Час Сарматії

Ідея сарматизму

1517 року побачила світ книга професора Ягеллонського Університету Мацєя Мєховського Трактат про дві Сарматії (Tractatus de duabus Sarmatiis). В передмові до книги пан Мацєй декларує мету написання цього твору: Південні краї та приморські народи аж до Індії відкриті королем Португалії. Нехай же і північні краї з народами, котрі живуть біля Північного океану на схід, відкриті військами короля Польського, стануть тепер відомі світові. Сарматії пана Мацєя — це Сарматія Азійська між Волгою та Доном (тоді ці терени безапеляційно вважались Азією) і Сарматія Європейська — те, що зараз ми називаємо Східною Європою. І, зрозуміло, що згідно з повідомленнями пана Мацєя, всі ці землі колись були заселені єдиним сарматським народом, що потім розділився на декілька різних народів, які, зрештою, ще пам’ятають про своє спільне минуле і можуть, принаймні теоретично, колись об’єднатись під владою, звичайно ж, найголовніших сарматів. Так народилась ідея сарматизму, яка одразу страшенно сподобалась знатним людям Польщі, Литви, Русі, Трансильванії та, навіть, певній частині козацької старшини, за умови, що кожні з них вважали себе отими головними сарматами. Зрештою, картина знайома, чи не так?

І хоча на початку сарматизм був ідеалістичним рухом, який малював справжніх сарматів людьми побожними (незалежно від конфесії), чесними, гордими, сміливими, толерантними та волелюбними, дуже скоро сарматизм, особливо в інтерпретації польської шляхти, став усе швидше скочуватись до войовничого шовінізму. Польська сарматизована шляхта ніяк не хотіла визнати права бути сарматами за шляхтою руською, називаючи їх скитами. Щоправда, ті відплачували їм тією ж монетою Юрій Хмельницький використовував титули князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького. У літописі Самійла Величка сарматськими називаються два народи: сарматійський народ польський та вольний шляхетний савроматійський козако-руський народ.

У зв’язку з цим варто привести цитату із Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького від 1648 року про первинність сарматського походження козаків-русів, від яких вже пішли поляки: Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож, були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу… Потім, як минуло відтоді вже багато часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, невдоволені згаданими вже людськими шкодами й здирствами, безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів …

Незмінне в змінному

Навчені цинізмом сьогодення, ми сприймаємо ці сарматичні суперечки, як війну пропаганд, але як виявляється, якщо звичайно не сприймати поважно пропагандистські кліше (про Каїна й Авеля, наприклад), ця версія давньої української історії є доволі близькою до істини. Зрештою, в сімнадцятому столітті може й краще пам’яталось, хто кому був сарматом, чи то пак, братом. А що ж наша офіційна історія? Що вона нам каже? Майже нічого. Та й навіщо? Адже в школі дітей навчають українській історії, а українського народу тоді ще не було. Були якісь невиразні й незрозумілі напівдикі слов’яни, що ховались по лісах та болотах, землями нашими бродили зайди та чужинці, всякі там скити з кіммерійцями, які потім (з появою слов’ян, що чомусь вилізли зі своїх боліт) випарувались у повітря чи відлетіли у вирій. Людей в цій історії немає, а є тільки народи, які то виникають ніби з нічого, то приходять нізвідки, то зникають в нікуди.

Але земля — це таки не дачна грядка, на якій можна садити то квіти, то огірки, то картоплю. Земля, якщо вона добра й родюча (а хто може сказати інакше про українську землю) пустою не буває ніколи. На ній зажди живуть люди. І люди ці не щезають в нікуди. Історія народів — це довгий, можливо безконечний марафонський забіг, в якому далеко не всі учасники дотягнуть до фінішу, але аж ніяк не естафета з переказуванням палички від одного бігуна до іншого. В цьому марафоні змінюються самоназви. Українець сімнадцятого століття напевно б не одразу втямив, що таке Україна — він був русином і його країна звалася Руссю. А ще раніше Сарматією. Скитією. Кіммерією.
Змінюються мови. Адже мова — це ріка, яка тече із минулого в майбутнє, а ріка незмінною не буває. Досить послухати записи радіопередач українською мовою, скажімо, п’ятдесятилітньої давнини, щоб вловити хай малопомітну, але істотну різницю у вимові чи у використанні слів. А що казати про тисячі років?

