Пляжна еволюція

Справжній Едем... в АфриціПеренесемось, в уяві, з України у східну Африку. А саме в місцину, яка називається Афар.

Зараз — це один із районів Ефіопії, що знаходиться на кордоні з Еритреєю та Джибуті і є глибокою та пустельною западиною. Глибина депресії Афар понад сто п’ятдесят метрів нижче рівня моря, а стовпчик термометра тут не опускається нижче двадцяти п’яти градусів і, при цьому, опадів випадає десь із два сантиметри за рік. Одним словом голо, пусто і голодно. Афар — це північна околиця Великої рифтової долини (або, інакше, Великого Африканського розлому), яка простягнулась більш ніж на шість тисяч кілометрів від північної Сирії аж до центрального Мозамбіку. Рифт, хто не знає, — це гігантський рів, глибиною від кількох сотень до тисячі метрів і завширшки десь біля сотні кілометрів.

З’явився цей рів, внаслідок лобового зіткнення двох тектонічних плит — африканської та аравійської. Сталось це дуже давно і тоді тут було повно дієвих вулканів. В наш час вулкани пригасли, але ще й зараз Велика рифтова долина є зоною підвищеної тектонічної активності — землетруси тут мало не побутове явище, на яке місцеві мешканці майже не звертають уваги. Так само як не звертають уваги на підвищений радіоактивний фон, який тут постійно присутній. Цей фон не є критичним, він не є шкідливим, врешті-решт це не чорнобильська зона, але на здоров’я все-таки впливає, прискорюючи генні мутації та збільшуючи їх кількість. Запам’ятаємо цей факт.

І якщо підвищене радіоактивне тло тут існувало завжди, то голо, пусто й голодно тут стало не відразу. Десь близько семи-восьми мільйонів років тому північні ділянки Великої рифтової долини були квітучими й мальовничими розсипами великих та малих, але неглибоких озер з теплою прісною водою, довкола яких росли вічнозелені джунглі. А що з усіх сторін цей райський куточок був оточений високими та стрімкими горами, дістатись туди було непросто. Усім істотам, які тут жили, це запевняло відносну безпеку. Принаймні від вторгнення непрошених гостей. Тобто долина Афар та околиці була, на той час, замкнутою екологічною системою. На додаток, тут був чудовий мікроклімат теплої вічної весни та невичерпні запаси їжі. Такий собі доісторичний загублений світ або, точніше, справжній Едем. Еволюція пляжників: прямоходіння, будова горла, гола шкіраУ цьому окремішньому раю жили різні тварини. І серед них — істоти, наділені чималою кмітливістю, які втямили, що їжу можна знаходити не тільки на деревах, але й у воді. Ці істоти зуміли навчитись злазити з дерев та бродити по пляжах (і навіть заходити в воду), шукаючи молюсків і рибок. Втім, спочатку, коли наші істоти ще жили винятково на гілках дерев, вони живились тільки тим, що мали змогу там знайти: рослинне меню, часом (але не надто часто) збагачене яйцями, термітами чи, навіть, дрібними теплокровними істотами. Так зараз харчуються дикі шимпанзе.

Однак, у воді були безпечніше, тут можна було рятувати своє життя від хижаків, бо ще й нині африканські кішки недолюблюють воду. Тому, перебуваючи досить часто у воді, наші розумні істоти зметикували, що час очікування, поки злий леопард піде собі геть, можна згаяти з користю для себе і перекусити дарами моря (чи то пак озера). Стоячи на двох ногах, зайти у воду можна значно далі, аніж рачки.

Виявилось, що прямоходіння — це вкрай корисна навичка для життя на мілководді: так, щоб одночасно мати можливість бачити все, що відбувається у тебе під ногами, довкола тебе і над твоєю головою. Зробити це було не важко, бо питома вага тіла більшості ссавців майже така, як і питома вага води (коли вдихаємо трохи менша одиниці, а коли видихаємо — трохи більша) і, пірнувши у воду, тіло втрачає майже всю вагу. Воно важить стільки, скільки важать ті частини тіла, що перебувають над водою, — приблизно чотири кілограми. Завдяки цьому дуже швидко почав розпрямлятись хребет істоти, а суглоби рук та ніг ставали більш гнучкими та рухомими.

Проте цілком перетворитись на водяних жителів наші розумники не могли, бо у воді існували свої небезпеки — крокодили, наприклад, від яких доводилося втікати на дерева. Швидкість, з якою істота могла це вчинити, запевняла їй виживання, тому змінювався плечовий пояс, піднімаючи руки вверх і роблячи зап’ястя гнучкими, а долоні та пальці — чіпкими.

