Психоархеологія - навіщо

Чи зрозуміємо історію, не розуміючи тих, хто її творив?

Якщо заглянути в будь-яку книгарню чи бібліотеку, то на полицях з написом Історія Ти знайдеш неймовірну кількість книг. Мабуть, не менше, аніж на полиці з написом Любовні романи. Люди люблять історію? Хочуть дізнатись щось нове та важливе для себе?

Ні, не люблять, бо як можна любити те, чого ми не знаємо? Насправді ми просто любимо читати історії, тобто різні цікаві оповідки, в яких персонажі, мислення яких нічим не відрізняється від нашого, переодягнені в екзотичні древні шати поводяться так, як поводились би сучасні люди. Бо це всього лиш наші з Тобою сучасники, волею авторів заслані в далекі часи. Завдяки цій ілюзії, ми переконали себе, що світ наших предків був дуже схожим до нашого світу, тільки простішим і гіршим, а прогрес — це чудова штука, котра веде нас у світле майбуття. Є, щоправда, й люди, які ідеалізують минуле, намагаючись побачити в ньому одні тільки чесноти й переваги.

Помиляються і ті, й другі, позаяк в історії намагаються бачити тільки події, відмовляючись побачити за подіями людей.

Внутрішній психічний устрій людей, що до нас творили історію, докорінно відрізнявся від психіки наших з Тобою сучасників. І чим далі вглиб минулого ми змогли б заглянути, тим більше змогли б цих відмінностей побачити. А, оскільки цих відмінностей ми не навчені бачити, то мотиви вчинків наших пращурів видаються нам незрозумілими, нелогічними, а часом і взагалі виглядають на такі, що минаються зі здоровим глуздом. Щоб пояснити самим собі ці вчинки ми намагаємось допасувати до них ті засади, які є зрозумілими для нас у нашому світі — економічні, політичні, світоглядні. І власне це ми називаємо історією.

Вважається, що історія (саме як наука, а не як тло для красного письменства) потрібна, щоб зрозуміти механізми еволюції соціуму, визначити закономірності цієї еволюції, засвоїти її уроки і більше не повторювати помилок попередників. Але як можна це вчинити, не зрозумівши, перед цим, закономірностей еволюції людського мислення?

Чи припустимо не враховувати змін людської природи?

А однією із найбільш поширених ілюзій є думка про незмінність людської природи. Начебто рід людський змінювався тільки до того моменту, доки сам не навчився змінювати середовище, що його оточує. І тепер, мовляв, коли уже все сталось, подальша доля людства залежить тільки від того, наскільки розумно ми будемо цим процесом управляти. Та чи доросли ми уже до такого щабля розумності, що можемо це робити?

Хоча і відмовити певній слушності цієї думки ми не можемо. Адже перша представниця нашого виду, ота знаменита генетична Єва, з’явилась на сході Африки десь із двісті тисяч років тому. Всього лиш двісті тисяч років, що за геологічними мірками є миттю, знадобилось людям аби розселитись по усьому світу, пристосовуючи себе до вимог світу і припасовуючи світ до своїх потреб. Тепер же, коли світ заселено, а природу підкорено, — який може бути сенс в еволюції людини?

Та тільки чи залежать еволюційні зміни від нашого на них дозволу? Поки що, ні. Тим більше, що додавши до природного середовища, з якого вийшли наші предки ще й середовище соціальне, ми, люди, тільки збільшили тиск еволюційних чинників на самих себе. Саме тому еволюція виду Homo sapiens не зупинилась і навіть не сповільнилась, а, навпаки, прискорила свій плин.

За оцінками американського антрополога Генрі Гарпендінга впродовж останніх десяти тисяч років еволюція людини відбувається в сто разів швидше, ніж у будь-який інший час після відособлення наших людських пращурів від предків інших сучасних приматів.

Як змінювались наші тіла і чи змінюються з ними наші душі

Десять тисяч років — це час цивілізованого існування людства, за який ми навчились обробляти землю, одомашнювати диких тварин, будувати міста і писати книжки. І саме в цей час стались разючі зміни в нашому організмі. Змінилась його біохімічна складова — органи внутрішньої секреції навчились виробляти неймовірну кількість ферментів, що дають можливість організму отримувати енергію з абсолютно незвичних для інших істот продуктів — з приготованої на вогні їжі, наприклад, чи з молока. Сьогодні ми можемо подискутувати на тему сироїдіння, приводячи аргументи як pro, так і contra, але якось не замислюємось при цьому, що для наших, не так уже й далеких, пращурів це було єдиним, доступним для них способом споживання їжі.

