Час богинь

Початок неолітичної революції: одомашнення тваринПочинаючи з десятого тисячоліття перед Різдвом в українському степу та лісостепу домінувала так звана кукрецька культура, назва якої походить, нагадаю, від села Кукрек у Криму, неподалік від Сімферополя. Люди цієї культури були першими неолітичними революціонерами в Україні.

Кукрецька культура зародилась в степу, а тому на ранньому етапі мисливською спеціалізацією цих людей було полювання на степових биків-турів. Стадо заганяли у якесь місце, звідки воно не могли вибратись, а потім тварин вбивали. При цьому багато м’яса втрачалось, оскільки його важко було вчасно обробити й зберегти. Логічним було б не убивати всіх тварин, але й не відпускати їх на волю, а контролювати їх на певній території, переміщати стада і, при потребі, забивати потрібну кількість особин для м’яса. Приблизно так, як ще й зараз це роблять корінні мешканці тундри — улітку олені у них вільно пасуться, а на осінь їх заганяють у спеціальні загороди — коралі — для обліку, маркування молодняку та вибракування окремих особин. І хтось таки здогадався так вчинити.

Втім, для одомашнення тварин також повинні були існувати психологічні передумови. І вони, ці умови, таки існували. У наш час це явище можна спостерігати у скотарських народів, наприклад, в громадах корінного населення півдня Африки, де соціальне становище шаманів найчастіше тримається на тісних духовних зв’язках з тваринами, що мають для всього народу важливе символічне значення. Люди вірили, що шамани здатні керувати цими дикими стадами. І, цілком можливо, що так воно насправді й було, тому що свідчень існування телепатичного зв’язку між тваринами та людиною більш ніж достатньо. Так зване, символічне одомашнення деяких видів тварин стало частиною культури мисливців палеоліту задовго до того, як вони почали розводити й утримувати в загонах справжню худобу.

Очевидним був і наступний крок — одомашнити нащадків своїх бранців і створити, таким чином, стратегічний запас м’яса. Таким чином кукречани здобули незалежність від примх мисливської фортуни. Ставши пастухами, вони дуже скоро витіснили мисливців з південних степів до північних лісів, поклавши тим самим край тисячолітній війні, адже зосереджені на відносно невеликій території поселення та пасовиська охороняти й обороняти не порівняно простіше, аніж розлогі мисливські угіддя. Більше часу можна присвяти власному розвитку і … народженню дітей. Та й зосередити сили для ефективного набігу теж простіше. Цікаво, що знаменита Велесова книга пам’ятає наших першопредків саме як пастухів, а не землеробів. Може тому, що землеробство в Україні з’явилось пізніше — десь біля восьмого тисячоліття перед Різдвом.

Наступний крок: землеробство в праУкраїніТільки от чому воно взагалі з'явилось? І не тільки в Україні, а взагалі у світі. Що змусило людей зі смачної та поживної м’ясної їжі перейти на перепічки й каші зі змеленого наполовину із піском зерна? Бо варто, хоча б побіжно, оглянути зуби перших землеробів. Вони, буквально, стиралися вже на третьому десятку років життя. Хоча у ті часи це була вже глибока старість.

З мисливцями простіше. Можливо, вони навіть не помітили, як стали пастухами, надалі залишаючись споживачами м’яса. А от землеробське буття це вже зовсім інше буття — це не тільки інша їжа, це й інші переконання, інший стосунок до природи та до себе, інше мислення. Все стає іншим. А кожна людина, як тоді, так і тепер, вкрай неохоче змінює усталені моделі поведінки. Це завжди супроводжується психологічним дискомфортом, якого всі ми намагаємось уникати. Однак, щось таки змусило людей це вчинити?

Характерно, що за даними видатного генетика Миколи Вавилова, центри окультурення рослин виникли незалежно один від одного, але приблизно в один час, тобто десять тисяч років тому, у різних куточках Старого та Нового Світів. Осередки ці, як правило, знаходились в районах зі сприятливим для землеробів кліматом, але водночас географічно важкодоступних — в долинах гір чи в передгір’ях. Тобто, саме там, де землі для мисливських угідь критично мало не тільки для мисливства, а й для випасання худоби. Щоб вижити тамтешні люди, яким навіть мігрувати було нікуди, вимушені були братись за мотики та серпи.

