Час залізних мечів

Блокові скіфи — це метафора кари Божої, яка не забариться і змете гнилу й лицемірну європейську цивілізацію копитами коней азійських кочовиків. Чудові вірші, які, правда, не мають нічого спільного із реальними історичними скіфами. Ці люди були зовсім інакшими.

В першу чергу не були азійцями. А принаймні не тими, що с раскосыми й жадными глазами. Точніше, азійцями вони були тою мірою, якою всі ми є нащадками людей, котрі прийшли у Європу з Малої Азії.

Хоча, в цьому випадку більш пасує говорити, не про Малу Азію, як прабатьківщину, а про єдину причорноморську колиску цивілізації Старої Європи. І це без жодного перебільшення. Як античну цивілізацію Греції та Риму слушно називають середземноморською, а римляни, за правом сильних, навіть називали Середземне море — Mare nostrum — Наше море, так і ми, нащадки староєвпропейців, можемо називати Чорне море своїм.

Зрештою, в давнину його так і звали — Скіфським, а пізніше — Руським

На обох берегах цього моря (тоді ще озера) близькі за мовою та походженням народи, вперше в історії людства, сіяли пшеницю та ячмінь, пасли корів і коней, будували міста і писали листи до Великої Богині.

Це тепер південний і північний береги Чорного моря належать, навіть не різним країнам, а різним континентам і, описуючи історичні події давнини, ми, мимоволі, накладаємо на них сучасні політичні реалії. Зараз на північному березі Чорного моря живуть християнські православні народи, а на південному — мусульмани Туреччини й це змушує нас бачити різниці та не помічати спільності свого походження.

Для наших же предків — і тих на півдні, і тих на півночі — це була просто земля довкола Великої Води — Циркумпонтія. Це був спільний дім для багатьох племен та народів, котрі, ще тисячоліттями після загибелі Старої Європи, пам’ятали про свою колишню культурну, мовну і, що найважливіше, кровну єдність. І, як водиться у батьківському домі, двері його завжди були відчинені — хтось із цього дому відходив, хтось, навпаки, повертався після довгих мандрів і знаходив тут притулок.

Скіфи довго мандрували світами, доки повернулись до отчого дому.

А почались ці мандри десь на початку четвертого тисячоліття перед Різдвом, коли велика група арійських родів подалася з Приазов’я на схід.

Широка смуга степів, яка тягнулась від Дніпра мало не до Тихого океану, мов магнітом вабила кочові племена пастухів. Там були ледь не ідеальні умови для випасу худоби, а, крім того, туди вів степовий торговий шлях між сходом та заходом, контроль над яким приносив величезні зиски. А ще більші зиски приносили не тільки контроль за рухом товарів, але й контроль над їх виробництвом та видобутком сировини.

Тому арійська експансія поширювалась все далі й далі на схід. Та ще й так інтенсивно, що найсхідніша частина аріїв дуже швидко дісталась аж до Китаю.

Китайські літописи знають народ юечжі, який пас худобу в Таримській улоговині там, де зараз, у сучасному Китаї, знаходиться Сіньцзян-Уйгурський автономний район та провінція Ганьсу. І чи випадково, що якраз там, у Таримі, знаходяться родовища найкращих сортів нефриту, торгівля яким приносила неабиякий дохід?

Мандрівниками, пастухами, воїнами, купцями й ремісниками, в одній особі, були арійські племена ямної, а потім катакомбної археологічних культур , про які ми докладно розповідали в попередній книзі з цієї серії Час міді і збіжжя.

Паралельно з ямниками та катакомбниками на схід рухались також інші племена арійського походження люди фатьяніської культури, одного з відгалужень іншої арійської культурної спільноти, котру називаликультурою шнурової кераміки або бойових сокир. Відмітимо десь на полях, що остання назва більш відповідає внутрішній сутності цих людей, оскільки люди ці, в першу чергу, були воїнами.

Спочатку фатьянівці намагались просуватись в межиріччя Волги та Оки, але, спіткавши затятий опір місцевої людності та не маючи імунітету до місцевих хвороб, вирішили повернути на південний схід.

