Українські відьми. Частина 1

Знання задля виживання

Знання були, є і будуть потрібні людям. І завжди перед людьми стояла потреба збереження знань та трансляції їх ланцюжками поколінь, оскільки здобувати заново знання для кожної нової генерації було б собі дорожче: власне уміння не тільки вчитись, але й зберігати вивчене й переказувати знання далі є однією з головних рис, що відрізняє людину від тварин. Так званий «великий стрибок людства»1, що відбувся наприкінці середньої кам’яної доби, десь між 100 000 та 40 000 роками до Р.Х. вірогідно був пов’язаний з тим, що людство якимсь, поки що не до кінця зрозумілим нам способом, навчилось зберігати вивчені уроки. Знахідки кістяків літніх людей, в тому числі й неандертальців, часом з ознаками важких хвороб і травм, які чинили їх недієздатними, іноді використовуються як докази появи емпатії в середовищі первісних людей. Проте, це не зовсім так.

Сентиментальність не є рисою властивою родовій свідомості. Головним було виживання роду, а зайві роти при цьому виявлялись розкішшю, яку не кожен рід міг собі дозволити. Зрештою, з етнографічних джерел ми знаємо, що навіть в значно пізніші часи вбивство літніх людей, які вже не приносили користі роду чи племені, ставало доволі розповсюдженим явищем. Звідси нескладно зробити висновок, що старі й хворовиті люди, за якими старанно доглядали їхні родичі, були критично важливими для виживання громади. І це саме тому, що вони являлись носіями знань.

Якими були ці знання? Зрозуміло, що насамперед - знання про те, як здобувати хліб щоденний, себто м’ясо, котре було основою дієти первісних людей. Втім, не м’ясом єдиним … Потрібно було знати, як і з чого виготовляти зброю та знаряддя, як обробляти шкіри та шити одяг, коли полювати на оленів у степу, а коли ловити лососів у річці, як і де будувати житла, як поводитись з друзями й недругами, як лікувати рани та хвороби і ще багато-багато чого. Все це повинні були знати люди, яких ми зараз називаємо звали шаманами.

Евенкійське слово шаман, яке увійшло чи не в усі європейські мови, дослівно означає того (чи ту) хто любить знання. Себто знаючого чи знаючу. Або відуна чи відьму. Недаремно ж етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським іменником вѣдь - знання: слово відьма спочатку вживалося в значенні та, що все знає, а вже пізніше, завдяки християнству це вилилося у визначення злої, сварливої жінки. До речі, близьким до цього негативного значення слова «відьма» й слово «ворожка» - та, що ворожить, себто насилає вроки. Варто зауважити, що збірник давньоіндійських релігійних текстів, укладених на санскриті десь на початку ІІ тисячоліття перед Різдвом називається Ведами, себто Знаннями, а релігія, що опирається на ці знання – ведизмом.

Шамани архаїчних суспільств були хранителями й накопичувачами знань. Величезної кількості знань, об’єм яких нам навіть важко уявити, бо що там ніби можна втримати в пам’яті однієї людини? Ми ж бо всі такі забудькуваті. Дослідники ХІХ століття, котрі вивчали творчість сербських народних співців (щось на кшталт українських кобзарів), були щиро вражені тим обсягом інформації, яку ці неписьменні люди зберігали в своїх головах. І при цьому було зауважено, що як тільки ці люди навчались грамоті, здатність до запам’ятовування миттєво зникала. Древні шамани, на їхнє щастя, грамоти не знали, а тому могли собі дозволити пам’ятати чимало. Та найважливішою функцією шаманів було прийняття рішень в різних нештатних обставинах, котрі траплялись, коли в пам’яті навіть найстаріших людей роду не зберігалось жодних згадок про щось схоже.

