Час Скитії. Багатство та війни

Житниця Греції

Наприкінці VI століття до Різдва перед Великою Скитією відкрилось вікно можливостей. Парадоксально, але причиною цього були успіхи її затятого ворога — перської держави Ахеменідів. Перси якраз захопили Єгипет і примірялись до захоплення континентальної Греції. На той час житницею усього Середземномр’я були Єгипет, Сицилія та Іспанія, а зерна, яке вирощувалось у Греції не вистачало, щоб навіть мінімально прогодувати населення. Єгипет уже був перським, і перський військовий флот контролював торгові шляхи. Єдиним джерелом хліба для грецьких полісів Європи стало північне Причорномор’я навіть при тому, що зерно, яке виробляли скити-орачі не зовсім відповідало звичним грецьким стандартам. Про обсяги зернової торгівлі ми можемо судити, наприклад, із повідомлення Демосфена про те, що зі Скитії щороку вивозили чотириста тисяч медимнів зерна (це 21 000 тонн). А за Страбоном, експорт хліба до Атен іноді сягав двох тисяч медимнів (це 52 500 тонн), що цілком порівняно з сучасним станом українського зернового експорту (165 тисяч тон). Частина цього зерна вирощувалась грецькими містами-колоніями, але більша частина походила з ланів скитів-орачів, алазонів, неврів, агатірсів та будинів, які возами звозили зерно до зернових портів Ольвії та Тіри над Дністром.

Зрозуміло, що велика частка прибутків від цієї торгівлі осідала в гаманцях скитської знаті, хоча й виробникам зерна це теж було дуже вигідно. Країна багатіла. Але скитська зернова торгівля муляла очі перським царям. З нею морська блокада Греції не мала сенсу і задушити греків голодом не вдавалось. Це було одним з мотивів походу перського царя Дарія проти європейських скитів. Іншим мотивом, очевидно була ненависть правовірних зороастрійців до кровних родичів, але язичників. Весною 514 або 513 року перед Різдвом війська Дарія перейшли Дунай по збудованому грецькими інженерами мосту і вдерлись в межі Скитії. Офіційною причиною війни була помста за те, що 200 років тому скити пограбували перські землі та відновлення так званого законного царя (брата чинного царя Ідантірса).

Партизанська війна в степах Бессарабії

Характерно, що скитів, як кочовиків, так і орачів, підтримали тільки сармати, будини й гелони. Решта підлеглих скитам племен заявили про свій нейтралітет, який дуже легко міг перерости у колаборацію з персами. Очевидно не обійшлось без перського золота та якихось далекосяжних обіцянок. Тому, розпоряджаючись надто малими силами для генеральної битви, цар Ідантірс та його воєводи розпочали партизанську війну проти персів, застосовуючи тактику випаленої землі та малих, але постійних ударів, які не давали військам Дарія просунутись далі Бессарабських степів. Поки відбувалась така гра нервів, бойовий дух персів падав. Їжі катастрофічно не вистачало, а грабувати було нікого. Практичні скити, щоправда, налагодили щось, на кшталт, прифронтової торгівлі, продаючи персам їжу за грабіжницькими цінами. При цьому, перські загони, які покидали укріплені табори, знищувались дощенту, а ночами скити підбирались до самих таборів, засипаючи їх стрілами, влаштовуючи пожежі та викрадаючи коней.

Час працював на скитів. Літо було в розпалі, ставало все спекотніше, а води все менше. До скитів постійно надходили нові загони й ті племена, котрі відмовились допомогти скитам, вже починали замислюватись, чи, бува, не занадто поспішно вони ухвалили таке рішення. А за спинами персів греки, яких залишили стерегти дунайський міст, уже вели переговори зі скитами про те, щоб зруйнувати цей міст і замкнути Дарія у пастці. Через якийсь час скити навіть набрались охоти вступити у бій з усією перською армією. І тепер, коли сили значно вирівнялись, коли скити набрались оптимізму, а перси навпаки зневірились та виснажили свої сили, хтозна-яким був би результат цієї битви. Проте битва таки не відбулась, хоча війська уже вишикувались до бою. За словами Геродота в бойові порядки скитів забіг заєць і скитська армія кинулась навздогін за ним. Довгий час історики вважали цей епізод черговою локшиною, яку балакучі скити повішали Геродотові на вуха. Однак, не забуваймо, що для скитів заєць був магічною істотою. Спіймати зайця означало спіймати удачу, а про невдаху говорили — «він навіть зайця не може спіймати». Немає сумнівів у тому, що перед вирішальною битвою кожному воїнові хочеться спіймати удачу. То як не спробувати це зробити, якщо сама удача пробігає прямо перед мордою твого коня?

