Три рівні щастя

Разом з ускладненням живих істот еволюціонував і їхній мозок. Втім, на відміну від інших органів, мозок не змінювався внутрішньо, а обростав все новими й новими шарами. Достеменно так, як обростає листям качан капусти. Завдяки цьому, в наших людських черепах містяться, як наче ляльки-матрьошки, один в одному, одразу декілька мізків — починаючи від примітивного риб’ячого в самій його середині й закінчуючи верхнім шаром виключно людської кори головного мозку.

Верств мозку багато, бо від кожного свого предка на кожній сходинці еволюції ми отримували якесь доповнення, але для спрощення вважатимемо, що основних шарів є три — це ретикулярний (рептильний) мозок, емоційний (лімбічний) мозок і візуальний (кора головного мозку). Одразу зауважимо, що всі ці три наші мізки за довгий час еволюції не злились докупи, а навчились співпрацювати між собою, при цьому, залишаючись, достатньою мірою, автономними формаціями.Рептильний мозок: страх задля самозбереженняРептильний мозок (він же R-комплекс) — це найдавніший з наших мізків, бо існує він принаймні сто мільйонів років. З’явився він у перших хребетних тварин, що вийшли з моря на суходіл. Завдання, яке виконує рептильний мозок просте і конкретне: зберегти в недоторканності тіло свого носія і запевнити трансфер його генів в майбутнє. Тому він знає тільки одне добро — своє власне виживання і тільки одне зло — весь навколишній світ. З натури своєї це недобрий та егоїстичний, в найгіршому сенсі цього слова, мозок. Він пов’язаний з емоціями, але тільки й виключно з емоціями негативними.

Це, образно кажучи, злобний дракон, що квартирує в людській душі й він, цей дракон, є генератором наших страхів. При цьому, слід пам’ятати, що страх це первинна емоція всіх живих істот і вона необхідна для виживання. Дискомфорт, викликаний страхом, змушує організм завжди бути напоготові та тримає його в тонусі. Рептильний страх присутній в нас завжди, він підсилюється при якихсь клопотах, викликає тривогу та невпевненість у завтрашньому дні й трохи попускає після їди та сексу. І тому щастя нашого рептильного мозку просте — це зниження рівня страху після ситного обіду чи спарювання. Саме тому для деяких людей їжа та секс є ліками проти стресової напруги — цього вимагає від них їхній рептильний мозок, щоб заспокоїти себе.

Внутрішньою системою опрацювання інформації рептильного мозку є виключно мова відчуттів. Він абсолютно позбавлений можливості розуміти слова, так само як і здатністю калібрувати час. У нього немає ні минулого, ні майбутнього: він потрібен для негайних реакцій, коли ми спочатку робимо (наприклад відсмикуємо руку від гарячої праски), а вже потім думаємо, що і навіщо ми вчинили. Через це, всі події, як реальні, так і ті, що приходять з пам’яті чи уяви, рептильним мозком сприймаються в такий спосіб, ніби вони діються тут і зараз. Він легко може сплутати уявну небезпеку з дійсною загрозою і негайно підвищити рівень страху, блокуючи всі інші ділянки мозку. Лімбічний мозок: консерватизм заради комфортуДругим людським мозком є лімбічна система або емоційний мозок. Він з’явився у перших ссавців приблизно п’ятдесят мільйонів років тому і, так само як і рептильний мозок, займається вирішенням завдання запевнення індивідуального виживання, але в зовсім іншому стилі. Його головним завданням є підтримка гомеостазу в організмі (тому його також називають мозком внутрішніх органів) і дотримання status quo в стосунках із середовищем та іншими людьми. Він любить комфорт і рутину, одноманітність, і весь час прагне до безпеки та стабільності у всьому. А для емоційного мозку безпека це робити нині те, що він робив вчора, і знати, що завтра буде те, що є сьогодні.

Як і рептильний мозок, він не розрізняє реального і вигаданого і, співпрацюючи з рептильним мозком, пов’язує всі наші спогади так, наче події відбуваються в теперішньому часі. Коли емоційний мозок приймає рішення, він опирається на те, що йому близьке та знайоме. Власне емоційний мозок підтримує ту зону комфорту, про яку говорять психологи. А все, чого ми в житті хочемо (мрії, цілі, плани) знаходиться поза зоною комфорту, чи не так? Внутрішньою мовою емоційного мозку є, зрозуміло, всі відтінки емоцій, а також візуальні образи які не повністю контролюються свідомістю. Мозкова кора: розум, що прогнозує та обираєРептильна та емоційна системи мозку співіснують вже давно і навчилися співпрацювати між собою більш-менш злагоджено. Це й не дивно, тому що завдання у них одне — запевнити виживання організму за будь-яку ціну. А от з корою головного мозку ці дві древні структури ще тільки вчаться кооперувати.

Кора головного мозку — наймолодша структура: її вік приблизно два мільйони років і фактично вона ще перебуває в процесі формування. Появою кори головного мозку можна б датувати появу справжнього Homo sapiens. Це мозок свідомості, він вербалізує і візуалізує інформацію, яку отримує з неусвідомленого і на підставі її, а також аналізу навколишнього середовища за допомогою п’яти органів почуттів, вирішує, які дії нам потрібно виконати цієї миті й до чого це призведе в майбутньому.