Змінюються релігії. Русь охрестилась, вже як могутня держава. Змінюються звичаї та традиції, стаючи спочатку незрозумілими, а потім і відмираючи зовсім. Не змінюється лиш одне — генетичний код народу. А генетичні дослідження кажуть нам, що більшість мешканців сучасної України є автохтонами, себто людьми, чиї предки ніколи цієї землі не покидали. І це незалежно від того, якою мовою ми сьогодні розмовляємо, яким богам молимось, як себе називаємо чи за які партії голосуємо. Всі ми є носіями генів своїх пращурів, а пращури ці були й сарматами, і скитами, і кіммерійцями, і трипільцями. Були. І нема на те ради. То якими ж були українці Сарматії? Якими були ми, коли були ними?

Якими насправді були сармати?

Історичні сармати — це декілька споріднених між собою народів, які населяли степові райони від вододілу Тиси й Дунаю аж до Аральського моря. Наш постійний провідник по Скитії, Геродот з Галікарнасу, повідомляв, що сармати походять від амазонок, які повиходили заміж за скитських юнаків, а потім переселилися разом із дружинами на схід від Танаїсу (Дону). Тобто сарматів Геродот вважав, принаймні по чоловічій лінії, родичами скитів і в цьому, якраз, не помилявся. За часів Геродота греки називали сарматів савроматами, мабуть, від арійського слова saoromant — той, хто носить меча, мечник (порівняймо з грецькою назвою скитської військової еліти — сколоти — стрільці). Згідно з цією ж легендою, жінки так і не змогли остаточно опанувати мову своїх чоловіків, тому сармати розмовляють скитською мовою, але спрадавна спотвореною. Так само як і всім арійським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Також у сарматів був поширений культ пращурів і дуже древній, ще ямницький звичай штучно подовжувати свої голови.

Щоправда, були й неарійські звичаї. Про це свідчить пізніший етнонім цього народу — сармати, який, як і в випадку багатьох інших арійських народів, не є самоназвою. Це слово походить від арійського sar-ma(n)t (багаті жінками, керовані жінками), чим відзначався високий статус жінок, що було вельми незвичним для греків і навіть породило легенди про амазонок. Греки так і називали цей народ — сармати, керовані жінками. І є певні факти, що підтверджують цю тезу. Коли скитське військо оточило Херсонес, і херсонесити звернулися за допомогою до сарматської цариці Амаги, вона, разом зі ста двадцятьма добірними воїнами, кожен з яких отримав трьох коней у своє розпорядження, за добу подолала майже двісті кілометрів і раптово з’явилася в ставці скитів, де власноручно вбила скитського царя, а владу передала його синові, наказавши правити справедливо й не кривдити сусідів. Те, що сто двадцять добірних воїнів послухались жінки, хоч навіть і цариці, свідчить багато про що, чи не так?

Знатні сарматські жінки нерідко виконували почесні жрецькі функції. Показово, що в могилу померлої жінки, навіть дівчинки, нерідко клали, крім прикрас, ще й зброю, що, зрештою, не було рідкістю й серед скитів. Але, на відміну від скитів, родовий цвинтар, як правило, формувався не довкола могил царів, а навколо більше раннього поховання знатної жінки — проводирки або жриці, яку родичі шанували, як праматір. Та, попри сильні жіночі впливи, сарматське суспільство було дуже мілітаризованим. Війну тут шанували, мабуть, навіть більше, ніж у скитів. Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней та овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її галузей також не змінився: збір данини (під ширмою заступництва, протекторату), пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство. Тому сусідство з сарматами було дуже складною справою. І це зовсім не дивно у світі, де передусім цінувалась сила, бо сармати були прекрасними воїнами.

Саме вони створили важку кінноту, їхньою зброєю були мечі й списи. А для того, щоб рубати й колоти з коня, потрібні були стремена. І сармати їх винайшли та вперше застосували. Воїн, стоячи в стременах, міг використовувати так званий сарматський меч, довжиною до метра, який виявився незамінним у кінному бої. А від стріл сарматів та їхніх коней надійно захищали металеві лати. При цьому стрілецьких навичок, властивих всім кочовим народам, сармати також не занехаяли. Сарматські військові загони, коли обладнувались, ставали страшною силою. І хто міг встояти перед нею?

