Час бича божого

Готи проти венедів

У середині IV століття у західній Римській імперії ґвалтовно змінилась мода. Популярними стали не тільки ткані матеріали в які римляни одягались мабуть ще з часів заснування міста, але й шкіра та хутра, що колись вважалось ознакою варварства. Щоправда в армії шкіра вживалась і раніше. Втім, армія на те й армія, але хутра? А все тому, що клімат став холоднішим і римські матрони уже не вважали ознакою поганого тону кутатись у хутра. Попит на хутра був великим і ціни на них зростали. Раптово хутра стали прибутковим товаром, а де цього товару у Європі було найбільше? Все вірно. В місцях найменше зачеплених цивілізацією, як, скажімо, у Скандинавії, на середньоросійській височині чи у верхів’ях Волги.

Найпершими в цьому зорієнтувались готи Оюму і почали методично намагатись підпорядковувати собі ці краї. Готський історик Йордан перераховує деякі з підкорених там народів, серед яких можна ідентифікувати та локалізувати Merens та Mordens, себто Мерю та Мордву. Замість воювати з Римом чи долати черняхівські вали, готи, цілком логічно, вирішили рухатись в бік найменшого опору й поставити під свій контроль торговельний шлях, що вів до золотоносних районів Уралу. Рішення це було дуже розумним зі стратегічної точки зору, однак для повного контролю над північною торгівлею (а це хутра, золото, мед і невільники) готам треба було перемогти людей, котрі закривали собою шлях до цих багатств. а, заодно, й самі ними користувались. На північ від Оюму і на схід від Черняхівщини, яку, можливо варто було б називати Сарматією або, точніше, Хорватією (бо так вимовляли цю назву її мешканці і, завдяки, лінгвістичним дослідженням, ми це знаємо точно) лежали землі, так званої, київської культури. Культура ця, за своїм рівним розвитку та матеріальним контентом, була дуже близькою до черняхівської, однак, на відміну від останньої, не поліетнічною, а моноетнічною. Носіями цієї культури були, поза всякими сумнівами, слов’яни, яких Йордан називає венетами й описує війну готів з венетами наступними словами: Германаріх рушив військо проти венетів, які, хоча й були гідні презирства через слабість їхньої зброї, були, однак, могутні завдяки своїй численності й пробували спочатку опиратись. Але нічого не варте велике число негідних для війни, особливо в тому випадку, коли й бог попускає, і безліч збройних підступає.

Археологічні дані підтверджують тезу про те, що в другій половині третього століття готи повільно, але впевнено витискали слов’ян-венетів щораз далі на північ, притискаючи їх до Прип’ятських боліт. Скарби римських монет, яких так багато знайдено в Подніпров’ї свідчать, що люди, які закопали їх, рятуючи власне життя, назад не повернулись. Йордан повідомляє, що 375 року Германаріх послав військо в межі венетів. Судячи із записів Йордана, була тільки одна битва, яку Германаріх програв, але потім діяв рішуче. Цими рішучими діями була підла зрада — під час перемовин Германаріх порушив своє слово, яким обіцяв безпеку венетським старійшинам і полонив їх, а потім і розп’яв венетського князя Божа, його синів та воєвод. Це сталось на берегах ріки Росі поблизу сучасного села Синява на Київщині. За цю, сумнівної якості, перемогу він отримав у готів прізвисько Вінітарій — переможець венетів, себто слов’ян. Історія знає безліч схожих випадків, коли перемоги здобувались негідними способами, адже мета виправдовує засоби, а переможець отримує все. І переможцям це сходило з рук, однак, у даному випадку, справедливість було відновлено дуже швидко.

Звідки взялися гуни?

