Час ойкумени

Як греки відкривали для себе Чорне море

Греки з’явились в басейні Чорного моря відносно пізно, хоча дорогу туди з моря Середземного вже було розвідано. Задовго до греків в Чорне море ходили й, мабуть, неодноразово, володарі моря — критяни. 1975 року біля мису Каліакра в Болгарії знайдено кам’яний якір критського корабля, датований шістнадцятим століттям перед Різдвом. Та згодом трапилась катастрофа бронзового віку, а потім і темні віки в грецькій історії й морський шлях на північ було забуто. За легендою грецькими відкривачами Чорного моря стали аргонавти, себто залога міфічного корабля Арго, які вирушили з Греції до Колхіди шукати там золотого руна. Насправді ж, похід за золотим руном був ушляхетненим описом піратського нальоту на східне побережжя Чорного моря. А про те, як мало греки знали Чорне Море, свідчить хоча б перелік усіх пригод, які спіткали аргонавтів в дорозі, а також те, що греки довший час називали Чорне море — Понтом Аксинським — негостинним, злим. Втім, схоже, що ця назва була запозиченим греками словом Ахшайна — бо саме так називали своє море скити. Похід аргонавтів, згідно з міфологічною історією, відбувся за покоління до троянської війни, котра велась, до речі, біля самих чорноморських воріт.

Але через кілька сотень років Чорне море стало для греків Евксинським — гостинним та добрим. Подорож по Чорному морю залишалась небезпечною пригодою, але небезпеки були знані й ризики усвідомлені: з одного боку раптові бурі, скелясті береги, ворожі племена й пірати, а з другого — можливості захопити цінних рабів або самим здобути піратський приз. З часом походи ставали більше регулярними і замість захоплювати рабів їх стали купувати. Прибутки не падали, а ризиків стало значно менше. Піонерами в дослідженні узбережжя Чорного моря були купці з міста Мілет і вони ж першими почали будувати свої постійні представництва у скитських краях. Перше з них, Борисфеніда, виникло на острові Березань в сьомому столітті перед Різдвом, причому, майже одночасно з поселенням скитським. Вірогідно, що найважливіша грецька колонія — щаслива Ольвія теж була заснована греками в 647–646 роках перед Різдвом на місці скитського селища — греки не любили селитись в необжитих місцях.

Борисфеніда та Ольвія протягом довгого часу були кінцевою ланкою в ланцюзі мілетських поселень по західному узбережжі Чорного моря. Трохи пізніше, десь наприкінці шостого на початку п’ятого століття перед Різдвом їхніми сусідами стала Тіра — там, де тепер Білгород-Дністровський. Місто також було засноване вихідцями з Мілета. Приблизно тоді ж, бо наприкінці шостого століття, виникло грецьке поселення на західному степовому березі Криму в районі Євпаторії — Керкінітида, яку заснували переселенці з Іонії. Херсонес було побудовано в 422–421 роках перед Різдвом мігрантами з Гераклеї Понтійської й, за античної доби, він став важливим торговим і політичним центром Криму. На південному сході Криму в середині шостого століття перед Різдвом вихідці з Мілету заснували богом дане місто — Теодозію, тепер Феодосію. Поряд, але трохи пізніше, на місці сучасної Керчі ті ж таки мілетяни заснували Пантікапей, який дуже швидко став могутнім містом і столицею Боспорського царства.

Безсумнівно, що греки в північно-західну частину Чорного моря проникали, використовуючи морський шлях від Босфору уздовж західного, фракійського узбережжя, де поступово виник цілий ряд грецьких поселень — в гирлах Дунаю, Дністра, Бугу, Дніпра. Це було зручно, бо звідси шляхи вели вглиб країни. Греки не вміли водити кораблів по ріках, та зрештою їм це й не було потрібно: місцеве населення дуже рано активно включилось у життя грецьких міст. Вже із середини шостого століття перед Різдвом на цвинтарі Ольвії зафіксовано негрецькі поховання.

