Похоронні обряди

Похорон і моделі посмертного існування

Для наших предків поховання було не стільки санітарно-гігієнічним заходом (хоча це також мало значення), скільки символічним відторгненням душі зі світу живих та підготовкою до реінкарнації або до вічного посмертного існування. Навмисне поховання, особливо з могильними речами, може бути однією з найперших виявлених форм релігійної практики, оскільки, як припускає американський вчений-когнітівіст Філіп Ліберман (Philip Lieberman, •25.10.1934 – †12.07.2022), воно може означати турботу про померлих, яка виходить за межі повсякденного життя.

Моделей післясмертного існування як наразі відомо декілька:
• існування в світі живих у вигляді нематеріальної сутності – духа. Духи померлих, за цією моделлю, можуть надавати допомогу живим родичам і часто є об'єктом поклоніння;
• реінкарнація - подальше відродження в новому тілі. Смерть — це всього лише перехід з одного життя в інше, перевдягання зі старого одягу у новий. Саме це стверджує Бгаґавад-ґіта, індуїстське писання, яке є частиною епічної Махабхарати;
• вічне посмертне існування в гіпотетичному просторі, призначеному виключно для душ померлих. Як у релігії Давнього Єгипту;
• досягнення нірвани. Як у буддизмі;
• перебування в могилі до Судного Дня, після якого людина відродиться у плоті, і буде осуджена за свої прижиттєві діяння, потрапивши або в пекло, або в рай. Як, наприклад, у християнстві чи ісламі.

Відповідно, обряди та ритуали, які супроводжували похорони, покликані були запевнити здійснення саме тієї моделі посмертного існування, якій дана спільнота вірила.

Поховання періоду кам’яної доби

Археологічні знахідки свідчать, що першим видом людини, який практикував поховальну поведінку та навмисно ховав своїх мертвих, були неандертальці. Вони використовували для цього неглибокі могили з кам’яними знаряддями праці та кістками тварин. В Україні найдавнішим вивченим похованням є поховання неандертальських жінки та однорічної дитини в печері Киїк-Коба поблизу Сімферополя, котре датується приблизно 28 000 роком до Р.Х. А найдавніші людські поховання датуються 100 000 роком до Р.Х. у печері Схул в Ізраїлі.

Зазвичай, у найдавніших похованнях, відомих з часів кам’яної доби, небіжчиків клали в могилу у скорченому положенні (так звана утробна поза), що мало б свідчити про повернення тіла в лоно матері-землі та очікування швидкої реінкарнації. Про сподівання на перевтілення свідчить також щедре обсипання тіла червоним пігментом – вохрою, яка мала б символізувати кров, а в багатьох віруваннях ще й сьогодні кров вважається вмістилищем душі.

Починаючи з середньої кам’яної доби з’являються поховання тіл у витягнутому положенні, тобто лежачи з випрямленими руками та ногами або зі схрещеними на грудях руками (так звана поза адорації), що, вірогідно, свідчить про культ неба. Іноді спостерігалась гендерна диференціація – жінок хоронили у скорченому положенні, а чоловіків у витягнутому. У деяких культурах поховання обличчям донизу свідчить про явну неповагу до небіжчика або й страх перед ним і свого роду заборону реінкарнації. А от воїнів та авторитетних осіб іноді хоронили сидячи або, навіть, стоячи.

Наявність так званих похоронних дарів свідчить про уявлення, що шлях до реінкарнації для душі небіжчика не буде ні швидким, ні легким, а душі потрібно буде пройти через якісь випробування та підтвердити свій прижиттєвий статус. Іноді такі дари навмисно псували перед покладанням у могилу (розбивали посуд, ламали зброю та прикраси). Оскільки мертве тіло є зіпсованою версією людини, то й речі які його супроводжують теж повинні бути такими.

Кургани: зовні та зсередини

Починаючи з середини мідної доби на теренах України з’являється новий, піонерський для Європи, спосіб поховання. Мова йде про підкурганні поховання, характерні для переважної більшості номадів українських степів, еволюцію яких легко прослідкувати починаючи від ямної культури і закінчуючи половцями та печенігами.