І саме тут починається величезна, розтиражована всіма підручниками, брехня. В уніфікованій історії всіх європейських народів, сказано, що на готів напали та розгромили їх гуни. А гуни є прибульцями зі сходу, а точніше з Далекого Сходу. Ім’ям хунну в І тисячолітті перед Різдвом зазивали монгольські племена Забайкалля, які постійно грабували територію Ханьської імперії. Однак, в 93 році Ханьська імперія завдала хунну рішучого удару і це змусило їх відкочувати на північ. За сто років хунну, нібито, пройшли від північних кордонів Китаю аж до Дону, попутно підкорюючи десятки іраномовних та тюркомовних племен, зігнавши їх у величезну орду. А що хунну було мало, а саків, сарматів та тюрків багато, то під кінець цієї мандрівки колишні хунну перетворились за своєю культурою та поведінкою на майже сарматів. Історія не дуже правдоподібна, а на додаток археологія не знаходить жодного підтвердження цій історії. Далі центрального Казахстану жодних слідів хунну не існує. І літописці перської Сасанідської імперії нічого не відають про драматичні події, які, нібито, діялись безпосередньо на її кордонах.

До речі, європейці також доволі довго не пов’язували європейських гунів з китайськими хунну. Вперше це зробив французький вчений Жозеф де Ґінь аж у 1748 році на основі схожості звучання двох етнонімів — хунну та гуни. А смертним вироком для далекосхідної теорії походження гунів є слова, як би парадоксально це не звучало, одного з найбільших її прихильників Льва Гумільова: Скільки хуннів могло піти на захід? Щонайбільше — двадцять-тридцять тисяч воїнів без жінок, дітей, старих, не здатних винести відступ чужою країною, без передиху, бо китайці переслідували хуннів і вбивали тих, хто відстав. Однак те, що гуни не були хунну, аж ніяк не відповідає на запитання, то ким же вони все-таки були?

Історики, які були сучасниками гунів навіть не згадували про їхнє далекосхідне походження. Птолемей, наприклад, бачить їх посеред України між роксоланами та бастарнами. Бути між бастарнами й роксоланами означало знаходитись в самому осередді черняхівської культури, там де мешкали слов’яни та напівслов’янізовані скити й сармати. А у переліку племен європейської Сарматії Птолемей згадує окремішнє гунське плем’я саварів, назва якого перегукується зі слов’янською сіверою. Птолемею вторить візантійський історик Філосторгій, який каже: Ці гуни напевно, народ, який давні називали неврами. Пізніший візантійський історик — Євстафій, пам’ятав, що унни або тунни — каспійський народ із племені скитів. Йордан, який, на загал, гунів недолюблював і мав на це вагомі причини, згадував, що сини Атили повернулись до тих регіонів Скитії, де протікали води Данапра — Дніпра, тому що там була їхня батьківщина. За Йорданом, гуни називали Дніпро своєю мовою — Вар. Слово ж var є арійським, в санскриті воно означає чоловіка і, так само, самця, або навіть, бика. Тобто Дніпро і скити й гуни називали одним і тим же словом — Вар — Бича (тобто могутня) ріка. Тобто гуни не тільки мешкали між роксоланами та бастарнами, але й вживали у своїй мові арійські слова.

Розгром Оюму

В тому ж таки 375 за свідченням Амміана Марцелліна відкілясь (невідомо звідки?) взялись гуни, які, процитуємо: раптовим нападом з’явились у великих і родючих землях Германаріха, досить войовничого царя, якого боялися сусідні народи, через його численні й різноманітні військові подвиги. Уражений силою цієї ґвалтовної бурі, Германаріх протягом довгого часу намагався дати їм рішучу відсіч і відбитися від них; але тому що чутки усе більше підсилювали жахіття біди, що насунулась, то він поклав кінець страху перед великими небезпеками добровільною смертю. Германаріх покінчив життя самогубством. І мабуть, що це не було свідченням депресії чи безрадності — не такою людиною був готський король. Швидше за все, це була ритуальна смерть, самопожертва богам заради спасіння власного народу або спокути за вчинене віроломство, бо до таких речей, як порушення присяга, люди у давнину відносились значно серйозніше, аніж зараз.

