Час готів

Венеди та інші слов'яни перших століть нашої ери

Перше століття перед Різдвом, особливо його початок, це період різкого похолодання. Про те, що людям таки справді було холодно, свідчить масове переселення людності до напівземлянок зрубної конструкції, дуже часто з великими глинобитними печами. Житла такого типу були значно теплішими і їх здавна використовували люди, що жили північніше від українського лісостепу. Людей цих древні автори називають венетами або венедами. Частиною венетської спільноти були люди пшеворської культури, назву якій дав могильник поблизу міста Пшеворськ у Підкарпатському воєводстві Польщі. Пшеворська культура, у часи свого найбільшого розквіту, охоплювала центральну і південну Польщу, а також західні терени України. Починаючи з кінця першого століття перед Різдвом пшеворське населення на західноукраїнських землях змішується з нащадками зарубинецьких племен і носіями липицької культури. На цій основі виникає нове явище — зубрицька культура, назва якої походить від села Зубра поблизу Львова. Люди зубрицької культури — це, безумовно, прямі наші предки — ще не українці, але вже, поза жодними сумнівами, слов’яни.

Готське переселення: марш від моря до моря

Тим часом, на сцену української історії виходить германське плем’я готів, які на початку нашої ери ще жили на південному узбережжі Балтійського моря і в нижній течії Вісли. Археологічним слідом локалізацій готів є, так звана, вельбарська археологічна культура (від села Вельбар, поблизу міста Мальборк у Польщі). Вважається, що історичною батьківщиною готів є південна Скандинавія. Близько 190 року готи, з абсолютно незрозумілої нам причини, переправились через Віслу й рушили на схід. Готсько-римський історик Йордан описав важку мандрівку готів через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. Далі їх шлях проліг вздовж Західного Бугу до його джерел. На якийсь час готи затримались на Волині, а потім знову подались на південь, тепер уже вздовж Дніпра. Мабуть, саме внаслідок розселення по різні сторони Дніпра відбувся поділ готського народу на східних та західних остготів (чи остроготів) і вестготів (або візіготів, везиготів). Першими, які розселилися на Нижньому Дніпрі, Приазов’ї та в Криму правив рід Амалів, другими, що заселили терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм, рід Балтів.

І тут не може обійтись без запитання: а навіщо вони це вчинили? Йордан стверджує, що заради багатства: так, під проводом короля Філімера, приваблені великим достатком тих країв вони дійшли аж до Азовського моря та Криму і в нижній течії Дніпра заснували власну державу, яку називали Оюм (що означає річкова область, країна вод). Але це було б занадто просто. Бо чому саме там? Римські землі були багатшими і переважна більшість германських племен це чудово розуміли, намагаючись зачепитись саме за них. Чому ж готам римське багатство не сподобалось? І звідки готи знали про ті землі? Відповідь на це запитання може бути несподіваною. Середньовічний скандинавський переказ Які землі лежать у світі? стверджує, що Велика Світьод лежить на схід від Танаквіслю (Дону) й називається країною асів та ототожнюється зі Скитією, тоді як Мала Світьод — це Скандинавський півострів. Пояснюється це тим, що частина царських скитів рятуючись від сарматської навали, переселились на острів Готланд у Балтійському морі. Можливо, їхні нащадки зберегли переказ про теплу й багату землю на півдні, на березі Чорного моря, яка колись належала їхнім предкам. Готи навіть вважали, нібито звідси вийшли божественні предки германців на чолі з верховним богом Одіном.

Себто, похід готів від Балтійського до Чорного моря був для них виконанням місії — поверненням на землю пращурів, яка була для них чимсь на кшталт землі обітованої для євреїв. Якщо це правда (а чому б ні?) то це пояснює фанатичне бажання готів рухатись, всупереч всім труднощам до південного моря, а також те, що з усіма тутешніми мешканцями готи уживались відносно мирно, а виняток становили тільки сармати, до яких готи ставились відверто вороже, можливо вважаючи їх узурпаторами.

Готи та їх сусіди в праУкраїні

Висновки археології локалізують основну масу готського населення в північно-західному Причорномор’ї та в Криму, тобто в країні Оюм або Великій Світьод готських переказів. Щоправда, не всі готські роди до омріяного моря добрались. Якась частина готів осіла у Подністров’ї і змішалась з місцевим населенням. Неподалік від сучасного Дніпра поблизу села Башмачка на правому березі Дніпра готи збудували украплений замок, довкола якого розкидані житла ремісників та воїнів. Цей замок знаходиться на мисі та з боку суходолу захищений двома ровами та, поділеною на кліті, кам’яною стіною завтовшки три метри з дерев’яним верхом. Інші стіни були дерев’яними на кам’яному підмурку. Городище поблизу Башмачки ототожнюється з легендарним готським містом Данпарстад, столицею Оюму, хоча, на перший погляд, розміри його не відповідають столичному статусу. Однак, завдання цієї фортеці не полягало в демонстрації багатства та могутності держави. Вона була резиденцією верховного вождя, який контролював торговий шлях по Дніпру, збирав данину з купців а, при нагоді, грабував їх.