Звісно, подорож тривала не рік і не два. Повільно пересувались вози, разом зі своїми табунами та всім домашнім скарбом. Їх супроводжували воїни на колісницях. Племена та роди по кілька місяців, а то й років затримувались на одному місці, а потім знову рушали далі. І так діялось впродовж довгих століть, з покоління до покоління, поки західні мігранти не розтеклись степами Євразії, злившись в нову, андроновську археологічну культуру або, точніше, спільноту культур. Назва походить від села Андроново поблизу Ачинська в Красноярському краї, де в 1914 році виявлено перші поховання сибірських аріїв.

В сибірських степах частина андроновців перейшла до осілого життя, будуючи селища в долинах рік, багатих пасовищами та родючими землями, придатними для землеробства.

У своєму drang nach osten арії досягли-таки головної своєї мети — контролю над торговими шляхами, а, заодно, мідними й олов’яними родовищами. Вони розробляли мідні й олов’яні рудники в Казахстані та Алтайських горах і продавали метал далеко на захід, а їхні ливарники виготовляли знаряддя праці й зброю, чудово знані за межами андроновського ареалу. Втім, по-справжньому знаною та популярною в сучасному світі андроновська культура стала після відкриття в південних передгір’ях Уралу предивного стародавнього міста, котрому було дано сучасну назву (від гори, що знаходиться поблизу) — Аркаїм.

Як виявилось трохи згодом, Аркаїм був не єдиним тамтешнім містом. В Південному Приураллі існувала високорозвинена міська цивілізація, яку назвали країною міст. І країна ця була чималенькою — міста розкидані по території діаметром в добрих три сотні кілометрів.

При цьому, міста знаходились на відстані в декілька десятків кілометрів одне від одного, а це означає, що влітку, за час від сходу до заходу сонця, кінна колісниця або вершник могли домчати з міста до міста. Нам невідомо, чи була країна міст цілісними політичним об’єднанням, чи, що найімовірніше, федерацією міст-держав, котрі належали різним кланам та родам аріїв.

Втім, така локалізація міст давала змогу легко перевозити продукти, сировину чи людей, а, при потребі, військові підрозділи між ними. І, звичайно ж, це свідчить про те, що міста були пов’язані між собою, якщо не політично, то, вже напевно, господарськими й культурними зв’язками. На це вказує і те, що досліджені міста об’єднує схожий тип будівель, організація міської інфраструктури, будівельні матеріали, час існування, а також однакова топографічна логіка.

Древні міста мали округлу або овальну форму і завжди були оточені зовнішньою стіною. Зсередини до стіни тулились громадські й приватні приміщення. Попри віддаленість в часі та просторі, міста ці були схожі на давні трипільські — система оборони була побудована ідентичним чином. Будинки виходили своїми глухими торцями на головну вулицю міста, а тому ворог, потрапивши в місто, негайно потрапляв під нищівну зливу стріл лучників, які могли ховатись за цими стінами.

А людям країни міст таки було що захищати, оскільки в околицях знайдено місця видобутку сировини для металургії, а в містах — ливарні майстерні та кузні. Цікаво, що, при цьому, немає жодних слідів еволюції міського будівництва. Тут не було поселень, які потім розростались в міста. Міста відразу будувались за єдиним планом та ще й з каналізацією і доволі досконалими гідротехнічними спорудами.

Звідки такі солідні архітектурні знання раптово могли з’явитись у степових кочовиків не знає ніхто. Це було й залишається великою таємницею. Причому, не виникає жодних сумнівів, що Аркаїм та інші міста Приуралля побудовані аріями, оскільки інших кандидатів на цю роль (за винятком хіба що інопланетян чи підземних гномів) тут просто не було.

Ще ми знаємо, що люди ці прийшли з півдня, принаймні із значно тепліших країв, аніж, хай навіть і південне, та все-таки Приуралля. Клімат тутешній, як тепер так і чотири тисячі років тому, ніяк не назвеш сприятливим для людини — довга морозна зима, холодні пронизливі вітри. А житла країни міст були погано пристосовані до уральського клімату: плоскі дахи, недосконалі печі у житлах все це годиться для тепліших країв, але не для двадцятиградусних морозів.

Складається враження, що житла ці, так само як і міста, при всій своїй спланованості та продуманості, будувались все-таки для тимчасового використання. Це враження підсилюється ще й тим, що приуральська країна міст знаходилась дещо в боці від основної території розселення андроновської культури.