Готи-германці були нащадками аріїв, а в арійському кодексі честі воїна зрада того, хто тобі довірився, вважалась непростими гріхами й волала про помсту до небес. Германаріх, вочевидь, вважаючи появу гунів проявом такої помсти, вирішив взяти на себе гріх усього народу і відвести від нього кару богів, принісши себе в жертву. Це було у звичаї германців. При нагоді додамо, що, дотримуючись цих звичаїв, Адольф Гітлер вчинив щось схоже, принісши себе в жертву саме в переддень Вальпургієвої ночі, тобто в час, коли бог Одін помер, щоб збагнути значення рун. Гуни перейшли Дніпро й розгромили військо вестготів, спаливши їхню столицю — Данпарштадт, що ймовірно знаходилось на місці сучасної Башмачки (в Дніпровському районі на Дніпропетрощині). Залишки вестготів забрались за Дунай й попросили притулку у римлян, а частина домовилась з імператором Візантії Феодосієм і в 378 році перейшла на службу Візантії. Цікаво, що при цьому остготи якось одразу погодились з гунською зверхністю і довгий час були їхніми вірними союзниками, а готське князівство в Криму з столицею в Мангупі знищили аж 1475 року османські війська Мухаммеда ІІ. Та, хай там як, причорноморський Оюм припинив своє існування і, вирішивши по-своєму готське питання, Баламир заснував власне царство, центр якого, ймовірно, знаходився на десь на Ворсклі і на півстоліття у Черняхівщині настав спокій.

Бич Божий Атила

В 420 році гунський воєвода Ругіла, ставши лідером гунської конфедерації, домігся видачі перебіжчиків, тобто тих готів, які ще залишались в межах Східної Римської Імперії, а також вільної й рівноправної торгівлі на кордоні та збільшення щорічної данини. Тому в Константинополі з полегшенням зітхнули, отримавши звістку про смерть Ругіли в 434 році. Спадкоємцями престолу стали молоді сини його брата Мундзука — Вледа й Атила, а після смерті Вледи лідером гунів залишився сам Атила. Про Атилу ми знаємо досить багато завдяки записам секретаря посольства Східної Римської Імперії Пріска Панійського. Маємо навіть опис його вдачі: і у всьому іншому він виявляв помірність: так, наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев’яний. Одяг його теж був скромний і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені, як в інших скитів, золотом, каменями або чимось іншим коштовним. Кожний з присутніх зі скитською чемністю вставав і подавав нам повний кубок, потім, обійнявши й поцілувавши того, хто випив, приймав кубок назад. При нагоді, звернемо увагу на радників, що оточували Атилу. Історичні джерела зберегли нам імена Петронія Геліопума Савиліяна, Віктора Флавія Юста — римських воєвод, що служили в Атили, мілетянина Денаторіна та атенянина Неомаха Теократа — воєвод грецьких, сармата Обадира, боспорця Салгура, скита Саттака і навіть гота Енадезиріга. А сам Атила, окрім дипломатичних та військових навичок, вільно володів грецькою мовою та латиною, тобто отримав доволі добру, як на ті часи, освіту.

Гуни: між пропагандою та реальністю

А ось як описує гунів римський історик, сучасник, але не очевидець, описаних вище подій, Амміан Марцелін: …всі вони вирізняються щільними й міцними руками й ногами, товстими потилицями й взагалі настільки дивовижним і страшним видом, що їх можна прийняти за двоногих звірів або вподібнити палям, які грубо витісуються при будівлі мостів. Гуни ніколи не прикриваються жодними будовами, відчуваючи до них відразу, як до гробниць… Кочуючи горами й лісами, вони з колиски привчаються витримувати холод, голод і спрагу; і на чужині вони не входять у житла, за винятком гострої потреби; у них навіть не вважається безпечним спати під покрівлею. І що це, як не типова пропаганда?

