Княгиня Ольга — одна з найбільш легендарних жіночих постатей в історії праУкраїни. Сучасний мейнстрим стійко вимальовує її образ як сильної та мудрої правительки. Разом з тим із початком правління Ольги пов’язані жорстокі та криваві легенди. То якими насправді могли бути ті події і які психологічні чинники рухали сюжетом, що нині може здаватись гідним «Гри престолів»?
Походження майбутньої княгиніПро майбутню княгиню до її шлюбу з князем Ігорем Київським збереглося небагато відомостей. Навіть дату її народження історики відносять до періоду між 880 та 920 роками. Що стосується її походження, то тут також висуваються різні версії.
Найбільш ймовірною є та, за якою Ольга походила з варязького роду і була родичкою (за деякими джерелами – дочкою) Олега Старого, який теж належав до норманської знаті (того самого «Віщого Олега», що помер від укусу змії). Саме він, нібито, у 903 році висватав Ольгу князю Ігорю Рюриковичу.
За іншою версією, - назвемо її київською, - Ольга була останньою з нащадків князя Аскольда, чия родина, після його вбивства Олегом. могла бути вивезена до міста Ізборська у «весь Вибутську» поблизу сучасного Пскова. На користь цієї версії свідчить той факт, що ці землі Ольга, коли уже стала княгинею Русі, обдаровувала винятково щедро. Чи свідчить це про якісь спогади з дитинства? Можливо. З цією версією пов’язана романтична легенда про те, що як князь Ігор, полюючи в псковських лісах, помітив юнака, що плив у човні. Князь спочатку звернувся до юнака з проханням перевезти його на другий берег, а потім і закохався в нього. Ні-ні, не тому що… самі знаєте чому, а тому що юнаком була Ольга, котра навіщось обстригла волосся.
Деякі версії про походження Ольги виникли саме через плутанину з прочитанням назви міста Псков в старих літописах. Іноді її читають як Пліснеськ (нині село Підгірці на Львівщині), а часом як Плесков, тодішню столицю Болгарського царства. Остання версія чинить Ольгу болгарською принцесою, донькою царя Симеона І.
Втім, всі версії сходяться на тому, що Ольга була знатного роду і, завдяки цьому, отримала відповідне виховання, добру, як для жінки раннього середньовіччя освіту, та навички влади.
Коментар від знавця
Ім’я Ольга є жіночим варіантом норманського чоловічого імені Hélgi (слов’янізоване Олег) зі значенням «святий», «священний», «просвітлений». Тобто Віщий Олег, це, насправді, Святий Олег, але в православній традиції його не випадало так називати, тому він і став Віщим. Можливо, навіть, що ім’я Ольги не було її власним іменем, а шанобливим прізвиськом, або й родовим іменем, що підкреслювало її приналежність до Ольгового роду. Проте, в такому випадку, занадто близькою родичкою Олега (наприклад, донькою) вона аж ніяк не могла бути, позаяк Ігор, чоловік Ольги, доводився Олегові нібито небожем, а самого Олега змія вжалила саме у 912 році. Втім, викладена в «Повісті временних літ» версія про походження князя Ігоря від Рюрика вважається надуманою як, можливо, і образ самого Рюрика.
І тоді вагомішою стає версія про те, що Ольга народилась у Пліснеську, а її батьками, буцімто були знатний норман на ім’я Хельг (чи ж не сам Олег?) та донька місцевого князя Будимира. На той час Пліснеськ був чи не найбільшим містом Русі (у всякому випадку більшим за тодішній Київ), торгово-ремісничим центром та потужною фортецею, що контролювала шлях від Дніпра до Моравії. Князь Ігор міг бути Олеговим намісником у Пліснеську та його довіреною особою, а шлюб з дівчиною з роду верховного правителя міг бути особливою милістю та передумовою для правонаступництва київського престолу. Непрямим доказом цієї версії можна вважати те, що, згідно з хроніками, варязькі дружинники, ветерани походів Олега та Ігоря, підтримували Ольгу і для них вона була кимсь «своїм». Це доволі ймовірна версія, хоча в ній непояснимою є дивна милість до Ізборська та «весі Вибутської» у далекій Псковщині, про існування яких княгиня могла б навіть і не знати, якби вони для неї про щось не нагадували. Знати б про що?
