пішла й Данилові, й Мстиславові на користь. Їх, спочатку вимушений союз, набув всіх ознак теплих родинних стосунків. Цілком можливо, що з боку Данила це була, свого роду, синівська відданість, яку він не зміг подарувати своєму рідному батькові і якої йому в дитинстві поза всякими сумнівами бракувало.

Весною 1221 року Мстиславові Удатному все-таки вдалося розгромити угорські війська на чолі з Коломаном та вигнати з Галича угрів і поляків. У цій боротьбі допомагав йому зять Данило і половці на чолі з тестем — половецьким ханом Котяном. Цікаво, що жорстоко розправившись з угорцями та поляками, Мстислав не покарав бояр, які підтримували чужинців. Цю політику збереження миру й спокою не жорстокістю, а милосердям продовжував все своє життя і його зять, Данило. Відомо також, що Данило просив у Мстислава про помилування деяких князів-зрадників, і Мстислав прислухався до прохань свого зятя.Катастрофа на Калці Тим часом на сході від Русі відбувалися події без перебільшення вселенського значення. До 1223 року під владою Чингісхана постала величезна Монгольська імперія, кордони якої простягались від далекосхідного Примор'я до рубежів Ірану та Половецького степу. Майже одразу розгорілась війна між двома кочовими державами Імперією монголів та державою половців, відомою в історії як Дешт-і-Кипчак (Земля кипчаків, себто половців). Хан Котян, звернувся по допомогу до свого зятя Мстислава Удатного. Мстислав Романович з усією серйозністю сприйняв можливий розвиток подій.

У середині травня 1223 року проти монголів виступило русько-половецьке військо під керівництвом трьох Мстиславів – князів Галицького, Чернігівського та Київського. Данило в цьому війську очолював кінноту, що складалася з кінної дружини князя Мстислава Удатного та вершників Котяна. 31 травня 1223 року на ріці Калці зійшлись русько-половецька та монгольська армія і в цьому бою військове щастя Мстислава Удатного зрадило. Монголи переграли русько-половецьке військо тактично і після кривавої січі розгромило його.

В цьому бою князь Данило отримав поранення списом у груди, однак йому та його тестеві Мстиславу вдалось врятуватись. Набагато менше пощастило тисячам простих руських воїнів, десяткам бояр та князів, які загинули в цій битві. Південно-західні руські князівства втратили майже всю свою військову еліту. Постання політичного стилю Після поразки на Калці авторитет Мстислава Удатного сильно похитнувся і це зрозуміло – невдах не люблять ніде. Тому галицьке боярство почало розглядатись за новим кандидатом на Галицький престол. І нікого більш підходящого, аніж Данило вони не знайшли. Тим більше, що між Мстиславом та Данилом на той час уже пробігла чорна кішка. Достеменно невідомо чому це сталось, але, цілком можливо, що Данило вважав Мстислава винним у розгромі на Калці. І це може бути справедливим твердженням, оскільки Мстислав, керуючи руським військом у битві з монголами, допустив цілий ряд трагічних помилок. Ображений Мстислав оголосив своїм спадкоємцем у Галичі не Данила, а іншого свого зятя - угорського королевича Андраша, за якого він видав свою доньку Олену. Зрештою, заплутавшись в інтригах та обіцянках, у 1228 року Мстислав помер у Торчеську. Літописи стверджують, що Данило відвідав свого тестя перед смертю і той визнав свою провину, хоча виправити вже нічого не міг, позаяк королевич Андраш вже сидів на галицькому престолі і додав до списку своїх титулів титул князя Галицького.

В 1217 галицькі бояри звернулись до Данила з проханням повернутись до Галича. Князь не став нехтувати такою можливістю і наступного року виступив на Галич та після дев’яти тижнів облоги захопив його, взявши в полон всю угорську залогу на чолі королевичем Андрашем, якого Данило, в черговий раз продемонструвавши схильність до милосердя, відпустив «з честю» та відправив на батьківщину.

Історик Михайло Журба пише про Данила: Хроністи відзначають унікальну якість князя – вміння домовлятися з людьми. Очевидно, він був уродженим дипломатом. І ще свою політику вводив таку величину (дуже непопулярну і тоді, і зараз) як моральність. Данило зміг помиритись з ворогами свого покійного батька. І це правда. Там де треба було вибирати між голосом політичної доцільності та голосом милосердя, Данило завжди прислухався до останнього. Історики стверджують, що Данило за своє життя взяв участь майже у п'ятдесяти битвах, найчастіше у союзі із братом Васильком. Проте нераз траплялося, що після славних перемог вчорашні союзники, бояри, перекидались на бік ворога та відкривали завойовникам ворота міст. Та, хай би що, попри те, що спільники часто зраджували його, Данило ніколи не зраджував себе – всюди і завжди він йшов назустріч тим, хто визнавав свою вину та милував їх, а жорстокість проявляв тільки тоді, коли цього вимагала справедливість.