А тепер слова очевидця, Пріска Панійського: Переправившись через якісь ріки, ми прибули у величезне селище, у якому, як казали, знаходились палати Атили, видніші, аніж у всіх інших місцях, побудовані з колод і добре обструганих дощок та оточені дерев’яною огорожею, що оперізувала їх не для безпеки, а для краси. За царськими хоромами видко були палати Оногесія, також оточені дерев’яною огорожею; але вона не була прикрашена вежами подібно, як в Атили. Усередині огорожі була безліч будівель, з яких одні були із красиво приладнаних дощок, покритих різьбленням, а інших з тесаних та вискоблених до блиску колод, вставлених у дерев’яні кола … Там же була лазня, каміння для якої привезено аж із Паннонії, оскільки в цій області не було ні каміння, ні дерев. З тієї ж причини, тобто через брак будівельного матеріалу, місцеві гуни будують свої домівки з глини й соломи, інакше кажучи, ставлять мазанки. Гуни одягаються в одяг з льону, на бенкеті сидять на стільцях за столами і їдять з тарілок.

Завдяки Йордану ми знаємо гунську назву похоронного бенкету — його називали стравою (strava). Слово страва є слов’янським словом, а похоронний обряд є найбільш консервативним серед усіх обрядових дій кожного народу. То чи міг народ, який, нібито, прийшов з Далекого Сходу, був народом кочовиків, близьким народів Забайкалля та Монголії, народом, котрий диктував іншим народам Європи свої умови, раптом, ні з того ні з сього, назвати важливу частину власного похоронного обряду запозиченим словом? Зрозуміло, що не міг. Тоді очевидним виглядає висновок, що слово страва, яке є слов’янським, є рідним для народу, вождем котрого був Бич Божий Атила. Пріск зауважує, що замість пшениці нам давали просо, а замість вина — так званий по-тубільному мед; слуги, що були з нами, теж діставали просо і напій, добуваний з ячменю; варвари звуть його камос. І це явно не кумис, який виготовляють з кобилячого молока, а напій з ячменю. З ячменю ж виготовляють пиво. Або квас. Може саме слово квас і ховається за цим дивним камосом, а Пріск, записуючи слова на слух, просто не дочув?

Уни — армія черняхівців

Пріск називає людей, яких описує, скитами. Або унами. Не гунами — а унами, тобто союзниками (від unio, що означає союз). Інакше кажучи, уни — це не народ, а союзна армія, яка складається з різних народів. І знову ж маємо цінне спостереження Пріска, переказане нам для роздумів: оскільки дружина в них складається з різних варварських народів, то й дружинники, крім власної варварської мови, переймають один від одного й скитську, й готську, й латинську мови. Латину від частого спілкування з Римом. Зрозуміти це нескладно: спілкувались посли не з пересічними людьми, а, в основному, з військовиками та дипломатами й через це не до кінця вловили різницю між народом держави — скитами та збройними силами держави — союзницьким військом, унами. Армія Атили була схожа на армію Риму тих часів — та також складалась з федератів різних племен та народів, об’єднаних спільною метою, в більшості випадків — жадобою помсти чи наживи. І як тут не згадати кімерійське Gayamira себто союз кланів, союзників.

Великий вождь міг дати своїм союзникам багато чого, а коли Атила помер, сини Атили не успадкували його талантів державника й полководця, і гунська імперія припинила своє існування — від неї відпали всі завойовані землі. Принаймні так твердить нам офіційна історія, забуваючи при цьому повідомити, а що ж зосталось у гунів після того, як всі народи звільнились від гунського ярма? Бо коли у другій половині п’ятого століття остготи, які раніше були васалами гунів, врешті покинули береги Дунаю, то панівною силою тут залишилися, принаймні на якийсь час, слов’янські племена. Куди ж тоді поділися гуни? А нікуди не поділись, позаяк гуни — це якраз і є слов’яни. Чи, точніше, — черняхівці — слов’яни та слов’янізовані даки, скити й сармати. Після смерті Атили війна продовжувалась ще якийсь час, але будь-яких слідів пожеж чи війни в черняхівських поселеннях чи поселеннях київської культури не знайдено. Вони існували так само як існували раніше, хоча й переживали економічний спад — тривала війна не могла не вплинути на кількість робочих рук та добробут населення.