А от версію про походження Ольги від Аскольда, останнього київського князя з династії Кия, попри всю її привабливість, слід викреслити. Аскольд загинув у 882 році і якби Ольга була його донькою, то на момент заміжжя з Ігорем її було б уже 60 років. Трохи забагато, як для нареченої, чи не так? Зазвичай, в середньовічній Русі (як і в інших тодішніх народів) дівчину видавали заміж через рік-два після перших місячних, у віці, приблизно, 13-16 років, в 19-ть дівчина уже вважалась перестарком. Щоправда, дівчата зі знатних родів могли вийти заміж і на пару років пізніше, оскільки таке заміжжя було справою політичною і тому нареченій намагались підшукати відповідну партію, що могло зайняти певний час. Звідси випливає, що найбільш вірогідною датою народження Ольги є 920 рік. Або й на кілька років пізніше.
Так само, як київську, слід викреслити й болгарську версію. Шлюб з болгарською принцесою був би дуже вигідною партією, оскільки Болгарія за часів її царя Симеона знаходилась на вершині своєї могутності. Але Болгарією правило уже друге покоління християнських царів і видати християнську царівну за язичника було б недопустимо.
А вже зовсім неймовірною, є версія про романтичну зустріч закоханих у псковських лісах. Коротке волосся в середньовіччі могла носити тільки збезчещена жінка, а плавати човном та ще й возити ним незнайомих чоловіків? Такого за тих часів не могла собі дозволити навіть остання повія.
Шлюб з князем Ігорем і початок правлінняЗгідно з Повістю временних літ, Ольга стала дружиною князя Ігоря Київського в 903 році, що виглядає більш ніж сумнівно, оскільки їхній син, майбутній князь Святослав народився у 942 році і це датування не викликає жодних сумнівів. Втім, середньовічних літописців це не бентежило, оскільки для них, як бачиться, важливішим було зв’язати якимсь чином шлюб Ольги з Ігорем з волею тодішнього верховного правителя Русі, Олега, званого Віщим, який нібито засватав цю пару. А от дата народження Святослава вказує на те, що шлюб мав місце приблизно у 941 році і це ще раз підводить нас до дати народження майбутньої княгині близько 920 року.
Судячи з літописів, сімейне життя княжого подружжя було таким благополучним, що це викликає подив: не можна позбутися думки, що читаєш житія біблійних патріархів. Зрештою, так і повинно було б бути. В патріархальному слов’янському суспільстві дружина була тільки тінню свого чоловіка. Її завданням було народжувати та виховувати дітей, наглядати за прислугою та припасами в коморах, а вечорами прясти вовну та пліткувати з іншими жінками. Чоловіка свого Ольга бачила нечасто. Судячи з літописних матеріалів більшу частину свого життя він проводив у походах та війнах. До того ж Ігорю Рюриковичу на той час перевалило уже на сьомий десяток, він був скоріше суворим воїном, аніж сентиментальним аматором хатнього затишку, тому спільних інтересів у подружжя було мало. Хіба що син.
Зрозуміло, що Ігор не чекав на свої пізнє кохання усе своє життя. Можливо, він був вдівцем або, навіть, Ольга стала ще однією його дружиною. У слов’ян та норманів полігамія не засуджувалась. Вірогідно, у Ігоря були діти від попереднього шлюбу (шлюбів?). У всякому разі, в Йоакимівському літописі (хоча це й дуже сумнівне джерело) згадується якийсь Улеб, що загинув під час походу князя Ігоря на Каспій. Можливо, Улеб був старшим і чи не єдиним сином Ігоря. Якщо це так, то ситуація набирає більш драматичних барв, адже Святослав, син Ігоря та Ольги, залишався б тоді єдиним спадкоємцем та продовжувачем роду. Та й взагалі, починаючи з 943 року, коли руське військо під проводом Ігоря зазнало розгромної поразки від візантійців, справи у князя йшли не найкращим чином. Наступний похід до Візантії був хоч і не таким жахливим, як попередній, успіху теж не приніс, і мирна угода, якою цей похід завершився, була не на користь Русі.
