Час аріїв

Першоарії: якими вони були

В середині IV тисячоліття перед Різдвом праарійська середньостогівська культура трансформувалась в іншу культуру — так звану ямну (це тому, що своїх небіжчиків вони ховали в глибоких ямах під курганами), а в першій половині III тисячоліття ямна культура не без впливу племен з Кубані та Північного Кавказу еволюціонувала в катакомбну (це тому, що в похоронних ямах вони видовбували ще й катакомби). І ямники, й катакомбними були вже справжніми аріями. Вони випасали в степах велику рогату худобу, кіз та овець, подекуди займаючись ще й землеробством. Ліпили досить незграбні горщики, перед випалом обмотуючи їх мотузкою, щоб потім горщик не вислизав з рук. Вміли відливати зброю з бронзи. Винайшли композитний лук та бойові колісниці. А ще - масово курили коноплю і для чогось (досі невідомо для чого саме) деяким своїм дітям штучно видовжували черепи та практикували трепанації черепів.

Арійська соціальна організація разюче відрізнялась від трипільської, хоча й виводилась з того самого джерела — спільноти племен епіґраветської культурної спадщини, а потім з кукрецької культури раннього неоліту. За часів кам’яної доби люди вміли цінувати й шанувати знання, оскільки знання були запорукою виживання. Хранителями знань були старійшини, наділені достатнім життєвим досвідом, які підтримували звичаєве право і просто знали, як жити. За замовчуванням, право ухвалювати важливі для життя роду й племені належало їм. В пізніші, вже неолітичні часи, це делегування влади нібито й не змінилось, але у землеробських староєвропейських племен на перше місце висунулась матріархальна теократія з культом Великої Богині й жодне рішення старійшин уже не могло бути втілене без вердикту Великої Богині, переказаного через її служительок — відьом.

В арійських же спільнотах сили набирало чоловіче начало, з чоловічими богами та ідеологією що заохочувала, а не пригнічувала, як у Трипіллі, генетично детерміноване у молодих чоловіків прагнення до домінування та змагальності. Характерним прикладом, який ілюструє відмінності ментальностей трипільської та арійської спільнот є історія винайдення колеса. Колесо винайшли трипільці, однак використовували його тільки для майстрування чогось, на кшталт дитячих іграшок, — археологи знайшли декілька фігурок бичків на коліщатках. Тільки в пізню трипільську епоху ці люди спромоглись сконструювати щось схоже на доволі незграбного воза — гарбу з суцільними дерев’яними колесами в яку запрягали волів. Пересувалась така конструкція повільно — зі швидкістю лінивого пішоходця — зате могла перевозити велику кількість вантажу.

Арії запозичили ідею колеса від трипільців, але пристосували її для виготовлення легких повозів — кінних бойових колісниць, які пізніше стали стратегічною зброєю давнього світу. Тобто, якщо для трипільців головною була вантажність, то для аріїв — швидкість і бойове застосування. Завдяки коню світ аріїв миттєво став значно меншим, аніж світ трипільців, бо одне діло чимчикувати пішки до сусіднього села, а друге — скочити на коня і погнати галопом до приятелів, щоб пограти з ними в кості (арії були великими аматорами азартних ігор).

О, дивний новий світ!

Звичайно ж, арійський характер був загорнений в ідеологічну оболонку. Як на землі чоловіча влада прийшла на зміну жіночій, так і на небесах боги-чоловіки замінили собою колись всесильних богинь. З тих залишків протоарійської релігії, які вдалось реконструювати, можна впевнено сказати, що головними богами протоаріїв були бог денного світла небесний Батько Dyḗws Phatḗr та його дружина Dhéǵhōm богиня землі.

Dyḗws Phatḗr, український Див, в слов’янській язичницькій міфології був відтиснутий іншими, молодшими та енергійннішими богами, збергішись як образ небесного птаха віщуна лиха й взагалі ворожої до слов’ян істоти. А от в мові нашій слів з коренем див- більш ніж достатньо: це і дивитись, і дивуватись, і дивина, і диво, і дивовижний, а також день і днина. Дружина Небесного Батька Матір-Земля в слов’янській міфології роздвоїлась, ставши у західних слов’ян Живаною (Живою, Дивою чи Деваною), а у східних слов’ян Мокошею або просто Матір’ю-сирою землею, при цьому ввібравши в себе безліч рис староєвропейської Великої Богині.

Але арійські боги не є деміургами-світотворцями. Вони існують поза світом і незалежно від нього. А от справжніми творцями світу була пара близнюків що перебували в місці де не було, як каже нам Ріґведа, ні піску, ні моря, ні прохолодних хвиль: ніде не було ні землі, ні неба вгорі. Відлуння цього міфу виразно вчувається в архаїчній українській щедрівці:

Коли не було з нащада світа,
Тоді не було неба ні землі,
А лише було синєє море.
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять.
Радоньку радять, як Світ сновати.

