Похоронні обряди

Першим видом гомінінів, який практикував похоронну поведінку та навмисно ховав своїх померлих, були неандертальці, ховаючи своїх померлих в неглибоких могилах разом із кам’яними знаряддями праці та кістками тварин. Втім, не виключено, що усвідомлені похорони знали уже архантропи виду Homo heidelbergensis. Найдавніші людські поховання датуються 100 000 років до Р.Х. Людські скелети, пофарбовані червоною охрою, були виявлені в печері Схул в Кафзе, Ізраїль. На місці були присутні різноманітні могильні вироби, у тому числі нижня щелепа кабана в руках одного зі скелетів. Останки 3-річної дитини в печері Панга-я-Саїді в Кенії, які датуються 78 000 років тому, також мають ознаки поховання, такі як копання ями та укладання тіла в позу ембріона. Доісторичні цвинтарі називаються більш нейтральним терміном поховальне поле. Вони є одним із головних джерел інформації про доісторичні культури, а численні археологічні культури визначаються своїми звичаями поховання.

Реконструйовані похоронні обряди часів неоліту й мідної доби, такі як ембріональна поза покійного, обсипання червоною вохрою та жовтим суглинком та обкладання білими вапняковими плитами (модель яйця), відсутність похоронних дарів та могильні насипи у вигляді живота вагітної жінки свідчать про якийсь різновид віри реінкарнацію. Особливо характерними ці ознаки були для арійської ямної культури де, вірогідно, проводились спеціальні обряди, покликані створити умови для втілення душі померлого в визначеному часі та місці і в конкретній тілесній формі. Іншими словами, кургани людей ямної культури уявлялись їм як, свого роду, машини перевтілення. Тому в кургани дозахоронювали все нові й нові покоління родичів, а часом курганами, як цвинтарями, користувались і люди наступних культур. Кремація покійників, яка широко практикувалась багатьма індоєвропейськими народами (в тому числі й слов’янами й балтами) також, зазвичай, свідчить про віру в перевтілення душі.

Натомість поява похоронного інвентарю в могилах засвідчує віру в те, що душе покійного вже ніколи не повернеться до світу живих. Через це родичі намагались створити своїм дорогим покійникам якомога комфортніші умови на тому світі. Українське слово домовина означає дім для померлого. Скіфіських царів, наприклад, хоронили не тільки зі зброєю, прикрасами, посудом, їжею та вином, але й з кіньми, слугами й улюбленими жінками включно. В скіфо-сарматському світі вважалось, що ким людина була за життя, тим залишатиметься після смерті її душа. Щоправда, в світі живих ми знаходимось обмежений час, а в світі мертвих – вічно. Тому жоден скіф чи сармат не міг дозволити собі померти рабом, що, згодом, передалось і їх нащадкам – слов’янам-антам.

Християнізація Русі значуще вплинула на похоронні обряди слов’ян. Тілоспалення було замінене тілопокладенням. Попри це, певні залишки скіфо-сарматської похоронної обрядовості збереглись до наших днів: в домовину покійнику кладуть його особисті речі, над могилою насипають невисокий, але, все-таки, курганчик, справляють тризну-поминки і дуже часто місце поховання відмічають кам’яною стелою з зображенням покійного.