Економіка грецьких колоній

Головною причиною давньогрецької колонізації була, переважно примусова, еміграція частини вільного населення з міст-держав материкової Греції. Землі, щоб прогодувати всіх, там не вистачало. Найбільше переїжджало сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше почалось переселення з деяких острівних міст та з метрополій, зокрема з Атен. Північне Причорномор’я вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. З часом работоргівля відійшла на задній план. Головними стали зерно, риба, хутра, мед, віск та дешевий залізний ширвжиток, який виготовляли скитські ковалі із місцевої руди. В розвитку торгівлі була зацікавлена також місцева еліта, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, дорогу кераміку та інше. Звідси грецькі вироби проникають на Поділля, на Київщину, Полтавщину аж до південних районів Чернігівщини. При цьому ми можемо досить виразно намітити три райони, у яких цей імпорт поширювався. Перший і найбільший з цих районів пов’язаний з північно-західним узбережжям Чорного моря й охоплює правобережну Україну й частину лівобережжя, аж до лісостепової смуги на півночі. Другий район обіймає Керченський та Таманський півострови й Кубань. Третій район - нижня течія Дону, де імпортні речі зустрічаються найрідше.

Однак, не всі грецькі колонії були тільки торговими центрами. Заснування Херсонесу чи Теодозії, в районах заселених таврами, які були напрочуд негостинним, закритим у собі народом, та й торгувати, власне кажучи, не мали особливо чим, на перший погляд, виглядало позбавленим сенсу. Але таври володіли землею, якою не вміли до пуття користуватись. Греки ж, привчені у своїй кам’янистій та малородючій батьківщині цінувати землю, знали як давати собі з нею ради. Будь-яке античне місто мало власну сільськогосподарську округу — хору. Проте, у зв’язку з активною господарською діяльністю наступних століть, сільськогосподарські хори більшості грецьких міст практично не збереглися. А от хора Херсонеса, завдяки специфічним природним умовам і майже повній безлюдності протягом трьохсот років, збереглася добре, і це дає можливість нам зрозуміти, чим греки займались, коли не мали чим торгувати.

Сільськогосподарська зона Херсонеса була розмежована на земельні наділи. Мережа взаємно перпендикулярних поздовжніх і поперечних доріг розбивала землю на прямокутні ділянки середньою площею у двадцять шість з половиною гектари кожна. Їх, ці ділянки, ще називають клерами. Це слово грецькою мовою означає жереб, бо ділянки розподілялися між громадянами за жеребом, як у дачних кооперативах колись. Ділянки обгороджували кам’яними парканами, а усередині огорож вони були поділені на дрібніші частини. Не зовсім ясно, чи володів стандартною ділянкою один херсонесець, чи ця ділянка становила блок наділів, що належали декільком громадянам. Для однієї сім’ї двадцять шість з половиною гектарів — це надто багато, а окремі клітки виглядають маленькими, як грядки. На багатьох ділянках помітні залишки будівель квадратних веж, куди захоплені зненацька працівники могли сховатись, щоб перечекати ворожий напад. Садиби, крім веж, складались з комплексів житлових і господарських приміщень, стодол та хлівів, які ліпились до глухих стін та масивних огорож. Як видно, життя тутешніх селян не було ідилічним. Зерно, яке тут вирощували та вино, яке тут виробляли коштували дорого, але й заплатити за них можна було своїм життям.