Зрештою, про готське місто на Дніпрі ми знаємо з германських саг, які називали його не тільки Данпарстадом, а ще й Архаймаром (містом над річкою) або й Донарстадом (містом Донара — скандинавського бога війни, що додатково вказує на його військове призначення). В устах скальдів, завданням яких було возвеличення усього готського та германського будь-яке розбійницьке гніздо могло розростись до розмірів метрополії. Схожим на городище в Башмачці було й укріплене поселення в Олександрівці Миколаївської області. Прихід готів ще прискорив етнотворчі процеси в Україні, який і так дуже інтенсивним. У 1899 році Вікентій Хвойка, першовідкривач трипільців, вів розкопки полів поховань у селі Черняхів Київської губернії. Це місце й дало назву культурі, яка, як виявилось, між сотим та п’ятисотим роками нашої ери була поширена на більшій частині сучасної України, а також на південному сході Польщі, на заході Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії та Болгарії. Сусідами черняхівців були люди київської культури, що жили в першій половині першого тисячоліття на землях середнього і верхнього Подніпров’я. Київська культура тісно пов’язана з черняхівською і виникла на основі пізніх зарубинецьких культур та стала згодом, підґрунтям для формування середньовічної Русі.

Початок українотворення

І якщо чорноліську культуру ми колись назвали мініверсією майбутньої України, то черняхівську культуру можна вважати генеральною репетицією її створення. На думку українського археолога Володимира Барана, яку поділяють багато хто з істориків (і не тільки українських), черняхівська культура виникла в результаті інтеграції декількох культур-попередників — окрім зарубинецької, ще й пшеворської, липицької, сарматської, пізньоскитської та готської культур в умовах активного римського впливу. І тут важливо зауважити, що час існування черняхівської культури — це вже час формування власне українського народу, як частини слов’янського світу. На думку Володимира Барана існувало дві точки кристалізації цього процесу. Одна з них — Верхньодністровський регіон первісного становлення черняхівської культури. Специфікою цього регіону є майже повна відсутність скито-сарматських рис в обрядовості й матеріальній культурі черняхівських пам’ятників, що свідчить про домінантну роль слов’янського етносу та, почасти, тракійського. Основою для початкової фази становлення черняхівської культури була рання слов’янська пшеворська культура, яка набуває нових якостей в результаті взаємодії з липицькими племенами гето-дакійського походження, ймовірно із племені карпів, котрі, до речі, й дали назву Карпатам — karp-at їхньої мовою означало Гори карпів. На користь цього говорить і подальша історія цього регіону: тут чітко простежуються зв’язки між черняхівськими й слов’янськими ранньосередньовічними селами. На жаль нам майже нічого невідомо про антропологічні типи людей пшеворської та зарубинецької культур — перші слов’яни своїх небіжчиків спалювали.

Іншим регіоном черняхівської культури з концентрацією слов’янських рис є Поділля та Подніпров’я від верхнього та середнього плину Південного Бугу до лівобережжя середнього Дніпра. На відміну від верхньодністровського, в цьому регіоні фіксується й багато поховань зі скито-сарматськими рисами, що явно свідчать про двокомпонентну структуру населення, яка дуже чітко відбилась в генотипі сучасних українців — більшість із нас є носіями фізичних та психічних рис, успадкованих як від трипільців, так і від аріїв. Германський етнічний елемент також безсумнівно присутній, але становить незначну частку в масі асимільованого слов’янами скито-сарматського населення. Саме тоді в нашій мові з’явилось оте м’яке українське –г-, вимова якого справляє труднощі іншим слов’яномовним народам. Кількість скито-сарматських елементів у мові, культурі й звичаях українців настільки значна, що питання треба ставити не про впливи скитів і сарматів на якусь частину слов’ян, а про тривале існування на теренах України слов’яно-іранського симбіозу про що ми ще поговоримо при нагоді. Зрештою самоназва одного із державних слов’янських народів — хорвати є тотожною етноніму сармати, а слов’янські предки історичних хорватів мігрували до Адріатики саме з України, яку й називають іноді матір’ю всіх слов'янських народів.