В Україну землеробство прийшло пізніше саме тому, що землі для пастухів та мисливців на якийсь час вистачало. Проте, коли перенаселення дійшло критичної межі довелось робити вибір — або продовжувати мордуватись навзаєм, або братись за мотики. Ті, хто зробив слушний вибір, вижили.

Піонерами українського землеробства теж були люди кукрецької культури. А, точніше, кукрецькі жінки. Хоча. Задля справедливості, слід сказати, що збір дикоростучих злаків здавна практикувався всіма мисливськими племенами — крем’яні ножі для зрізання трави, прообраз пізніших серпів, з’явились задовго до початку землеробства. Втім, тоді це заняття мало допоміжний характер — зернятами та корінцями перебивались, коли більше нічого було їсти. Але хтось вирішив не просто шукати та збирати їстівні рослини, а допомогти їм рости, зібравши їх в одному місці.

Пшениця-полба, горох та біб — були першими домашніми рослинами в Україні та дуже скоро у перших землеробів України з’явились нові ідеї...

Корисні переселенці: нові ідеї, свіжі гени, нова культураРіч у тім, що у восьмому тисячолітті перед Різдвом до України почала переселятись людність з Балканського півострова. Схоже, що причиною цієї міграції було перенаселення північно-західних берегів Чорного моря, яке тоді, нагадаємо, ще було озером, а його узбережжя (так само, зрештою, як і дно теперішнього Азовського моря) — вологою, теплою та родючою низиною. Кількість переселенців не була великою, оскільки і українські землі були вже заселені доволі щільно. При цьому на нові місця приходили, переважно, молоді і ще не одружені чоловіки, яких гостинно приймали в кукрецьких селах, а тутешні дівчата охоче виходили заміж за симпатичних, культурних і багатих іноземців.

В результаті, у межиріччі Дністра та Бугу на основі південного варіанту місцевої кукрецької культури та балканських мігрантів постала гребениківська культура, яка стала мостом родинних зв’язків між малоазійськими та балканськими неолітичними культурами з одного боку й степовою та лісостеповою Україною з другого. Цим мостом в Україну потрапили нові культурні рослини, такі як ячмінь та пшениця-однозернянка, домашні тварини — свині, вівці та кози, навички гончарства й металургії, технології виготовлення будинків з саману і ще багато інших цінних інновацій.

Разом з культурними та технологічними інноваціями мігранти принесли в Україну свіжу кров. Чи, точніше, свіжі гени. Це гаплогрупа I2a, яка сформувалась на Балканах і прилеглих землях ще у дольодовиковий час. На сьогодні ця гаплогрупа найбільш розповсюджена у боснійців, хорватів, сербів та македонців. А в Україні гаплогрупа I2a2 (її ще називають трипільською, хоча не слід забувати, що ця назва є умовністю) є другою за поширенням після арійської R1a1a й складає до двадцяти відсотків від популяції. І це ще один з фундаментальних чинників формування нашого народу.

Нові способи господарювання розділили українські землі на три основні зони: землеробський лісостеп та південний захід; пастуший, переважно лівобережний степ і консервативну мисливську північ, де не було ні пастухів, ні землеробів, де люди не знали ні кераміки, ні металу, зате мали можливість жити за заповітами предків і нічого не змінювати у своєму житті.

Південь України натомість став і на довгі часи, - практично аж до початку середньовіччя, - продовжував залишатись частиною циркумпонтійського регіону, що охоплював Малу Азію та Закавказзя, Балканський півострів і північне Причорномор’я. При цьому не варто забувати, що всі три племінні групи були вихідцями з єдиного мовно-культурно-етнічного кола і, фактично, були кровними родичами.

«Стара Європа»: за півтора тисячоліття до ЄгиптаАле найголовніше те, що населення України розділилось не тільки в господарчому плані. Одразу зі зміною колективних способів полювання на індивідуальні, ядро колективної особистості роду почало демонструвати тенденції до розпаду, з’явились перші тонесенькі оболонки персони. Хтось вперше замислився над тим, яким він є і яким він може бути.

Родова громада вичерпала свої можливості і стала гальмом розвитку, а тому почала зникати, змінюючись сусідською громадою. Це означало появу індивідуалізму, а отже й появу повноцінної персони в структурі особистості, іншими словами — це початки формування людини сучасного психологічного, а не тільки анатомічного типу. Навіть враховуючи те, що всі люди планети були тоді ще бікамеральними мислителями, можна сказати, що психічна еволюція людини відбувалась з різною швидкістю у різних регіонах світу. Притулок, яким була земля України за часів Великого холоду, під кінець кам’яної доби перетворився в одне з вогнищ олюднення в Європі.