Бачити щоб знати: творче шизофренічне мислення

Аналізувати, зіставляти факти, шукати причинно-наслідкові зв’язки, необхідні для прогнозування наслідків якихось своїх дій, древні люди не могли. Їх розум був влаштований інакше. Логічне мислення, яким користуються сучасні люди, почало у них з’являтись зовсім недавно, бо тільки під кінець дохристиянської ери. Вперше на це увагу звернув американський психолог Джуліан Джейнс2, який зауважив, що в гомерівських Іліаді та Одіссеї, зрештою, як і у всіх древніх епосах, герої ніколи не думають. Давні автори навіть не знали такого слова. Їхні герої просто діють без жодних логічних обґрунтувань. Або ж виконують волю богів, які до них звертаються безпосередньо. Джейнс зрозумів, що ця вперта відсутність самого поняття думання - не випадковість, а відображення певних психологічних реальностей тієї епохи.

Реальність же полягала в тому, що мислення людства було тоді чимсь схожим на мислення сучасних шизофреників. Тодішні люди не тільки чули в своїх головах голоси, які вказували їм що робити, але й, іноді, могли навіть бачити певні постаті. Видіння ці були чіткими й виразними і вони могли нічим не відрізнятись від звичних буденних образів. Американський нейрофізіолог Карл Прібрам3 довів, що людський мозок здатен не тільки обробляти інформацію, отриману від зовнішніх аналізаторів, але й самостійно створювати свої власні образи на підставі елементів, які уже зберігаються в його пам’яті. Саме так, як це відбувається у більшості нормальних людей під час сновидінь. Тобто мислення древніх людей часом нагадувало сон на яву чи щось схоже на наркотичне чи шизофренічне марення.

Джуліан Джейнс назвав такий тип мислення бікамеральним або двопалатним розумом за аналогією з парламентами деяких країн, які складаються з двох палат, кожна з яких займається своїми справами. В звичних, буденних обставинах поведінкою людини керувала тільки одна частина її розуму, скажімо, нижня палата парламенту, а от коли обставини ставали незнайомими, в справу включалась вища палата, яка конструювала й насилала шизофренічні видіння та голоси. А відомо, що шизофренія подеколи (хоча й далеко не завжди) ходить у парі з креативністю, котра часом межує з геніальністю. Та й прикладів того, як геніальні ідеї приходили у снах, теж вистачає.

І тут звернемо увагу, що в слов’янських мовах, котрі зберегли багато архаїчних рис, слова відати (знати) та видіти (бачити) однокорінні. Відаючі люди давнини були, в першу чергу, видячими, себто такими, що могли чітко й виразно сприймати видіння та вдало їх інтерпретувати. Звісно, ці видіння не виникали з нічого. Їх джерелами були глибинні шари людської пам’яті, колективне несвідоме людства, тобто все те, що ми називаємо узагальнюючим терміном інтуїція. Інакше кажучи, люди давнини були не логічними (як ми), а інтуїтивними мислителями.

Шукайте жінку

Втім, інтуїція працює бездоганно тільки тоді, коли має добру інформаційну базу, в першу чергу особистий та родовий досвід. А людей з таким досвідом в давнину було небагато. Тривалість життя тоді була невеликою. До зрілого, в нашому розумінні, віку доживало дуже мало людей, а до старості й взагалі одиниці. Причин для передчасної смерті вистачало. Тому людей, що доживали до старості, не можна було не вважати вибранцями вищих сил. Особливо це стосувалось жінок, оскільки жіноча смертність була значно вищою ніж чоловіча – пологів не переживала кожна третя жінка, а половина немовлят вмирала у віці до одного року.

А від кількості працездатних людей залежало благополуччя всієї громади. Людей же народжували жінки. Один чоловік упродовж року міг зачати багато дітей. Одна жінка упродовж року могла народити тільки одну дитину. Та й то за умови, що їй пощастить вижити. Тому в усіх первісних суспільствах жіноче начало набувало особливого, сакрального значення. Жінки народжували дітей, а мати-природа – усю живність. Жінки відтворювали життя, а магічне мислення спонукало людей до спроб якось впливати на цей процес. Так зародився культ жіночості, який знайшов своє втілення у знаменитих палеолітичних венерах, а згодом, уже в землеробських спільнотах, оформився в культ Великої Богині – Матері Світу.