Люди ямної культури копали для своїх покійників глибокі ями-колодязі (звідси й назва культури), укладали тіло в скорченій позі, обсипаючи його вохрою (звідси альтернативна назва – культура вохристих могил). Над могилою споруджували насип, який зазвичай повторював форму живота вагітної жінки (явна вказівка на сподівання перевтілення). Такий насип називають курганом. Слово це в українську мову потрапило, ймовірно, з половецької через давньоіранську і походить від шумерських коренів kur an – небесна гора, або, точніше, місце де земля наближається до неба. Іноді форма курганів відображала деяких персонажів арійської міфології, що, в очах творців, чинило ці кургани машинами реінкарнації: пройшовши крізь них, душа повинна була набути певних якостей і з ними повернутись до земного життя у своєму племені.

Втім, релігійна думка кочових племен праУкраїни еволюціонувала від очікування швидкої реінкарнації до розуміння, що смерть – це всерйоз і надовго. Відповідно ускладнювались похоронні споруди і збагачувався похоронний інвентар. Якщо ямники клали мерцями мінімум необхідних речей (до скорого побачення!), то люди катакомбної, а потім і зрубної культур будували своїм покійникам підземні домівки (звідси українське слово домовина), запевнюючи їм комфортне лежання. Апогею ця тенденція досягла у царських скитів, які своїм покійним вождям будували справжні підземні палаци, напхом напхані коштовностями, зброєю, кіньми, слугами та наложницями. Вірогідно, вважалось, що вожді, навіть померлі, мали якийсь свій метафізичний вплив на добробут народу і їх слід було задобрити.

Можна також допустити, що подібні підземні трупосховища мали й іншу мету, яку можливо не висловили б прилюдно й самі будівничі цих споруд: відгородити світ живих від таємничого світу мертвих. Можливо саме тому люди культури кулястих амфор, конкуренти ямників, хоронили людей у кам’яних скринях або, принаймні, обкладали могилу кам’яними плитами?

Степові храми: від ямників до половців

Підкурганні могильники кочовиків зазвичай групувались довкола одного найбільшого кургану який належав засновнику роду. В такі кургани з часом дозахоронювали менш значимих родовичів. І навіть люди з нових хвиль кочових мігрантів, не пов’язані зі своїми попередниками кровними вузами, хоронили своїх покійників в уже існуючих курганах. Так, наприклад, тюркомовні половці хоронили мерців в курганах споруджених ще аріями-ямниками. По-перше тому, що кургани за промовчанням вважались священними місцями, свого роду універсальними храмами. А по-друге, такий похорон був символічним затвердженням власного права на цю місцевість.

Борис Мозолевський (•04.02.1936 — †13.09.1993), український археолог і поет, першовідкривач знаменитої скіфської пекторалі, передав це словами, сказаними від імені покійного скитського царя: Це наша з вами спільна Батьківщина, бо як ви з неї вирвете мене? Земля, де лежать кості не тільки твоїх, але й моїх предків - це також і моя земля, чи не так?

Так на могильнику Мамай-гори на Запоріжжі перші поховання з’явились в часи неоліту, потім цю традицію продовжили ямники, люди катакомбної культури та культури багатопружкової кераміки, білозерці, кіммери, скити, сармати, половці і, навіть, золотоординці.

Землеробська мода: застосування кремації

З середини бронзової доби в Україні властивий чіткий розподіл тодішніх її мешканців на дві спільноти – землеробську та пастушу. І якщо у пастухів, переважно кочовиків, в похоронних звичаях домінувало тілопокладення, то у землеробів все більшої популярності набувала кремація.

До речі, перша, відома археологам кремація, відбулась 17 000 років тому на берегах озера Мунго і Австралії (так звана леді Мунго). В Європі кремація, щоправда як несистемне явище, з’являється в середовищі землеробських культур Старої Європи приблизно за 5 000 років до Р.Х. За часів ранньої бронзової доби (близько 2 000 року до Р.Х.) кремація стає масовою у племен Паннонської низовини та в долині середнього Дунаю і звідти ця нова похоронна мода поступово поширюється по Європі.