Середовищем буття нашої істоти стали прибережні пляжі, мілководдя й довколишні дерева. Там була їжа, і там був порятунок від любителів поласувати свіжиною. Звичка до підводного полювання змінила дихальне горло і ці зміни були вкрай важливими. Спочатку вони дали змогу нашим істотам за власним бажанням затримувати подих, а їхнім далеким нащадками говорити. Перебудова дихального апарату викликала зміну налаштувань центрів мозку лівої півкулі, які керують диханням, перемкнувши їх у напівавтоматичний режим та підвищивши їх складність. Щільне хутро у воді непотрібне, оскільки обтяжує рухи. І наша істота поступово від нього звільнилась. А от густа шапка волосся на голові, — це, хоч якийсь, але захист від палючого африканського сонця.Еволюція пляжників: кмітливість, всеїдність, розвиток рукСпосіб життя, одночасно на землі, у воді та на деревах, вимагав кмітливості — в кожній окремій ситуації слід було вибирати куди втікати — дертись на дерево чи плигати у воду, і помилковий вибір міг стати останнім. Кмітливість росла, бо причин для її зростання було більш ніж достатньо: від неї залежало виживання виду, і тому вона закріплювалась в генах і передавалась від покоління до покоління. Виживали вже не ті, що вміли швидше за інших бігати, а ті, що вміли й непогано бігати й швидко приймати правильні рішення. Світ для випрямленої істоти став інакшим, ніж для істоти на чотирьох ногах, і органи чуття змінились. Очі й вуха стали важливішими від носа. Пряма постава і нові способи доступу інформації давали переваги, але потребували для себе додаткової енергії.

Необхідність в більшій кількості енергії заохочувала всеїдність, себто можливість, з однаковою користю для себе, споживати як вуглеводну, так і білкову їжу. Біохімія організму ставала гнучкішою і вчилась легко переналаштовуватись на різні типи їжі, що теж сприяло виживанню. Істота уже могла не тільки успішно боронитись від тих, хто був від неї сильнішим, але й з’їсти кожного, хто був слабшим. А таких ставало усе більше і це, своєю чергою, сприяло розвитку ловецьких навичок.

Виявилось, що легше відкривати стулки мушель зі смачними молюсками, коли великий палець долоні протиставлено чотирьом іншим. А якщо вже на те пішло, ще простіше не мучитися, відкриваючи стулки, а просто розбити їх каменюкою. Або досягти палицею стиглий плід, що виріс зависоко. Або шпурнути каменем в шаблезубого тигра. І щоб було ще дошкульніше загострити камінь. Чи палицю. Чи, навіть, з’єднати їх разом. Тому ніхто з сусідів істоти схаменутись не встиг, як на їхніх очах постав справжній цар гори (чи то озера?), який видерся на саму верхівку локальної харчової піраміди, нахабно зайнявши трон.

Для будь-якого іншого створіння це був би нечуваний успіх, але новоявленому царю цього вже було замало. Істоти училися швидко, бо викликів в навколишньому світі було донесхочу. І вони, ці виклики, були, як у добре складеній навчальній програмі, — різноманітними, але не надмірними. Наче зумисне максимально корисними для швидкої й безпечної еволюції. Чи може таки зумисне?Еволюція пляжників: подовжене дитинствоХай там що, потреба в постійному творенні й закріпленні все нових і нових навичок стала збільшувати тканину мозку, а з ним і кістки черепа. Випрямлена постава та двонога хода, видавалося б, заважала цьому, оскільки зміни костей тазового поясу вели до того, що самиці істот не могли народжувати головастих дитинчат. Але природа віднайшла геніальне вирішення цієї суперечності — діти стали приходити на світ недоношеними, а природа навчила мам піклуватись про своїх дітей набагато довше і краще, ніж це діється у звичайних тварин. Щоправда, діти втратили змогу самим триматись за шерсть матерів через її брак, і їх довелось носити на руках. Це збільшувало силу та спритність рук. І не тільки.

Турбота про дітей віднімала багато часу у матерів, і вони не могли подбати про себе. Отже, слід було їм помагати, бо брак такої допомоги призвів би до загибелі виду. Як наслідок звичка до взаємодопомоги стала ще однією обов’язковою рисою цих непересічних істот. На додачу, прапрапредки людини, бо саме про них (а про кого ж іншого?) ми зараз говоримо, мали вдосталь часу, який не треба було марнувати на пошуки їжі та виживання. Що вони з цим часом робили? Напевне не чухались і не спали. Точніше не тільки чухались, і не тільки спали.