Більш ніж ймовірним є те, що саме цей образ найчастіше з’являвся у видіннях тодішніх відаючих. Ба, навіть більше! Правдоподібно він мав свої власні стандарти у кожному племені і ці стандарти визначались племінними традиціями. Ми ж бо не знаємо, як виглядають інопланетяни (і навіть не відаємо чи вони взагалі є), що ніяк не заважає нам ідентифікувати образ створений авторами коміксів 50-х років як прибульця з інших світів. Працював механізм взаємного підкріплення – образ, який бачили відаючі у своїх видіннях, ставав основою для малюнків та скульптурок, а ті, своєю чергою транслювали образ Великої Богині до наступних поколінь. І знову ж приклад з нашого життя: ми поняття не маємо, як виглядали історичні Христос чи Будда, однак, як би когось з нас попросити уявити собі цих персонажів, то результати були б схожими. Тому нічого дивного в тому, що створювались певні шаблони – в племені всі знали, як саме має виглядати Богиня.

З часом бікамеральне мислення змінювалось, еволюціонуючи в бік нашого сучасного домінантно-логічного. Видіння уже не з’являлись будь-кому й коли завгодно. Велику Богиню чи якихось інших богів уже доводилось викликати і для цього застосувати різні засоби на кшталт трасових станів, гіпнотичного навіювання, ритмічних рухів та музики чи галюциногенних препаратів. Щоб стати відаючим, потрібно було не тільки мати життєвий досвід та знання, але й певні навички й вроджені здатності. Шаманізм поволі ставав професією. І, додамо, професією переважно жіночою. Не тільки тому, що жіноче життя тоді більше цінувалось, аніж життя чоловіче.

Перехід людства від мисливства-збиральництва до відтворюючого господарства був вимушеним заходом. Потепління клімату під кінець палеоліту привело до першого в історії людства бейбі-буму, і люди дуже швидко почали заселяти всі придатні до полювання землі. Дуже скоро землі перестало вистачати, оскільки мисливцями для виживання потрібно незрівнянно більше територій, ніж пастухам чи, тим більше, землеробам. Брак ресурсів викликав жорстоку конкуренцію, яка вилилась у криваві і, що найважливіше, постійні війни між племенами за мисливські угіддя. При цьому жодна перемога не гарантувала племені подальшого виживання. Два-три покоління і людей ставало знову забагато. Вихід був тільки один - радикально змінити спосіб господарювання: відступитись від полювання і зайнятись рільництвом. Збір рослинних ресурсів в усіх первісних племенах був прерогативою жіноцтва. Вирощування рослин теж стало їхньою роботою. Тим більше, що військових зобов’язань з чоловіків ніхто не знімав – сусідів, що могли б зазіхати не племінні території, ще вистачало, хоча, звісно, захищати рідні землі, не тратячи сил та часу на регулярні полювання, було таки простіше.

Разом зі зміною способів господарювання, змінювався і соціальний устрій. Родова громада розпадалась, особистості людей ставали все багатшими, з’явилась приватна власність і постійна сім’я. В громадах набирала сили жіноча влада, націлена на пошук компромісів між громадянами та виключення, в міру можливостей, силових способів розв’язання конфліктів. Ідеологічно-психологічною основою цього жіночого режиму була віра в Велику Богиню, волю якою переказували поспільству її пророчиці, які, очевидно, були в кожній громаді. І тут слід пам’ятати, що за часів Трипілля люди не лише формально вірили в існування якоїсь вищої сили так, як це роблять прихильники агностицизму, і не лише виконували настанови цієї сили так, як це роблять люди релігійні. Вони безпосередньо спілкувалися з цією силою і бачили свою Велику Богиню, приймали від неї вказівки та дотримувалися їх, але транслятором цих «інструкцій» могла бути тільки жінка. Трохи змінивши афоризм, що належить відомій французькій письменниці Жорж Санд4, можна сказати: «Чого хоче жінка, того хоче Богиня». Відьми Великої Богині добре знали, чого вона хоче.