В самій же країні, прочувши про поразки Великого князя, його данники відмовлялись платити данину і державна скарбниця стрімко почала пустіти. Способом збору податків, який існував в наших землях ще зі скіфських часів, було так зване полюддя, коли князь з військом об’їжджав всіх своїх васалів і від кожного з них отримував данину. Зазвичай, полюддя розпочиналось восени і тривало до зимового сонцевороту. Тому восени 945 року князь, повернувшись з візантійського походу, одразу кинувся поповнювати державний бюджет, не передчуваючи, що це буде остання його місія. Бо якщо б передчував, то, мабуть, не вчинив би так нерозсудливо: отримавши данину від деревлян, він, з невеликою дружиною, через короткий час повернувся і почав банально грабувати їхні села. Деревляни спочатку намагались схаменути князя, а потім на загальному вічі вирішили захищатись. Деревлянське ополчення напало з засідки на Ігоря та його воїнів і вбило усіх. Візантійський хронограф Лев Діакон, сучасник описуваних подій, стверджує, що древляни взяли Ігоря в полон і стратили, прив'язавши його за ноги до двох зігнутих беріз.
Так Ольга стала вдовою, а Святослав, її син, напівсиротою. І так розпочався їх шлях до слави.
Коментар від знавця
Назву слов’янського племінного союзу деревлян (або древлян) зазвичай асоціюють з деревами, лісом. Деревляни, мовляв, люди що живуть в лісах, на противагу полянам, що начебто жили у полі. Але це не так. Поляни взагалі не були окремішнім племенем, а, швидше, різноплемінною громадою, що складалась з нащадків змішаних сарматослов’янських племен, котрі входили ще до складу держави Атіли. До них долучались інші люди, яким їхня рідна земля чомусь видавалась затісною. Так постало щось, на кшталт, ранньосередньовічного козацтва. Врешті-решт запорожці також називали себе луговиками, а свої землі Великим Лугом на відміну від волості. Ці люди пам’ятали про своє сарматське походження і називали себе руссю, себто «світлими», «ясними» за аналогією з сарматським народом роксоланів (ясних аланів), котре було у свій час панівним племенем Сарматського союзу.
Натомість древляни були нащадками зовсім іншої гілки слов’янства, яка вела свій початок від древніх і, якщо можна так сказати, «чистих» слов’ян з мінімальною кількістю балтських та фракійських етнічних домішок. Тому деревляни це не лісовики, як могло б видаватись, а люди древні, старожили. Тим більше, що Київ до появи там князя Кия, першого з вождів русів-полян, був древлянським форпостом на Дніпрі. Нічого дивного, що стосунок деревлян до полян-русів, як і до київської варязької династії, був прохолодним.
В 914 році Ігор підкорив деревлян і уклав з ними васальну угоду, за якою деревляни зобов’язувались сплачувати Києву щорічну данину. Дивним є те, що попри всі Ігореві негаразди, деревляни свою частину угоди виконали і в 944 році. Коли князь прибув до них з полюддям, то отримав все, на що сподівався. Тут слід зазначити, що сума данини не була фіксованою. На так званому погості, спеціальному місці, зазвичай поблизу цвинтаря або якогось сакрального місця відбувалось «гощення – спільне жертвоприношення та обід в якому брали участь князь та старійшини роду. Після цього князю вручали дари. Якщо обсяг дарів князя влаштовував, він їх приймав і їхав собі далі. На цьому умова вважалась завершеною до наступного полюддя.