Знову ж задля справедливості, слід зазначити, що це вогнище не було винятково українським. Воно було частиною величезної території, центром якою було Чорне море, яке тоді ще не було морем, а прісноводним озером. Ця територія охоплювала Балканський півострів та частину правобережної України — буго-дністровська культура.

Пані Марія Гімбутас, видатний литовський археолог, охрестила цю доіндоєвропейську неолітичну культуру Старою Європою. Як на ті часи, а Староєвропейська цивілізація постала десь біля семитисячного року перед Різдвом, запевнювала всім своїм громадянам найвищий з можливих рівень добробуту — розвинене сільське господарство, постійні поселення, копальні мідної руди та солі, металургійні й гончарні майстерні, внутрішню й зовнішню торгівлю, вишукане мистецтво і, навіть, писемність. Щоб зрозуміти наскільки видатними були ці досягнення, відмітимо тільки що на місці Древнього Єгипту перші натяки на цивілізоване життя з’явились тільки через півтори тисячі років, а перші, ще вкрай недосконалі піраміди, так звані мастаби, тут почали будувати близько трьохтисячного року до Різдва. І ми ще вважаємо після цього Древній Єгипет символом сивої давнини?

Цивілізація жінок: під патронатом Великої БогиніВтім, не це найголовніше. Староєвропейська цивілізація, яка не була однорідною і складалась з декількох археологічних культур, що, вірогідно, належали різним народам, навчившись уникати внутрішніх суперечностей, проіснувала більше ніж чотири тисячі років, а потім ще й стала підвалиною декількох цивілізацій Середземномор’я, в тому числі й для класичної грецької цивілізації. Та ще й існувала вона в оточенні людей. які жили ще в кам’яній добі і за звичаями кам’яної доби, а які вони були, ці звичаї, ми вже говорили в попередній розмові.

Стара Європа майже не знала бойової зброї чи укріплених замків, археологічні дослідження не зафіксували жодних слідів військових конфліктів на кшталт спалених поселень чи братських могил. Ці люди прожили тисячі років в мирі та спокої, що видається для нас, сучасних людей, цілковито невірогідним. Куди ж поділась та праісторична мавпа, що живе в підсвідомості кожного чоловіка і тільки чекає команди фас? Чи ж староєвропейцям вдалось якось її приборкати?

Відповідь ствердна. Так. Вдалось. Хоча й не до кінця і, врешті-решт, скориставшись нагодою, мавпа все-таки вирвалась на свободу.

Річ у тім, що більшість старих архетипів, що керували людьми у часи кам’яної доби, староєвропейцям вдалось на якийсь час витіснити у тінь, витіснивши їх цілим комплексом архетипів, пов’язаних з жіночністю. Вони були настільки характерними та явними для тієї епохи, що це дало підстави Марії Гімбутас назвати Стару Європу цивілізацією богинь. І мала рацію.

В цивілізації богинь усе, включно з пошиттям білизни чи приготуванням каші, надавалось, контролювалось, благословлялось чи віднімалось Великою Богинею, котра панувала в тому світі у найрізноманітніших іпостасях — дитини, дівчини, вагітної жінки, матері, місячної правительки, повелительки вод, правительки підземного світу, пані звірів — і ще бозна-яких постатях. Вона була владаркою світу, а, як відомо, що нагорі те й унизу. Тому на відмінну від більш ранніх часів, зрештою і від пізніших також, рід був матрилокальним, а не патрилокальним, як тепер. І якби у староєвропейців були паспорти, то там, окрім імені та прізвища було б записано по матері, а не по батькові.

Влада жінок: а чи була вона взагалі владою?Жінки тут не виходили заміж, тобто не переходили в рід чоловіка, а вибирали собі чоловіків і приймали їх у свій рід. Пам’ять про це, між іншим, збереглась у нашій мові спільне для усіх слов’ян слово зять власне й означає взятий, прийнятий, приймак тобто. Материнський рід колективно володів родовою громадською землею. На чолі материнського роду стояла старша в роді жінка і жіноцтво займалось діяльністю, що підтримувало суспільний лад, саме жінки спрямовували діяльність тодішніх громадських інститутів.

