Цар Скіфії Атей

Арійський спадокСкіфи були нащадками аріїв і успадкували від них дуже багато, в тому числі й суспільний устрій, хоча при цьому суттєво змінивши його. Арійське суспільство ділилось на чотири стани, чи, як називали їх самі арії, варни: священників - брамінів, воїнів - кшатріїв, простий або чорний люд – вайшью та абсолютно безправних рабів – шудр. Вважалось, що люди кожної з варн мають свої власні обов’язки перед громадою і повинні їх виконувати, не втручаючись в справи інших варн. Священники від імені громади спілкувались з богами й переказували їхню волю поспільству, простий люд створював матеріальні блага, воїни захищали ці блага або віднімали їх у простих людей інших племен (тут усе залежало від обставин), а раби служили усім, кому служити скажуть. А що всі ранні суспільства були теократичними (такими вже були особливості бікамерального мислення), то у перших арійських культур (ямної та катакомбної) панівним класом були жреці-браміни. Адже саме вони, і ніхто інший, переказували волю богів, яка була священною та непорушною.

Однак, вже з середини бронзової доби ситуація почала змінюватись. Причиною тут стали зміни в мисленні, які не забарились проявити себе в арійській світоглядній революції. Ведійські джерела млисто згадують якихсь аріїв-віровідступників, що відмовились підкорятись брамінами та встановили свою владу над частиною арійського народу. Розкол був настільки значущим, що бог Вішну змушений був втілитись у свій шостий аватар Парашураму (себто Раму з сокирою) і наводити лад на землі, захищаючи духовних осіб від воїнів. В писаннях брамінів все закінчилось великою перемогою Парашурами над бунтарями, серед яких браміни згадували і яванів (греків), і саків (скіфів), але реальність, очевидно, була іншою.

Після кривавої громадянської війни, яка відбулась десь в південних приуральських степах, частина аріїв відкочувала на південь, діставшись Пенджабу та плоскогір’їв сучасного Ірану. Інша ж частина (очевидно переможці) створила так звану зрубну культурну спільноту в степовій зоні від Дунаю аж до Синцзян-Уйгурського автономного району сучасного Китаю. Вся повнота влади у громадах зрубників належала вже не богам та їх рупорам-жрецям, а звичайним людям, чи, точніше, зборам чоловіків-воїнів. Настав час так званих військових демократій.

Серед багатьох інших народів, скіфи також належали до зрубників і теренами їх проживання були степи Слобожанщини, долини Дону та Кубані. І так само як в інших народів зрубної спільноти, найбільш почесним заняттям кожного вільного чоловіка була війна. Але війна не терпить демократії. Однією з умов ведення успішної війни є жорстке (і, додаймо, розумне) одноосібне керівництво. Тому в конкурентній боротьбі між окремими племенами зрубної спільноти перемагали ті, котрі зі свого середовища могли висунити таких лідерів. Скіфи змогли.Нащадки синів ТаргітаяВелика Скіфія була типовою арійською державою. На вершині суспільної піраміди знаходився цар, або, як казали самі скіфи — hšaya (ассирійці записували це слово як sarru).

Завдяки Геродоту до наших днів дожила скіфська легенда про появу царської влади. Скіфи вірили, що в прадавні часи з неба на землю упали чотири золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша. Три сини прабатька скіфів Таргітая (що є грецькою передачею скіфського власного імені Dargatavah, яке означає той, могутність якого далекосяжна) Ліпоксай (Lipuhšaya - Володар мислячих), Арпоксай (Arbuhšaya – Володар вмілих) та Колоксай спробували прибрати ці предмети до рук. Але тільки наймолодшому небесні дари дались. І тут перервемось на мить і звернемо увагу на те, що в українських казках достеменно так само, як і в скіфській легенді, головним героєм виявляється наймолодший з братів. І він же став родоначальником царського роду паралатів, а лінгвістичний аналіз вказує, що паралати — це перекручене греками іранське слово paradāta, що означає призначений за законом очолювати, легітимний.