Одоакр і кінець Риму

Втім, наслідки війн черняхівців з готами, а потім з обома Імперіями, були набагато більш значущими для Європи, аніж для України. Кісточки доміно, зрушені в причорноморських степах, розсипались по усій Європі та північній Африці. Єпископ Аполлінарій, який був очевидцем цих подій, а потім став католицьким святим, писав про ці часи: Підняте раптовим сум’яттям варварство злило всю Північ на тебе, Галліє. За войовничим ругом, в супроводі гелона, прямує лютий гепід. Скіра спонукає бургунд. Вдерся гун, белонот, невр, бастарн, турінг, бруктер і франк, якого омиває своїми хвилями зарослий очеретами Нікер. Скоро упав Герцинський ліс, вирубаний сокирами на човни, і покрився Рейн кораблями. І вже потворні полчища Атили розлилися по твоїх полях, белгу.

Цю колотнечу історики назвали Великим Переселенням Народів і це, справді, було переселення величезних мас людей, яке, значною мірою, перекроїло етнічну мапу Європи. В 476 році Одоакр син Едеко, одного з полководців Атили, король ругів, що походив з племені скірів, себто, як ми знаємо, слов’янізованих дако-тракійців, скинув останнього римського імператора і проголосив себе королем Італії, ставши, таким чином, особою, котра завершила історію Західної Римської імперії. Символічно, але історія ця починалась з Ромула — засновника міста Рим та Августа — першого імператора, а закінчилась Ромулом Авгстулом (Августеням).

До речі, про слов’янське і навіть праукраїнське походження Одоакра чудово пам’ятали ще в козацькі часи, називаючи того Одонацером (чи не Одинаком?). В козацькому Літописі Величка автор цитує уривок з Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького: Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір'ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п'ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами й зменшити нашу лицарську відвагу! А генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над труною Хмельницького, виголосив промову, в якій прирівняв гетьмана до Одоакра: Милий вождю! Древній руський Одонацере!

Темні часи Європи

З падінням західної Римської Імперії, незліченна кількість варварських королівств в Європі позбулась останнього чинника, який, хоч на якийсь час об’єднував їх (проти кого дружити будемо?), і почала ділити римську спадщину та воювати між собою. Держави варварів виникали на завойованих землях, як бульбашки в калюжі під час дощу і, так само швидко, зникали. І це не могло не привести до повного й остаточного економічного краху. Деякі місцевості буквально збезлюділи, бо селяни покидали спалені ниви та втікали світ за очі, аби лиш зберегти життя, а городяни, хоч і могли відсидітись за міцними ще міськими мурами, кидали їх, бо не мали чим прогодувати ні себе, ні своїх дітей. Торгівля завмерла навіть не стільки тому, що дороги кишіли зграями розбійників, дезертирів з усіх наявних армій і просто бездомних волоцюг, скільки через те, що торгувати було і нічим, і нікому. Ті хто вижив, годували себе самі, в крайньому разі, обмінюючись необхідним з сусідами. Особливо це стосувалося придунайських провінцій колишньої Імперії, де селилися порівняно нечисленні германські племена. Тутешнє романське населення здебільшого зганялося зі своїх земель як загарбниками, так і власною владою, яка, часом примусово, евакуювала цілі провінції.

Щоправда, тим, хто вижив могло й пощастити. Раби й залежні селяни захоплювали землю, власники якої, римські можновладці, гинули від варварських мечів. Єдиною інституцією, яка користувалась авторитетом була християнська церква, хоча й тут не обійшлось без проблем. Більшість варварських народів на той час уже охрестились, однак християнами вони від цього не стали. Скоріше навпаки — християнство набуло варварських рис.
Населення Західної Римської імперії, етнічною базою якого були римляни та романізовані кельти, ібери, іллірійці, даки та інші підкорені раніше Римом народи, асимілювались новими завойовниками або асимілювали їх. Постала так звана вульгарна латина, яка стала основою для теперішніх романських мов. Змішувались не тільки мови, змішувались гени, звичаї, цінності, архетипи, психологічні установки. А нагадаємо собі, що схожий процес на землях західної Європи уже відбувався під час завоювання її Римом. Тому давні, ще неолітичні традиції, були перервані та процес творення західноєвропейських націй (окрім скандинавів) тільки розпочався, фактично, після завершення Великого Переселення.