Гра була їхнім основним заняттям. А гра — це природний спосіб навчання, до речі, набагато ефективніший, аніж наше сучасне шкільне навчання. Всі молоді тварини люблять бавитись, щоправда, тільки до певного часу. Коли тварина стає дорослою, себто досягає статевої зрілості, час забав для неї закінчується.

Для створіння ж, про яке ми ведемо мову, природа чомусь зробила виняток — їхній час забав розтягувався на все життя.

Чому так сталось, ми не знаємо. Чи то достаток їжі, чи почуття безпеки, чи може вплив підвищеного радіоактивного фону рифтової долини? Подіяти могли всі ці чинники. Так само, зрештою, як і щось цілком нам невідоме. І все ж таки, факт залишається фактом — прапредки людини все своє життя психологічно залишались дітьми. І це відіграло ключову роль у становлення людини.Чарівна неотеніяНе хочеться зачіпати дражливої теми нашої схожості з мавпами, але давно помічено, що ми, люди, більш подібні до дитинчат мавп аніж до дорослих звірів. І схожість ця стосується не тільки фізичного вигляду, скільки психічних рис. Однією з таких рис, є наша людська здатність проявляти в зрілому віці та в стосунку до дорослих осіб одного з нами виду стиль відносин, який в інших тварин присутній тільки в стосунках між матір’ю та її дітьми.

Можливо, ця риса виробилась у пралюдей, як елемент сексуальної поведінки, оскільки до особин, трохи схожих на дітей, їх шлюбні партнери відчували більш ніжні почуття. Жіночі (читай дитячі) сльози є одним зі складників того клею, яким іноді склеюються докупи розбиті серця та безвідмовним інструментом, яким вміло користуються жінки для маніпуляцій чоловіками. А плач — це ж ніщо інше, як дитяча рефлекторна відповідь на стрес, бо як інакше, немовля, яке не вміє говорити, може дати знати дорослим, що йому голодно, холодно або страшно? І дуже ймовірно, що цей плач, чи точніше реакція на нього, стала однією із багатьох рушійних сил розвитку мозку.

Можна було б, звичайно ж, подискутувати відносно категоричності цього твердження, однак, заперечувати той факт, що сімейні стосунки для людини є вкрай важливим чинником ми заперечити не можемо. Логічно було б допустити, що сповільнення розвитку мозку, необхідне для того, щоб людська дитина народжувалась, хоч і недоношеною та безпомічною, але живою та здоровою, потягне за собою і сповільнення розвитку організму в цілому, адже очевидно, що таймінг розвитку різних підсистем організму й етапів онтогенезу якщо не всіх, то хоча б більшості є взаємозалежним. Тому вповільнення одних процесів автоматично викликало вповільнення інших. Так воно й сталось.

Учені називають збереження дитячих ознак у зрілому віці — неотенією. Сповільнений розвиток мозку і закріплення цього вповільнення в геномі, у випадку людини призвів до загального вповільнення онтогенезу й продовженню життя. А довгий вік — це життєвий досвід, який можна і треба передавати молодшим поколінням. Ми маємо більше часу для творення нових навичок та закріплення й модифікації уже присутніх. Ми можемо довше і краще вчитись.

В результаті в пралюдському суспільстві ставав все більш важливим позагенетичний переказ інформації, себто досвіду виживання, яким володіли старші покоління. Про це свідчить хоча б той факт, що здатність до активного життя зберігається у людей, на відміну від інших ссавців, ще довго після згасання репродуктивних функцій. Ба більше, у нас, людей, дитяча допитливість, властива всім молодим теплокровним тваринам, зберігається на все життя аж до глибокої старості. Недарма ж кажуть, що старе як мале.

Ця незбагненна, але могутня неотенія, змушувала отих мешканців раю, про яких ми зараз говоримо, постійно гнатись за чимось невідомим, таємничим, цікавим, як ми кажемо, робити щось нове, з чимсь експериментувати, щось досліджувати. Їм, так само як і нам, повсякчасно потрібна була нова інформація, нові враження, нові переживання. Це був справжній голод. Тільки не фізичний, а інформаційний. А кожен із нас знає, що інформаційний голод може бути не менш дошкульним, аніж голод фізичний. Настільки дошкульним, що часом змушує навіть декого із наших сучасників ризикувати власним життям аби заглянути, а що там далі, за виднокраєм? І те, що ви зараз читаєте цей текст, — це теж свідчення втамування цього голоду, чи не так?