Символіку божих дарів, знаючи устрій арійського суспільства, розшифрувати неважко: чаша — символізує жерців, сокира — воїнів, плуг — землеробів, ярмо — пастухів. І легенда це підтверджує. Згідно з легендою, від Ліпоксая повівся рід скитів-авхатів (aṷ(a)h(a)ta — світлі, сяючі) себто скіфських священників, а від Арпоксая роди катіарів (kataarṷa — ті, що живуть в нерухомих житлах, не кочовики) і траспіїв (drvāspā — конярі).

А от в імені наймолодшого з Таргітаєвих синів нам вчувається слов’янське (а насправді арійське, яке стало слов’янським) слово коло. Тобто Колоксай (Kolohšaya) — це Колоцар, Всецар. Можливо, саме тому руські князі так любили ім’я Всеволод, яке, фактично, є слов’янською калькою скіфського імені, хоча, не виключено, що колоксай є не іменем власним, а титулом.

Геродот вважав, що самоназва скіфів – сколоти (Σκολότοι), що означало, нібито, стрільці. Проте це, цілком можливо, одна з помилок історика, викликана труднощами перекладу. Так, справді, всі скіфи були вправними лучниками, але сколоти – це, вірогідно, не усі скіфи, а люди з кола – військові збори, громада воїнів, весь народ. Тоді колоксай — це володар кола, ватаг усього вільного народу. В традиціях аріїв було заведено, що ксай був воєначальником й священником водночас, який, через пожертву, поєднував землю й небо, світ людей зі світом небожителів і його часто порівнювали й ототожнювали з Сонцем. Тому колоксай вважався ще й онуком небесного бога Папая і земної, точніше навіть водяної, богині Апі.Царювання по-скіфськіВтім, колоксай був тільки першим серед рівних. Кожен скіф, яким би бідним він не був, обов’язково носив з собою два атрибути вільної людини — топірець-саґаріс (звідси українське слово сокира) та чашу — тобто символи приналежності як до військового, так і до духовного стану. При цьому, чаша — це не зовсім чаша (хоча від доброї пиятики скіфи ніколи не відмовлялись), а скоріше курильниця де палили суміш трав, основою якої був канабіс і яка в усьому античному світі була відома як скіфське зілля. А звичай носіння кожним вільним чоловіком топірця (бартки) дожив майже до наших днів серед карпатських гуцулів.

Тому управляти людьми, які почувають себе вільними, було непросто. Влада царя-ксая була великою, але не самодержавною. Раз у рік, восени, збиралось Коло — загальноскіфські збори, щось, на кшталт, парламенту, в яких брали участь всі воїни. У випадку надзвичайних подій до зборів долучались і представники простого (чорного) люду та вожді нескитських племен. І з думкою Кола колоксаї вимушені були рахуватись, так само як з думкою своїх радників — царських родичів, найбільш заслужених воєвод, вождів нескитських племен. Разом із царем, після завершення Кола, ці люди об’їжджали щорічно підвладні колоксаю області, збираючи данину достеменно так само, як робили це потім київські князі, називаючи цей об’їзд підлеглих земель — полюддям. Кожен місцевий ксай або вождь збирав зі своїх людей данину, частину якої залишав собі, а частину передавав верховному колоксаю. Данина була невеликою, але обов’язковою через свій ритуальний характер: платник данини тим самим визнавав і підтверджував владу царських скитів і владу колоксая.

Ми дуже мало знаємо про механізми передачі влади у Скіфії. Вірогідно, колоксая затверджувало Коло, вибираючи його з числа паралатів, найближчих родичів покійного царя – найчастіше його братів чи синів. Коло не мало права оголосити колоксаю імпічмент, але це могли вчинити інші члени царського роду. Через це нерідкими були випадки царевбивства. Так цар Октамасад (Uxtamašyāta — звеличений та щасливий) убив брата Скіла (Skulapiϑa — окраса сколотів), а цар Савлій (Saudya —очищений, ритуально чистий) розстріляв з лука також свого брата Анахарсіса (Anahvara – невразливий), якого в Греції визнавали одним з семи мудреців світу. Офіційно в обох випадках убитих звинуватили, звичайно ж постфактум, у відступництві від скіфських звичаїв, але, що найбільш ймовірно, в обох випадках йшлось винятково про політичну боротьбу. Переможець перського царя Дарія Іданфірс (Vīdṷantur – відаючий) і небіж Анахарсіса також прийшов до влади, змістивши свого брата, що стало однією з причин персько-скіфської війни.