Згідно з літописами, князь Ігор цю умову порушив: прийнявши дари від деревлян він згодом повернувся і, під тиском частини своєї дружини, можливо варязького походження, зайнявся грабунком. В світлі тодішнього звичаєвого права це було злочином і дозволяло деревлянам в абсолютно легітимний спосіб позбутись узурпатора, що вони й зробили. Мабуть страта князя за допомогою беріз, була пізнішою вигадкою з метою мученицькою смертю злагодити злочин князя. Фізично це дуже важко зробити, а якщо можна, то тільки ранньою весною, коли стовбур берези стає гнучким. Швидше за все, князя та його воїнів просто розстріляли з луків, а тіло похоронили.
Чотири помсти княгині древлянамАвтор «Повісті временних літ», каже нам, що очоливши державу, горда княгиня вирішила помститися за смерть чоловіка та примусити древлян до покірності. І дуже детально описує чотири епізоди помсти княгині. Тригером цих подій стала пропозиція від деревлян вийти заміж за їхнього князя Мала (польський літописець Ян Длугош називає його Ніскинею). Того самого князя, що очолював напад на Ігорове військо та вбивство князя. Згідно до «Повісті временних літ», Ольга начебто погодилась і відповіла древлянським послам тими словами, які вони й сподівались почути: «Ваша пропозиція мені приємна; справді, мій чоловік не може воскреснути з мертвих». Для продовження перемовин послам було запропоновано з’явитись наступного дня, а своїм людям княгиня наказала вирити за містом величезний рів. Наступного дня послам було запропоновано зійти на борт корабля, який Ольгині слуги понесуть у місто. Нібито для виявлення своєї пошани й більшої честі для посольства. І, звісно ж, корабель було кинуто у рів та засипано землею разом з живими людьми. За іншою версією Ольга наказала потопити ворогів у їхньому власному кораблі. І це була перша помста княгині, але не остання, бо на цьому вона не заспокоїлась.
Перш ніж древляни почали непокоїтись долею своїх послів, Ольга відправила до їхньої столиці, Іскоростеня своє послання. У ньому вона нібито заявила, що зустріне їх князя, якщо древляни надішлють їй для супроводу двадцять своїх найзнаменитіших мужів. Деревляни, не знаючи про сумну долю попереднього свого посольства, вислали до Києва найвідоміших вельмож. Коли ті прибули, Ольга наказала витопити для них лазню і запросила гостей попаритися в ній. Щойно древлянські воєводи ввійшли всередину, слуги Ольги зачинили їх там та підпалили будівлю. Усі посли згоріли живцем. Це була друга помста княгині, але не остання, позаяк зупинитись вона вже не могла.
До деревлян помчав ще один гонець з посланням, в якому Ольга повідомляла, що хоче прибути в Іскоростень, головне місто древлян (сьогодні це Коростень), де було вбито князя Ігоря, відвідати його могилу і влаштувати тризну по покійному чоловікові, що було б цілком логічним та благочестивим учинком. Ольга звернулася до древлян зі словами: «Це вже йду я до вас, і влаштуйте мені медів багато, йду ж із вбивства чоловіка мого, і створю я над ним тризну». Ольга вирушила в дорогу з невеликою дружиною. Вона наказала насипати величезний курган на могилі Ігоря поблизу Іскоростеня і таки вчинити тризну. На запитання древлян про долю посланих до Ольги сватів княгиня спокійно збрехала, що ті прибудуть разом із новою київською дружиною. Не чекаючи підступів, деревляни привітали майбутню дружину свого князя у своєму місті. Ольга запросила древлян за поминальний стіл, запропонувавши розділити з нею трапезу. Дочекавшись моменту, коли її гості сп’яніли, вона наказала своїм воїнам перебити їх. Це був третій епізод дій мстивої княгині, але ще не фінальний.
