Мови спілкування

Звідки родом ці наші словаУкраїнська мова в основі безумовно є слов’янською. Але формування цієї основи відбулось уже в епоху залізної доби та середньовіччя, а до того на наших теренах в різні часи існували мабуть десятки мов. І деякі з них подарували нам знані слова, над чиїм походженням пересічний українець навряд чи замислюється. Отже, перед тим, як зануритись в аналіз мовних процесів в праУкраїні, зробимо коротку оглядову екскурсію.

Трипільський спадок. З великою вірогідністю можна твердити, що українська мова успадкувала з мови трипільських племен такі слова, як батько, вирій, віл, голуб, горіх, горох, жито, іскра, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, мідь, могила, олово, равлик, свинець, срібло, співати, теля та досить багато інших, а також імена божеств - Купала, Лада, Лель. Українська мова відрізняється від інших слов’янських мов особливою милозвучністю, тяжінням до рівномірного чергування голосних і приголосних і своїми зменшено-пестливими формами, аналогії яких навряд чи можна знайти в такій кількості в будь-якій іншій мові світу, що, вірогідно, також є трипільським спадком.

Вплив іранської мови. В першій половині І тисячоліття до Р.Х. на півдні праУкраїни утворюється держава Кіммерія в якій домінуючою була західноіранська мова правлячого класу – кіммерійців. В VIIІ-VII століттях до Р.Х. кіммерійців змінили іраномовні скіфи, а в середині ІІІ століття до Р.Х. – також іраномовні сармати. Слов’яномовні люди чорноліської культури вірогідно воювали з кіммерійцями, знаходились в союзі зі скіфами (геродотові скіфи-орачі) та в нейтральних стосунках з сарматськими племінними союзами. Тісні контакти з іраномовними людьми спричинили появу безлічі іранізмів у сучасній українській мові. Іранського походження є назви деяких руських богів, демонів та героїв, таких як Хорс, Симаргл Сварог, Вій, Кий, Хорив, а також сакральних термінів - бог, віра, світло, благо, чари, хоронити, святість, праведність, ватра, соціальних статусів – пан/пані, ґазда/ґаздиня, побутових понять - стайня, хмари, чистити, слово, могила, гоїти, хворіти, зло, сором, (про)вина, собака, сокира, дереза (коза), казан, мова, балакати. Доречі, схоже, слово балакати від самого початку виражало радше негативну, оцінку. Можливо, балакати означало говорити незрозумілою, немилозвучною мовою. Вірогідно, слов’яни праУкраїни, а також частина скіфів та сарматів були слов’яно-іраномовними білінгвами. В відомому описі Скіфії від Геродота згадується, що окрім іраномовних кочових скіфів, тут жили агафірси, котрі очевидно, були фракійцями, скіфи-орачі – слов’яни, неври – балти, будини – балти чи балтослов’яни, меланхлени – іраномовні кіммерійці. Загадковими залишаються етнічна приналежність та мова гелонів. Більш ніж певним є те, що багато хто зі скіфів та слов’ян володів грецькою мовою і, не виключено, що й грамотою.

Тюркські впливи на формування української мови є найпізнішими за часом. Вони сягають часів ранньої східнослов'янської доби, коли степи Північного Причорномор'я контролювалися тюркомовними кочовими племінними об'єднаннями аварів-обрів (VI століття), булгарів (VI — VII століття) та хозарів (VII — X століття), яких витіснили печеніги (IX — XI століття), що, в свою чергу, поступилися половцям (XI — XIII століття) а останні — кримським татарам та ногайцям Золотої Орди. Перша хвиля торкізмів в українську мову перекочувала з печенізької та половецької мов. Пам’ятки давньоруської писемності так як Повість временних літ, Київський літопис, Галицько-Волинський літопис, Слово о полку Ігоревім вказують на велику кількість (близько 1 500) запозичень. Впливи цього часу були взаємними, що чітко помітно пам'ятці половецької мови Codex Cumanicus середини XIV століття де зустрічається ціла низка характерних українізмів. З розвитком козацтва й чумацтва приходить друга й найбільш об’ємна хвиля тюркських запозичень. Запозичення стосуються передусім військової страви й побуту: чумак, товариш, отаман, осавул, джура, кіш, кочувати, бунчук, шаровари, очкур, калита, кисет, тютюн, люлька, башлик, тарань, чабак, шатро тощо. Третя хвиля тюркізмів, разом зі значної часткою слів угро-фінського походження, прийшла в українську мову як наслідок русифікації XІX – ХХ століть.