Зрозумівши, що генеральної битви не буде, а інших шансів перемогти скитів у нього немає, Дарій віддав наказ під покровом ночі розпочати відступ до Дунаю. Схвильовані гонитвою за зайцем, а потім бурхливим обговоренням цієї події, скити не звернули на це належної уваги. Тим більше, що в покинутому персами обозі ймовірно знайшлося вдосталь вина. Погулявши добре, скити, згодом, все-таки вирушили в похід. І майже загнали військо Дарія у пастку, на березі Дунаю. Але грецькі інженери не посміли зруйнувати міст і врятували персів. Так Дарій уникнув повного розгрому, щоб, за іронією долі, зібравши війська і відновивши сили, через десять років розпочати криваву війну проти своїх рятівників — греків.

Повоєнна Скитія

До речі, імперська пропаганда не проминула перетворити цю поразку у перемогу, і з цього часу до всіх своїх титулів Дарій додав ще й титул володаря заморських саків, - благо, що саки ці заморські не вміли читати. Про істинну ціну цієї перемоги дуже влучно сказав потім Александр Македонський: краще загинути, ніж підкоривши майже всю Азію, стати посміховиськом для скитів, як став ним колись Дарій, батько Ксеркса. А став таки … А взагалі-то у всій цій історії є щось дуже слов’янське, і, навіть більше, дуже українське. На початку безтурботність, далі зрада частини еліти, за ними розпач і традиційне моя хата скраю, нічого не знаю. Потім готовність жертвувати усім, навіть найдорожчим, затятість, мужність і військовий хист. Перемога … і знову повна безтурботність.

Скити не помстились персам. І навіть зі своїми сусідами, які так підвели їх в час перської навали, обійшлись доволі гуманно. У всякому випадку археологія не знає жодних слідів репресій на територіях неврів чи агатірсів. А от андрофагам та меланхленам довелось поспіхом покидати свої території та втікати аж у верхів’я Волги. То чому одних зрадників скити помилували, а інших загнали за тридев’ять земель? За археологічними даними під час війни було розграбовано й спалено славне місто Гелон. Його було знищено так ґрунтовно, що більше він уже не відновлювався. Себто люди, які в ньому мешкали або загинули всі до одного. або ж вимушені були втікати десь дуже далеко. Сліди спустошень помітні в усій північно-східній Аріяні. Але ж, як ми знаємо, перси туди не дійшли. Отже, удар було нанесено в спину. Схоже на те, що синхронно з наступом військ Дарія, вожді меланхленів та андрофагів також вирішили звести зі скитами свої власні рахунки. Тобто доля Великої Скитії в ті дні висіла буквально на волоску. Однак, все добре, що добре закінчується.

Завдяки демонстрації своєї військової сили, скити встановили остаточний протекторат над грецькими містами Причорномор’я і таврійським Кримом. В Ольвії, з того часу, скитські царі тримали своїх довірених осіб з-поміж греків, одним з яких був чоловік, на ім'я Тімн. Власне від цього Тімна Геродот довідувався про скитські справи. Скитія не постраждала, а навпаки, зміцніла. Недарма справжнє, не грецьке, а скитське ім’я Ідантірса — Vīdṷanta — Відаючий.

Золото скитів

Перемога у війні закріпила статус скитської Аріяни як житниці європейської Греції. До цього додалась ще й чорноморська та азовська хамса, яку масово солили та відправляли в Грецію, де вона служила їжею бідняків. Додатковою статтею експорту були вироби з заліза, які можна віднести до категорії домашнього ширпотребу — кухонні ножі, колодки, ланцюги, замки, клямки, сокири, заступи і тому подібні речі, без яких у домашньому господарстві не обійтись. Скитські ковалі мали достатні ресурси залізної руди та деревного вугілля, щоб дозволити собі витрачати їх на подібні речі. Ще одним джерелом скитського багатства була работоргівля. Як свідчить греко-римський історик Страбон, зі Скитії експортувались раби хорошої якості. Де ж вони брались ті раби, адже Скитія в той час не вела якихось значущих воєн а продавати в рабство своїх власних підданих було б собі дорожче? Схоже на те, що головним напрямком людоловецьких експедицій був напрям західний — в землі тракійців-агатірсів, з якими скити конфліктували постійно. Діставалось, очевидно, і сусідам скитів — неврам та будинам. При цьому, скитів-орачів людолови не чіпали, явно вважаючи останніх своїми.