Це, власне і є розум. Раціональний мозок вміє мріяти, встановлювати цілі й складати плани, аналізувати власну поведінку і поведінку інших людей, відрізняти минуле від майбутнього і реальне від вигаданого. Раціональний мозок теж наділений здатністю переживати емоції, однак, емоції ці дуже відрізняються від тих, які генеруються лімбічною системою. А все тому, що всі три наші мізки мають свої власні механізми творення щастя. Як звучить гормональний квартетХімічними носіями щастя в організмі є так званий гормональний квартет задоволення — ендорфін, серотонін, окситоцин та дофамін. Назва гормональний квартет є не цілком коректною, бо в мозку ці речовини діють, як нейромедіатори, тобто, хімічні речовини-посередники, а не гормони, активізуючи зв’язки між нейронами всередині нейронних мереж. Однак, для простоти не чіплятимемось за термінологію, а розглянемо особливості кожної з цих речовин.

Ендорфін, в перекладі з грецької, - це внутрішній морфін (від імені бога Морфея, який древнім грекам навіював сни), а морфін це речовина з категорії опіатів. Це співзвуччя назв невипадкове: дія ендорфінів схожа на дію опіуму. Продукція ендорфіну в організмі різко збільшується у відповідь на стрес і на біль. Образно можна сказати, що в момент випробувань організм впорскує сам собі дозу заспокійливого, дозволяючи самому ж собі мобілізувати сили для перемоги. Його роль в створенні щастя — це придушення перманентного страху рептильного мозку й активізація організму в критичних ситуаціях. Тобто, ендорфін, власне кажучи, не є стовідсотковим творцем щастя, він просто пригнічує наш рептильний страх, який цьому щастю заважає.

А от серотонін, інший учасник квартету, це вже провідник щастя. Він генерується частиною нашого мозку, відомою, як шишкоподібне тіло або епіфіз, а також спеціальними клітинами травного тракту. Під дією високих концентрацій серотоніну людина відчуває душевну піднесеність, аж до ейфорії. Ми кричимо, плачемо і стрибаємо від щастя якраз через надлишок серотоніну. Для виробництва серотоніну абсолютно необхідне сонячне світло і, можливо, саме тому світло, просвітлення ми пов’язуємо зі щастям? Рівень серотоніну підвищується при вживанні солодощів (а глюкоза часом буває дуже навіть потрібна нашому мозку). Творче прозріння, натхнення, напади геніальності, медитативний транс і пов’язане з ним переживання блаженства все це теж робота серотоніну.

Окситоцин, так само як і серотонін, пов’язаний з лімбічною системою. Він виробляється безпосередньо в лімбічній системі й звідти транспортується в задню частку гіпофіза, а надалі виділяється в кров. Окситоцин відіграє важливу, але до кінця ще не зрозумілу роль в регулюванні статевих функцій організму. Його називають гормоном довіри, оскільки він викликає почуття задоволення та зниження тривожності, коли ми знаходимось серед близьких людей. І про цю його роль ми, трохи згодом, поговоримо.

Четвертий наш хімічний ощасливлювач — це дофамін. Його кількість в організмі різко збільшується, коли ми отримуємо якісь заплановані заздалегідь ефекти або відкриваємо щось нове для себе. Іншими словами, дофамін — це гормон успіху, і він є ключовим фактором навчання, бо підвищену дозу дофаміну ми отримуємо, як позитивне підкріплення в створенні різноманітних навичок. Можна навіть сказати, що дофамін — це бонус, який нам дарується за перемогу в якійсь грі. І, при цьому, зовсім не важливо хто був суперником — хтось сторонній чи ми самі.Дофамінова мутація: чому люди продовжують вчитисьПідсумовуючи, скажемо, що все це разом називається механізмом внутрішнього підкріплення, який насправді є системою батогів і морквин, що формують нашу поведінку в житті. Тому при відсутності гормонального підкріплення (або навіть хоча б одного з його елементів) ми відчуваємо себе погано. Ну, а якщо в організмі починають накопичуватися похідні кортизолу (гормони страху), то і зовсім зле. При цьому, головною складовою механізму внутрішнього підкріплення є саме лімбічна система, себто емоційний мозок, який налаштований на підтримання status quo і дуже не любить змін.

То як тоді бути з дофаміновим підкріпленням, яке нагороджує нас щастям за досягнення цілей, створення нових навичок та відкриття для себе чогось нового? В молодому віці домінує дофамінове підкріплення, яке змушує мозок навчатись, пізнавати нові знання і закріплювати їх у навичках. Але коли організм досягає статевої зрілості, статеві гормони пригнічують дофамінову складову механізму підкріплення і вимикають її. Вивчення довкілля та вироблення нових навичок перестає приносити задоволення — і це сигнал для організму, що пора стати дорослим.