Історична батьківщина українських відьом

Найближчим до України і одним з найдавніших у світі центрів появи землеробства була Мала Азія, звідки землеробська цивілізація поширилась на Балкани, в долину Дунаю та в правобережну Україну. Ця цивілізація складалась з декількох культур, об’єднаних спільним походженням, спільним способом господарювання, можливо, спільною мовою і. однозначно, спільною вірою в верховенство Великої Богині. Марія Гімбутас6, видатна литовська археологиня, назвала цю цивілізацію Цивілізацією Богинь.

Трипільська культура була інтегральною частиною Цивілізації Богинь а заодно й історичною батьківщиною всіх українських відьом. В трипільському світі чоловіки й жінки мали рівні права перед звичаєвим правом. А право це наказувало чоловікам після одруження переходити в рід дружини. В цьому була своя логіка: позбавляючи молодого чоловіка підтримки власного роду та розриваючи соціальні зв’язки з його ровесниками, пригнічувалась інстинктивно детермінована агресивність, властива всім молодим чоловікам. Відлік поколінь вівся, вірогідно, на підставі матріархальності: якби у трипільців були паспорти, то там замість графи «по-батькові» безсумнівно була б графа «по-матері».

Жінки не боялись і не соромились виказувати свою волю, бажання і вдачу, бо не мали ніколи над собою володаря, якому треба було догоджати чи боятися його. Толерувалась сексуальність в різних її формах, в тому числі й одностатевих. Натомість аскетизм суспільством не заохочувався. Не можна сказати, що трипільська цивілізація була строго пацифістською, однак войовничість тут була, м’яко кажучи, не в моді. Головним був добробут громади і заможність родин. Тут любили смачно поїсти, гарно вдягатись та й, мабуть, усіх інших радощів життя теж не цурались. Достатньо сказати, що пересічна трипільська господиня мала в своїй кухні щонайменше шість десятків посудин різного типу та ще й винятково майстерно виготовлених й розмальованих. А, судячи з статуеток та малюнків на горщиках, одяг трипільців, а, особливо, триполянок був вельми елегантним. Те ж стосувалось і зачісок, і взуття, і біжутерії. Одним словом, це був дуже жіночний світ. Для повної картини жіночого щастя йому бракувало хіба що походів по бутіках та посиденьок з подругами. Хоча, цілком можливо, що всі ці речі (і мабуть багато інших) трипільському жіноцтву компенсувало саме спілкування з Великою Богинею.

Як не дивно, ми можемо реконструювати базовий обряд трипільських відьом. Він дійшов до нас в майже чистій своїй формі. Жінки ставали пліч-о-пліч, брались за руку і кружляли в танку довкола вогнища чи, може, вівтаря богині чи вкруг жриці, яка цим дійством керувала. Такий танок міг тривати довго, - доти, доки танцюристки не входили в особливий трансовий стан, я якому їм з’являлась їхня богиня. І ще раз, як не дивно, але ми навіть знаємо як це дійство називалось. У деяких сект духовного християнства досі практикується так зване радіння чи радійство, коли учасники обряду кружляють в хороводі аж до появи екстатичного стану, який їхні богослови пояснюють сходженням святого духа на учасників.

Всі слов’янські хороводи, карагоди, хора, кола, гагілки, веснянки, купальські пісні ведуть свій початок від трипільських радінь, а ми й досі називаємо приємний усім емоційний стан радістю. Вірогідно з радіннями пов’язане ім’я пізнішої слов’янської богині Лади (звуки –л- та –р- схожі між собою, різниця тільки в артикуляції) та давньогрецької Лето, котра за давньогрецькими ж переказами походила з півночі і була матір’ю Аполлона, себто нашого слов’янського Купала. А ще лад – стан космічного порядку, який ми називаємо грецьким словом гармонія. І в цьому теж нічого дивного немає, бо яким же ще міг бути стан світу, керованого Великою Богинею?