Апофеозом помсти став військовий похід на древлян 946-го року, на який Ольга зважилася, коли ті знову відмовилися платити данину. Київське військо оточило Іскоростень. Городяни стійко оборонялися, нарешті зрозумівши, що пощади їм не буде, а тому облога затягнулась. І тоді Ольга знову вдалась до хитрощів. Вона запропонувала іскоростенцям мир, попросивши тільки, щоб кожен двір на знак примирення видав їй по три голуби та три горобці. Безмежно наївні древляни легко погодилися, вирішивши, що Ольга, таким чином, відмовляється від данини та знімає облогу, зібрали з кожного двору необхідну кількість птахів та послали їх княгині. Ольга, роздавши птахів своїм воїнам, звеліла прив'язати до кожної трут. З настанням темряви трути підпалили і птахів випустили на волю. Домашні голуби полетіли до своїх голубників, горобці — під звичні стріхи. Вогонь охопив Іскоростень, і жителі кинулися навтьоки. Ольга наказала своїм воїнам ловити біженців, при цьому частину древлян було вбито, частину взято в полон. Полонених згодом Ольга віддала в рабство, а на інших наклала важку данину. Упокорення древлян стало початком кар’єри Ольги, як Великої Княгині. Як не дивно, це правління було вдалим і заклало підвалини для інтеграції східних слов’янських племен в єдиний державний механізм – Русь.
Коментар від знавця
Оповідь про чотири помсти княгині знаходимо не тільки в «Повісті временних літ». В Радзивилівському літописі ці епізоди ще й ілюстровані кольоровими мініатюрами. Чомусь ця, скажемо відверто, не надто приваблива історія була дуже значущою для літописців. Такі історії вони часто включали в свої хроніки з дидактичною метою. В випадку княгині Ольги висновки, до яких повинен був дійти читач, були прозорими та ясними: пристрасне (і, додамо, абсолютно нехристиянське) бажання помсти спонукало княгиню до жорстоких учинків, але навернення до християнства, щире каяття та виконання християнської місії змило з неї всі гріхи і вчинило святою. Тим більше, що всі оті виверти княгинині та хитромудрі способи страт древлянських послів є чистої води вигадками.
Вірогідно літописець зафіксував три різні фольклорні оповіді, запозичені з різних джерел, які описували одну й ту саму подію, не звернувши попри те, жодної уваги на те, що в них не так княгиня Ольга виглядає розумницею, як деревляни круглими ідіотами. В описах помсти легко помічається норманський мотив похорону у човні й спалення супровідних людських жертв, а сюжети про птахів-камікадзе присутні і в книгах Біблії, і в комедії Аристофана, і в слов’янських переказах, і в норманських сагах. Втім, диму без вогню не буває, а вогонь таки був. Археологічні дослідження демонструють нам наслідки масштабної пожежі, що мала місце в Іскоростені в середині Х століття. Місто вигоріло дотла, а городяни, втікаючи, покидали в домівках цінні для них речі і не повернулись за ними. Єдиним поясненням цього є той сумний факт, що повертатись уже було нікому.
Розправа над послами безсумнівно також була. І це чинило Ольгу в світлі тодішнього права злочинницею. Посли були особами недоторканими і їх безпека гарантувалась богами. Порушення цієї недоторканості повинно було привести до божої кари, а особу, що таке вчинила, виводило за межі будь-якого права. Той, хто переступав присягу богам, вважався грішником, якого без всяких наслідків для себе міг убити будь-хто. Винятків з цього правила не існувало навіть для наймогутніших владарів. Цього Ольга не могла не знати. І все ж таки відважилась на такий відчайдушний крок, ризикуючи, фактично усім: якби вона програла, то пощади годі було б сподіватись і від деревлян, і від киян. То чому ж так трапилось?