Черняхівська економіка

Черняхівщина була багатою країною. Вона мала добре розвинене розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Стандартні вироби виготовлялись в спеціалізованих майстернях і поширювалися по всьому черняхівському ареалі незалежно від етнічної приналежності населення. Джерелом багатства був Рим чи, точніше, римські гарнізони прикордонної оборонної лінії, так званого лімесу, який мав би захищати Римські провінції Дакію та Мезію від набігів зі сходу. Частина цих укріплень збереглася й досі в Україні, Молдові та Румунії і відома як Троянові вали. Це була потужна й добре обсаджена лінія оборони з численними фортецями й сторожовими пунктами, але проблемою, як це часто буває, була логістика. Доставляти припаси аж сюди, на край римського світу було важко й дорого. Тому гарнізони лімесу повинні були забезпечуватись місцевими ресурсами і для їх купівлі імператорським урядом виділялись кошти. Зрозуміло, що й римські легати з преторами, й черняхівські купці чудово знали табличку ділення і вміли поповнювати свої гаманці за рахунок державного бюджету. Корупція зовсім не є винаходом нових часів.

Надзвичайно цікавою є знахідка склодувних майстерень поблизу сіл Комарів та Дністрівка у Чернівецькій області. Попри те, що склодувне ремесло в ті часи взагалі було рідкісним, розміщення подібних виробничих центрів за межами Імперії взагалі є чимсь винятковим в усій Європі. А в 3-4 століття нашої ери тут не просто виробляли скло. Його виробляли тільки й виключно римські майстри, які чомусь жили тут постійно. Чому саме тут? Мабуть причини ті самі, що й у наші часи — якісна сировина, дешева допоміжна робоча сила та близькість ринків збуту, оскільки місцеве населення було доволі заможним. Як було уже сказано, в понад тисячі українських міст та сіл за останні три століття зафіксовано 1100 випадків знахідок окремих римських монет і цілі їх скарби. Сумарна кількість знайдених в Україні римських монет у музеях і наукових описах сягає тридцяти тисяч. Скільки таких знахідок не потрапили в наукові каталоги, були втрачені, продані за кордон чи переплавлені, цього не знає ніхто. Але напевне ця кількість аж ніяк не менша, не кажучи вже про ті гроші, які й надалі спокійно дежать собі у землі. Характерні часті знахідки римських монет середини ІІІ століття карбовані у Маркіянополі й Філіппополі (провінції Нижня Мезія і Фракія), а відомо, що якісь скитські війська ходили туди походами саме у середині ІІІ століття. Тобто не виключено, що, принаймні частину грошей отримано не внаслідок торгових операцій, як воєнну здобич, контрибуцію чи плату за службу в римських військах. Хоча переважна більшість римських монет, знайдених на території лісостепової України є, все-таки, слідами торгівлі з Римською імперією.

Земля трьох народів

Майже 60 відсотків знахідкок римських монет припадає на Галичину, Волинь та Середню Наддніпрянщину. Ще чверть їх знайдено на Поділлі і Лівобережжі. А найменше — на сході та півдні України. Щоправда, на території Лівобережжя знайдено чимало боспорських монет, що свідчить про зв’язки людності цього регіону з Боспорським царством, яке, на той час, було тільки номінально незалежним від Риму. Для всієї території черняхівської культури характерні знахідки підвісок з римських монет, які, очевидно, служили жіночими прикрасами, а, заодно, своєрідним депозитом коштів такий собі мінібанк, котрий зажди на виду і завжди під руками. І ця традиція ще довгий час зберігалась в Україні.

А оскільки для більшості населення це були часи добробуту, можливо недарма в Слові о полку Ігоревім руська земля називається землею Трояновою, а старі добрі часи — віками Трояновими. Для автора Слова сьомий вік Трояновий — це, очевидно останній вік язичництва перед настанням років Ярославових — часів християнізації Русі, бо, якщо відрахувати сім століть назад від років життя князів Володимира, хрестителя Русі та його сина Ярослав, котрий цю справу довершив, отримаємо третє-четверте століття. А це саме і є часи розквіту черняхівської культури. Нагадаємо, що Траян — це імператор Риму, за часів якого та його наступника Адріана, Імперія переживала пік свого розквіту. Втім, не виключено, що Троян був якимсь спільним, синкретичним божеством трьох народів, одним із яких був народ іранського походження, чиїм богом був Хорс. І якщо продовжити цей здогад, то другим обличчям Трояна був Перун — бог слов’ян та балтослов’ян, а третім — дако-тракійський бог Велес (недарма ж в Україні предків сучасних румунів і, навіть, італійців називали волохами або влахами, себто велесівцями).