Щоправда, в щедрівці голубоньки разом з явором-світовим деревом, з’явились набагато пізніше, коли істинний сенс базового арійського міфу вже став губитись.

В оригінальному ж міфі щоб створити світ, один з братів приніс в жертву іншого брата і викував з його тіла природні елементи й людей. Завдяки цьому він став першим священиком, а його померлий брат почав вважатись першим правителем, оскільки священики-брахмани постали з його голови, воїни-кшатрії з його грудей і рук, а простолюдини-вайш’ю — з його геніталій та ніг. На завершення цього акту творення світу було принесено в жертву корову і вона породила багато інших корів. Всю цю худобу украв злий змій з яким бореться арійський герой і після довгої боротьби перемагає гадину, повертає худобу священику, а той її належним чином приносить в жертву, чим ще більше примножує кількість худоби на землі.

Дай за дай: головна засада арійської спільноти

Цей космогонічний міф заклав ідеологічні підвалини арійського світу і, за великим рахунком, нашого власного світу, позаяк в ньому чітко визначено місце кожної людини та її заняття. Так само, як всесвіт ділився на три частини — праву, яву й наву, що є явним трипільським запозиченням, арійська спільнота ділила себе на три стани. Перший - стан людей духовних, відаючих, обов’язком яких було збереження знань, звичаїв і традицій та утримання контакту громади з богами — їх, цих людей, пізніше назвали брахманами або брамінами. Другим станом були воїни-кшатрії, які справували адміністративну та військову владу. А до третьої категрії належали селяни та ремісники — так звані вайшью (звідси польське wieś — село чи українське — волость, як і бог простого народу — Велес). Поза правом знаходились раби-шудри, чия назва дослівно означає лайно, покидьки.

На чолі роду чи племені стояли верховний правитель — Батько роду та його дружина, яка керувала жінками роду, підкоряючись, одночасно, своєму чоловікові-пану. Рішення правителя затверджували загальні військові збори з врахуванням рекомендацій богів (отриманих, звісно через брахманів). Щоправда, в особливо важливих випадках простий або чорний люд отримував дорадче право голосу. Ця традиція у вигляді так званої чорної ради в Україні побутували ще за козацьких часів. Багатством роду була худоба. Воїни охороняли багатство і, при нагоді, намагались відібрати його у інших племен, якщо багатство, випадково, примножилось не там де треба.

Арійські боги не переймались ні власною моральністю, ні моральністю людей, використовуючи свою божественну силу на свій розсуд, а от від людей вимагались ритуали, жертвоприношення і хвалебні гімни. Взамін за це боги дарували процвітання громаді. Взаємини з вищою силою на засаді дай за дай збереглись в українському менталітеті з прийняттям християнства та й тепер нікуди не поділись.

Арійський пантеон: старі знайомці?

Більшість арійських богів були чоловіками і їх було дуже багато. Окрім небесного батька, добре відомі такі боги як Perkwunos (бог грому і пізніший балто-слов’янський Перун), бог вогню Agni, який пізніше трансформувався в образи домашніх божків — щурів, домовиків, роданиць і дуже специфічний бог Soma — дух сакрального галюциногенного напою, який готували, вірогідно, з соку ефедри і без якого не відбувався жоден арійський ритуал. Напоєм священиків була сома, воїни пили п’янкий мед, а простолюдини вимушені були задовольнятись просяним пивом — сурою. І як тут не згадати слів, які Нестор-літописець вложив в уста князя Володимира: Русі єсть веселіє питі, не можем без того биті. І досі не можемо.

А от більшість арійських богинь мають неарійське походження. Вони асимілювалися в пантеони різних арійських племен під час міграцій та завоювань і, в певному сенсі, відображували реальну ситуацію — в війнах, які вели арії, чоловіків супротивників винищували або перетворювали на безправних рабів-шудр, а жінок приймали в рід в якості молодших дружин арійських воїнів. Богиня Сонця, Сауле, щодня об’їжджала землю на своїй колісниці, а її сестра, богиня світанку Ушас, відчиняла та зачиняла перед нею двері. Богиня Сонця була Божим Оком, через що вдень бажано було не порушувати даних обіцянок чи договорів, вночі ж, коли Боже Око не бачило, можна було чинити по-різному. Річкові шляхи оберігала богиня Dānu, очевидно, триполянка родом, яка переказала своє ім’я більшості з великих українських рік — Дунай, Дністер, Дніпро, Десна, Донець, Дон — все це путі-дороги богині Дани.