А трапилось так тому, що Ользі уже нічого було втрачати. Літописці дають нам зрозуміти, що головним мотивом дій княгині була помста. Ах, ви убили мого чоловіка? То я вам за це … Та чи мала Ольга право мститись? Теоретично, так. Обов’язок кровної помсти був одним з базових звичаїв патріархального суспільства, який, хоч якось підтримував лад та спокій у ньому та втамовував прагнення до справедливості. Око за око, зуб за зуб, навіть, якщо особа за яку мстились була порушником звичаїв (а князь Ігор таким був). Але жінки в черзі до помсти знаходились на останньому місці, і могли діяти тільки тоді, коли не залишалось кандидатів на месників чоловічої статі. А такий кандидат був і звали його Святославом Ігоревичем. Щоправда, майбутній месник за батька тоді ще тільки спинався на ніжки і казав до кота: дядьку посуньтеся. Завданням Ольги було виростити й виховати майбутнього месника, а не мститись самій. Та тільки як було це зробити? Варіантів у середньовічної жінки було небагато.
Ольга могла скористатись з пропозиції Мала і вийти за нього заміж. Пропозиція ця була, зазначимо, вельми розумною і, навіть, шляхетною. Своєю пропозицією Мало говорив їй: Ольго, давай забудемо минуле, всі ми погарячкували, і твій чоловік, і я, але тепер об’єднаємось для миру й добра обох наших народів, а ти будеш в безпеці і під моїм захистом. Зрозуміло, що після такого вчинку з історії зникла б велика київська княгиня Ольга, а залишилась безіменна дружина (одна з дружин?) князя Мала. І ми б, вірогідно, не говорили тепер про Русь Київську, а, скажімо, про Русь Іскоростенську. Це заміжжя гарантувало Ользі безпеку, але не її синові. Обов’язок кровної помсти надалі б залишався. Тому доля княжича, якби його вітчимом став Мал, була наперед відомою: він не дожив би до літ, коли б мав змогу взяти в руки меча.
Ольга могла вийти заміж і за когось з київських вельмож. Та тільки за чоловіка рівного їй чи, хоча б близького за рангом. Чи були такі? Цього ми не знаємо. Але й в такому випадку доля княжича залишалась непевною. Жінка після заміжжя ставала тінню свого чоловіка, а її діти від попереднього шлюбу вбудовувались в родову ієрархію десь на останні місця. Себто на київський престол молодий княжич уже навряд чи міг би претендувати. Та й вельми сумнівно, що до цього часу він дотяг би, адже Мал залишався б живим та при владі. Щоб захистити себе і, що найголовніше, сина Ольга вчинила так як вчинила: фізично знищила Мала і всіх, хто міг би за нього мститись. Це виглядає страшною жорстокістю, але такі були тоді часи й звичаї. Втім, щодо честі Ольги, слід зазначити, що, вірогідно, не всіх родичів Мала було знищено. Ольга все-таки пішла на дуже ризикований з точки зору безпеки, але гуманний, як на ті часи, крок. Ймовірно під час іскоростенської різанини вона звеліла зберегти життя малолітнім дітям Мала, його сину Добрині та доньці Малуші. Їх вона взяла у заручники, поселила у далекому від деревлянської землі чернігівському Любечі, оточила опікою та виховала по-своєму. Цей педагогічний експеримент виявився напрочуд вдалим. Малуша народила Ользі онука, майбутнього хрестителя Русі Володимира, а Добриня став нього вірним помічником і героєм руських билин.
І все ж, розправа з деревлянами, вчинила Ольгу особою токсичною в середовищі киян. В літописах немає навіть натяку на те, щоб хтось намагався свататись до неї. Немає також згадок про будь-яких помічників чи фаворитів. Токсичність стала для Ольги та її сина свого роду щитом, кий запевнював їм безпеку. Бо хто хотів би зв’язуватись з такою скаженою тіткою? Втім, очевидно у княгині був ще один вагомий аргумент, який дозволяв їй справувати свою владу і ні з ким нею не ділитись. Не своїми ж руками Ольга вбивала послів та штурмувала стіни Іскоростеня? Її підтримувала армія. Принаймні варязька її частина, що ще раз підкреслює найвірогідніше норманське походження Ольги і її вельми можливий зв’язок з родом Олега Віщого. Для крутих та скорих на розправу норманів вона була незаперечним авторитетом.