А були ще й зовнішні виклики, позаяк скіфське багатство кололо очі багатьом їхнім сусідам. Були й бунти підлеглих народів на кшталт повстання меланхленів, які спалили найбільше скіфське місто Гелон. Адже Велика Скіфія була, хоч маленькою, але таки імперією і далеко не всі її піддані, за винятком, може, скіфів-орачів входили до неї добровільно та користувались привілеями імперських громадян. З усього сказаного вище напрошується висновок, що посада скіфського царя аж ніяк не була синекурою і це ще більш підкреслює видатні державотворчі таланти скіфського царя Атея.Атей: початок правлінняМайбутній цар Скіфії Атей народився приблизно в 430 році до Р.Х. У грецьких джерелах він згадується як Basileus Skython Atheas, у латинських як Rex Sytharum. Правдоподібно, Атей був одним із синів царя Октамасада, хоча точних даних про його походження в нас немає. Деякі вчені вважають Атея узурпатором і, навіть, нескіфом, але уявити собі таку картину вкрай важко – скіфське суспільство було для цього занадто консервативним.
Скіфи, звісно ж, не провадили літописів, тому й про походження та молоді роки Атея ми майже нічого не знаємо. Його ім’я вперше з’являється в анналах грецьких істориків після 430 року до Р.Х. про міжусобиці між фракійськими племенами, у які втрутились скіфи на чолі з Атеєм, взявши під свій контроль шматок нинішньої Добруджі1 й декілька міст. А потім Атей взявся за модернізацію Аріяни.

На той час Велика Скіфія знаходилась в зеніті своєї могутності. Минуло понад сто років від славетної перемоги над перським царем Дарієм і пам’ять про цю звитягу ще жила серед скіфів, а що найголовніше, серед їхніх сусідів. Велика Скіфія була явним гегемоном у своєму регіоні і диктувала тут власну волю. Цьому сприяла й економічна ситуація. Скіфія поставляла на європейські ринки свої товари. Переважно це були раби високої якості (саме так окреслив цей товар грецький географ Страбон2) і зерно, яке, щоправда, не відповідало усім стандартам якості, але іншого у греків просто не було. Тому золото текло у Скіфію широким потоком.

І тут якраз починались проблеми, оскільки багатства ці розподілялись вкрай нерівномірно й витрачались нераціонально. Багатіли виробники зерна: археологічні дослідження демонструють підвищення життєвого рівня осілих мешканців правобережної України – слов’ян та фракійців. Багатіли грецькі купці, різного роду перевізники та посередники в зерновій торгівлі. Паралати ж багатіли взагалі карколомно, наживаючись на митах та данинах, про що свідчать численні могили скіфської знаті нафаршировані дорогими речами та прикрасами. Прибутки не інвестувались в подальший розвиток. Вирощене селянами зерно конвертувалось у вино, яке багаті скіфи дуже любили, а також в предмети розкоші, які прикрашали стіни їхніх шатер. А потім це багатство безжально закопувались у землю разом з мертвими тілами багатіїв.

Найгіршим було становище рядових скіфів-кочівників. Все, що вони могли запропонувати на продажу (окрім, хіба що рабів високої якості) – це сушений сир з кобилячого молока та волові шкури. Швидко зростала кількість так званих восьминогів. Так греки зневажливо називали скіфську бідноту, єдиною власністю яких була пара волів (себто вісім волячих ніг) які тягали їхні шатра по степу та ще, в кращому випадку, десятка овець.

Через це скіфська армія втрачала свої бойові якості: восьминоги не мали ні часу, ні бажання вправлятись у бойових мистецтвах та й воювати їм не хотілось – головним в їхньому житті ставав хліб щоденний, а не вічна слава. Немає сумнівів у тому, що молодий цар все це бачив і чудово розумів, що пік могутності означає початок спаду. Саме з цього часу в Скіфії починаються глибокі перетворення, які і пов'язують з іменем Атея.