І тут ми наближаємось до найголовнішого: завданням трипільських відьом так само, як і їх пізніших спадкоємиць було підтримання світової гармонії - космічного ладу. Магія, чари, обряди, радійства, жертвування – все це елементи єдиної цілісної системи і важкої праці задля дотримання порядку у світі. І ще раз разом подивуємось – їм це доволі довго вдавалось, адже трипільська цивілізація в майже незмінному стані існувала собі впродовж життя щонайменше п’яти сотень поколінь.

Якими були трипільські відьми?

Хотілось би сказати, що усі три полянки були відьмами, але це буде істиною тільки до певної міри. Вірогідно, усі жінки обслуговували домашні вівтарі Великої Богині (а такий був у кожній трипільській хаті), але не всі займались громадськими обрядами та пророкуванням. Бо мабуть же комусь треба було й дітей виховувати й у полі працювати, чи не так? Майже напевне вони були незаміжніми, оскільки магічна сила в розумінні тих людей була тісно пов’язана з сексуальністю. Досі збереглось повір’я, що дівчата, наділені магічними здатностями, втрачають їх з набуттям сексуального досвіду.

Згадаймо, що у древньому Римі жриць, які служили в храмі богині домашнього вогнища Вести повинні були упродовж всієї своєї служби в храмі, яка тривала не багато й не мало, а тридцять років, зберігати дівочу цноту. Цих нещасних жінок у Римі називали весталками. А в українців невістою називають наречену, або жінку взагалі (але не дівчину). Неважко помітити зв’язок між словами весталка й невіста. Річ у тім, що шлюбний цикл трипільців розпочинався пізньої осені, коли хлопчиків відповідної вікової категорії посвячували в юнаки, а дівчаток - в дівчата. Під час зимових свят Коляди (так-так, саме Коляди, але нічого спільного з християнством) молоді люди знайомились ближче й зав’язувались перші симпатії. В час новорічних свят весняного сонцевороту симпатії зміцнювались або й змінювались. І нарешті в Купальські свята під час літнього сонцестояння молода пара вперше вступала в сексуальні стосунки. Дівчина ставала невістою, себто нецнотою, не весталкою, але ще й не жоною. В ідеальному випадку Велика Богиня повинна була обдарувати її вагітністю і тоді восени справляли весілля. Якщо ж невіста не вагітніла, то виникали питання, чому це Велика Богиня відмовляє їй у своїй прихильності? Чи то гнівається на неї, чи то, навпаки, хоче зберегти її для себе?

Вірогідно саме з таких жінок і рекрутувались майбутні служительки Великої Богині. До речі фольклорні джерела доволі часто описують відьом пізнішого часу як незаміжніх жінок, які, щоправда, не відмовлялись від сексуального життя, але ніколи не мали дітей. Доволі часто такі описи супроводжувались звинуваченням відьом в злісній та розпусній поведінці, але це, очевидно, пізня християнська пропаганда. А от народна традиція зберегла образи відьом чи чарівниць як неймовірно вродливих, сексуальних жінок, які ще й чудово вміли своєю сексуальністю маніпулювати, закохуючи в себе чоловіків, але самі не закохуючись ні в кого. Жіночі статуетки трипільців, виглядають дуже еротично, підкреслюючи всі нюанси та принади жіночого тіла. За цими фігурками навіть можна простежити еволюцію поняття «вродлива жінка» у трипільські часи. На ранніх етапах свого розвитку ідеалом жіночої краси трипільці вважали пухленьких панянок з невеличкими персами й неймовірно пишними стегнами. Згодом увійшли в моду довгі ноги й струнка спортивна фігура, у чомусь схожа на форми сучасних жіночих моделей-манекенниць. До цього образу якось не пасує образ Баби-Яги слов’янських казок, котра безумовно була відьмою, але про нього ми поговоримо в належному місці.