Нова культурна спільнота яка об’єднувала людей за вірою та звичаями, але не за етнічним походженням, отримала назву спільноти полів похоронних урн. Ключовим для всіх народів спільноти був звичай спалювати небіжчиків, а попіл, оті 2.5 кг які залишаються від пересічної людини, зсипати до спеціальних глиняних посудин – урн, котрі закопували в неглибоких ямах на родових могильниках (полях). Урни дуже часто були антропоморфними і, можливо, в примітивній формі відображали риси обличчя покійника.

Вірогідно, тілоспалення повинно було прискорити процес вивільнення душі з тіла. На якийсь час ерзацоболонкою для душі й перепаленої, але не знищеної повністю, кісткової основи тіла ставала глиняна урна, яку, зазвичай, супроводжували не надто багаті похоронні дари (трохи прикрас та зброї). Урну, що містила кремовані кістки, доповнювали інші, менші керамічні посудини, такі як миски та чашки. Можливо, вони містили їжу. Часто зустрічаються спалені кістки тварин, бурштинові чи скляні намистини. Іноді, можливо в випадках наглої смерті, і взагалі обходились без урн, просто зсипаючи перепалені кості в неглибоку ямку, викопану в землі.

Зазвичай спалення тіл відбувались не на самому могильнику, а десь на стороні і звідти попіл переносили на могильник, однак в особливих випадках, коли хоронили особливо заслужених осіб над місцем похоронного вогнища насипали курган.

Використання кремації в праУкраїні

В Україні традиції кремації покійників приходять разом з людьми лужицької культури, вірогідними предками слов’ян-венедів, які мігрували в Галичину та на Волинь в другій половині бронзової доби і поступово охоплюють всю різноетнічну землеробську спільноту. Головною причиною були, звісно, причини ідеологічні – усім спільнотам полів похоронних урн властиві культи води й вогню, сонячних птахів та собак. Втім, не можна не враховувати того факту, що кремація мала для землеробів і практичне значення. Урнове поховання потребує значно менше місця, аніж тілопокладення і землеробам це заощаджувало орні землі. А от пастухам було однаково, адже худоба може пасти і на курганах.

Розподіл праУкраїни на дві зони – степову пастушу й курганну та лісостепову землеробську й кремаційну зберігався аж до прийняття народами Русі християнства, коли було впроваджене обов’язкове тілопокладення за християнським обрядом.

Інші форми похорон. Загадка трипільців

Цікаво, що похоронні звичаї деяких археологічних культур праУкраїни залишаються невідомими досі. Особливо дивним це виглядає в стосунку до трипільської культури, яка проіснувала не змінюючи території мало не три тисячі років. В чому ж справа?

Можна допустити, що трипільці та деякі інші тодішні етноси стосували якісь специфічні форми похоронів. Зокрема, древні перси, котрі жили, щоправда, значно пізніше трипільців, вважали мертве тіло нечистим, а тому не дозволяли собі оскверняти ним землю, воду чи вогонь. Трупи складали у спеціальному місці, на кам’яному фундаменті щоб уникнути їхнього контакту з землею й дозволяли птахам та тваринам поїдати мертву плоть. Деякі балтські та угро-фінські племена практикували так званий повітряний похорон. Небіжчика загортали в шкіру або тканину, згорток відносили вглиб лісу і підвішували до гілля дерев, дозволяючи йому зітліти й розпастись природним шляхом. Тому не виключено, що трипільці чинили зі своїми покійниками щось схоже, хоча, як виняток, знайдено декілька тілопокладень жінок та дітей здійснених під порогами житлових будівель. Можливо, духи цих жінок були настільки потрібні громаді, що їх не годилось відпускати до лісу чи ще кудись.

Могильники, як у пастухів так і у землеробів, вважались священними локаціями, храмами під відкритим небом, місцями де здійснювались обряди та ритуали.