Богом суходільних доріг та стежок був Haeryos, а дороги зменшували арійський світ і скорочували відстані між окремими громадами. Тому й саме слово походить від кореня haeryos — той, хто належить до спільноти, свій. Пізніше до цих значення додались ще й значення шляхетності та гостинності, а ще пізніше з нього виникло українське слово герой. І одразу впадає в око співзвучність слів герой та арій — вірогідно арії такими й відчували себе — шляхетними, вільними, гостинними та героїчними людьми.
А ще ці героїчні люди обожнювали зброю і шанували тих, хто її виготовляє. Мідний кинджал, а потім бронзовий та залізний мечі, був центральним образом в різних звичаях та міфах. Зброярі, як і ковалі взагалі, а в меншій мірі і всі ремісники, вважались людьми, наділеними божественним хистом. У пращурів українців таким був Сварог, бог вогню й божественного хисту, у греків — Гефест, у хетів — Хасаммілі, у скандинавів — Велунд. І всі вони уявлялись тамтешнім людям кульгавими та хворобливими. А все тому, для виготовлення бронзи до міді домішували отруйні сполуки миш’яку, які дуже шкодили здоров’ю.

Культурний герой на ім’я Promāthaew (грецький Прометей) в образі птаха (ведичний Матаришвана або слов’янські мати Слава чи Жар-птиця) викрав небесний вогонь і передав його людям. До речі, pra math — означає красти. Питну воду розподіляв бог Neptonos (римський Нептун), ім’я якого перекладається як Небіж Вод. А вітрами небесними розпоряджався бог вітрів Vayu, постійним епітетом якого було слово швидкий (слов’янський Стрибог).

Священики-воїни-трудівники: чи багато змінилось у світі?

Кожна справа, кожен різновид людської діяльності мав свого метафізичного патрона — арії були переконані, що всі повинні бути професіоналами в своїй справі, як на небі так і на землі. Поки брахмани молились, кшатрії всіх захищали, а вайшью — всіх годували та вдягали. Звичайно все це діялось не безкоштовно. Згідно з пізнішими законами Ману (свого роду конституції арійського суспільства), боги отримували пожертви, селяни й ремісники сплачували кшатріям 8 відсотків від своїх доходів, брахманів громада мала утримувати добровільно, а шудри — служили всім, кому накажуть.

В Індії, після її завоювання аріями, ця система станового розподілу еволюціонувала в індуїстські касти, але в решті світу вона майже не змінилась. Роль брахманів в сучасному світі виконують релігія та наука. Простолюдини надалі повинні трудитись, створюючи матеріальні блага й щедро ділячись з тими, хто наділений духовною та політичною владою — це так званий середній клас. Ну а воїни повинні все це захищати. Від кого?

Від тих, хто не дотримується закону, а в арійському світі такими були всі іновірці, збірний образ яких втілився в образі змія. А нагадаємо собі, що для трипільців змія була культовою істотою, свого роду символом жіночності. Тому перемога над змієм символічним чином вивільняла чоловіків з-під влади темного, водяного, місячного, зміїного жіночого начала. Тепер рішення ухвалювали чоловіки (і не просто чоловіки, а чоловіки-воїни), а жінок було відсунуто на задній план. Відлік часу вівся за сонячним календарем, а не за місячним. Всі ж численні богині й духи води, такі як українські русалки чи водяники, стали хтонічними, ворожими людині силами.

Арійське потойбіччя: долі арійських душ

Царство смерті аріям бачилось як край, з якого немає вороття. Душа може реінкарнуватись у своєму роді тільки за умови, що над небіжчиком було проведено під час похорону потрібні обряди. Тобто священики-брахмани отримували владу і над душами померлих: провівши відповідний ритуал, вони могли запросити душу назад, не виконавши цього ритуалу — замкнути її навік у царстві мертвих.

Цю владу дуже чітко демонструють численні арійські поховання, яких так багато в українських степах. Заслужених воїнів, правителів та священиків хоронили в спеціально сконструйованих могилах-курганах, обсипаючи їхні тіла червоною вохрою, обкладаючи жовтим суглинком, а також обкладаючи похоронну камеру білими вапняковими плитами - наче запаковуючи покійного у гігантське яйце, з якого вони повинні були відроджуватись. На кургані ставили кам’яну антропоморфну стелу як нагадування небесним богам про їхній обов’язок щодо дорогого небіжчика. В випадку ж рядових громадян обходились звичайною ямою з мінімальним набором необхідних на тому світі речей.

Мерці, не поховані з усіма необхідними обрядами, могли повернутись (часом разом з тілами) і наробити великої шкоди живим. Страх слов’ян перед так званими заложними мерцями, навами, саме звідти. А назва такого слов’янського демона, як упир, котрий став прообразом літературних вампірів, дослівно означає неспалений, що вказує на час старшого язичництва, десь на початку нашої ери, коли кремація стала обов’язковим похоронним ритуалом.

Світ мертвих від світу живих відділяє ріка, через яку не можна переправитись. В слов’янській міфології це ріка Смородина (себто смердюча). На той бік можна перейти тільки по калиновому мосту (себто розпеченому, вогняному). Міст цей охороняв двоголовий пес.

У вірі аріїв існувало й щось подібне до християнського раю (в слов’янській інтерпретації — вирій), що було, можливо, запозиченням з староєвропейських вірувань або, принаймні, одним з спогадів про золоті часи людства. Це рай-вирій знаходився десь далеко за морями, і там весь час світить сонце, а люди не знають ні хвороби, ні гіркої старості.