Як би там не було, золото текло до Скитії рікою. Втім, скитські багатства дуже часто закопувались у землю. В найбільш буквальному сенсі. Більшість чудових зразків скитського мистецтва й коштовностей дійшли до нас завдяки царським курганам — ритуальний посуд з яскравими сюжетними сценами, казани, пам’ятники звіриного стилю, золоті прикраси, зброя, дзеркала, різні привізні рідкості - все це становило заупокійне багатство скитських царів. Небіжчики з деяких гробниць буквально купаються в золоті — браслети, гривні, кільця й бляшки, золоті головні прикраси, золоті намиста рясно вкривають їхні тіла. Золотом окуті сагайдаки, піхви, іноді навіть панцирі мертвих воїнів. Будували спеціальні пастки для грабіжників могил і схованки для особливо цінних речей і чималу частину золотих речей заховано в схованках по закутках катакомб. Втім, ні обережність, ні кара, ні могутні закляття не врятували древні могили. Їх грабували ще в давнину. Часом, навіть, складається враження, що промислом цим займались ті самі люди, що й будували гробниці, настільки добре вони знали внутрішню архітектуру могил і чудово обходили пастки. Однак, по-справжньому грабувати могили стали в дев’ятнадцятому столітті. При цьому, грабунком цим займались люди всіх класів та станів. Просто одні називали це пошуком скарбів, а інші, більш освічені, - науковими дослідженнями та пошуком старожитностей. І все це не припиняється й досі настільки багатою є матеріальна пам’ять нашої землі.

Зрештою в духовній нашій пам’яті від скитських звичаїв теж залишилось чимало. Українські похоронні звичаї, попри більш ніж дві тисячі років, що відділяють нас від часів скитської Аріяни, та ще тисячу років християнства, продовжують зберігати в собі дуже багато древніх рис: над могилою насипають невеличкий пагорбок (замість величних курганів), ставлять пам’ятник і дуже часто у вигляді кам’яної стели, а небіжчикові у домовину кладуть речі, якими він користувався за життя — прикраси, окуляри, годинники й тому подібне. Звідси ж і поминальні тризни на честь небіжчика, і походи на кладовища з обов’язковим частуванням у наступну неділю після Великодня, і похоронні процесії. А похоронна обрядовість є дуже стійкою, адже ніхто з живих не знає, а що там — за дверима вічності. Тому, на всяк випадок, люди завжди намагались не гнівити старих богів навіть, якщо уже мали богів нових.

Реформи царя Атая

Пік могутності скитської Аріяни припадає на четверте століття перед Різдвом і пов’язаний з іменем Атая — одного із найвидатніших царів Аріяни. Атай народився приблизно в 430 році перед Різдвом. Ймовірно, він був одним із синів царя Октамасада, хоча точних даних про походження Атая в нас немає, адже скити літописів не провадили. З його воцарінням в Скитії починаються глибокі реформи. Взірцями для Атая були інші напівварварські царства, які постали в його час на північних околицях еллінського світу — Боспор та Македонія, з якими він намагався підтримувати союзницькі стосунки. Насамперед Атай об’єднав під своєю владою Скитію, усунувши будь-яких ймовірних і неймовірних претендентів на свою царську посаду. Місцеві ксаї змушені були віддати велику частку своєї влади на користь єдиного царя кола — колоксая Атая, котрий негайно ж почав користуватись цією владою. Кочовики в масовому порядку переходять до осілості й вперше цей процес зачіпає й чистокровних царських скитів причорноморських степів. Поблизу сучасної Кам’янки-Дніпровської, що на Запоріжжі, розбудовується Метрополь — мати скитських міст. Там знаходилась столиця Аріяни і проживав сам цар Атай. Водночас, Атай переселяє із лісостепу до метрополіса фахівців, в першу чергу металургів, ковалів та зброярів, щоб збільшити виготовлення зброї — основні типи жител у Кам’янському городищі мають середньодніпровські прототипи.