Сліди кельтської та готської мов. В середині V століття до Р.Х. в Карпатському регіоні з’являються кельти, які також залишили свої мовні сліди в українській мові, особливо в термінах, пов’язаних металообробкою. Слова лудити, горн та молот – кельтського походження. Так само кельтським за походженням є слово багно, яке початково означало не стільки болото, скільки болотні поклади залізної руди. З готської мови, яка з’явилась на теренах України між 200 та 400 роками нашої ери разом з вельбарзькою культурою, праукраїнці запозичили такі важливі слова як щирий, спритний, глей, скло, котел, дошка, бук, морква, хліб, шеляг, лихвар, а також говорити, шолом, меч, князь, гаразд.

Мови палеліту. Борейська мовна сім’яВірогідно, появу власне мови можна датувати приблизно 50 000 роком до Р.Х. і це явище пов’язане з розвитком сучасної поведінкової активності наприкінці середнього палеоліту чи на початку пізнього палеоліту. Залишається невизначеним і навіть спірним спірним, чи була у найдавніших представників Homo sapiens повністю розвинена мова, хоча, судячи з відбитків на черепах зони нової кори мозку, відповідальної за мовлення, себто за координацію функцій м'язів обличчя, язика, гортані та щелеп при відтворенні артикульованих звуків, говорити вони могли. Але чи говорили? Деякі вчені переконані, що протолінгвістична стадія, яка передувала виникненню мови, розпочалась 100 000 років тому десь в північно-східній Африці де, гідно з гіпотезою російського лінгвіста Сєргєя Старостіна (Сергей Анатольевич Старостин, ⋆24.03.1953 — †30.09.2005) та американського антрополога й історичного лінгвіста Гарольда Флемінга (Harold Crane Fleming, ⋆23.12.1926 — †29.04.2015), з початку пізнього палеоліту існувала мовна макросім'я яка охоплювала більшість мовних сімей північної півкулі Старого та Нового світів. Тому цю гіпотетичну мовну сім’ю назвали борейською чи бореальною (від грецького βορέας, що означає північний).

Мови мезолітичної епохи. Ностратична мовна сім’яБлизько 14 000 року до Р.Х. борейська мовна мегасім’я розділилась на дві суперсім’ї. Перша мовна суперсім’я зветься ностратичною і вона складалась з євразійської та афроазійської гілок. Друга мовна суперсм'я, дене-дайська, складалась з тибето-китайської та австронезійської макрородин. Назву ностратична (що походить від латинського nostrates - співвітчизники) застосував данський лінгвіст Хольґер Педерсен (Holger Pedersen, ⋆07.04.1867 — †25.10.1953), який першим описав ностратичну мовну суперсім’ю, саме тому, що вона є предковою для багатьох корінних мовних сімей Євразії - картвельських, індоєвропейських, алтайських та уральських мов, а також, що не виключено, афразійських (саміто-хамітських) та дравідійських мов.

Вірогідно, праностратична мова виникла на Близькому Сході за 13-14 000 років до Р.Х. і була принесена в Європу мігрантами з Переднього Сходу та Малої Азії, пов’язаними з інноваціями на зламі мезоліту та неоліту. В Україні людність більшості культур мезолітичної України розмовляли мовами, що належали до ностратичної макросім’ї, а першими носіями ностратичної мови ймовірно були люди кукрецької культури.

Неоліт і мідна доба. Палеоєвропейські або давньоєвропейські мовиПалеоєвропейські або давньоєвропейські мови виникли в Європі в процесі розпаду ностратичної мовної сім’ї наприкінці мезоліту. Палеоєвропейські мови не засвідчені письмово (за винятком нерозшифрованої досі писемності культури Вінча). Єдиними їхніми слідами є географічні назви і особливо назви річок, які зустрічаються по всій центральній та західній Європі, і, можливо, запозичені слова в деяких індоєвропейських мовах, якими зараз там розмовляють.

В українській мові палеоєвропейський субстрат має трипільське походження і це пояснюється тим, що правобережна Україна, де була поширена трипільська культура, пізніше стала територією формування середньодніпровської культури - першої індоєвропейської культури України, з якої згодом викристалізувалась східна гілка праслов’янської тшинецько-комарівської культури. Тобто, в даному випадку, йдеться про пряму спадкоємність.