Скитсько-сарматське протистояння

Втім, доволі довго скити мирно сусідили з сарматами. Про близькість двох народів свідчить і те, що під час скито-перської війни сарматське військо на чолі з воєводою Скопасом без жодних попередніх умов прийшло на допомогу скитам і брало найактивнішу участь в боях. Скитські купці, направляючись у східні країни, вільно проходили через сарматські землі. У часи Атая сарматські загони перебували на службі у війську й при дворі скитського царя, а окремі роди сарматів селилися на території Аріяни. Але, починаючи з третього століття перед Різдвом, дружні стосунки змінилися ворожнечею, винними в якій були, як водиться, обидві сторони. Скити перестали відноситись до сарматів як до союзників, і все більше починали бачити в них своїх підлеглих. А сарматам, слід визнати, таки кололо очі багатство скитів. Коли народи, зігнані Александром Македонським з рідних місць у Центральній Азії, почали, своєю чергою, тиснути на сарматів, ті не стали просити у скитів дозволу переселитись на їхні землі, а вирішили захопити їх силою. І це їм вдалось успішно вчинити, коли скити зазнали чергової поразки на західних кордонах своєї держави. Набіги й поступова інфільтрація у скитські землі завершились масовим переселенням сарматських племен у Північне Причорномор’я.

Проте, війна сарматів проти скитів не була тотальною. Археологія каже нам, що більшість скитських поселень справді на деякий час опустіла, однак час запустіння довгим не був. Перечекавши біду десь в степах та байраках, оплакавши мертвих та залікувавши рани, люди повертались на старі попелища, щоб починати все заново. Не маючи сил відстояти Метрополь, свою столицю, більша частина мешканців покинула його. Лише в цитаделі залишилась військова залога, яка втримували фортецю ще декілька років. Сарматська навала затрималась на Дніпрі. На цьому водному рубежі скити збудували декілька нових фортець, яких сармати не зуміли взяти, хоча й спромоглися на короткий час прорватись за Дніпро та добряче спустошити ще й ці краї. Якась частина скитського населення переселилась у Крим або до лісостепу, більша ж частина почала звикати жити уже як люди другого ґатунку, а не як пани життя, як це було колись. Малі Скитії ще, якийсь час, животіли за Дунаєм (майже, як Задунайська Січ) та в Криму, де на околиці Сімферополя збереглися руїни скитського Новгорода — Неаполя. А згодом скити стали називати себе по-іншому, відродившись у нових іпостасях. Бо немає зла, щоб на добро не вийшло. Внаслідок усіх цих етнічних, політичних та економічних пертурбацій в українському степу утворилась принципова нова етнічна спільнота, яка, уже без всяких на те сумнівів є спільнотою слов’янською і, багато в чому, українською.

Чому не відбулась Велика Сарматська держава?

Упродовж життя одного покоління сармати ліквідували політичну владу скитів у Причорномор’ї. Починаючи з II століття перед Різдвом, сармати вже настільки впевнено почуваються в Причорномор'ї, що їхня цариця Амага безперешкодно настановляє царів Скитії, а цар Гатал стає учасником міжнародного союзу, утвореного в 179 році перед Різдвом державами Малої Азії та північного Причорномор'я. При цьому для простого люду змінилось мало що, просто одна іраномовна еліта замінила іншу. Сармати знищили скитську еліту, але майже не вплинули своєю присутністю на життя рядових скитів-кочовиків та скитів-орачів — очунявши від грабунків та ґвалтів гарячої фази скито-сарматської війни, вони продовжували займатись звичними для них справами — пасли в степах худобу та вирощували хліб.

Щоправда, рівень добробуту пересічних трудівників-вайшьїв різко знизився, але не з вини сарматів. Просто ринок зерна заповнило якісніше єгипетське, сицилійське й іспанське збіжжя і потреби в понтійському зерні майже не було. До того ж степовики-сармати не одразу втямили, що ремісничі й торгові міста — це насправді кури, що несуть золоті яйця, а тому добряче обпатрали їх. На початку свого панування вони не бачили перспективи в будь-яких торгових операціях, окрім работоргівлі. Після завоювання Скитії сармати зробилися головними постачальниками рабів на невільничі ринки Причорномор'я, чим аж ніяк не набули популярності серед своїх сусідів. Держава, фактично, перестала існувати. Сарматів цілком влаштовувала більш звична конфедерація окремих племен та кланів, які поділили між собою територію колишньої Великої Скитії.

Першими сарматськими племенами, які прийшли в Україну, були роксолани та язиги, що зайняли степи північного Причорномор'я. Близько 125 року перед Різдвом. вони створили могутню в військовому відношенні, хоч і не надто стійку політично федерацію, націлену на протистояння східним сарматам — аорсам. В порівнянні з Великою Скитією це був явний крок назад, тим більше, що федерація ця досить швидко розпалась на два союзи кланів — язигів між Дніпром та Дунаєм та роксоланів між Доном та Дніпром. На відміну від скитів, сармати не прагнули до більш цивілізованих способів життя і не переймали цих навичок від місцевого населення чи грецьких колоністів.