Насамперед Атей розпочав свою власну програму боротьби з бідністю. Для цього він хотів запровадити в Скіфії осіле, у тому числі міське, життя, налагодити торгівлю й грошовий обіг, зміцнити царську владу. Контакти із грецькими містами були для нього тут дуже важливими, але підходив він до цієї справи не з позицій смиренного прохача, а з позиції сили та влади. Насамперед він залишався скіфом, відданим своїй культурі й звичаям свого народу. Плутарх3 розповідає, що коли до його двору потрапив якийсь Ісменій, флейтист та співак, так би мовити, поп-ідол тодішнього світу, Атей відмовився слухати його виступ, яким захоплювались інші скіфи, сказавши, що йому приємніше чути іржання власного коня.

Втім, попри демонстративне відкидання грецької культури, взірцями для Атея були напівварварські царства, які постали в його час на північних окраїнах еллінського світу, - Боспор та Македонія, з якими він намагався підтримувати союзницькі стосунки. Реформи АтеяНа всьому просторі Аріяни розгортається радикальна перебудова життєвого укладу: кочівники в масовому порядку переходять до осілості і вперше цей процес зачіпає й чистокровних царських скіфів причорноморських степів. Цей процес був економічно обумовленим. Парадоксально, але підлеглим скіфам осілим землеробським племенам жилось легше й ситніше, аніж кочовим представникам титульної нації. Тому ще до початку Атеєвих реформ все більше колишніх кочівників вчаться орати землю та займатись ремеслами. Атей тільки перетворив цей процес зі спонтанного у керований, інвестуючи в нього кошти з царської скарбниці.

Дані археології свідчать про цілеспрямовану розбудову в цей період скіфських міст та появу нових поселень. Зокрема це час розквіту Кам’янського городища, скіфського Метрополіса (Матері міст), де знаходилась столиця Аріяни й проживав сам цар Атей. На північ від Метрополіса з’являються нові укріплені замки зі скіфськими гарнізонами. В той же час, Атей переселяє із лісостепу до Метрополіса фахівців, в першу чергу металургів, ковалів та зброярів, щоб збільшити виготовлення зброї – основні типи жител у Кам’янському городищі мають середньодніпровські прототипи. У свою чергу, частина кочівників переселяється в лісостеп Подніпров'я, улаштувавшись серед землеробів і контролюючи їх безпосередньо.

Саме на ці часи припадає виникнення ще кількох міст, що тягнулись від Метрополіса вверх по Дніпру — нижче ми розповімо про це докладніше. Також поблизу, в нижній течії Дніпра, Бугу та Дністра виникають численні поселення скіфів-селян. Це суттєво пожвавлює економіку: на нижньому Дністрі хліб сіяли майже винятково на продаж, хоча у Подніпров'ї осілі скіфи ще продовжували займатися в основному скотарством. Розбудовуються поселення степового Криму, які впритул наближаються до грецьких колоній й таврських сіл.

Політичною метою реформ Атея було зміцнення влади царської династії, установлення чіткої ієрархії й розподілу обов'язків у суспільстві взагалі й у скіфському війську зокрема. В управлінні державою Атей все більше спирається не на родову знать та військове Коло, а на призначених ним бюрократів. Змінюється і структура армії. Її основою надалі залишається кіннота, адже кожен скіф, незалежно від статі, з дитинства умів стріляти з лука та їздити верхи. Однак, слід визнати, що це вже зовсім не ті загартовані та вмілі воїни, які протистояли гвардії царя Дарія. Військова справа уже не приносила ні зисків, ні слави, а тому втрачала популярність. Про брак рекрутів свідчить хоча б той факт, що цар Атей зробив воєннозобов’язаними скіфських жінок.

При цьому слід сказати, що статус жінки в скіфському суспільстві був високим. Гендерна нерівність проявляла себе в скоріше в розділенні обов’язків, а не в підкоренні жіноцтва чоловікам. Жінка вважалась опікункою домашнього вогнища та його захисницею. Саме тому всі скіфські жінки добре володіли зброєю: комусь же треба захищати рідне кочовище, коли чоловіки в поході? Майже в третині поховань скіфських жінок, у тому числі заможних, знаходять зброю. І саме тому служба в регулярній армії сприймалась частиною скіфської громади, як порушення цього статусу.

Скіфська армія була сильна своєю кіннотою. А от піхотинців їй бракувало. Ополчення землеробських племен було ефективною силою, але зібрати його можна було тільки в випадку крайньої загрози. Селяни відважно захищали свої землі, але далекі походи в чужі володіння їх не цікавили. Тому Атей став набирати найманців або, як би тепер сказали контрактників, з-поміж грецьких та фракійських солдатів фортуни, яких на ті часи вистачало.