Давньоєвропейські мови були витіснені та асимільовані носіями праіндоєвропейської мови, коли останні мігрували з північного Причорномор’я. Сліди палеоєвропейських мов прослідковуються і в інших сучасних європейських мовах, зокрема, в грецькій та германських, однак єдиною палеоєвропейською мовою, яка зберіглась до наших днів є баскська мова піренейських горян.

Бронзова доба. Праіндоєвропейські та індоєвропейські мовиПраіндоєвропейська або праарійська мова відділилась від загального ностратичного масиву десь між 6 700 – 4 500 роками до Р.Х., на що вказують дані методу порівняльно-історичного мовознавства. І пов’язана ця подія з появою праарійських середньостогівської та маріупольської культур. Між 4 500 та 2 500 роками до Р.Х. праіндоєвропейська мова була єдиною, а її носіями були патріархальні кочові пастухи. Оскільки групи носіїв протоіндоєвропейської мови відособлювались одна від одної завдяки міграціями, регіональні діалекти протоіндоєвропейської мови, якими розмовляли різні групи, розійшлися, оскільки кожен діалект зазнав змін у вимові, морфології та лексиці. Протягом багатьох століть ці діалекти трансформувалися у відомі давні індоєвропейські мови. Звідси подальша мовна дивергенція призвела до еволюції їхніх нинішніх нащадків, сучасних індоєвропейських мов. Сьогодні мовами-нащадками праіндоєвропейської мови з найбільшою кількістю носіїв є іспанська, англійська, португальська, індустані (гінді та урду), бенгальська, слов’янські, панджабі, німецька, перська, французька, маратхі, італійська та гуджараті.

Починаючи з 3 000 року до Р.Х. відбувається процес індоєвропеїзації Європи. Першою індоєвропейською культурою України була середньодніпровська, яка виникла внаслідок акультурації кількох груп ямної та трипільської культур. Середньодніпровська культура, вірогідно є предковою як для праслов’янських, так і для прабалтських культур. І, так само вірогідно, що саме через неї в сучасну українську мову потрапила ціла низка слів трипільської мови. Після 3 000 року до Р.Х. в Україну з заходу напливають численні та агресивні племена людей культури шнурової кераміки, яка виникла на основі взаємної акультурації ямної культури та культури лійчастого посуду в центральній Європі. Завдяки цьому, на протязі кількох сотень років з початку третього тисячоліття до н.е. індоєвропейські мови цілковито запанували на теренах України.

Зокрема, під кінець ІІ тисячоліття до Р.Х. на теренах праУкраїни були присутні чотири індоєвропейські мовні групи – слов’янська в центрі й на північному заході, балтська – на півночі та північному сході, фракійська – на південному заході та іранська – в степовій причорноморській зоні.

Бронзова доба. Індоєвропейські іранська та індоарійська мовиПраіндоіранська мова виділилась з єдиної індоєвропейської мови ямної культури і згодом розділилась на дві гілки: північно-західну, яка поклала початок іранській мовній групі, та південно-східну індоарійську. Гіпотетичні праіндоіранці жили наприкінці ІІІ-го тисячоліття до Р.Х. Вважається, що протоіндоіранська мова мала спільну мову-предка разом з грецькою, вірменською та фригійською мовами.

До індоарійської мовної групи належали люди пастушої катакомбної культури та землеробської культури багатопружкової кераміки, яка з’явились в Приазов’ї близько 2 600 року до Р.Х. Катакомбники згодом мігрували в південне Приуралля, поклавши початок культурам майбутніх завойовників Індії (ймовірно, що перші гімни Ріґведи були укладені в причорноморських та приазовських степах). Отже індоарійські мови в ті часи не вкорінились на теренах праУкраїни. Однак, в сучасних слов’янських та балтійських мовах збереглися багаті свідчення тісних контактів між індоаріями та майбутніми балтослов’янами.

До іранської мовної групи належали люди зрубної культури, котра домінувала в українських степах, починаючи з 1 900 до Р.Х. і доволі швидко поширилась по всій степовій зоні Євразії і зокрема в причорноморьї.

Бронзова доба. Індоєвропейська фракійська моваПрафракійською мовою на теренах праУкраїни розмовляла людність сабатинівської культури, в яку приблизно в 1 800 року до Р.Х. еволціонувала культура багатопружкової кераміки, можливо під впливом окремих груп шнуровиків. Фракійською мовою та її діалектами розмовляли також на території сучасних Болгарії, Румунії, Північної Македонії, Сербії, Хорватії, південної Угорщини, північної Греції, європейської Туреччини та в частині Малої Азії.