Це правило є обов’язковим для усіх теплокровних істот: поки Ти малий — вчися, а коли Ти став дорослим — не марнуй енергії, не ризикуй нічим, бо твоє головне завдання у тому, щоб вижити та продовжити свій рід у майбутнє. З цього правила є тільки один виняток. Цим винятком є ми, люди. В будь-якому віці ми потребуємо відкривати для себе щось нове й отримувати від цього задоволення. І в цьому принципова і, напевно, найважливіша грань між людиною і твариною. Це як раз і є та межа, яка виділила нас з тваринного світу. Якась генетична мутація свого часу вимкнула обов’язкове гальмування дитячих поведінкових програм в нашій психіці. І сталось, правдоподібно, в долині Афар на берегах одного із теплих мілководних озер, порослих густими тропічними джунглями приблизно чотири мільйони років тому.

Час появи цієї мутації збігається з часом появи нової кори головного мозку, тієї сірої речовини, яка є головним інструментом мислення. Але що було першим — вимкнення вікової блокади дофамінового підкріплення чи поява нової кори, ми не знаємо. Хоча це може бути запитанням, схожим на запитання про курку та яйце.

Завдяки дофаміновому підкріпленню прапредки людей отримали неоціненний дар — вчитись все своє життя і легко та швидко закріплювати нові для себе навички. Тому нормальна людська поведінка дещо нагадує комп’ютерну гру (може тому ми так любимо в них грати?) закінчивши якусь ігрову місію ми, або переходимо на наступний, складніший етап, або ж шукаємо собі іншу забавку. Але якщо механізм виробництва щастя обумовлений генетично і закладений в самій нашій природі, то в чому проблема? Вчися і грай, грай і вчися — don’t worry be happy! Або ще простіше синтезувати якусь комбінацію хімічних речовин (опій, кокаїн, амфетамін, алкоголь і все інше, але тільки в дуже точних зважених дозах), зробити з неї гарні таблетки і приймати тричі на день, запиваючи апельсиновим соком...Мета — не відчуття щастя, а зростання автономностіТа не все так просто, як видавалося б на перший погляд, оскільки, спершу ми повинні усвідомити, що механізм внутрішнього підкріплення існує не для того, щоб робити нас щасливими, а для того, щоб видаючи нам дози щастя, заохочувати нас до певних правильних дій. Але правильних з точки зору кого? Адже механізм дозування щастя ми не встановлюємо собі самі, а отримуємо його, як обов’язкову частину програмного забезпечення біологічного комп’ютера, яким є наш мозок.

Він, цей механізм, вже закладено в наших генах і від нашого бажання чи небажання ним користуватися, абсолютно не залежить. Ми навіть не можемо його вимкнути. Тобто, хтось (природа, Бог, інопланетяни, еволюція — потрібне виберіть самі) конструюючи людину, спочатку передбачив цей механізм контролю і управління нашою поведінкою. І зробив це для своєї мети, а не для того, щоб нам було приємно жити. Зовсім навіть навпаки, життя стає приємним, коли ми виконуємо розпорядження свого творця. Та тільки в чому полягає ця мета

Можливо на це відповів незаслужено забутий, а в Україні й взагалі незнаний, психолог та мислитель Андраш Ангял, який належав до грона тих нечисленних учених, серед яких були такі усім відомі особистості, як Володимир Вернадський чи П’єр Тейяр де Шарден, котрі змогли піднятись над обмеженнями сучасного людського мислення і подивитись на Землю та життя на ній, як на цілісність. Енергія, що рухає еволюцію, в розумінні Ангяла породжується постійною боротьбою двох діаметрально протилежних тенденцій: з одного боку, тенденції організму до пристосування, свого роду злиття з зовнішнім середовищем і, з іншого боку, протилежної тенденції до виділення себе із середовища з наступним підкоренням його собі. І саме цю другу тенденцію Ангял називав головною.

Себто, еволюція, в розумінні Ангяла. це зовсім не безладний спонтанний процес постійної адаптації, а процес цілеспрямований, процес. у якого є мета і вона, ця мета, полягає в максимальній, за словами Ангяла, автономізації. Щоб добитись гарантій власного виживання, живому організму необхідно стати незалежним, наскільки це можливо, від середовища, котре його оточує, бо саме звідти організм отримує найбільше викликів. Інакше кажучи, це прагнення до свободи, яке і є рушійною силою еволюції.

Якщо подивитись на еволюцію життя в планетарному масштабі, то важко не визнати слушність аргументів Ангяла. Адже життя на Землі постійно рухалось від простих форм до складніших, з кожним разом піднімаючи себе на вищий щабель незалежності від оточення: від одноклітинних організмів до багатоклітинних, від них — до рослин, від рослин — до тварин. Логічним продовженням цієї лінійки є поява організмів, які, завдяки своєму розуму здатні не тільки пристосуватись майже до будь-яких умов середовища, але й змінювати, згідно зі своїми потребами, само середовище. Звичайно наша людська незалежність від природи є, у великій мірі, ілюзорною, однак, і еволюція ще, однозначно, не досягла своєї мети, чи не так? Втім, поживемо — побачимо.