Чи була ця система громадського самоуправління матріархатом? І так і ні, одночасно. Не існувало диктатури жінок. Жодних там цариць на тронах, армій амазонок чи гаремів з вродливих хлопчиків! Все це чисто чоловічі погляди на владу, а матріархат, на думку чоловіків, це влада чоловіків навиворіт. Це в чоловічому патріархальному суспільстві існує ієрархічна концепція вертикальної влади, — влади когось над кимсь. В староєвропейському світі так не було. Можна навіть сказати, що влади взагалі не було. У всякому випадку рішення, від яких залежала доля громади, не ухвалювались людиною чи групою людей на підставі якихось фактів чи аналізу причин та наслідків і ці рішення не впроваджувались вольовими методами.

Тільки одна особа, чи, вірніше, сутність мала право й обов’язок ухвалювати рішення. Це була, звісно ж, вона — Велика мати світу, яка єдина володіла всією повнотою влади і над чоловіками, і на над жінками, і над їхніми ланами та худобою, і над усім живим та неживим одночасно. От тільки переказувала свої вказівки та директиви виключно своїм сестрам по статі та помічницям — жінкам, які єдині (не забуваймо про бікамеральне мислення тогочасних людей) могли чути її голос, а часом, можливо, і бачити її прекрасне обличчя.

Відповідно, й зворотний трансфер інформації — від людей до богів, відбувався таким самим способом. В кожному поселенні була щонайменше одна, а часом і кілька жінок, які вміли розмовляти з Богинею. Це власне з цього інституту служительок Великої Богині в прямій лінії виводяться українські відьми, які й досі нікуди не зникли. Адже в кожному українському селі мешкає собі непримітна жіночка середніх років, котра, як стверджують місцеві, щось знає. Відає, тобто. Ніхто вам не скаже, чим є оте щось, що ця жінка знає, але в випадках, коли лікарі розводять руками, ця жіночка може допомогти. А все тому, що вона виконує ту саму роботу, яку колись, можливо, навіть, у тому самому селі, виконувала трипільська жриця і те, що ця жінка знає, знала і її прапра…прабабуся. Ба, навіть більше — зовсім не виключено, що ці знання уже зафіксувались у глибинній пам’яті й стали неусвідомленими, адже чотири тисячі років — це цілком достатній для цього час.

Жіноче сприйняття: що і як вони чули від БогиніСтароєвропейські служительки Богині знали про властивості більшості лікувальних рослин, вміли виконувати доволі складні хірургічні операції, як, наприклад трепанації черепа (хоча й невідомо з якою метою), і поза всякими сумнівами знались на людській психіці, такі речі, як гіпнотичний транс та навіювання не були для них чимсь загадковим. Щоправда, з кожним поколінням контактувати з Богинею ставало все важче — потрібні були спеціальні технології, включно з вдиханням чарівного диму (а мало не в кожному домі поряд з домашнім вівтарем знаходять призначені для цього посудинки — курильниці). Що палили для отримання такого диму уточнювати не будемо, але, гадаємо, що здогадатись не важко.

Ще одним способом дійти до стану, коли можна чути голос богині, було так зване радіння — люди, найчастіше жінки, ставали в коло і, тримаючись за руки, рухались під звуки ритмічної музики аж до досягнення стану радості, себто такого стану, який тепер називали б трансом або релігійним екстазом.

Можливо з колективної пам’яті ще не стерлись спогади кам’яної доби про час снів, коли такий стан був звичним для всього людства та й зовсім поряд, бо в північних лісах, ще жили собі люди, для яких сни й дійсність були єдиним цілим. Зрештою, чи не є сучасні так звані змінені стани свідомості, які досягаються через медитації чи вживання психотропних речовин, свого роду намаганням повернутись до того древнього стану свідомості, коли люди були з богами запанібрата?

В критичних ситуаціях практикувались людські жертви. Втім робилось це не заради задоволення кровожерних апетитів Богині. Жертви були добровільними і далеко не кожен громадянин такого суспільства міг вшануватися цієї честі. Жертвопринесення ставало, свого роду, відрядженням у потойбічний світ, аудієнцією у Великої Богині, яка, таким чином, дарувала ту мудрість з якою жертва повинна була відродитись у наступних поколіннях.

Зрозуміло, що Велика Богиня в усіх своїх формах, була продуктом уяви тамтешніх людей, а вказівки, які вона диктувала народжувались у їхній психіці. Але психіка ця була жіночою і в ній не було місця войовничій чоловічій мавпі, якій так хотілось воювати й домінувати над кимсь. Тому й рішення ці були більш-менш зваженими і скерованими на утримання за будь-яку ціну наявного status quo.