Між фракійськими та балто-слов’янськими топонімами виявлено більше ніж три сотні збігів, що свідчить про тісні контакти предків фракійців, слов’ян та балтів у минулому. Вірогідно, фракійськими запозиченнями є такі українські слова як берег, лелека, галастра, білий, верета, рудий, терпіння і, навіть, слова, якими замінювали справжні імена богів такі, наприклад, як Перун чи Стрибог. Фракійською за походженням була мова гетів та даків – близьких сусідів слов’ян-праукраїнців на початку нашої ери.

Після завоювання Олександром Македонським значна частина фракійців була еллінізована, а в Дакії – романізована. Втім, еллінізація та романізація торкнулась лише міського населення, а місцеве дакійське населення не ототожнювало себе з імперським Римом. Після падіння Римської Імперії міське населення (переважно солдати, чиновники, торговці) покинуло землі провінції, а сільське населення було частково асимільоване слов’янськими мігрантами з центральної України. Остаточно фракійська мова зникла близько VІІ століття.

Бронзова доба. Індоєвропейські праслов’янські і прабалтські мовиБлизько 1 800 року до Р.Х. з центрально-східноєвропейських племен культури шнурової кераміки виділяються три племінні союзи з близькими культурами: західний - тшинецької культури, східний - комарівської та північний – сосницької. Людність всіх трьох культур розмовляла діалектами спільної балтослов’янської мови. При цьому сосницький діалект став, ймовірно, основою для балтської мовної групи, а тшинецько-комарівський діалект – для слов’янських мов.

З тих часів в українській мові зберіглось дуже багато спільних з балтійськими мовами слів, як, наприклад, баюра, валандатися, верша, гультяй, заграбастати, зозуля, кавкати, капшук, кепсько, кишіти, клуня, клякнути, копа, локшина, мул, мулкий, надра, нурт, охляп, пампушка, трощити, шалапут, відлига, твань, шерхкий, нишпорити, кліпати, кирпатий, лупатий, клишоногий, лайдак, швендяти, картати, гилити, періщити, скибка, ледве, гичка, ремесло, мармиза, скирта, шкапа, пастка, пелька і величезна кількість топонімів.

Праслов'янська мова доволі довго зберігала єдність, хоча, вірогідно вже на самому початку існували два її діалекти – західний та східний. Західний тшинецький діалект в середині ІІ тисячоліття до Р.Х. еволюціонував в слов’янську мову лужицької культури, а східний став основою для діалектів слов’янської мови, якими розмовляли люди висоцької, білогрудівської та чорноліської культур. Диференціація слов’янських мов відбулась доволі пізно, в другій половині першого тисячоліття нашої ери, одночасно з вибуховим зростанням слов'яномовного простору. Тому слов’янські мови досі дуже близькі між собою.

Залізна доба та сердьовіччя. Формування давньоруської мови Починаючи з ІІ століття нашої ери, слов’янська мова зарубинецької та пшеворської культур стають панівними на теренах черняхівсько-київської культури, котра охоплювала майже всю територію сучасної України. Вірогідно, причинами цієї мовної експансії були політичні та економічні чинники. Слов’янська мова в черняхівсько-київському об’єднанні була мовою панівного класу, а слов’яни заходу й півдня країни контролювали торгівлю з Римом та грецькими містами Причорномор’я й Криму. Завдяки цьому слов’янська мова поступово асимілювала інші мови праУкраїни, насамперед іранські (скіфську та сарматську) й фракійську.

Після розпаду Черняхівсько-київської держави на теренах України утворилось три племінні союзи: Словенський на заході, сармато-слов’янські Хорватський (відомий також як Антський) в центрі та Сіверський на сході. Боротьба між Словенським та Антським племінними союзами привела до масової міграції слов’янських племен в центральну Європу та на Балкани. Через цю міграцію, яка була частиною Великого Переселення Народів, Україну називають матір’ю слов’янських народів.

Після 750 року відбувається інтеграція слов’янських племен в єдину лука-райковецьку культуру і зближення діалектів спільної давньоруської мови на теренах України. Починаючи з VII століття до Р.Х. давньоруська мова починає збагачуватись тюркськими словами, запозичуючи їх з булгарської, хозарської, печенізької та половецької мов, а після хрещення Русі — також греко-візантійськими.