Римляни в Причорномор’ї

Життя в Криму в ті часи спокійним не було. Містянам доводилось постійно маневрувати між трьома силами — скитами північного Криму, котрі ніяк не хотіли усвідомити, що часи їхньої могутності уже минули, сарматами, як захищали греків від скитів (звісно ж не безкоштовно) та елліністичного (тобто змішаного, греко-варварського) Боспорського царства, котре постійно намагалось нав’язати причорноморським грецьким містам своє покровительство. Ситуація почала змінюватись під кінець останнього століття перед Різдвом, коли після перемоги над Понтійським царством, частиною якого був Боспор, римляни починають активно цікавитися Причорномор'ям і їхні військові загони з'являються в Криму. Втім, частіше римляни діяли тут не стільки військовою силою, скільки дипломатичними переконаннями. Боспор формально не входив до складу римської держави, але римляни уважно стежили, щоб на боспорському троні сиділи їхні друзі, котрі забезпечували б безперебійне постачання зерна, рибу, худоби,, шкіри, хутра й рабів. Імператор Тиберій визнав Боспорським царем сарматського полководця Аспурга, і надав йому та й нащадкам римське громадянство, закріпивши ці землі в орбіті Риму.

Діючи на випередження, міська влада Херсонесу попросила допомоги у Гая Юлія Цезаря і отримала письмові гарантії покровительства від Римської, тоді ще республіки. У Херсонесі було збудовано фортецю де розташовувалась резиденція військового трибуна і гарнізон воїнів з І Італійського, V Македонського та XІ Клавдієвого легіонів, які служили тут на засадах ротації, а основні римські військові табори стояли у Балаклаві та в Хараксі на мисі Ай-Тодор.
Римську зверхність дуже скоро визнали і всі інші грецькі міста північного Причорномор’я і це пішло їм на користь, адже завдяки цьому вони отримали не тільки відносну безпеку, оскільки варварські вожді тепер уже вимушені були добряче почіхати потилиці, перед тим як грабувати хоч якесь грецьке поселення, але й значні господарчі бонуси. У містах Північного Чорномор’я відбувалась жвава торгівля хліборобськими продуктами України та ремісничими виробами Риму. Сюди імпортувались і навіть частково вироблялись на місці зброя, ювелірні та текстильні вироби, вишукана кераміка, вино й олива. Римські вироби знаходять по всій території України, а скарби з римськими монетами, знайдені у більш ніж тисячі локацій в Україні, свідчать, що срібні денарії були в ті часи головною монетою в обігу в Україні. До речі, серед тисяч знайдених тут монет, виявлено і немало підробок, а деякі з цих фальшивок виготовлені уже тут, на місці, місцевими фальшивомонетниками.

Впродовж І століття уже нашої ери більша частина Європи, Північна Африка та Близький Схід опинились під владою Римської імперії, яка продовжувала розширюватися. Реформи, запроваджені Августом під час його довгого правління, стабілізували Імперію після потрясінь громадянських воєн попереднього століття. Римська імперія переживала період розквіту, перше століття згадується як частина золотого віку Імперії, хоча на її околиці вже з'явилося християнство, яке згодом спричинилось до її розпаду. Втім, у І столітті нашої ери у Риму був ще один, більш очевидний ворог.

Римляни на заході праУкраїни

На теренах сучасних Румунії, Молдови, частково Сербії, Угорщини та Словаччини постала держава двох тракійських народів гетів і даків, відома в історія як Дакія. З українських земель до її складу входило Закарпаття, захід Одеської області, частина Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей. До речі, історія знаменитої Кам’янець-Подільської фортеці почалась саме тоді, як прикордонного дакійського форту. Наприкінці І століття під владою Децебала, талановитого організатора й політика, даки розпочали війну з Римом. Саме тоді римські війська вступили на територію України. Відомо про штурм городища Мала Копаня біля Виноградова – там було справжнє дакійське місто, населення якого займалося між іншим і підробкою римських грошей. Можливо, навіть, що передові римські загони цілком могли переходити через карпатські перевали і доходити до витоків Дністра, куди сягала влада держави даків.