Скитські й нескитські міста праУкраїни

Від Метрополя вгору Дніпром ланцюжком тягнулись ще кілька скитських міст. Вище Метрополя за даними грецького географа Клавдія Птолемея, знаходилося місто Серим. Тут досі існує древнє городище, яке місцеві жителі називають Сурми. Там, де Птолемей помістив на своїй мапі місто Сар, неподалік села Ходосівка Києво-Святошинського району, знаходиться городище, площею в півтора гектара, охоплене дванадцятикілометровим валом. Вище від Сара знаходиться Амадока, а ще вище — Азагарій в районі Старих Петрівців, де Придніпровська височина закінчується вузьким виступом. Там знаходилось місто, яке спеціалізувалось на виробництві заліза з болотної руди. До речі, назва міста Азагарій виглядає, як грецька транскрипція української назви Загір’я, що відповідає місцю його розташування за горою.

Однак, зараз ми хочемо особливу увагу звернути на Амадоку, - місто, яке, згідно з мапою Птолемея, є давнім Києвом. Хочемо підкреслити це: власне Києвом і нічим іншим. Слово амадока в перекладі з грецької, як довів це Іван Білик, означає колоди, з’єднані разом, тобто пліт, настил з колод. Колоди з’єднані разом, — це амадока або ж грецька назва Києвого перевозу. А тепер згадаємо слова Нестора-літописця про князя Кия, засновника міста: Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому й казали: На перевіз на Київ. Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. Чи ж хто його за язика тягнув, того Нестора? Схоже пам’ять про те, що Київ постав, як місто перевізників через ріку, ще існувала в часи Русі й дуже вже турбувала нашого знаменитого літописця. Засновник міста в його розумінні мусив бути князем, а не якимсь-там поромником.

Придніпровські міста були не єдиними скитськими містами тої пори. Щоб контролювати своїх землеробських спільників, - в основному слов’янське населення лісостепової смуги, - тут зводяться нові укріплені замки зі скитськими гарнізонами. В гирлі Дністра, над Дністровським лиманом поблизу села Надлиманське Овідіопольського району в часи царя Атая скити будують ще одне місто. Його створюють за єдиним планом, тому тут немає землянок, а наземні будинки кам’яні або цегляні, іноді навіть, із черепичним дахом. І призначення його цілком конкретне — торгівля зерном. Тут розташовувалися численні зерносховища й великий ринок, на якому городяни й околишні хлібороби продавали грекам продукти своєї праці. Замість вони одержували різні грецькі товари. Характерно, що вісімдесят відсотків всієї кераміки Надлиманського — це грецькі амфори, себто тара, у яких перевозили вино й оливу. Поблизу, в нижній течії Дніпра, Бугу та Дністра виникають численні поселення скитів-селян — люди хочуть триматись ближче до джерел власної заможності. Росте кількість селищ степового Криму, тут, навіть у невеликих селах, будинки ставили на кам’яних фундаментах і вони мали вимощені каменем чи черепицею двори. Для торгівлі з Боспором та, очевидно, й нагляду за ним, на околицях теперішнього Краснодару скити зводять Єлизаветинське городище, через яке йшла торгівля між боспорськими греками й племенами Подоння. В склад міста, в цей час, входила й невелика колонія Боспору окремий грецький квартал, оскільки греки також намагались не спускати очей зі скитів.

Війни Скитії

Щоб захищати свої нововведення, Атай реформує армію. Оскільки традиційні родові військові загони втрачають своє значення, він набирає її з найманців, чи, як би тепер сказали, контрактників. І, що найцікавіше, в цю армію беруть і жінок. Для патріархального арійського суспільства служба жінок в армії є чимсь майже немислимим, а все ж таки, майже в третині тогочасних поховань скитянок, у тому числі й заможних, знаходять зброю. Змінюється і скитське мистецтво і, на жаль, не в кращу сторону. Майстри, котрі виготовляють знатним скитам речі на замовлення, часто не є скитами за походженням, а тому не розуміють традиційних образів скитської міфології: фантастичні чудовиська скитських легенд перетворюються в безглуздих почвар. З’являється кіч, себто вироби розраховані на споживачів, позбавлених будь-якого естетичного смаку. Таких нових скитів по аналогії з новимі русскімі дев’яностих років, судячи з кількості відвертої, хоч і дуже дорогої, халтури, було таки чимало. Головним була демонстрація багатства, а не художнього смаку.