Підтвердженням цієї гіпотези можуть служити рештки сакрального центру з черняхівського поселення, що знаходилось на території сучасного села Іванківці Кам’янець-Подільського району. В центрі капища було вкопано в землю статую триликого антропоморфного божества, а поряд стояли два інші ідоли. Перший ідол має вигляд чотиригранного грубо обтесаного кам'яного (вапнякового) стовпа із зображенням людських обличь, що збереглися з трьох сторін. Друга статуя представляє людське тіло зі скульптурним, об'ємним зображенням людської голови. Чітко передані борода, вуса, очі, ніс. На тулубі добре видно зображення рук, складених на грудях, і меча, що йде від правої руки навскіс через тулуб. На третій статуї добре зображені очі, ніс, рот, підборіддя (або зовсім без бороди, або з дуже короткою борідкою), волосся, вуха. Ця гіпотеза пояснює також, чому в пантеоні князя Володимира не було скандинавських богів, хоча сама панівна династія Рюриковичів була нібито скандинавського походження — для народу Русі скандинавські боги були чужими, а. може навіть, і ворожими. І не випадково.

Змієві вали

Розселившись в причорноморському Оюмі готи підкорили собі грецькі міста-колонії Причорномор’я — в першу чергу Ольвію — і поставили під свій контроль всю торгівлю регіону, що, певна річ, давало значні прибутки. В підкореному Криму вони змусили грецьких майстрів вибудувати їм потужний флот, який регулярно спустошував побережжя Чорного Моря і навіть південне узбережжя Малої Азії. Врешті-решт, римські війська потопили готський флот і розгромили сухопутні сили, однак постійна боротьба з варварами виснажила Імперію і у 290 році римляни покинули Дакію. З цього моменту готська експансія розвернулась на північний захід — в землі сучасної Молдови та східної Румунії. Ніхто з готських сусідів не мав жодних ілюзій, щодо подальших намірів готів. Римляни прискореним темпом будували нову оборонну лінію між Дунаєм і Тисою, військові табори й укріплення. А через всю Україну з південного заходу на північний схід тягнуться, так звані, Змієві вали — насипи висотою часом аж до восьми метрів і шириною до п’ятнадцяти метрів. Загальна довжина Змієвих валів вражає — це приблизно дві тисячі кілометрів. Для порівняння Великий китайський мур завдовжки понад шість тисяч кілометрів, тобто Змієві вали за довжиною — це третина Великого китайського муру.

При цьому Змієві вали будувались дуже солідно. Як правило — це ряди чотиристінних зрубів, заповнених усередині землею. Нерідко по гребені насипу зводили ще й частокіл. Всі вали відмінно прив’язані до особливостей рельєфу насипи зведені по лінії максимального перепаду висот, що дозволяло досягти значного збільшення висоти валу стосовно дна рову. На правому березі Дніпра між його притоками Тетерів та Рось залишки валів утворюють шість витягнутих із заходу на схід ліній. І схоже на те, що Троянові вали та Змієві вали (а принаймні частина їх) колись були єдиною системою укріплень, зведеною синхронно і за спільним планом. Найдавніші ділянки Змієвих валів вибудувано ще людьми (чи може рабами?) чорноліської культури. Тоді вони захищали від кімерійських кіннотників. В скитські часи нових валів не будували, але й старих не занедбували — про всяк випадок. Потреба в будівництві нових оборонних споруд виникла знову аж в ІІІ столітті.

Але якщо з задунайського римського боку цим займалась Імперія, яка, навіть у важкі для себе часи, ще могла собі дозволити таку коштовну справу, то хто будував вали з придунайського боку? Адже за обрахунками, для побудови кілометра валу необхідна сотня робітників, які працювали б від зорі до зорі протягом всієї теплої пори року. А валів таких в Україні, як було уже сказано, дві тисячі кілометрів і то тільки тих, що збереглись до наших днів. Побудова таких оборонних споруд за відсутності єдиної централізованої влади та військової організації видається неможливою. Однак, звідкись ті вали все-таки взялись?
Донедавна вважалось, що змієві вали — це залишки системи оборони, зведеної київськими князями супроти степових кочовиків. І така система оборони справді існувала, але згідно з вуглецевим датуванням більшість валів було насипано між ІІ століттям до Різдва та IVI століттям нашої ери. При цьому лінії Змієвих валів розвернені фронтом на південь і, навіть, на південний захід, а в часи їх побудови там жодних інших ворогів не було, окрім готського Оюму.