В кінцевому результаті, хоча й дуже великою кров’ю, римляни цю війну виграли. На місці самостійної держави було утворено римську провінцію Дакію і південне Закарпаття стало її частиною. Але, оскільки Закарпаття з півночі немає зручних оборонних рубежів, а римляни звикли полагоджувати свої справи чужими руками, вони віддали ці землі своїм сарматським союзникам з племінного союзу язигів. Очевидно, це було платою за зраду, оскільки язиги с початку були союзниками даків. Під своїм безпосереднім контролем римляни залишили тільки район сучасного Солотвина з його соляними копальнями. Так що тамтешні мешканці є прямими й безпосередніми нащадками римських легіонерів. Зрештою, румунська мова є ближчою до народної латини, аніж навіть італійська. Для розробки соляних, мідних та золотих копалень римляни переселяли сюди рабів, кримінальних злочинців, засуджених до каторги, а також найбідніше, але працьовите населення з інших провінцій імперії. А що римляни одразу були налаштовані на повне винищення даків, хвиля біженців з Дакії переселилась на територію України, утворивши культуру карпатських курганів, яка згодом стала однією зі складових етногенезу нашого народу.

Римляни на заході праУкраїни

Язиги, ставши союзниками Риму, не залишились осторонь європейських подій. Слідом за ними інший сарматський союз, роксоланів, добилися від Риму виплати щорічних субсидій в обмін на участь в обороні римських кордонів. При цьому в випадку роксоланів ця участь в обороні була, по суті, пактом про ненапад — римляни просто давали сарматам якесь відступне за те, щоб ті не грабували прикордонних римських провінцій. Втім, як це часто буває, гроші кудись поділись і не потрапили до гаманців сарматських вождів, а тому у 117 році роксолани разом з язигами вдерлися в дунайські провінції Риму та, після дворічної війни, отримали-таки свої гроші й, заодно, дозвіл селитись на рівнинах долини Дунаю. Так язиги та роксолани стали підданими Риму, що ніяк не спричинилось до спокою у тамтешніх землях, оскільки сармати одразу почали підкорювати собі місцеве тракійське населення, яких Геродот називав агатірсами, що дуже не сподобалось Риму. Тому сарматські війни продовжувались аж до 70-х років ІІ століття, закінчившись компромісом — сармати повертали римлянам їхніх полонених (не багато й не мало, а майже 10 000 осіб), отримували право торгувати на римському березі Дунаю, а восьмитисячний загін панцирної кінноти язигів вступив до римської армії і поступив на службу в римську Британію. Такий стан речей не змінився й пізніше — мир змінювався війнами, а потім знову миром. Сарматські загони служили в римській армії та наймались до вождів германських племен. Групи західних сарматів розселялися в римських провінціях — на території нинішніх Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Франції, Італії й, навіть, Великої Британії. На звільнене язигами та роксоланами місце в Україні стали напливати клани східних сарматів — аорсів та аланів. Вони освоїли межиріччя Дону і Дніпра та причорноморські степи аж до дельти Дунаю, поставивши під свій контроль портові міста — в Ольвії навіть карбуються монети з тамгами та іменами сарматських царів.

Кельти та латенізовані культури праУкраїни

Зміни відбувались не тільки в степах України. В лісостеповій зоні, заселеній слов’янськими, балтослов’янскими та тракійськими землеробськими племенами, час також не стояв на місці. Ще в другому столітті перед Різдвом з заходу, переважно через Закарпаття, в Україну з центральної Європи стали проникати кельти — носії так званої латенської культури. Кельти просунулись до берегів Дунаю, розстеляючись на захоплених землях і залишаючи свій слід в сучасній історії: племена бойїв осіли в сучасних німецькій Баварії, чеській Богемії (Boihaemum — країна бойїв), над Дністром та в Карпатах (Бойківщина). Пам’ятки латенської культури на території України зосереджені, в першу чергу, у верхів’ях ріки Тиси. Старожитності українського Закарпаття складають найвіддаленішу групу середньоєвропейського латену. Звідси кельтські впливи проникали далеко на схід, спонукаючи місцеве населення до творення так званих латенізованих культур. В Україні це, зокрема, зарубинецька, а також пшеворська та поєнешті-лукашівська культури. Пам’ятки зарубинецької культури, крім території України, поширені також у Білорусі. її ареал охоплює Подніпров’я від Тясмину на півдні до гирла Березини на півночі. Культура дістала свою назву за могильником, відкритим Вікентієм Хвойкою у 1899 році в селі Зарубинці Київської губернії. Зарубинецька культура сформувалася на субстраті місцевих культур лісостепу скитського часу, неврів та будинів, але не без впливів латенізованого населення Середньої Європи. Вплив цивілізації кельтів помітний у поховальному обряді, прикрасах, типах знарядь, столовому посуді, хоча відбувався він опосередковано через носіїв різних етнічних груп, які проникали в Україні з заходу. Ймовірно, що зарубинці фігурували в античних джерелах третього-першого століть перед Різдвом як бастарни.