Люди прийшли сюди не просто так, а з певною, конкретною і дуже важливою для них метою, а тому побутові умови були справою другорядною. На момент забудови міст вони ще не зрозуміли до кінця, наскільки суворим може бути клімат їх нової батьківщини, а потім уже вирішили нічого не переробляти, заклопотані розв'язання інших проблем. Немає ж речей більш сталих, аніж тимчасові, чи не так?

Але якою ж могла бути ця надважлива мета?

Аркаїм, так само, як і решта тутешніх міст, а їх понад два десятки, — це, свого роду, арійські колонії, створені поблизу родовищ міді та олова з яких можна було виплавляти високоякісну бронзу. Ливарні печі тут були мало не в кожному домі. Та ще й досконаліші, від побутових печей. Цим людям хотілось мати багато зброї. Дуже багато якісної бронзової зброї, виробництвом якої займались в кожному місті.

Щоб швидко виготовляти зброю, арії створили для цього унікальну технологію. Ливарні печі були сполучені з колодязями: тяги, яка виникала завдяки перепаду висот і температур, вистачало, щоб дуже швидко досягати температури плавлення бронзи — дев’ятсот тридцяти градусів за Цельсієм. Між іншими, печі ці були не тільки технічно досконалими, але й магічними. На внутрішній стінці колодязя кілочками кріпили кості й черепи тварин у певному порядку. Не випадково ж у міфах аріїв бог вогню й домівки Аґні живе в глибоких водах.

Це стає зрозумілим, якщо знати древні технології. Цікаво, що частина бронзових виробів, а, особливо зброї, повторює технологічні навички сейминсько-турбинських майстрів про них ми також писали в попередній книзі Час міді і збіжжя, а сама сейминсько-турбинська культурна спільнота зникає саме тоді, коли в Приураллі з’являються андроновські племена. Не виключено, що якась частина аріїв, можливо, навіть, шнуровики-фатьянівці, отримала доступ до секретів сейминсько-турбинських фахівців і, може навіть, саме від них, отримала інформацію про родовища міді й олова, які цінувались тоді значно вище, ніж родовища срібла чи, навіть, золота.

І ще одна загадка: Аркаїм, як і решта міст, був чудово захищеною фортецею. Зовнішня стіна, при висоті в п’ять з половиною метри, складалась з дерев’яних блоків-зрубів, засипаних землею. Внутрішня стіна мала три метри товщини, а заввишки сягала семи метрів. У внутрішнє кільце будівель вели тільки одні ворота. До того ще й глибокий рів і продумане внутрішнє планування, яке повинно було стати пасткою для ворогів. При цьому укріплення були побудовані у першу чергу і дуже солідно, а вся решта будівель зводилась пізніше і нашвидкуруч.

Тобто люди, які будували ці міста, когось дуже боялись.

Але кого?

Місцеві племена перебували на невисокому рівні розвитку і не могли становити для аркаїмців жодної загрози. Однак якась загроза все-таки існувала і була вона дуже поважною, бо не для розваги ж було витрачено стільки зусиль та часу на зведення вельми солідних фортифікацій?

Основним будівельним матеріалом країни міст були земля та соснове дерево. А споруди із сосни недовговічні — вони можуть служити сотню-півтори років, а потім згнивають і треба ставити нові. Та нових будівель на місці старих мешканці країни міст не побудували. Всі вони в один час покинули свої, з такими зусиллями побудовані міста, і кудись зникли — вік країни міст був коротким. Радіовуглецевий аналіз вказує, що дерева для побудови Аркаїму були зрубані десь біля двохтисячного року перед Різдвом.

А вже через двісті років від Аркаїму залишилось тільки згарище. Аркаїмці, забравши свої пожитки, підпалили місто самі. Так само як чинили це у свій час трипільці, оскільки жодних слідів військових сутичок в Аркаїмі не зафіксовано. Приблизно в той самий час припиняють свою життєдіяльність інші міста.

Втім, в деяких з них, все виглядало зовсім не так мирно й спокійно.

Декотрі із міст спалені ворогами, декотрі розграбовані, інші ж були покинуті мешканцями в поспіху так, наче городяни рятували своє життя, покинувши весь свій набуток напризволяще. Тобто війна в країні міст все-таки мала місце. Тільки була це війна громадянська не з зовнішніми ворогами, а всередині країни, між самими аріями.