Деякі культури Цивілізації Богинь уже винайшли писемність. Доведеним фактом є існування писемності у синхронної Трипіллю культурі Вінча6. Про існування писемності у трипільців учені ще сперечаються, однак піктографічна протописемність тут точно існувала і більш ніж певним є те, що знавцями її були саме трипільські відьми. Горщики в Трипіллі ліпили не святі, і, навіть, не чоловіки, а саме жінки. І робили це неймовірно майстерно. Не хочеться вірити що всі ці досконалі форми створено без використання гончарного кола, а кольори, якими горщики розписували не зблякли й досі. Однак розмальовування горщиків не було розвагою і, навіть, не зовсім мистецтвом. Кожен розмальований горщик, кожен знак на стіні хати чи вишитий орнамент на сорочці мали своє чітке значення. А було таких знаків майже три сотні.

Комбінації цих знаків були певними посланнями, призначеними, в першу чергу очам Богині, які повинні були їй переказати якусь інформацію. Ми не можемо усвідомити сенс цих послань, хоча деякі знаки зрозумілі нам і зараз. Дерево життя, сонячні свастики, місячні бичі роги, календарні меандри, знані в Україні ще з часів кам’яної доби, оленячі роги, гуси-лебеді, ромби родючості – всі ці елементи й досі присутні на українських вишиванках. А найчастіше вживаним був символ змії, який цілком можна вважати емблемою трипільських жриць. Дві такі змії укладались в добре знайомий нам з китайської філософії знак тайцзі – їнь та ян. Невідомо, чи сенс цього знаку у трипільців був тотожним тому сенсу, який вкладали у нього китайські мудреці, але, мабуть, дуже близьким. А це означає, що у трипільців існувала розвинена й складна філософська картина світу. І звісно ж світоглядними питаннями також займались трипільські відьми.

Втім, про практичну сторону життя ці жінки також не забували. Схоже на те, що знання лікувальних властивостей трав та лікувальні прийоми української народної медицини теж виводяться з трипільських часів. Так само, як і замовляння та вербальні навіювання. І нічого, що зараз вони звучать українською мовою. Сенс слів у цьому випадку відіграє другорядну роль. Головне – це набір звуків, інтонації та ритм у якому цей набір відтворюється. А всім відомий рефрен гуцульських приспівок – ой, дана, шіді-ріді дана – це ніщо інше, як трипільське звертання до богині вод Дани. Так що, як бачимо, на свої часи трипільські відьми були вельми освіченими та просунутими дамами. 4

Мультиплікована богиня

Невідомо як еволюціонувала б трипільська матріархальна теократія, хоча напевне це був би дуже довгий та повільний процес. Але історія не хотіла чекати. Прийшли посуха й чума, а разом з ними пастуші арійські племена з їхньою чисто чоловічою ідеологією чоловічих богів та цінностей конкуренції, змагальності, войовничості. Цивілізація Богинь не витримала цього випробування й припинила своє існування, ставши частиною нового, арійського світу. Велика Богиня втратила свою владу, розділившись на кілька постатей богинь та десятки божеств дрібнішого калібру на кшталт мавок, русалок, повітруль і тому подібних створінь, котрі в чомусь протистояли людям, а в чомусь допомагали. Десь тоді якраз і народився образ нашої доброї знайомої – потворної та злісної Баби-Яги.