Атей також впроваджує часткове переозброєння скіфського війська - нові типи зброї покликані були полегшити як кінний, так і піший бій з добре захищеним супротивником. У цей час широко поширюються дротики, зростає використання мечів. Цілковито новим видом зброї стали дворучні штурмові списи, завдовжки до трьох метрів. Це була оптимальна зброя для кінного бою проти піхотинців. Удосконалюються панцирі, у середовищі скіфської знаті стають популярними грецькі шоломи й поножі.Розбудова скіфських містПереконливим підтвердженням ефективності реформ Атея є динамічний розвиток скіфських міст. Зокрема вище по Дніпру від уже згаданої нами столиці Метрополіса за грецькими джерелами, зокрема за даними грецького географа Клавдія Птолемея4, постає місто Серим. На цьому місці досі існує древнє городище, яке нині місцеві жителі називають Сурми.

Там, де Птолемей помістив на своїй мапі місто Сар, неподалік села Ходосівка Києво-Святошинського району знаходиться городище, площею в півтори гектара, охоплене дванадцятикілометровим валом. Вище від Сару знаходиться Амадока, а ще вище Азагарій - район Старих Петрівців, де Придніпровська височина закінчується вузьким виступом. Там знаходилось місто, яке спеціалізувалось на виробництві заліза з болотної руди. До речі, назва міста Азагарій виглядає, як грецька транскрипція української назви Загір'я, що відповідає місцю його розташування за горою.

Особливу увагу звернемо на Амадоку, місто, яке, згідно з мапою Птолемея, вірогідно є давнім Києвом. Підкреслемо це – власне Києвом і нічим іншим, тому що слово амадока, в перекладі з грецької, як довів це Іван Білик, означає колоди, з'єднані разом, тобто пліт, настил з колод. Колоди з'єднані разом, - це амадока - грецька назва Києвого перевозу.

І тут згадаємо слова Нестора-літописця про князя Кия, засновника міста: Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому й казали: На перевіз на Київ. Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. Схоже пам’ять про те, що Київ постав, як місто перевізників через ріку, ще існувала в часи Русі і дуже вже муляла нашого знаменитого літописця. Засновник міста в його розумінні мусив бути князем, а не якимсь-там паромником.

В усті Дністра, над Дністровським лиманом поблизу села Надлиманське Овідіопольського району в часи царя Атея скіфи будують ще одне місто. Його створюють за єдиним планом, тому тут немає землянок, а наземні будинки кам'яні або цегляні, іноді навіть із черепичним дахом і призначення його цілком конкретне – торгівля зерном. В місті розташовувалися численні зерносховища й великий ринок, на якому городяни й околишні хлібороби продавали грекам продукти своєї праці. Замість вони одержували різні грецькі товари.

Для торгівлі з Боспорським царством, а одночасно й нагляду за ним, поблизу сучасного Ростова-на-Дону в усті Дону постає так зване Єлизаветинське городище. Воно було значним сільськогосподарським, рибальським і ремісничим центром. Через городище йшла торгівля між боспорськими греками й племенами Подоння. У структуру городища в цей час входила й невелика колонія Боспору - свого роду окремий грецький квартал – греки також намагались не спускати очей зі скіфів. Єлизаветинське городище було дуже добре укріпленим містом, захищеним двома лініями укріплень – валами й кам’яними та дерев’яними стінами.

Розвиток міст додав скіфам ще одне джерело доходів. На додаток до зерна та якісних рабів, Скіфія почала експортувати до грецьких полісів залізні товари широкого вжитку – серпи, коси, сокири, ножі, ланцюги, колодки й всілякі інші речі, без яких у домашньому господарстві не обійтись. Виготовлялись ці речі з дуже неякісної криці, виплавленої в домашніх умовах у так званих домницях – примітивних доменних печах. Руду для цього брали, переважно, з криворізьких родовищ, а на вугілля перепалювали знамениті ліси Гілеї, подніпровського Полісся, дуже швидко звівши їх нанівець. Попри свою низьку якість, ці вироби були дешевими і їх залюбки купували грецькі купці.