Історик Страбон пише про їхній побут: Кибитки кочівників зроблені з повсті і прикріплені до возів, на яких вони живуть; навколо кибиток пасеться худоба, м'ясом, сиром і молоком якої вони харчуються. Вони слідують за своїми стадами, обираючи завжди місцевості з гарними пасовиськами: узимку в болотах біля Меотиди (Азовського моря), а влітку — й на рівнинах. Проте, геополітичні умови змінювались і змушували змінюватись консервативних сарматів. Зовсім непомітно для них, як зрештою і для решти світу, ера до Різдва Христового змінилась нашою ерою і світ став іншим. Як не дивно, в тому, що ми ділимо час на до Різдва Христового й після Різдва прослідковується скитський слід.

Дещо про Діонісія Малого та про те, куди поділись скитиі

Ні-ні, ми не натякаємо на те, що Ісус Христос був скитом. Річ у іншому... 525 року римський папа Іоанн I доручив скласти таблиці для розрахунку Великодня. Роботу цю доручили вельми розумному та старанному ченцеві, якого звали Діонісієм Малим. Був Діонісій родом із Задунайської Скитії й був він скитом. Народившись близько 475 року і померши у 550 році, Діонісій проживши доволі довге, як на ті часи, життя. І життя це було цікавим та плідним. Належав він до групи так званих скитських ченців, котрі відіграли вельми значну роль в становленні християнської віри. І не тільки у Скитії. Досить сказати, що в ієрархії західної церкви, яка стала предтечею церкви католицької, архієпископа Скитії було визнано, за рейтингом гідності, третім після Папи Римського. Скитські ченці стали родоначальниками лавр найбільших чоловічих православних монастирів, що мають особливе історичне та духовне значення. Яким саме ім’ям звали хлопчика його скитські батьки, ми не знаємо, але, ставши ченцем, він отримав ім’я Діонісія, мабуть, не випадково — адже Діоніс в греко-римському світі — це бог вина і, взагалі, один із найвеселіших небожителів. А скити, як відомо, були великими поціновувачами цього божественного напою.

Малим же він звався, оскільки, як сам апостол Павло, хотів бути малим перед Богом. Та сталось так, що залишаючись малим перед Богом, Діонісій став великим перед людьми. Багато років він був у Римі ченцем, ученим при тому, адже залишив по собі праці із всесвітньої історії, зібрання церковно-правових документів до Халкедонського собору, був знаний і як перекладач. В той час в Європі відлік років вели від початку правління римського імператора Діоклетіана, що було більш ніж дивним, враховуючи те, що Діоклетіан був одним із найжорстокіших гонителів християнства. Годилось б для літочислення підібрати якусь іншу, більш політкоректну дату. Діонісій Малий цілком розумно вирішив узяти за точку відліку рік народження Ісуса Христа і вирахував його, керуючись текстом Нового Завіту. Щоправда, зараз вважається, що при цьому він промахнувся щонайменше на чотири роки, а то й на усі шість, однак маємо те що маємо, і нема на те ради.

Та справа навіть не в заслугах Діонісія. Звернемо увагу на дату. 525 рік після Різдва Христового. Це раннє середньовіччя. Західна Римська Імперія уже майже п’ятдесят років, як припинила своє існування. У Східній Римській імперії триває правління Юстина I. Велике переселення народів привело до того, що наймогутнішими державами в Європі є Остготське королівство на Апеннінському півострові, де править Теодоріх Великий, та Франкське королівство, розділене на частини між синами Хлодвіга. У західній Галлії встановилося Бургундське королівство. Іберію та частину Галлії займає Вестготське королівство, а Північну Африку — Африканське королівство вандалів та аланів, у Тисо-Дунайській низовині лежить Королівство гепідів. Слов’янські племена уже приміряються до завоювання Балканського півострова, а до появи у Києві Олега, званого Віщим, залишається ще триста п’ятдесят сім років. І в цей час в придунайських землях ще живуть люди, які надалі називають себе скитами, хоча згідно нашим шкільним підручникам вони вже давно були згинути під навалою сарматів, а просто випаруватись у повітря, щоб не плутатись під ногами новим мешканцям українських земель. То може тих нових мешканців і не було? Може, окрім задунайських скитів, існували ще й придунайські. І придніпровські. І придністровські з причорноморськими. І взагалі чи не мали, часом, візантійські історики рації, називаючи слов’ян скитами?