В перемовинах Данило вміло користувався своїм хистом переконання та власною харизмою. А ще неабиякою особистою відвагою. Допомагаючи своєму союзнику Конраду Мазовецькому повернути собі місто Каліш, Данило особисто, без охорони та князівських регалій, прибув на міське віче. Почувши, як городяни на зборах сперечаються, чи здавати їм місто чи ні, князь вийшов на середину вічового майдану, назвав своє ім'я і почав свою розмову з городянами. Народ впізнав Галицького князя і почав благати його «сотворити мир». Згідно до слів літописця, князь Данило жартував з людьми, багато сміявся і багато перемовлявся з ними. І ці аргументи виявились сильнішими від усіх інших – мир було укладено на корисних для усіх умовах.Збирач руських земельУ внутрішній політиці князь Данило продовжував політику свого батька – зміцнення центральної великокнязівської влади. Об'єктивно цей процес можна було розпочати з Галицько-Волинської землі, припинивши там як внутрішні міжусобиці, так і втручання різних зовнішніх сил. Об’єднані Галичина та Волинь володіли настільки великими ресурсами, що за умови кількох років стійкого миру, легко здобули б можливість стати провідною військовою та політичною силою серед руських князівств і продиктувати їм свої власні умови. На загал це відповідало інтересам і галицько-волинської аристократії, і населення південно-західної Русі. Але це розуміли і руські, польські та угорські сусіди Галицько-Волинського князівства, і в їхніх інтересах було не допустити такого перебігу подій.

У 1231 році угорці знову захопили Галич та посадили на князювання королевича Андраша. Характерно, що посприяли цьому саме ті галицькі бояри, котрих Данило у свій час помилував. Втім, торжество завойовників було недовгим. Данило швидко знайшов союзників, очоливши свого роду антиугорську коаліцію. Паралельно, він, разом зі своїм братом Васильком чинив військовий тиск на поляків, змусивши силою та дипломатією князя Лєшка до нейтралітету. В кількох блискавичних битвах Данило розгромив окремі угорські загони й блокував основне угорське військо у Галичі. Під час облоги двадцятитрирічний королевич Андраш помер чи то від голоду, чи то від якоїсь інфекційної хвороби, а його вояки здались в полон. Не пощастило і королевичу Бєлі, який вирушив на допомогу братові, але був розбитий дружиною князя Галицького. І лише після поразки обох синів у боротьбі за Галич та загибелі одного з них угорський король Андраш II погодився визнати Данила Галицьким князем. Князь увійшов до Галича, проте знову не вчинив суворих розправ над своїми супротивниками, а постарався знайти з ними компроміс.

1234-го року князь Данило, вважаючи, що час об’єднання настав, став поглядати на київський престол і втручатись у міжусобні сутички та інтриги київських та сусідніх князів. Втім, перший млинець знову виявився грудкою. При поверненні дружини Данила з чергового походу на нього напали половці, найняті тодішнім київським князем, і військо Данила було розбите. Галичани не прощали своїм князям поразок, а тому бояри з-поміж противників князя тут же здійснили політичний переворот. Данило на якийсь час втратив галицький престол, і, щоб повернути його, змушений був шукати союзників серед своїх вчорашніх ворогів.

Коли 1235 року помер колишній благодійник і, одночасно, ворог Данила угорський король Андраш ІІ, князь Данило взяв участь у коронації його сина й наступника, королевича Бели, який зайняв угорський трон під іменам короля Бели IV. У церемонії королю Данилу була відведена почесна, але, разом з тим, і дещо принизлива роль - вести королівського коня. Тим самим Данило демонстрував себе у ролі близького, але все-таки підлеглого партнера нового короля. Того самого короля, війська якого він не раз перемагав у битвах.

І тут Данило виявив ще низку дуже важливих для державного лідера якостей – далекоглядність, терплячість і вміння чекати. Коли противник Данила київський князь Володимир Рюрикович пішов із життя, у Данила Галицького було уже все потрібне для об’єднання Русі – влада, військова сила, багатство, та могутній союзник, який забезпечував йому міцний тил. Здавалося б зоряний час збирача руських земель настав і до здійснення великої мрії залишилось зробити один крок. Однак, насувались події, що не тільки перекреслили всі плани кнізя Данила, а й майже зламали хід європейської історії. Сталася монгольська навала…