Бастарни, скіри, гети: хто це такі?

Область розселення бастарнів згідно з античними письмовими джерелами локалізується в регіоні від Карпатських гір до середнього Дніпра, а це як раз і є ареал зарубинецької культури. Завдяки повідомленням давньогрецького історика Полібія, ми знаємо, що ще близько 170 року перед Різдвом посольство від тракійців прибуло у Рим з розповіддю про бастарнів, їх кількість, могутню статуру й доблесть їхніх воїнів. Про них говорить Плутарх, кажучи, що вони усі до одного найманці, люди, що не вміють ні орати землю, ні плавати по морю, ні пасти худобу, досвідчені в одній лише справі й одному мистецтві боротися й перемагати ворога рослі, напрочуд спритні й моторні. Відомо також, що бастарни служили найманцями у македонського царя Філіпа та понтійського царя Мітрідата. Вірогідно, постійний тиск сарматів, яким лісостепові землероби бачились передусім як джерело рабів хорошої якості, змусив тамтешні племена взятись за зброю і виробити в собі військові навички, а коли сармати переорієнтувались на грабунок прикордонних римських земель, накопиченій енергії війни кудись же треба було подітись?

На південь від бастарнів мешкали їхні союзники — скіри, яких пов’язують з поєнешті-лукашівською культурою. Перша пам’ятка — могильник Поєнешті в Румунії дав першу частину назви цієї культури, а друга частина назви від поселення поблизу села Лукашівка у Молдові. Ареал цієї культури охоплює землі у межиріччі Дністра, Пруту та Серета, тобто частину території Румунії, Молдови та України (переважно Буковину та південь Поділля). Ця культура вельми схожа на зарубинецьку, але має більше кельтських рис. Найімовірніше, на ранньому етапі свого існування поєнешті-лукашівське населення було змішаним, його основу становили місцеві племена, а також різноетнічне латенізоване населення, яке прийшло з півночі.

З народом гетів, який був одним з двох державних народів Дакії, пов’язана поява у верхній течії Дністра та на Буковині людей липицької культури. Назву культурі дав могильник неподалік від села Верхня Липиця Рогатинського району на Івано-Франківщині. Північний варіант липицької культури є, вірогідно, свідченням перебування у Прикарпатті племен, які Птолемей називав костобоками. Цікава назва, і звучить по-слов’янськи. Костобоки — це ж кістяні боки, чи не так? Однак, швидше за все, назва костобоків виводиться з тракійського кореня, що означає світлість, ясність. Тобто костобоки — це люди світлі, а світлими, ясними, яскравими любили називати себе арії. Тому дуже вірогідно, що костобоки це одні з нащадків Геродотових агатірсів, скито-тракійського народу, що жив колись власне в цих місцях. Це ще більш ймовірно тому, що окрім кельтів та сарматів, жодні нові люди в Україну упродовж останніх трьох століть перед Різдвом не приходили. Всі тутешні народи були вихідцями з Аріяни — Великої Скитії і їхнє коріння сягало часів мезоліту — кукрецької культури. Зрештою, сармати теж були частиною цієї спільноти і мешкали зовсім неподалік від скитів, бо як інакше вони змогли на перший поклик прийти скитам на допомогу у війні проти персів? Не залізницею ж їх везли, чи не так?