За останні десять тисяч років ми майже втратили здатність відчувати запахи та орієнтуватись з їхньою допомогою у просторі. Змінився слух, і ми реагуємо тепер на звукові коливання не так, як робили це наші предки — ми розрізняємо найменші нюанси тонів людського голосу але, при цьому, втратили змогу чути як росте трава чи ступають лапи звіра у лісі. Ми бачимо кольори, що були невидимими для наших предків і можемо любуватись веселкою у всій її красі, але не можемо бачити так далеко як вони, бо хоча еволюція докинула нам паличок і колбочок на сітківку ока, але перемкнула його акомодацію на ближній зір.

Змінились м’язи й кості нашого тіла — ми не можемо пробігати по кілька десятків кілометрів, якщо, звісно ж, спеціально не тренувались для цього, чи збивати палицею птахів на льоту, натомість навчились сидіти на стільцях, спати на ліжках і виконувати надзвичайно тонкі рухи своїми вправними пальцями. Але це тіло, скаже хтось, а як щодо душі?

Чи ж вона у наших тілах, що постійно змінюються, може залишатись такою ж, якою була у тих людей, котрі вперше усвідомили її існування?

Зрозуміло, що ні. Зрештою, інакше й бути не може, бо тіло й душу розділити неможливо. Просто ми звикли, одразу зазначимо абсолютно безпідставно, сприймати за аксіому одну із парадигм релігійного мислення про те, що тіло — це щось на кшталт одягу для душі. Одяг зношується і його закопують в землю чи спалюють, а душа отримує нову вдяганку, себто нове тіло, або ж, за іншою версією, голенькою переселяється в метафізичний світ, щоб існувати там вічно. Автор тексту цієї книги аж ніяк не береться стверджувати, ніби знає що таке душа і куди вона дівається після смерті, але те що душа й тіло, принаймні за життя людини, є єдиним і неподільним цілим, він, як психолог та психіатр і, взагалі, людина з достатнім життєвим досвідом, може стверджувати з усією відповідальністю за свої слова.

Чи розв'яжемо критичні проблеми, не розуміючи умов їх появи?

Ми змінюємось. Змінюємось безперервно, хоча, зазвичай, плин цих перемін не є занадто швидким. Хоча іноді, як от в теперішні часи, зміни стають швидкоплинним, наче гірський потік. І тоді настає критичний момент для народу, якого ці зміни торкаються: або він зможе пристосуватись до змін і продовжить свій шлях у майбутнє, або зникне, розчинившись серед інших народів та віддавши їм свої гени, свої знання і свою пам’ять.

Ми, українці, є одним із тих народів, котрі мали в собі силу пережити безліч таких критичних моментів. А тому, впродовж свого існування ми ввібрали у себе пам’ять дуже багатьох племен та народів і, завдяки цьому, збереглись, як нація. Завдяки цій пам’яті сформувався наш національний характер, який і визначає наше теперішнє буття.

Наскільки успішним та щасливим є це буття — нехай кожен судить сам, але заперечувати те, що живемо ми у світі, котрий своїми рішеннями створили нам наші предки, ми не можемо. Так само як не можемо заперечувати, що світ в якому житимуть наші нащадки, залежатиме від рішень, які ми приймаємо сьогодні.

Як сказав колись Альберт Ейнштейн, ми не зможемо розв'язувати наші проблеми з тим же мисленням, з яким ми їх створювали. Наші предки натворили нам цілу купу проблем, з якими ми й досі не можемо дати собі ради. У вирішенні їх навіть сотня ейнштейнів не була б найкращими порадниками, оскільки поставали ці проблеми на тому рівні мислення про який ми не тільки майже нічого не знаємо, але ще й відмовляємось дізнатись.

Вивчаємо постання людської свідомості, аналізуючи історію

А розв’язати ці проблеми ми можемо тільки повернувшись до рівня їх появи, зрозумівши чому та як вони виникли, і тільки після цього братись за їх вирішення. Вчинити це можна тільки одним і єдиним способом: повільно й прискіпливо прокручуючи від самого початку фільм історії та досліджуючи кадр за кадром хід творення колективної вдачі свого народу, звертаючи увагу не стільки на самі події, скільки на причини їх виникнення і на те, як вони збереглись у нашій спільній пам’яті. Оскільки все, що діється в нашому світі, є тільки відбитком того, що діється в наших душах.

Робота ця чимсь нагадує роботу археологів, але археологів особливих, психологічних. Ми намагатимемось, верства за верствою, відкривати етапи формування нашого національного характеру, фіксувати зміни, які в ньому відбувались, відмічати появу нових його рис і нових нашарувань нашої колективної пам’яті. Ми препаруватимемо події нашої історії під психологічним мікроскопом, прикладаючи максимум зусиль, щоб зрозуміти найголовніше — спосіб мислення тодішніх людей і їхні мотивації. Бо як же нам зрозуміти себе теперішніх, не зрозумівши себе колишніх?