Нічого нового, наче й не трапилось, арії з самого початку свого існування були задиркуватим та войовничим народом, і сутички між окремими племенами та кланами не були рідкісними. Швидше навпаки — мирне існування було для військової верхівки аріїв явищем абсолютно неприйнятним. Але тепер сталось щось таки насправді виняткове, бо війна, що розпочалась в країні міст не була звичайною для аріїв війною за контроль над територіями.

Вірогідно це була релігійна війна, а, отже, найзатятіша і найкривавіша з усіх можливих війн. Зрештою, передумови для такої війни існували вже раніше і вони, ці передумови, вкупі з бажанням контролювати степову торгівлю, були спонукальним стимулом, який змусив аріїв мігрувати зі своєї причорноморської батьківщини на схід.

Ріґведа — збірка арійських священних гімнів — постійно згадує якісь внутрішні проблеми в арійській спільноті, пов’язані з тим, що певна частина воїнів-кшатріїв відмовилась підкорятись брахманам та виконувати їхні настанови. І сталось це у Причорномор’ї, ще до початку великого східного переселення.

Очевидно, що давні суперечності не згасли, а, мабуть, розігрілись ще більше в Приураллі.

Можемо допустити, що звідси, з країни міст, частина арійських племен розділилась і двома потоками рушила на південь одні в напрямі сучасної Індії, інші — в бік Ірану. Між цими двома спільнотами існували явні розбіжності релігійного характеру, бо до сьогоднішнього дня в індуїзмі божественні істоти, щось на кшталт християнських янголів, називають девами, а їх противників, нечестивих істот, індуїстських чортів — асурами.

Але так справа мається тільки в індусів, а у їхніх сусідів та родичів іранців, добро і зло мають інші назви. В зороастризмі , релігії іранців до прийняття ними мусульманства, все з точністю до навпаки: деви — зло, асури ж — добро. Тобто, попри схожість вчень — ведичних та авестійських — те, що у перших є святим — у других є нечестивим. В нашій мові цей розподіл також знайшов відгук. Досі щось гарне, чудове й раніше небачене, ми називаємо дивним, себто в перекладі з первісної арійської мови, — небесним, божественним. А от в Слові о полку Ігоревім, — див є істотою злою.

Та, хай там що, завдяки цьому розколу арії стали засновниками ще двох величних цивілізацій Старого Світу — перської та індійської.

А все через те, що історія арійського розколу на цьому не закінчилась. Країну міст покинули осілі арії — землероби, ремісники, шахтарі, ливарники. А кочова частина аріїв ті, хто не хотів змінювати звичний спосіб життя своїх предків, лишились на місці, поступово вкорінюючись в нових землях, і швидко набули значної політичної та військової моці.

В Авесті, - головній книзі зороастрійців, — тільки й говориться про боротьбу добрих, осілих, побожних і порядних іранців, послідовників Заратуштри, зі злими язичниками-кочовиками, котрих звали туранцями, а їхню країну (на противагу Ірану — країні справжніх аріїв) — Тураном. Інші ж джерела називають туранців Авести — саками, що є, насправді прізвиськом, бо, в перекладі з іранської означає оленя.

Ця назва не є випадковою, позаяк археологічні дані вказують, що у міфології туранців, а, може, і в їхній релігії, образ оленя був дуже популярним та важливим — його дуже часто можна побачити на виробах, виготовлених у, так званому, звіриному стилі, і називати ці вишукані, естетично досконалі речі виробами дикунів просто язик не повертається.

Та й, зрештою, великий мудрець Гаутама Шак’ямуні, званий Буддою, походив власне із роду та племені саків (шака), що свідчить про інтелектуальний та культурний потенціал цього народу.

Втім, це аж ніяк не змінило думки правовірних іранців про своїх туранських візаві. І хто для кого був єретиком абсолютно неважливо, адже пам’ять обох народів вже зафіксувала негативний образ один одного. Навіть більше: схоже, що ненависть до родичів, які вчинили неправильно, з кожним новим поколінням тільки наростала.

Забігаючи вперед, скажемо, що релігійна ворожнеча часів Аркаїму та країни міст не зникла навіть тоді, коли ворожі народи розійшлись в різні кінці світу, вона ще проявить себе і мало не приведе до того, що історія України та Європи могла б виглядати зовсім інакше.