Річ у тім, що трипільці та їх попередники уявляли собі свою Велику Богиню в трьох іпостасях – юної дівчини, зрілої жінки та старенької бабусі. Кожна з цих іпостасей мала своє функціональне призначення і виконувала у трипільському світі свою роботу. В арійському світі ця потрійна єдність розпалась, розділившись на три вже цілком окремішні постаті. В усіх індоєвропейських релігіях вони носять різні імена, але схожість все-таки ще упізнається. Юна дівчина – це наша слов’янська Марена, вона ж кельтська Морріган, грецька Артеміда, римська Діана чи ведична Могіні. Зріла жінка – це слов’янська Мокош, ім’я якої походить від слова мокрий, вона ж Мати-Сира-Земля. Схожим до неї образом є індуїстська Радга (вона ж слов’янська Лада), грецька Деметра, римська Церера, хетська Кібела. Рідною сестрою нашої Мокоші вважається також скандинавська богиня-пряха Фрігг (Фрія), - покровителька кохання, шлюбу, домашнього вогнища і народження дітей. Характерно, що Мокош, Фрія та їхні грецькі посестри Мойри були ще й господинями людської долі. Вони пряли нитки для кожної людини і, як тільки нитка обривалась, закінчувалось і людське життя.

Але була й зла, хтонічна іпостась Великої Богині – жахлива володарка підземного царства, грецька Геката чи індуїстська Калі, які любили кров та вимагали від людей постійних кривавих жертв. Наша Баба-Яга – це синтетичний образ: як Мокош вона має вплив на людську долю, вручаючи герою дороговказний клубок нитки, або, інакше кажучи, вручаючи йому в руки його власну долю. А як володарка підземного світу (в слов’янських казках тридесятого царства) вона має доступ до чарівних артефактів і знає, що відбувається за межами світу людського.

Деякі дослідники вважають, що «яга» походить від санскритського слова «йога». Себто Баба-Яга – це Стара Йогиня, віща чаклунка та чарівниця. І це твердження може бути близьким до істини, оскільки образ Баби-Яги є, швидше за все, арійським переосмисленням трипільської Великої Богині, котрої арії не любили але й побоювались. Той факт, що образ Баби-Яги присутній у фольклорі всіх без винятку слов'янських народів, але відсутній у балтійських народів, однозначно доводить, що виник він після розділення балтослов’ян на дві гілки, але ще до розселення слов'ян, а отже не пізніше початків І тисячоліття перед Різдвом. З часом в казках цей колоритний образ жахливої та всемогутньої володарки підземного світу девальвувався до злісної, хоч і дивакуватої лісової бабусі, якою ми знаємо Бабу-Ягу тепер. Але що поробиш? Старіють же не тільки люди: боги, як ми бачимо, також.

Післямова

А як же відьми, куди вони поділись? Та нікуди не поділись. Бо яке ж село без власної відьми? Окрім того, що соціальна влада перейшла від жінок-жриць до арійських вождів, більше не змінилось нічого. Богинь стало багато, але з усіма ними треба було вміти якось домовлятись. А ще вроки знімати, цілющі трави збирати і чиряки замовляти. І такий стан речей тривав тисячі років. Етнічний склад проукраїнського населення залишався незмінним: чотири його групи – слов’янська, іранська, балтська та фракійська виводились з однієї епіграветтської спільноти і були автохтонами. Люди не змінювались, змінювались тільки їхні мови, релігії, племінні союзи й держави.

Але усі ці зміни мало зачепили інститут відьмівства – відьми уміли пристосовуватись до будь-яких новацій і в будь-яких рамках мов та релігії вони залишались самі собою. Важкі часи для наших відьом настали тільки з початками християнізації Русі, бо хто ж терпітиме поруч конкурентів? Втім, Русь так і не стала по-справжньому християнською країною. В нашому варіанті християнство вимушене було погодитись з існуванням старших вірувань і спробувало їх якось асимілювати. Так з’явилась специфічна синкретична релігія, характерна для більшості слов’янських народів. Ми відзначаємо християнські свята, як наприклад Різдво Ісуса Христа, однак виконуємо при цьому язичницькі ритуали, дуже часто щиро вважаючи їх християнськими. Хоча ні різдвяна кутя, ні дванадцять страв на столі, ні колядування, ні водіння кози навіть близько не належать до християнської обрядовості.

Однак, про те, як жилося відьмам в Україні, умовно кажучи, вчорашній, та як вони почувають себе нині в Україні сьогодення, ми поговоримо в другій частині цієї статті.