А тим часом ситуація на кордонах Великої Скитії ставала все тривожнішою. На заході на початку четвертого століття перед Різдвом тракійське плем’я трибалів, переправившись через Дунай, вторглись в зону впливу скитів і вигнали кочовиків з лісостепу між Прутом та Дністром. Поглинувши залишки агатірсів, вони не надовго влаштувалися в цих землях. Розгромивши трибалів, Атай захопив землі Добруджі, відомі із цього часу як Мала Скитія, і переселив туди скитів із Криму та Нижнього Подніпров’я. Багаті грецькі міста північно-західного Причорномор’я виявилися в оточенні скитських володінь. Деякі із цих міст, серед них Тіра й Ніконій, вирішили одразу скоритися скитському цареві й навіть підлеститись до нього. Так у місті Каллатіс, на узбережжі Добруджі, в 343 році перед Різдвом карбувались монети з іменем Атая.

Після скорення Добруджі апетити Атая зросли. Він прагнув рухатись далі на південь, уздовж чорноморського узбережжя. Про це свідчить його лист до громадян Візантія. Цар скитів Атай народу візантійців: Не чиніть шкоди моїм доходам, щоб мої кобили не пили вашої води. Цікаво, чи змінилась би історія світу, якби скитські кобилиці таки напились би візантійської води? Адже Візантій — це майбутній Константинополь, другий Рим — на довгі століття столиця усього православного світу. Однак, намагаючись поширити свій вплив, Атай неминуче вступав у зіткнення з Македонією, яка мала такі самі заміри, тільки рухалась з півдня на північ. Македонський цар Філіп теж реформував свою країну і свою армію, і реформи ці виявились якіснішими, аніж в Атая. Поки скити та македонці воювали з трибалами, між Атаєм та Філіпом існував союз. Та коли скити розправились з трибалами, спільних ворогів не залишилось. Дружба проти когось втратила сенс, а що обидві сторони були впевнені у своїх силах і не бажали відмовлятись від завоювань, війна стала невідворотною і фатальною для царя Атая та Аріяни в цілому.

Атай проти Філіпа: початок кінця

Влітку 339 року перед Різдвом поблизу Дунаю відбулась вирішальна битва. За повідомленням гало-римського історика Помпея Трога, Філіп переміг скитів за допомогою хитрості, щоправда, у чому полягала ця хитрість, історик не повідомляє. Правдоподібно, македонцям вдалось якимсь чином заманити військо скитів туди, де вони не змогли скористатись з основної своєї переваги — маневрів кінноти. В цій битві поліг і цар Атай, якому на той час сповнилось дев’яносто років. А вже восени 338 року перед Різдвом македонська армія вщент розбила об’єднані сили греків у битві біля Херонеї. Це була битва, у якій, за словами одного древнього історика, було зачинено свободу греків. З того часу Македонія на цілих два сторіччя стає панівною силою на Балканах, а син Філіпа навіки залишиться в пам’яті народів, як Александр Македонський — завойовник Азії. І знову повторимо те саме запитання, чи змінились би історія світу, якби цар Атай був трохи обачнішим?

Поразка у війні з Македонією не могла не вплинути на становище Великої Скитії. З одного боку, не дивлячись на смерть Атая, скитське царство не припинило свого існування, а його військовий потенціал, у цілому, залишався значним. Спадкоємцям Атая вдалося зберегти єдність створеної ним держави й навіть втримати її, на якийсь час, в колишніх кордонах. І вони, навіть, ще спромоглись побити македонського полководця Зопіріона, захистивши підлеглу їм Ольвію, а також втрутитись в громадянську війну у Боспорському царстві, але це вже був кінець. Александр Македонський завоював перське царство і єгипетське зерно потоком полилось у Грецію. Скитія, як європейська житниця, втратила своє значення. Загубивши економічну могутність, вона дуже швидко позбулась в політичної сили.
ІІ століття перед Різдвом — це час занепаду Великої Скитії та формування на її місці наступної Аріяни, тепер уже Сарматської.